• Опитувальники настанов (атитюдів)

Під настановою розуміють готовність, схильність суб’єкта, що виникає при передбаченні ним певного об’єкта (або ситуації) та забезпечує стійкий цілеспрямований характер перебігу діяльності по відношенню до даного об’єкта [114]. Як пояснювальний принцип дослідження психічних явищ категорія настанови найглибше була розроблена в школі “установки” Д.М.Уз- надзе (О.М.Прангішвілі, АГ.Натадзе, В.Г.Норакідзе та ін.). Тут вона трактується як цілісна модифікація суб’єкта, що появляється в його готовності до певної активності (сприймання майбутніх подій, форми реагування, стратегії розв’язання задачі тощо). У працях Д.М.Узнадзе були сформульовані основні положення загальної теорії настанови, зокрема, вказано на фактори виникнення настанови, описано методи її цілеспрямованого експериментального формування, проаналізовано її основні види та властивості, сформульовано закон зміни настанови.

У загальній психології методологічним підгрунтям, на основі якого стають можливими класифікація та змістовний аналіз настанови, є теорія діяльності, а саме два основні її принципи

• принцип предметності та принцип залежності психічного відображення від місця об’єкта, що відображається, у структурі діяльності.

На основі цих положень О.Г.Асмоловим була розроблена діяльнісна теорія настанови [14], в якій залежно від того, на який об’єктивний фактор діяльності спрямована настанова (мотив, дія, мета, операції), виокремлюються три ієрархічні рівня регуляції діяльності: смислові, цільові та операціональні настанови, а також їхні психофізіологічні механізми, які втілюють смислові утворення особистості в одиниці динаміки діяльності. Основними властивостями цих настанов є похідність від системи діяльностей суб’єкта, інтенціональність, незалежність від усвідомлення, неможливість втілення у значення, нечутливість до вербальних впливів, формальний прояв у вигляді “немотивованих відхилень поведінки”.

У соціальній психології настанова використовується для вивчення ставлень особистості як члена групи до тих чи тих соціальних об’єктів, дослідження механізмів регуляції соціальної активності, прогнозування можливих форм поведінки особистості у певних ситуаціях тощо. Для опису особливих станів особистості та її свідомості, які грунтуються на попередньому досвіді та передують реальній поведінці, У.Томасом та Ф.Знанецьким (1918 р.) було введено поняття “атитюд” (соціальна настанова). Пізніше М.Смітом (1942 р.) була запропонована трикомпонентна структура агитюду, яка містила когнітивний (пізнавальний), афективний (емоційний) та конативний (поведінковий) компоненти [9].

У диспозиційній концепції соціальної поведінки особистості В.О.Ядова атитюди, які формуються на основі потреби людини в спілкуванні, в ситуаціях групової діяльності, розташовуються лише на другому місці ієрархії (після елементарних фіксованих настанов). Вищі рівні диспозицій, за В.О.Ядовим, представлені базовими соціальними настановами (спрямованість інтересів особистості) та ціннісно-орієнтаційними диспозиціями (ціннісні орієнтації) [293].

Для кількісного вимірювання відносного положення індивіда в одновимірному континуумі настанов були створені опитувальники настанов (див. нижче табл. 28), початок розробки яких пов’язаний з іменами Л.Терстоуна, Е.Чейва (1929) та ЛЛайкерта (1932) [42]. Створені ними вимірювальні шкали настанов використовуються в соціологічних та соціально-психологічних дослідженнях до теперішнього часу.

