4. Рінні онаич ііаннн їіи. Іьнісі кі:

шіжі людина полі і н в ні

{смілку вання)

Рис. 8. Схематичне зображення багатовимірної структури особистості (за В.Ф.Моргуном )

(трагічне, комічне) і позитивних (прекрасне, піднесене) почуттів. Означені переживання задаються суперечністю між життям індивіда (задоволенням потреб) і смертю (блокуванням або припиненням обміну речовин, енергії та інформації організму із середовищем).

З) Змістовна спрямованість діяльності особистості відповідає усталеній системі поділу праці й онтогенезу суб’єкта діяльності і складається за змістом із таких її видів: а) спрямованість на предметно-знаряддєво-результативне перетворення природи (праця у вузькому розумінні); б) спрямованість на суб’єктно-знакове пізнання й перетворення інших людей (спілкування, діалог); в) спрямованість на перетворення способів власної активності (гра, ритуал); г) спрямованість на перетворення самого себе (“самодіяльність” за С.Л.Рубінштейном). Змістовна спрямованість як інваріант особистості задається вирішенням суперечності “рід- природа”, унаслідок чого людина як родова істота перетворюється з індивіда як споживача природних предметів на суб’єкта як виробника продуктів для задоволення своїх потреб, використовуючи знаряддя і свідому, ідеально-знакову кооперацію із суспільством

• Рівні опанування досвідом вибудовуються у таку ієрархію, як: а) навчання (передавання досвіду від учителя до учня); б) відтворення діяльності особистістю; в) пізнання, учіння як иадситуа- тивна пізнавальна активність (за В.Петровським); г) творчість як вищий рівень опанування діяльності. Указані рівні задаються вирішенням суперечності між інтеріоризацією (розпредметненням) соціального та екстеріоризацією (опредметненням) індивідуального досвіду.

• Форми реалізації особистістю діяльності представлені таким чином: а) моторна (або матеріальна за ГІ Я.Гальпершим); б) перцептивна (за Н.Ф.Тализіною); в) мовленнєво-розумова (рефлексивна). Вони задаються вирішенням суперечності між підсвідомістю та свідомістю

Концепція багатовимірного розвитку особистості утворює теоретичний фундамент для системного психологічного вивчення конкретної людини за допомогою систематизованого комплексу методів. При цьому методи об’єднуються у групи, що відповідають п’яти розглянутим раніше інваріантам структури особистості, і дозволяють побудувати типологію методів психодіагностики особистості [165], [232] (див. нижче рис. 9).

Застосування методів психодіагностики особистості має враховувати загальну логіку дослідження, що містить спочатку теоретичний аналіз стану проблеми з використанням мисленного (уявного) експерименту й техніки моделювання, після чого можливий дослідницький контакт із піддослідним, коли за допомогою певних емпіричних методик отримуються і фіксуються конкретні дані, які далі піддаються первинній математичній обробці, кількісному аналізові і, урешті-решт, - якісній інтерпретації, поясненню вірогідних результатів, на основі чого формулюються висновки та рекомендації. Останні перевіряються запровадженням і випробуванням на практиці.

Наведемо коротку характеристику типів методів психодіагностики в контексті багатовимірної концепції особистості.

• Під час дослідження орієнтації у просторово-часовій трансспективі особистості піддослідного виділяється дві можливі часові трансспективи - власне піддослідного і дослідника. Залежно від погляду дослідника на певний віковий період у житті піддослідного можуть використовуватися біографічний метод (орієнтація на ретроспективу, минуле), метод зрізів (орієнтація на актуальну локалізацію у просторі і часі, “тут і тепер”) та лонгітюдний, або пролонгований, метод (орієнтація на перспективу, майбутнє).

• За особливостями потребо-вольового ставлення піддослідного до психодіагностики, методи дослідження особистості розподіляються на три групи - прямі методики (за адекватної мотивації піддослідного на умови дослідження, прозора і роль піддослідного, і мета обстеження), непрямі, або проективні (де справжня мета дослідження приховується), та природні (коли людина не підозрює про свою участь у дослідженні та його мету).

' Типологія \ методів психодіагностики \ особистості і

'Шйний

Рис. 9. Типологія методів вивчення особистості за В.Ф. Моргуном

Залежно від змістовної спрямованості та щільності взаємодії дослідника й піддослідного розрізняються методи експерименту (з найбільш щільною й контрольованою дослідником взаємодією), спостереження, опитування (бесіда, інтерв’ю, анкетування) та інтроспекції (самоспостереження).

• Щодо рівня взаємодії може бути виділений навчальний, копстатувальний і розвивальний методи. Перший і третій часто поєднують під назвою метод формувального експерименту, що вимагає принаймні двохетапної психодіагностики (до і після формувальних впливів).

• Залежно від переважаючої форми діяльності піддослідного можна виділити праксично-їнструментальні, перцетив- но-демонстраційні, вербальні (словесні) методи та — дослідження розумових дій (від розв’язання задач вголос до нейропсихологіч- ного обстеження).

Виходячи з даної типології, кожна психодіагностична методика характеризується принаймні п’ятьма параметрами. Наприклад, певне опитування може бути водночас зрізовим, проек- іивним, констатувальним і вербальним. Певний експеримент - лонгітюдним, природним, формувальним і моторно-праксичним

27

ІОЩО .

Розглянемо найбільш уживані в сучасних психологічних дослідженнях діагностичні методи.

• Загальна характеристики основних методів психодіагност ики

Метод зрізів (орієнтація на актуальний і теперішній час “тут і тепер”) полягає у одноразовому дослідженні конкретної людини чи групи з метою порівняння отриманих даних. Серед

^; На основі багатовимірної концепції особистості розроблено такі конкретні методики: мотивації навчання [162], [166], [177], мотивації кохання [171], діяль- иісіїої структури професійної адаптації [176]; складання характеристики-реко- мендації випускника школи [164], історико-психологічного портрету фахівця 1106]; багатовимірного аналізу: досягнень учня [170], реального, бажаного і фантастичного бюджетів часу людини [167], вільних словесних асоціацій [75], документів абітурієнта [160], професійно важливих якостей особистості [173]; експертної співбесіди з абітурієнтом [161]; обстеження в ході профконсульта- гинного тренінгу [61], [105], [198]. Див. також: [172], [219].

просторово-трансспективних методів він найширше використовується у загальній психології (зіставлення різних контингентів досліджуваних, або вибірок), соціальній психології (зіставлення різних типів малих груп, демографічних, професійних, етнографічних та інших контингентів), у патопсихології та нейропсихології (порівняння людей з інтелектуальними, сенсорними, моторними дефектами зі здоровими досліджуваними), віковій психології. У віковій психології можна вказати на такі модифікації цього методу: 1) зіставлення різних фаз одного чи двох суміжних вікових періодів - капітальні праці Ж.ІТіаже в області ґенези мислення [206]; 2) вибіркове зіставлення окремих періодів з метою виявлення еволюційно-інволюційних характеристик досліджуваного психічного процесу - цикл досліджень О.О.Смирнова з проблем пам’яті, де зіставлялися особливості деяких мнемічних процесів у дошкільників, молодших школярів та дорослих людей [246].

Зрізовий метод найчастіше складають опитування та тести, стандартизовані для певної вибірки досліджуваних (тести досягнень у навчальній діяльності, тести професійної придатності, тести інтелекту, тести інтересів, особистісні тести тощо (докладніше див.: [8], [222]).

Головною ознакою зрізового методу є те, що цей метод надає інформацію про особливості актуального психічного розвитку особистості (“зона актуального розвитку”), проте не дає даних про її перспективи та динаміку (“зона найближчого розвитку”).

Лонгітюдний метод. На відміну від зрізового методу лонгітюдний, або продовжений (орієнтація на майбутнє) метод полягає у тривалому вивченні однієї людини (групи людей) з метою дослідження психосоціальних детермінант процесу формування особистості.

Порівняльний аналіз переваг та недоліків лонгітюдного і зрізового методів подано нижче в таблиці 4.

Біографічний метод. Предметом біографічного методу (в американській науковій літературі - архівного методу) є життєвий іллях людини, в процесі якого сформувалась особистість на наявний момент. Основними джерелами біографічних даних є офіційні

біографічні документи; щоденники, архівні матеріали, характери- гики; відгуки, автобіографії; практичні результати трудової, навчальної або творчої діяльності. В останньому випадку також говорять про метод аналізу продуктів діяльності²*.

Таблиця 4

Порівняльний аналіз зрізового га лонгітюдного методів

Зрізовий метод	Лонгітіодний метод
Велика кількість досліджуваних уможливлює побудову вікових синдромів	Обмежена кількість досліджуваних не дозволяє побудувати вікові синдроми
Неможливе висування прогнозу подальшого ходу психічного розвитку	Можливе наукове обгрунтування прогнозу подальшого ходу психічної еволюції
Генетичні зв’язки між фазами психічного розвитку неможливо визначити	Можливе визначення генетичних зв’язків між фазами психічного розвитку
Зрівняння всіх індивідів даного віку та даної популяції (тобто припускається, що досліджувані перебувають в одній точці онтогенетичного розвитку)	Більш індивідуалізована процедура лонгітюдного методу дозволяє віддиференціювати різну швидкість та різні шляхи розвитку досліджуваних
Переважно моноопераціональний	Переважно поліопераціональний - по-будова та періодичне повторення серії функціональних проб (тестів), експе-риментальних процедур, спостережень 3 одночасним використанням інших методів (біографічного, аналізу

²⁸ Методологічною основою цього методу у вітчизняній психології є сформульований С.Л.Рубінштейном принцип єдності свідомості та діяльності, згідно з яким у результатах свідомої активності особистості об’єктивуються її психічні процеси, властивості, стани). Як приклад методу аналізу продуктів діяльності можна навести розроблену В.Ф.Моргуном та І.П.Волковим процедуру багатовимірного аналізу досягнень учня з метою профілювання освіти та професійної орієнтації [ 170].

	продуктів діяльності тощо)
Одноразовість діагностичного зрізу не приводить до адаптації та тренування досліджуваною	Адаптація та тренування людини стосовно періодично повторюваної серії діагностичних операцій, що значно впливає на картину розвитку

Основні напрямки реконструкцій і інтерпретації біографічних матеріалів полягають у дослідженні основних індивідуальних фаз житгєвого шляху та зв’язків між ними, а також визначенні факторів розвитку даної людини (соціальна ситуація, новоутворення, провідна діяльність).

З біографічним методом тісно пов’язана техніка контент- аналізу документів (писемних та статистичних документів, аудіо-, відеоматеріалів, малюнків тощо), котра часто використовується в політичній психології, психології реклами і комунікації, психології творчості, клінічній психології, історії психології.

У психологічній діагностиці найчастіше застосовують контент-аналіз текстів - метод, який дозволяє на основі якісно- кількісного аналізу змісту текстів судити про психологічні особи- вості їх авторів або про тих людей, про яких йдеться в тексті (офіційні та особові документи, матеріали масової та міжособис- тісної комунікації, літератури та мистецтва). Внаслідок виділення певних елементів (одиниць змісту: слів, термінів, символів, суджень чи закінчених думок, тем, персонажів, авторів, цілісних повідомлень) та підрахування частоти їх виникнення (квантифікації) стає можливою статистична обробка та формулювання психолог- гічних висновків стосовно:

• психологічних особливостей авторів повідомлень (ко- мунікаторів) соціально-психологічних явищ, відображених у тексті (об’єкта, субстанції повідомлення);

• психологічної специфіки засобів комунікації, а також особливостей форм і прийомів організації змісту повідомлення;

• психологічних особливостей реципієнтів;

• соціально-психологічних аспектів впливу автора на реципієнта, успішності спілкування [157].

У межах герменевтики (Ф.Шлейєрмахер, В.Дільтей, X.- Г.Гадамер) та наративної психології (Н.В.Чепелєва) з метою розуміння та інтерпретації зафіксованої у різного роду текстах психічної реальності людини, її унікального особистого досвіду застосовується герменевтичний метод. Головною особливістю цього методу, на думку В.М.Дружиніна, є безпосереднє пізнання, осмислення психічної реальності іншої людини, або, інакше кажучи, моделювання у психіці дослідника психічної реальності досліджуваного [73].

Під час використання герменевтичного методу в психологічному дослідженні принципового значення набувають особливості смислових (мотивовано-смислове ставлення дослідника до значення), культурних (використання ним культурних зразків) та когнітивних (теорії психічної реальності, які сповідує психолог, його знання та інтуїція) інтергіретаційних схем суб’єкта діагностичного процесу, які значно впливають на якість інтерпретації [281]. Гака залежність результатів герменевтичного методу від індивідуально-психологічних властивостей особистості дослідника та культурного рівня суспільства, до якого він належить, призводить до появи “численних істин”, адже кожний новий інтерпретатор дає власне тлумачення матеріалу. Останнє, на думку В.М.Дружиніна, унеможливлює отримання інтерсуб’єкт- ного знання. В зв’язку з цим після проведення герменевтичного методу необхідна дискусія дослідників з приводу конкретного об’єкта дослідження, котра б ґрунтувалась на фундаментальних знаннях про психіку, отриманих на даний історичний момент [73].

Проте, ье зважаючи на деякі складності та обмеження герменевтичного методу, він є невід’ємною складовою графологічної експертизи, психоаналітичної процедури, інтерпретації результатів проективного дослідження, тлумачення продуктів творчої діяльності, пояснення даних, отриманих у гуманітарних, соціолог- гічних, економічних та математичних науках, аналізу біографії та автобіографії.

Так, наприклад, герменевтична процедура проведення смислового аналізу автобіографічного тексту складається з чотирьох етапів [66]. На першому етапі відбувається розбиття тексту на мінімальні смислові одиниці - текстові елементи, кожному з яких приписується номер, згідно порядку його появи в тексті.

На другому етапі відбувається групування текстових елементів у теми й підтеми. Тут має місце певне структурування тексту. До однієї теми або підтеми можуть потрапити текстові елементи, які є дистантно віддаленими одне від одного в тексті. Результатом другого етапу процедури є схема, що складається з набору смислових тем та нижчих за рівнем смислоутворення елементів - підтем та мікротем.

На третьому етапі аналізу встановлюється ієрархія смислових тем тексту згідно з трьома рівнями інформації: когнітивним (факти, події, теоретичні положення, закладені у текст його автором), рефлексивним (концептуальні метатекстові елементи, що відображають хід міркувань автора; експресивна інформація, що виражає його ставлення та оцінку тих чи тих положень, викладених у тексті; індексальна інформація, що вказує на певні характеристики автора, роль, яку він відводить собі у даній оповіді), регулятивним (маркери кордонів окремих смислових елементів тексту, що сприяє встановленню взаємозв’язків між різноманітними фрагментами тексту, прогнозуванню подальшого розвитку змістової канви, відповідної спрямованості сприйняття та мислення). Таким чином, відбувається побудова внутрішньої структури тексту. Спочатку кожну смислову тему співвідносять з одним з трьох рівнів інформації, а потім у кожному з рівнів розташовують теми у порядку підвищення їхнього семантичного навантаження у даному тексті.

На четвертому етапі аналізу тексту здійснюється подання його смислової структури в графічному вигляді: на осі абсцис позначається послідовність текстових елементів - абзаців, субабза- ців, речень, а на осі ординат - теми й підтеми тексту, які розподіляються по трьох перелічених вище смислових рівнях.

Експеримент (від лат. ехрегішепіиш - проба, дослід) - це один з основних методів психологічного дослідження, який полягає в активному втручанні дослідника в ситуацію, планомірному маніпулюванні однією або декількома змінними (факторами) та реєстрації відповідних змін у поведінці досліджуваного.