Використовуючи поняття настанови та положення теорії диспозиційної регуляції соціальної поведінки В.О.Ядова, І.С.Кон [108] формулюють рівневу концепцію “Я-образу”. В ній “Я-образ” розглядається як система настанов, кожна з яких має когнігивний, афективний та поведінковий компоненти. При цьому нижчий рівень “Я-образу” складають неусвідомлювані, представлені лише в переживанні настанови, які в психології традиційно асоціюються із самопочуттям та емоційним ставленням до себе; вище розташовані усвідомлення та самооцінка окремих властивостей та якостей, які складаються у відносно цілісний образ; насамкінець цей “Я-образ” вписується в загальну систему ціннісних орієнтацій особистості, котрі пов’язані з усвідомленням нею цілей власної життєдіяльності та засобів, необхідних для досягнення цих цілей.

Виходячи з цього, цілком доречним є віднесення методик діагностики самосвідомості (“Я-образу”, “Я-концепції”) до групи опитувальників настанов [223].

Говорячи про самосвідомість як об’єкт психологічної діагностики, слід насамперед зауважити, що грунтовний психологічний аналіз складових самосвідомості - знань про себе та самовідношення, - на основі чого, власне й були розроблені відповідні опитувальники, здійснено в концепції рівневої будови самосвідомості В.В.Століна [255].

Вихідним положенням цієї концепції є розуміння самосвідомості як відносно стійкої, не завжди усвідомлюваної системи уявлень індивіда про самого себе, котра переживається як унікальна й неповторна та на основі якої він будує відносини з іншими й формує ставлення до себе.

У структурі самосвідомості виокремлюються дві найваж-

ливіші складові: 1) знання про ті загальні риси та характеристики, котрі об’єднують суб’єкта з іншими людьми (приєднувальна складова, система самоідентичності); 2) знання, що відрізняють “Я” суб’єкта від інших (диференціююча складова).

Рівні самосвідомості виокремлюються залежно від характеру активності людини, котра одночасно є біологічним індивідом (організмом), біосоціальним індивідом та особистістю. Процеси самосвідомості та її інтегральні утворення обслуговують активність людини на кожному з указаних рівнів, забезпечуючи зворотній зв’язок через надання інформації про “вклад” суб’єкта в його власну активність. Так, на рівні біологічного індивіда активність суб’єкта визначається системою “організм-середовище”, має переважно руховий характер та пов’язана з потребами у самозбереженні, нормальному функціонуванні, фізичному благополуччі.

У цій активності формується зворотний зв’язок у вигляді схеми тіла та самопочуття (біологічний аналог самовідношення). На рівні соціального індивіда активність людини визначається потребою належати до спільноти та бути визнаною нею. Тут формується самовідношення (інтеріоризація ставлень інших) та приєднувальна складова “Я-образу” - система самоідентичностей індивіда: статевої, вікової, етнічної, громадянської, соціально- рольової'⁰⁴. На рівні особистості активність суб’єкта зумовлюється потребою в самореалізації та виявляється за допомогою орієнтації на власні здібності, можливості, мотиви. Тому основою самовідношення стає потреба в самоактуалізації, а в “Я-образі” починає домінувати диференціююча складова “Я-концепції”⁷⁰.

Як указали результати факторного аналізу, самовідношення, своєю чергою, є структурно-складним утворенням, яке містить глобальне почуття за/проти самого себе, так і більш

специфічні параметри: самоповагу, аутосимпатію, самоінтерес, очікуване ставлення інших. Відповідно до цих уявлень розроблені опитувальники самовідношення (В.В.Столін, С.Р.Пантілєєв) [ 189]. Короткий опис опитувальників настанов див. нижче у табл. 28.