Для експерименту як емпіричного методу, найбільш вживаному серед типів методів за змістовною спрямованістю, що характеризується найбільш тісною й контрольованою взаємодією учасників дослідження, притаманні такі ознаки:

• здійснення цілеспрямованого чуттєвого спостереження за показниками досліджуваного явища (об’єкта, процесу) та використання засобів їхньої фіксації (включаючи вимірювання). Це відрізняє реальний експеримент від мисленнєвого;

• організація впливів на досліджуваний процес шляхом змінювання ситуації відповідно до визначених дослідником та керованим з його боку параметрів, котрі виступають як незалежні змінні (НЗ). Залежними змінними (33) є показники процесу, на який, згідно з гіпотезою, впливають незалежні змінні. Додаткові змінні (ДЗ) - це супутні стимуляції (НЗ) впливу на досліджуваного, які впливають на його відповідь, а також складові відповіді, що доповнюють 33;

• наявність певного плану (схема послідовності дослідів з різними станами НЗ та фіксації 33) реалізації впливів та отримання організованої системи окремих спостережень відповідно до гіпотези (припущень, котрі можуть пояснювати явища, що спостерігаються), яка визначає структуру та послідовність дослідів із різними умовами змінних;

• здійснення контролю інших змін (окрім керованих впливів) за певними правилами, що являють собою нормативну систему регуляції діяльності дослідника;

• внаслідок проведення експерименту стає можливою перевірка (шляхом доведення) причинно-наслідкових гіпотез, інакше кажучи, - встановлення причинно-наслідкових зв ’язків та закономірностей (якісних і кількісних), що існують між змінними;

• можливість повторення умов експерименту уможливлює відтворення, багаторазову перевірку отриманих наукових даних та їхнє накопичення, що підвищує їхню надійність.

Головна відмінність психологічного експерименту від ін.- ших психологічних методів полягає в тому, що він “надає змогу внутрішньому психічному явищу адекватно та однозначно проявитись у зовнішній поведінці, що є доступною об’єктивному сприйняттю>” [183, с. 39]. Адекватність та однозначність об’єктивізації експериментально викликаних психічних явищ досягається за рахунок цілеспрямованого жорсткого контролю умов їхнього виникнення. У зв’язку з цим С.Л.Рубінштейн писав: “Основне завдання психологічного експерименту полягає в тому, щоб зробити доступним для об’єктивного зовнішнього спостереження істотні особивості внутрішнього психічного процесу. Для цього необхідно, варіюючи умови перебігу зовнішньої діяльності, знайти ситуацію, за якої зовнішнє протікання акту адекватно відображало би його внутрішній психічний зміст. Завдання експериментального варіювання умов при психологічному експерименті полягає передусім у тому, щоб розкрити правильність однієї єдиної психологічної інтерпретації дії або вчинку, виключивши можливість усіх інших” [240, с. 49].

Експериментальне психологічне дослідження передбачає принаймні 5 основних етапів:

• Постановка мети. На основі опрацювання наукової літератури та визначення базових психологічних понять психолог

здійснює первинну постановку проблеми, формулює експериментальну гіпотезу (у вигляді імплікативного висловлення: “Якщо..., то...”) та уточнює завдання, що будуть вирішуватись у дослідженні.

• Планування є обґрунтованим переходом від змістовної гіпотези до схеми експерименту. Планування експерименту пов’язано, по-перше, із забезпеченням реалізації вимог до збору та математичної обробки даних з точки зору можливості здійснення статистичних висновків, а по-друге, - з обґрунтованим (з точки зору гіпотези та наявних знань) вибором способів організації дослідів. Визначаються незалежні змінні (НЗ), що варіюються експериментатором, та залежні змінні (33), що змінюються під впливом перших. Конкретизація та операціоналізація змінних означає, що представлені у висловленні “якщо А, то В” змінні А і В повинні контролюватися в експери-менті: А - керуватися експериментатором, а В - реєструватися безпосередньо чи за допомогою апаратури. Визначення змінних у термінах експеримент- тальної процедури і їхня операціоналізація уточнюють предмет експериментального дослідження. Дослідник має вибрати експериментальний інструмент, що дозволяв би йому: а) керувати незалежною змінною; б) реєструвати залежну змінну. Йдеться про конкретну методику й апаратуру психологічного експерименту. Крім того, умови експерименту (приміщення, ситуація, час тощо) повинні або елімінувати вплив зовнішніх змінних, або зберігати константність величини їхнього впливу на залежну змінну. Процесуальна класифікація планів для дослідження зв’язку двох змінних створена Д.Кемпбеллом. Основними є: простий план для двох груп з попереднім тестуванням (тест - вплив - ретест); план для двох рандомізованих груп без попереднього тестування (рандомізація - вплив - тест); план Соломона для чотирьох груп, що поєднує попередні два плани. Вони називаються планами щирих експериментів. Добір і розподіл досліджуваних по групах проводиться відповідно до прийнятого експериментального плану. Всю сукупність потенційних досліджуваних, котрі можуть бути об’єктами даного психологічного дослідження, позначають як популяцію, або генеральну сукупність. Людей чи тварин, що беруть участь у дослідженні, називають вибіркою. Склад експериментальної вибірки має моделювати, якісно і кількісно представляти (репрезентувати) генеральну сукупність, оскільки висновки, одержані в експерименті, поширюються на всіх членів популяції, а не тільки на представників цієї вибірки. Всі потенційні випробувані характеризуються різною статтю, віком, соціальним статусом, рівнем освіти тощо. Крім того, вони мають різні ін- дивідуально-психологічні особливості. Для того щоб вибірка представляла генеральну сукупність, потенційним випробуваним повинні бути надані рівні шанси стати реальними учасниками дослідження. Техніка рандоміизації полягає в тому, що всім представникам сукупності привласнюється індекс, а потім згідно з індексом здійснюється випадковий добір у групу необхідної чисельності для участі в експерименті.

• Проведення експерименту (експериментування) - власне добір емпіричних даних з методичним вирішенням питання про контроль і вимірювання факторів, що варіюються, НЗ та 33, що змінюються під впливом. У ході експерименту дослідник організовує процес взаємодії з досліджуваним, інструктує та мотивує його, проводить, якщо це необхідно, пробну серію дослідів. Він варіює незалежну змінну (задачі, зовнішні умови тощо), проводить сам чи за допомогою асистента реєстрацію поводження випробуваного. Протоколювати відповіді випробуваного краще відразу за допомогою введення даних в електронну таблицю, що створюється в комп’ютері (пакет ЕХСЕЬ). У будь-якому випадку рекомендується реєструвати додаткові ознаки поводження випробуваного, його емоційні реакції по ходу експерименту. Не обхідним завершальним етапом є постекспериментальна бесіда. По завершенні експерименту варто провести бесіду з випробуваним і подякувати йому за участь у дослідженні.

• Аналіз експериментальних даних передбачає обробку результатів, перевірку статистичних гіпотез, реалізацію певної логіки прийняття змістовної експериментальної гіпотези з точки зору інтерпретації кількісних характеристик, зроблених статистичних висновків та обговорення отриманих результатів. Підсумком експериментального дослідження є підтвердження чи спростування гіпотези про причинну залежність між змінними. Підтвердження статистичних гіпотез (про розходження, зв’язок тощо)

• вирішальний, але не єдиний аргумент на користь прийняття експериментальної гіпотези. Дослідник зіставляє свої висновки з висновками інших авторів, висловлює гіпотези про причини подібності або відмінностей між даними, отриманими ним самим, і результатами попередників. І нарешті, він інтерпретує свої висновки в термінах певної теорії.

• Констатація висновків, котрі можуть відрізнятися за широтою та рівнем зроблених у них узагальнень та рекомендацій. Кінцевим продуктом дослідження є науковий звіт, рукопис статті, монографія, лист у редакцію наукового журналу.

Таким чином, експериментальне дослідження проводиться за визначеною схемою. Найважливіші етапи його проведення: формулювання проблеми і висування гіпотези, конструювання методики і підбор апаратури, добір випробуваних, створення плану для контролю змінних, проведення експерименту, обробка й інтерпретація результатів, підготовка наукового звіту. Дослідження вважається завершеним, якщо експериментальна гіпотеза спростована чи не спростована з заданою надійністю, а результати дослідження у відповідній формі представлені на суд наукової громадськості.

Існує багато поглядів на диференціацію експериментальних методів та значна кількість узагальнюючих їх термінів. Ми не будемо зупинятися на розгляді всіх експериментальних процедур, оскільки їх вичерпний опис можна знайти у відповідній психологічній літературі з експериментальної психології [44], [62], [73], [98], [111], [146], [179], [183], [254], [291]. Зупинимося лише на розгляді класичного розподілу основних різновидів експерименту, який ґрунтується на ступені втручання експериментатора у життєдіяльність і використовується у сучасній практиці психодіагнос- тичних досліджень.

Лабораторний (штучний) експеримент — це дослід, який проводиться у штучно створених умовах, що дозволяють суворо дозувати стимуляцію (незалежні змінні) та контролювати інші впливи на досліджуваного (додаткові змінні), а також реєструвати його відповідні реакції, що містять залежні змінні. Досліджуваний знає про свою роль в експерименті, але його загальний сенс йому не відомий.

Оскільки забезпечення вказаних умов є можливим, як правило, лише у спеціально обладнаних приміщеннях - лабораторіях, то звідси й назва методу - лабораторний експеримент. Синонімом є термін - штучний експеримент, у якому підкреслюється неприродність експериментальної ситуації. Завдяки штучності умов та регламентації за допомогою інструкції поведінки досліджуваного лабораторний експеримент відрізняється високим ступенем достовірності, надійності та точності результатів.

Головним його недоліком є низький рівень так званої екологічної валідності, тобто можлива невідповідність природнім життєвим ситуаціям. Ця “віддаленість від житгя” обумовлена такими факторами:

• Випадінням з експериментальної ситуації суттєвих для досліджуваного явища умов (наприклад, в експериментах з вимірювання сенсорної чутливості або часу реакції звичайно відсутній фактор значущості сигналу, котрий у жиггєвих ситуаціях відіграє важливу роль та здійснює значний вплив на якість психічних реакцій).

• Аналітичністю лабораторного експерименту (конкретніше

• домінуванням аналізу над синтезом), що проявляється в ізольованому вивченні окремого психічного феномену.

• Абстрактністю лабораторного експериментування, що пов’язано з його відривом від практичної діяльності досліджуваного. Це призводить до того, що виявлені у штучних умовах закономірності мають доволі загальний характер та пов’язуються з практикою шляхом механічного перенесення результатів, отриманих в одних умовах, на інші, абсолютно відмінні від створених у лабораторії.

Але, незважаючи на вказані недоліки, лабораторний експеримент залишається одним з найточніших наукових методів.

Природний (польовий) експеримент — є дослідом, який здійснюється у звичних для досліджуваного умовах з мінімальним втручанням у його життєдіяльність дослідника. Пред’явлення незалежної змінної наче “вплетене” природнім способом у звичайний перебіг його життєдіяльності. Залежно від виду виконуваної діяльності та відповідної ситуації виокремлюються такі види природного експерименту: в умовах спілкування, трудової, ігрової, навчальної, військової діяльності, в побутових умовах.

Специфічним видом природного експерименту є слідчий експеримент, в якому штучність процедури поєднується з природністю умов протиправних дій.

Звичайно, якщо це припустимо з огляду на організаційні та етичні моменти, досліджувані не інформуються про проведення експерименту і тому не підозрюють про свою участь у ньому. Експериментальні завдання або зовнішня стимуляція складають невід’ємну частину виконуваної ними діяльності.

Природній експеримент певною мірою є проміжною формою між експериментом та об’єктивним спостереженням. Дійсно, обсерваційна складова тут є більш вагомою, ніж у лабораторному експерименті. Щодо особливостей експериментування, то ініціатива дослідника яскраво проявляється лише в період підготовки досліду та “впровадження” у процес майбутньої діяльності досліджуваного необхідних завдань. Надалі психолог, як правило, відіграє більш-менш пасивну роль спостерігача.

Недоліками методу природного експерименту є:

• Зазвичай експериментатор позбавлений можливості жорстко контролювати та реєструвати залежну та незалежну змінні, тому результати переважно подаються в описові формі.

• Експериментатор не може жорстко контролювати та підтримувати на постійному рівні більшість додаткових змінних; важким також є варіювання умов розвитку досліджуваних явищ.

• Важкість відтворюваності експерименту, оскільки створити ідентичні умови в природних умовах практично неможливо.

Пріоритет у розробці та впровадженні природного експерименту в психологію та педагогіку належить О.Ф.Лазурському.

Формувальний експеримент (психолого-педагогічний, творчий, виховний, генєтико-модулюючий експеримент, метод активного формування психіки) - це метод активного впливу на досліджуваного, що сприяє його психічному розвиткові та особис- тісному зростанню [137].

Виникнення формувального експерименту пов’язане з ім’ям Л.С.Виготського, який у 20-30 рр. XX ст. використовував у дитячій психології каузально-генетичний (або експериментально- генетичний) метод, за допомогою якого вивчав процеси виникнення психічних процесів шляхом їх цілеспрямованого формування [48].

З подальшим розвитком психологічної науки однією з головних сфер використання цього методу стає вікова та педагогічна психологія (П.Я.Гальперін, Л.І.Божович, Л.А.Венгер,

О.В.Запорожець, Г.С.Костюк, О.М.Леонтьєв, О.О.Люблінська), в якій використання формувальних дослідницьких процедур переважно пов’язано з перебудовою певних характеристик навчально-виховного процесу та виявленням впливу цієї перебудови на вікові, інтелектуальні та особистісні властивості учнів [193].

Особливу роль формувальний експеримент відіграє у системі розвивального навчання (В.В.Давидов, Д.Б.Ельконін, О.К.Ду- савицький, С.Д.Максименко, В.В.Рєгікін), де за його допомогою здійснюється проектування і моделювання змісту психологічних новоутворень, психолого-педагогічних засобів і шляхів їх формування [142-145]. Досліджуючи шляхи та засоби реалізації проекту (моделі) відповідного новоутворення, психолог разом із цим вивчає також і закономірності його генезису. Тому метод такого вивчення В.В.Давидов назвав генетико-моделюючим експери- менттом, у межах якого не лише здійснюється констатація особливостей тих чи тих емпіричних форм психіки, а й забезпечується їх активне моделювання, відтворення в особливих умовах, що дозволяє розкрити їх сутність та причини виникнення [67].

Через описані вище характеристики формувальний експеримент є надійним засобом виявлення та актуалізації резервів психічного розвитку на кожному віковому етапі.

Спостереження (обсерваційний метод). Під спостереженням розуміють цілеспрямоване, навмисне та спеціальним чином організоване сприймання, котре підкорене певній меті, здійснюється за розробленім планом з використанням засобів для здійснення самого спостереження та фіксації його результатів.

Спостереження є давнішим психологічним методом, який набув широкого застосування у клінічній, соціальній, педагогічній психології, психології розвитку з кінця XIX в., а з початку XX в. - у психології праці, - тобто в тих областях, де особливе значення має фіксація особливостей природної поведінки людини в звичних для неї умовах, де втручання експериментатора порушує процес взаємодії людини із середовищем. Піонерами використання методу спостереження в психології є М.Я.Басов, П.ГІ.Блонсь- кий, Ш.Бюлер, В.Штерн,

Спостереження — активна форма чуттєвого пізнання, яка надає можливість накопичувати емпіричні дані, утворювати первинні уявлення про об’єкти спостереження або перевіряти вихідні припущення, що пов’язані з ними. Основними його характеристиками є цілеспрямованість (наявність усвідомленої мети), вибірковість (селективність), опосередкованість теоретичними уявленнями, планомірність (системність, повнота та цілісність уявлень про предмет спостереження), організованість процесу (впорядкованість дій спостерігача), обов'язкова реєстрація (фіксація) отриманих даних, адекватність, (відповідність отриманих під час спостереження даних предмету вивчення), повнота опису досліджуваного об’єкта.