Назва	Онис методики
Шкала дитячої Я- концепції ГІірса- Харріса (Ріег5-Наггі$ Сіііїсігеп’* 8е1Г-сопсерІ 8саІе) [42], [189]	Запропонована Е.Пірсом та Д.Харрісом у 1964 році. Призначена для вимірювання самосвідомості у досліджуваних віком від 8 до 16 років. Складається з 80 тверджень, з якими потрібно або погодитись, або ні.
Шкала “Я-концепція” Теннессі (Теппе«$ее 8е1Г Сопеері 8са1е - Т8С8) [42], [189]	Розроблена У.Фіттсом у 1965 році (остання редакція - 1988 рік). Призначена для дослідження самооцінки у підлітків (починаючи з 12 років) та дорослих. Опитувальник має дві форми: С (консультативна форма), С&ІІ (клінічна та дослідницька). Містить 90 тверджень, які характеризують “Я-концегіцію”, та 10 тверджень, які утворюють шкалу неправди. Досліджуваний відповідає на завдання опитувальника в 5-бальній шкалі. Визначається співвідношення показників “самокритичність”, “самозадоволеність”, “поведінка” з показниками “фізичне Я”, “моральне Я”, “особистісне Я”, “сімейне Я”, “соціальне Я”. Додатково обчислюються 2 показники: “варіабельність” та “розподіл”.
Шкала самоповагп М.Розенберга (Ко$епЬег§'!> 8еІі- Езіеет 8саІе) [42], [189]	Автор-розробник - М.Розенберг (1965 рік). Призначена для оцінки самовідношення (самоповаги та самоприниження) у підлітків. Опитувальник складається з 10 тверджень, що передбачають 4 варіанти відповідей.
Тест двадцяти тверджень	Запропонована М.Куном та Т.Мак- Партландом у 1954 році. Спрямований на

Таблиця 28

самовідношення (ІЧуепІу 8іа1епіеп1я АПіІїніе І С8І) [42], [189]	дослідження самовідношення. Досліджуваний протягом 12 хвилин має дати 20 різних відповідей на питання “Хто я такий?” Унаслідок контент-аналізу результатів можуть бути виокремлені такі категорії: соціальні групи (стать, вік, національність, релігія, професія), світоглядні позиції, інтереси та захоплення, прагнення та цілі, самооцінка.
Опитувальник особис тісної орієнта ції (РсгяопаІ Огіепіаііоп Іпуепіогу — РОІ) [42]	Розроблений Е.Шостромом у 1963 році. Стандартизований у 1991 році О.О.Рукавишниковим. На основі цієї методики Л.Я.Гозманом, Ю.Є.Альошиною та М.В.Крозом у 1987 році розроблений “Тест самоактуалізації (САТ)”. Складається зі 126 пунктів, які утворюють 2 базові (компетентність у часі, підтримка) та 12 додаткових (шкали ціннісних орієнтацій, гнучкості поведінки, сенситивності до себе, спонтанності, самоповаги, самосприйняття, природи людини, прийняття агресії, контактності, пізнавальної потреби, креативності). Призначений для вимірювання самоактуалізації особистості. Побудований по типу вимушеного вибору зі 150 тверджень. Містить 2 основні шкали (“Час”, “Опора”) та 10 субшкал: “цінність самоактуалізації”, “шкала екзистенційності”, “шкала реактивної чутливості”, “шкала спонтанності”, “шкала самоповаги”, “шкала прийняття себе”, “шкала природи людини”, “шкала синергії”, “шкала прийняття агресії”, “шкала здатності до близьких контактів”. Отримані “сирі” бали переводяться у стандартну Т-шкалу.
Опитувальник самовідношення (ОСО) [214]	Автори-розробники - В.В.Столін та С.Р.Пантілєєв (1989 рік). Спрямований на дослідження комплексу факторів ставлення до себе. Опитувальник побудований на

	основі розробленої В.В.Сталіним
	ієрархічної моделі структури
	самовідношення. Методика містить 12
	шкал, які утворюються 57 твердженнями.
	Аналіз результатів здійснюється за 7
	шкалами конкретного рівня
	самовідношення (самовпевненість,
	очікуване ставлення інших,
	самосприйняття, внутрішня послідовність,
	самоінтерес, самозвинувачення,
	саморозуміння); 4 шкалами узагальненого
	самовідношення (самоповага, аутосимпатія,
	самоінтерес, очікуване ставлення інших) та
	інтегрального показника загального
	самовідношення.