Важливим аспектом розгляду спостереження як наукового методу є визначення ситуацій (умов, обставин), в яких розгортається психічна діяльність об’єктів спостереження. На думку В.В.Ни- кандрова [184], ситуації спостереження можуть бути: 1) природними або штучними; 2) керованими або некерованими з боку спостерігача; 3) спонтанними або організованими; 4) стандартними або незвичайними; 5) нормальними або екстрамальними; 6) ігровими - навчальними - виробничими (трудовими) - військовими

• протиправними; 7) з безпосереднім або з опосередкованим контактом; 8) вербальними - невербальними; 9) короткочасними - тривалими; 10) пов’язаними з тим чи тим видом психічної діяльності об’єкта спостереження - перцептивною, мнемічною, інтелектуальною, творчою, афективною, вольовою тощо.

З методичної точки зору спостереження характеризується “універсальністю ”, тобто може бути використане для широкого кола психічних явищ; та гнучкістю техніки (або методики) спостереження - можливість під час спостереження змінювати за необхідністю “поле охоплення” досліджуваного об’єкта [291].

Цілеспрямоване наукове спостереження використовується в таких основних випадках: 1) орієнтування в проблемі (отримання матеріалів, що сприяють проясненню проблеми, уточненню питань, формулюванню гіпотез); 2) основний збір даних про об’єкт та предмет дослідження, коли використання інших методів ускладнене або неможливе; 3) доповнення, уточнення або контроль результатів, отриманих за допомогою інших методів; 4) ілюстрація запропонованих теорій, гіпотез, припущень [183].

Об’єктом психологічного спостереження є окрема людини (тварина), група людей у їхній спільній діяльності, людські спільноти.

Предметом психологічного спостереження можуть бути лише зовнішні екстеріоризовані компоненти діяльності: 1) моторні компоненти практичних та гностичних дій; рухи, пересування та нерухливі стани об’єкта; швидкість та напрямок рухів, дистанції між ними; дотики, удари; спільні дії групи людей; 2) мовленнєві акти; їхній зміст; частота; спрямованість; інтенсивність; експресивність; особливості лексичної, граматичної та фонетичної структури; 3) міміка, пантоміміка, лицьова експресія; 4) зовнішні прояви певних вегетативних реакцій: почервоніння або збліднен- ня шкіри; зміни ритму дихання; потовиділення, а також поєднання вказаних ознак. Крім цього можуть спостерігатися реакції, які природно виникають в житті або штучно створюються в експерименті та характеризують особистість досліджуваного в цілому.

Процедура дослідження методом спостереження складається з таких етапів:

• визначення предмета, об’єкта та ситуації спостереження;

• обирання способу спостереження та реєстрації даних;

• розробка плану спостереження;

• добір методу обробки результатів;

• проведення обробки й інтерпретації отриманої інформації.

Під час спостереження необхідно чітко дотримуватися

мети спостереження; проводити спостереження планово та систематично; до проведення спостереження чітко виділити одиниці спостереження, визначити можливі ситуації їх прояву та час, необхідний для повної фіксації даних одиниць.

Характерною рисою психологічного спостереження є поєднання в цьому процесі опису досліджуваних зовнішніх явищ із тлумаченням (попереднім поясненням та узагальненням) їхнього зв’язку з актами психічного життя. Складність пізнання “внутрішнього через спостереження зовнішнього” пов’язана насамперед з: 1) багатозначністю зв’язків зовнішнього прояву із суб’єктивною психічною реальністю (наприклад, почервоніння шкіри може свідчити або про афективне переживання, або про сором, і, навпаки, емоція може проявитися як у почервонінні, так і у блідості шкірних покровів); 2) багаторівневістю, ієрархічною будовою психічних явищ; присутністю спостерігача; 3) унікальністю, неповторністю прояву зовнішнього прояву конкретного психічного феномену, надто мала або надто велика його тривалість; 4) індивідуально-психологічними особливостями спостерігача (наявність настанов, вибірковістю, індивідуальними особи- востями обсягу сприймання, втомою, адаптуванням до ситуації, помилками при записах). Усе це може призводити до суб’єктивізму в трактовці явищ, які спостерігаються, та появи таких артефактів, як гало-ефект (узагальнене враження спостерігача веде до грубого сприйняття поведінки, ігноруванню тонких розходжень); ефект полегкості (тенденція завжди давати позитивну оцінку тому, що відбувається); помилка центральної тенденції (спостерігач прагне давати усереднену оцінку поведінці, що спостерігається); помилка кореляції (оцінка однієї ознаки поведінки дається на підставі іншої ознаки, що спостерігається, наприклад, інтелект оцінюється за швидкістю мови); помилка контрасту (схильність спостерігача виділяти не риси, що спостерігаються, а

протилежні власним); помилка першого враження (перше враження про індивіда визначає сприйняття й оцінку його подальшої поведінки). Одним із шляхів уникнення подібних артефактів є використання (якщо це дозволяють умови) аудіо- або відеореєстрації даних, а також залучення експертів, чиї думки й оцінки обробляються; обчислюється коефіцієнт погодженості: до розгляду приймаються лише ті випадки, стосовно яких виявляється найбільша погодженість думок експертів.

Крім цього значними недоліками методу спостереження також є пасивна роль спостерігача, який вичікує необхідні події, хоча ймовірність їхньої появи не завжди є високою; складність формалізації даних, що утруднює їхній кількісний аналіз; складність точного встановлення причин явищ, що спостерігаються, через неможливість врахування всіх факторів впливу [183].

Фіксація даних первинних спостережень може здійснюватись у вигляді розгорнутих, більш-менш упорядкованих записів у картці спостереження. За наслідками систематизації цих записів можна виробити адекватну завданням дослідження більш лаконічну та сувору форму протокольних записів. Наслідки спостережень зазвичай систематизуються у вигляді індивідуальних (групових) характеристик, які є розгорнутим описом найсуттєвіших особливостей предмета дослідження. Такий опис зазвичай подається в щоденнику спостереження.

Різновиди обсерваційного методу, що визначаються цілями, об’єктом, ситуацією дослідження, подані нижче в таблиці 5.

Таблиця 5

Види спостереження (за В.В.Никандровим [183])

Вид спостереження	Характеристика
Об'єктивне (зовнішнє)	Спостереження “зі сторони”, тобто спостереження зовнішніх щодо спостерігача об’єктів.
Польове (природне, натуральне)	Спостереження за об’єктами у природних умовах їхнього повсякденного життя та діяльності.

Лабораторне (експериментальне, штучне, клінічне)	Спостереження у штучно створених умовах.
Індивідуальне	Спостереження, що здійснюється одним спостерігачем.
Колективне	Спостереження, що здійснюється спільно декількома дослідниками.
Випадкове	Не заплановане заздалегідь спостереження, шо здійснюється у випадкових обставинах.
Навмисне	Заздалегідь сплановане спостереження, що спрямоване на досягнення певної мети.
Систематичне	Зумисне спостереження, яке здійснюється за заздалегідь продуманим планом. Процедурний аспект: чітке розуміння цілей та завдань спостереження, чітке формулювання робочої гіпотези визначеність та впорядкованість дій спостерігача, продуманість усієї системи реєстрації показників та умов середовища (у вигляді одиниць та категорій спостереження). Часовий аспект полягає у спланованості та збалансованості багаторазових спостережень.
Несистематичне	У процедурному аспекті може виражатись у невизначеності завдань спостереження, в непередбачуваності фактів, що реєструються, відсутності чіткого алгоритму дій спостерігачів тощо.
Повне	Спостереження, під час якого охоплюється та фіксується максимум доступної інформації про досліджуваний об’єкт.

Неповне	Спостереження, під час якого увага дослідника Спрямована на оптимальну (рідше на мінімальну) кількість параметрів ситуації та поведінки досліджуваних.
Суцільне (безперервне)	Постійне споглядання об’єкта.
Вибіркове	Спостереження, що проводиться в окремі проміжки часу, котрі обираються дослідником на його розсуд.
Констатувальне	Спостереження, під час якого явища та дії лише ретельно (фотографічно, за М.Я.Басовим [ 18]) фіксуються та не підлягають обговоренню або оцінюванню з боку дослідника.
Оцінювальне	Спостереження, що супроводжується поєднанням процесу сприймання з поясненням (порівнянням, категоризацією, класифікацією, оцінюванням тощо). Таке спостереження, згідно М.Я.Басова, може бути узагальнюючим (супроводжується згорнутим записом, який відображає найсуттєвіше в об’єкті) та інтерпретаційним (спостереження із записами пояснювального характеру).
Стандартизоване	Спостереження, що здійснюється за розробленою схемою, в якій подані форма фіксації та перелік параметрів для реєстрації (бланк спостереження). До стандартизованого спостереження близьке за сутністю формалізоване спостереження, запропоноване Л.А.Регуш [229]. Основними його ознаками є 1) задане ззовні (дослідником або укладачем методики) обмеження на певний

	компонент спостереження (набір ознак для спостереження, ситуації і час спостереження, систему оцінювання явищ тощо) та 2) постійність уведених обмежень протягом усього дослідження.
Нестандаргизоване	Нерегламенговане спостереження, під час якого опис того, що відбувається, здійснюється спостерігачем у вільній формі з метою формування попереднього загального уявлення про об’єкт та закономірності його функціонування. Нестандартизоване спостереження загалом співпадає з неформстізованим спостереженням, специфікою якого є відсутність будь-яких обмежень об’єкта або ситуації спостереження [229].
Відкрите	Спостереження, під час якого досліджувані знають (усвідомлюють), що вони є об’єктом дослідження. Розкриття цілей спостереження спостерігачем, його авторитетність, значущість, референтність для досліджуваних можуть спричинити появу в них неприродної, штучної поведінки.
Приховане	Спостереження, про яке досліджуваним не повідомляється. Відсутність впливу спостерігача на досліджуваних та природність їхньої поведінки є незаперечною перевагою цього виду спостереження, проте його використання пов’язано з низкою етичних проблем.

Включене	Спостереження, під час якого дослідник входить до складу досліджуваної групи та вивчає її начебто зсередини. Перевагами даного виду спостереження є безпосередність та яскравість вражень, а також можливість краще проникнути в атмосферу групи та зрозуміти внутрішній світ її членів. Недоліками - небезпечність переходу спостерігача на позиції досліджуваних завдяки ефектам емпатіїта ідентифікації; трудність, а іноді й неможливість повної та точної фіксації фактів у процесі спостереження.
Невключене	Спостереження зі сторони, без взаємодії спостерігача з об’єктом вивчення. Цей вид спостереження по суті є об’єктивним (зовнішнім) спостереженням.
Пряме (безпосереднє)	Спостереження, що здійснюється безпосередньо самим спостерігачем.
Побічне (опосередковане)	Спостереження, що здійснюється за участю живих посередників (свідків, учасників подій) або із використанням знаково-технічних засобів (документів, які висвітлюють досліджувані події, аудіо- або відеозаписів тощо).
Спровоковане	Спостереження, під час якого дослідник провокує досліджуваного на певні дії або вчинки.
Неспровоковане	Спостереження, процедура якого не передбачає спеціального провокаційного втручання спостерігача у перебіг досліджуваних явищ.

Самоспостереження, або інтроспекція (від лат. іпіго - всередину; ярссіаге - дивитися) - метод психології, який грунтується на самоспостереженні в процесі сприймання, мислення тощо та наступним словесним звітом.

Інтроспекція як метод прямого споглядання досліджуваним власного внутрішнього суб’єктивного світу має багату історію. Витоки інтроспекції пов’язані з поглядами Р.Декарта та Д.Локка, які вважали, що внутрішній світ людини може пізнаватися принципово іншим способом, ніж світ зовнішній.

У Р.Декарта ці погляди відображені у вченні про безпосередню достовірність самосвідомості та про “вроджені ідеї” [68], а у Д.Локка - у вченні про “ідеї відчуттів” (і відповідних первинних об’єктивних якостях фізичного світу) та “ідеях рефлексії” (і відповідних вторинних суб’єктивних якостях, у яких відображаються первинні) [136]. У період формування психології як самостійної експериментальної науки метод, окреслений Р.Декартом і Д.Локком, був взятий на озброєння В.Вундтом, який поєднав інтроспекцію з експериментом (регламентованість умов самоспостереження; формування у досліджуваних особливої аналітичної установки спрямованої на сприймання простих структурних елементів психіки; виробка у них навичок самозвіту у термінах відчуттів тощо). Дещо інший варіант інтроспекції був запропонований представниками Вюрцбурзької школи (О.Кюль- пе). Вони поєднали інтроспекцію з ретроспекцією - відтворенням (реконструкцією) того, що відчував індивід під час розв’язання інтелектуальних задач [147].

З інтроспекцією пов’язані дослідження Гештальт-психо- логів, які на відміну від структуралістів (В.Вундта, Е.Тітченера) використовували цей метод для вивчення не “елементів” свідомості, а її цілісних функціональних конструктів (гештальтів). Таким чином розчленовуюча “аналітична” настанова структурної психології була замінена на “феноменологічну” настанову, що передбачала вільний та неупереджений опис переживань у їхній цілісності, конкретності, так, як вони виявляють себе спостерігачу [32].

Отже, самоспостереження як метод прямого споглядання внутрішнього суб’єктивного світу має великі пізнавальні можливості. Цінність показників самоспостереження полягає не стільки у відносній безпосередності зв’язку між суб’єктом і об’єктом спостереження, скільки у можливостях подолання просторово- часових обмежень чуттєвого пізнання, у можливостях відльоту від конкретних об’єктивованих проявів психіки, у можливості включення до самоспостереження елементів вищої абстракції [183]. Так само, як і зовнішнє спостереження, інтроспекція відбувається за допомогою логічних операцій - розрізнення, аналізу, синтезу, абстрагування, узагальнення тощо.

До методів опитування, специфіка яких полягає в отриманні психологічної інформації на основі мовленнєвого (усного або письмового) спілкування, відносять бесіду, інтерв’ю та анкетування.

Бесіда - це емпіричний метод отримання данш про психологічні особливості досліджуваного шляхом проведення з ним тематично спрямованоїрозмови-діалогу [227]. Цей метод широко використовується в соціальній, клінічній, віковій, юридичній, політичній психології, консультативній, психокорекційній та діагностичній роботі психолога та за умов кваліфікованого проведення дозволяє отримати важливу інформацію про життєвий шлях та індивідуально-психологічні властивості особистості досліджуваного. Тому ефект діагностичної бесіди напряму залежить як від рівня професійної підготовки психолога, наявності в нього глибоких психологічних знань, так і від його комунікативних умінь - здатності однозначно, чітко та доступно вербалізувати думку, адекватно формулювати запитальні речення; брати активну участь у бесіді, підтримуючи інтерес до неї у співрозмовника; демонструвати тактовність та толерантність; реалізовувати емпа- тійне та рефлексивне слухання; уникати комунікативних бар’єрів, контролювати та скеровувати бесіду відповідно до конкретних дослідницьких завдань³’.

• Детальніше про техніку проведення бесіди див.: [153], [183].

Бесіда маже виступати у вигляді самостійного методу дослідження (наприклад, автобіографічна, анамнестична бесіда тощо) або як складова інших діагностичних процедур, наприклад, експерименту. В останньому випадку розрізняють такі її різновиди:

• "бесіда-вступ до експерименту" — ознайомлення досліджуваного зі змістом експерименту, надання йому інструкції та мотивування до виконання передбачених експериментом дій;

• “експериментальна бесіда”, метою якої є перевірка дослідницьких гіпотез ;

• постекспериментальна бесіда - уточнення тих даних, які були виявлені в ході експерименту.

Дані, отримані під час бесіди, можуть кодуватися та фіксуватись психологом у ході її проведення або відтворюватися (реконструюватися) після бесіди. При цьому слід пам’ятати про недоліки вказаних способів реєстрації діагностичної інформації: у першому випадку можливе порушення довірчого контакту з досліджуваним, у другому - спотворення або втрати частини інформації через неповноту і помилки запам’ятовування. Тому в будь-якому разі під час проведення бесіди доречним є прихований аудіо- і відеозапис (звичайно з дотриманням норм етики), який не лише допоможе уникнути вказаних проблем, але й надасть досліднику інформацію про непомічені під час розмови особливості поведінки досліджуваного, його ставлення до предмета розмови, відвертість і щирість.

Насамкінець слід підкреслити, що дані, отримані в ході бесіди, мають суб’єктивний характер і обов’язково повинні бути зіставлені з відповідними об’єктивними даними.

Іншими методами опитування як збору первинної інформації за допомогою постановки питань респонденту, який надає

• Одним із прикладів цього виду бесіди є розроблений Ж.Піаже метод клінічної бесіди, метою якого є вивчення механізмів розумової діяльності дитини за допомогою спеціально розроблених діагностичних завдань та постановки певних запитань в ігровій формі[206].

на ці питання усну або письмову відповідь³¹, є інтерв’ю та анкетування. Область використання цих методів у психологічних дослідженнях є доволі широкою. Найчастіше вони застосовуються: 1) на ранніх етапах психологічного дослідження, коли за допомогою даних інтерв’ювання компетентних осіб встановлюються змінні та висуваються робочі гіпотези; 2) як основні засоби збору первинної інформації з метою прояснення взаємозв’язків досліджуваних процесів га змінних; 3) для виявлення основних ознак експериментальної та контрольної груп; 4) для уточнення, розширення, контролю даних, отриманих за допомогою інших методів [155], [156], [291]. Інтерв’ю проводиться у формі очного усного опитування³⁶, анкетування - це частіше заочне письмове опитування (див. нижче табл. 6).

Інтерв’ю є поширеним методом дослідження у соціальній психології, психології особистості, психології праці, але головна сфера його застосування - соціологія. Тому традиційно його відносять до соціологічних і соціально-психологічних методів дослідження. В психологічній практиці найчастіше використовуються стандартизоване (формулювання та послідовність питань, які є однаковими для всіх респондентів, визначені заздалегідь), нестандартизоване (інтерв’юер керується лише загальним планом опитування та може, виходячи з вимог конкретної ситуації, самостійно формулювати питання та довільно змінювати їхній порядок) та напівстандартизоване (містить перелік як необхідних, так і можливих запитань) інтерв’ю [155].

• Опитування слід відрізняти від опитуна;іьників як психодіагностичних методик, оскільки результатом опитування є первинні дані, а застосування особистіс- них та ін. опитувальників дозволяє отримати вторинні дані - розташування індивідуальних показників щодо нормативних [291].

• У психологічній літературі інтерв’ю досить часто ототожнюється з методом бесіди, що, на наш погляд, є не зовсім коректним, адже жорстка опосередкова- ність процедури інтерв’ювання спеціальним інструментом (чітко впорядкованим переліком питань), а також широкі можливості масового проведення якісно відрізняє інтерв’ю від методу бесіди.

Переваги га недоліки стандартизованого, нестандартизованого (вільного) інтерв’ю та анкетування

Стандартизоване		Нестандартизоване			Анкетування
інге	рв’ю		(вільне) інте	рв’ю
Переваги	Недоліки		Переваги	Недоліки		Переваги	Недоліки
1. Отримані	1. Можливість		1. Можливість	1. Складність		1. Вища ступінь	1. Мініміза
від різних	помилок через		заміни не розу	під час		формалізації та	ція без
респондентів	неоднозначне		мілих для	зіставлення		регламентації	посеред
дані краще	розуміння слів		респондентів	отриманих		процедури	нього спіл
порівнюють	у питаннях.		термінів	даних.		“пигання-	кування
ся.	2. Мас дещо		еквівалентни	2. Можливе		відповідь”.	респон
2. Є більш	формальний		ми словами.	спотворен		2. Охоплює	дента 3 дос
надійним.	характер, що		2. Зумовлює	ня резуль		велику масу	лідником.
3. Помилки у	ускладнює		більш природні	татів через		респондентів за	2. Можливе
формулюван	оптимальний		ВІДПОВЦЦ	нещирість		обмежений час,	спотворен
ні питань	контакт між		респондентів.	або		що забезпечує	ня резуль
зведені до	інтерв’юером		3. Гнучкість	(не)свідомі		репрезентативні	татів через
мінімуму.	та респон		дозволяє	мотиваційні		сть результатів.	нещирість
4. Може бути	дентом.		пристосувати	викрив		3. Чітке	або
успішно	3. Можливе		його до вимог	лення і, як		визначення	(не)свідомі
використане	спотворення		певної	наслідок.		позицій дослід	мотиваційні
навіть низько-	результатів		індивідуальної	зниження		ника та респон	викривлен
кваліфікова-	через		ситуації.	надійності та		дента.	ня і, як
ним інтер	нещирість або		4. Можливість	достовір		4. Анонімність.	наслідок,
в’юером.	(несвідомі		отримати	ності отри		5. Фіксація	зниження
5. Може	мотиваційні		більш глибоку	маної інфор		відповідей здійс	надійності
використовує	викривлення і,		інформацію.	мації.		нюється самим	та досто
атись як ос	як наслідок,		5. Є незамін			респондентом.	вірності
новний метод	зниження на		ним на етапі			6. Можливість	отриманої
збору даних.	дійності та		ознайомлення з			ознайомлення	інформації.
6. Є доціль	достовірності		проблематикою			досліджуваного	3. Легкість
ним, коли	отриманої ін-		дослідження.			відразу з усією	ухилення
необхідно	(|юрмації.		6. Часто			сукупністю	віддачі
опитати			використовуєть			питань.	відповіді.
велику за			ся для допов			7. Можливість
обсягом			нення та			відповідати на
вибірку.			контролю даних, отриманих за допомогою інших методів.			питання у вільній послідовності. 8. Мінімальний вплив особистості дослідника

На відміну від інтерв’ю метод анкетування найчастіше використовують у випадках, коли необхідно опитати в стислі строки велику кількість розселених на великій території людей (від сотень до декількох тисяч) або забезпечити анонімність опитування. Зазвичай анкетування здійснюється за допомогою анкети

• спеціально оформленого переліку питань, звернених до певної категорії респондентів, - заповнення якої здійснюється респондентом самостійно, без участі дослідника [183).

Усі використовувані під час опитування діагностичні питання можна розподілити на такі різновиди (див нижче табл. 7).

Таблиця 7

Основні види питань, які використовуються в анкетах та інтерв’ю

Вид питань	Характеристика
Відкриті	Передбачають відповідь у вільній формі.
Закриті	Передбачають вибір із двох або більше альтернатив у запропонованому переліку варіантів.
Прямі	Формулювання питання передбачає відповідь, яка однаково зрозуміла і досліднику, і респонденту.
Побічні	Справжні цілі питання замасковані, приховані (наприклад, шляхом переводу з особової у безособову форму) від респондента.
Контрольні (питання-пастки, питання-фільтри)	Використовуються для виявлення нещирості респондента або незнання ним предмета опитування та передбачають фіксацію неузгодженості відповідей на основні та контрольні питання.
Складні	Вимагають від респондента значних інтелектуальних та психоемоційних зусиль, інтенсивної вольової регуляції.
Прості	Не викликають напруження психічних та фізичних сил респондента.

Додаткові	“Обслуговують" отримання основної
	інформації. Фасилітують процес
	налагодження контакту з респондентом,
	полегшують розуміння ним суті питань,
	забезпечують отримання додаткової та
	уточнюючої інформації, з’ясування її
	достовірності.

Який би метод опитування - інтерв’ю чи опитування - не використовувався, визначальним є його композиція, логіка побудови системи діагностичних питань та технологія їх пред’явлення. При цьому так само, як і під час проведення бесіди вирішальне значення має встановлення довірчого контакту між дослідником і респондентом, урахування специфіки цілей та предмета дослідження, використаного методу опитування та характеристик досліджуваних.

Метод соціометрії. Метод соціометрії був запропонований у 1934 році Дж.Морено з метою вивчення міжособистісних емоційних зв’язків (системи міжособових уподобань, симпатій, антипатій) у малій соціальній групі.

Процедура проведення соціометрії полягає у наступному. Спочатку готується список членів досліджуваної групи, в якому кожний член групи має свій порядковий номер (шифр). Далі складається так звана соціометрична картка (соціометрична анкета), котра містить коротку інструкцію щодо її заповнення та низку конкретних і зрозумілих питань, що ґрунтуються на принципі емоційного вибору партнера для спілкування або спільної діяльності. При цьому в кожне питання дослідник закладає певний критерій - ознаку, котра відображає значущу сторону взаємовідносин у групі (взаємодопомогу, лідерство, повагу, симпатії тощо) та за якою досліджуваний має зробити обмежену або необмежену кількість виборів. Зазвичай використовуються под,- війні критерії, котрі дозволяють обрати/нехтувати партнера певної ролі (наприклад, “3 ким би Ви хотіли/не хотіли сидіти поруч на лекції?”) та одинарні рольові критерії лідерства-підкорення, що виявляють відповідні неформальні відносини в групі (наприклад, “Кого з членів вашої студентської групи Ви обрали/не обрали б старостою?”, “Якби Ви організовували святкування Нового року, кого з членів групи Ви би запросили/не запросили на нього?”).

Отримані від усіх членів групи картки із відповідями зазнають (за кожним критерієм окремо) кількісної обробки табличним, графічним та індексологічним способами.

Табличний спосіб обробки результатів соціометрії полягає у побудові соціоматриці - зведеної таблиці, в якій умовно позначаються (“+” - позитивний вибір, — негативний вибір) та кількісно узагальнюються вибори досліджуваних. На основі цього стає можливим ранжування членів групи за кількістю отриманих виборів та виявлення на цій основі соціометричного статусу кожного з них.

На основі соціоматриці можлива побудова соціограми - схематичного зображення за допомогою спеціальних графічних знаків реакції досліджуваних один на одного під час відповіді на соціометричний критерій. Найпоширенішими є концентричні соціограми (соціоматриці-мішені), які розташовують усіх членів групи на концентричних колах, які вписані одне в одне. Чим вищим є позитивний статус індивіда, тим ближче до центру “мішені” (“зірки”) він розташовується, і навпаки (“відкинуті”).

Аналіз соціограми пов’язаний із виявленням найвпливові- ших членів групи, а також виокремленням позитивних та негативних взаємних угрупувань, що характеризує психологічний клімат у групі.

Ґрунтуючись на соціоматриці, можна також обчислити за спеціальними формулами низку персональних (наприклад, індексу психометричного статусу члена групи, індексу його емоційної експансивності) та групових (наприклад, індекс згуртованості групи, індекс її емоційної експансивності) соціометричних індексів.

Існує декілька модифікацій методу соціометрії (аутосоціо- метрія, референтомегрія тощо), докладна інформація про які подана в [183], [189].

Метод експертних оцінок (метод узагальнення незалежних характеристик). Досить часто гіри вирішенні психодіаг- ностичних завдань виникають ситуації, коли для оцінки певного психічного явища взагалі неможливо здійснити безпосереднє діагностичне вимірювання. Зазвичай такі ситуації пов’язані з необхідністю спрогнозувати розвиток об’єкта психодіагностики, описати його стан через певний відрізок часу або дати більш- менш об’єктивну оцінку таким психічним якостям досліджував- ного, за якими його суб’єктивна оцінка може виявитись викривленою або хибною. В таких випадках за діагностичною інформацією звертаються до експертів (від лат. ехрегШз - досвідчений) - осіб, які мають глибокі спеціалізовані знання про об’єкт дослідження. Опитування таких компетентних осіб називається експертним, а його результати експертними оцінками [94].

Зазвичай група експертів формується двома способами: 1) на основі самооцінювання експертами власних знань, досвіду та здібностей; 2) методом колективної оцінки спеціалістами один одного (по типу соціометрії) [94].

Метод експертних оцінок використовується переважно в соціальній [155], педагогічній та віковій [79], [261], [280], клінічній (медичній) [153], юридичній психології [284]. Процедура його проведення передбачає обмін думками по типу “мозкового штурму” (з чіткою рольовою диференціацією учасників), що здійснюється в декілька турів, доки не буде вироблена більш-менш узгоджена оцінка. Остання, своєю чергою, фіксується за допомогою очного (заочного) інтерв’ювання або анкетування членів експертної групи.

Основною проблемою під час застосування методу експертного оцінювання є можливість виникнення інструментальних спотворень (викривлення оцінюваних особистісних рис, що пов’язане з певним способом зовнішнього оцінювання) ступінь надійності отриманих за його допомогою результатів. У зв’язку з цим В.М.Мельников та Л.Т.Ямпольський [152] указують на спеціальні вимоги, котрі висуваються до процедури його проведення з метою підвищення надійності отриманої інформації:

• Оцінювані риси мають визначатись у термінах поведінки, що спостерігається.

• Експерт повинен мати можливість спостерігати за поведінкою досліджуваного потягом тривалого проміжку часу.

• Необхідним є залучення не менше десяти експертів на одного досліджуваного.

• Замість експертного оцінювання одного досліджуваного відразу за всім комплексом характеристик, варто здійснювати ранжування декількох досліджуваних одноразово за однією конкретною рисою.

У найзагальнішому вигляді можна виокремити такі основні функції методу експертної оцінки в психологічному дослідженні: 1) прогноз тенденцій розвитку певних психічних (пси- хосоціальних) процесів або явищ, що ґрунтується на висуванні концептуальних гіпотез про можливі варіанти кінця явища, що прогнозується; 2) оцінка ступеня достовірності даних масових опитувань (оцінка ступеня компетентності респондентів); 3) забезпечення емпіричної валідизації діагностичної методики оцінка експертами змісту пунктів діагностичної методики, що розробляється (визначення змістовної валідності), та зовнішнього критерію її валідизації (наприклад, виявлення шляхом польового спостереження особливостей відповідної кригеріальної поведінки досліджуваних із вибірки стандартизації); 4) кваліфікація групи або окремих її членів за рівнем соціальної, професійної, навчальної та ін. активності; якісний та (або) кількісний опис певних індивідуально-психологічних особливостей особистості досліджуваного.

Остання функція експертних оцінок яскраво проявляється при використанні карти особистості К.К.Платонова - короткої характеристики, що створена на основі концепції динамічної функціональної структури особистості та містить систематико- ваний перелік її основних елементів. Процедура заповнення карти особистості полягає в наступному. Експерти, які добре знають досліджуваного, оцінюють за 5-бальною системою ступінь вира- женості в нього кожної передбаченої картою особистісної риси та за низкою ознак визначають особливості їхньої динаміки. Шляхом узагальнення таких незалежних експертних оцінок обчислюється середній бал га робляться висновки про структурні характеристики особистості досліджуваного (його біологічні властивості, індивідуальні особливості психічних процесів, соціального досвіду, спрямованості), які доповнюються біографічними даними, а також відомостями про стан його здоров’я та умови життя [148].

Відомим різновидом методу експертного оцінювання в шкільній психодіагностиці є психолого-педагогічний консиліум - колективне обговорення результатів вивчення вихованості школярів, спільне оцінювання тих чи тих сторін особистості, виявлення причин можливих відхилень у поведінці учнів, міжособистісних відносинах тощо [79].