§2.Основні збудники бактеріальних, вірусних, грибкових захворювань, рикетсіозів і отрути бактерій (токсини).

Основу дії ураження біологічно небезпечних речовин складають бактеріальні засоби, до яких відносяться хвороботворні мікроорганізми (бактерії, віруси, рикетсії, грибки) і вироблювані бактеріями токсини, дія факторів ураження яких поширюється на людей, тваринний і рослинний світ.

Інфекційні хвороби людей - це захворюваність хвороботворними мікроорганізмами, яка передається від хворої людини або тварини здоровій людині.

Інфекційні хвороби проявляються, як правило, у вигляді епідемічних осередків.

Епідемічним процесом називають процес виникнення і розповсюдження інфекційних захворювань серед людей, який становить неперервну ланцюгову послідовність виникнення однорідних інфекційних захворювань людей.

Захворюваність визначається відношенням числа захворювань за певний відрізок часу до числа жителів певного району, міста в той самий період.

Смертність - це число смертей від певного захворювання, яке визначено коефіцієнтом на 100 тис., 10 тис. і 1 000 чоловік, що охоплені епідемічним спостереженням.

Летальність - це процент померлих від числа хворих даним інфекційним захворюванням.

Шляхи передачі збудника - це визначені елементи навколишнього середовища або їх комбінації, які забезпечують перенос збудника від джерела до оточуючих людей у конкретних епідемічних умовах.

Основні шляхи передачі збудників інфекційних небезпечних захворювань людей і сільськогосподарських тварин: повітряно-крапельний, харчовий, водяний, трансмісійний, контактний.

Всі інфекційні захворювання людей поділяються на 4 групи:

• кишкові інфекції;

• інфекції дихальних шляхів;

• кров'яні інфекції;

• інфекції зовнішніх покровів.

Збудники, які вражають людей.

Збудник чуми (Yersinia pestis).

Чума - гостра, особливо небезпечна, карантинна інфекційна хвороба з ураженням шкіри, лімфатичних вузлів, легень, септицемією й інтоксикацією. Збудник чуми належить до роду Yersinia. Уперше його відкрив А. Ієрсен у 1894 р. До цього роду входять ще два види: Yersinia enterocolitica i Yersinia pseudotuberculosis, які викликають ураження кишкового тракту.

Основними хазяїнами паличок чуми в природі є чорний і сірий пацюки, ховрахи, хом’яки, тарбагани, піщанки, тушканчики, зайці й інші гризуни (до 300 видів). Гризуни самі хворіють на чуму і можуть бути носіями збудника. У взаємній передачі хвороби серед гризунів, а також у передачі її від гризунів до людини, велику роль відіграють блохи. Інтенсивне зараження бліх чумним мікробом відбувається при засмоктуванні крові хворих гризунів.

Потрапляючи в зовнішнє середовище, чумні бактерії можуть довго зберігатися живими. Вони добре переносять низькі температури, при 0 °С в трупах гризунів зберігаються до півроку, в ґрунті, воді, на одязі - до 5 місяців. Чутливі до висушування і дії високої температури. При кип’ятінні гинуть через 1 хвилину. Дезинфікуючі розчини викликають їх загибель через кілька хвилин.

Сприйнятливість людини до чуми дуже висока. Інкубаційний період триває від 3 до 6 днів. Залежно від вхідних воріт і клінічного перебігу розрізняють шкірну, бубонну, легеневу й септичну форми. Захворювання починається раптово трясучим ознобом, сильним головним болем, запамороченням.

При шкірній формі на місці проникнення збудника виникає пустула, яка згодом перетворюється у виразку. Із током лімфи бактерії проникають у найближчі лімфатичні вузли, викликають їх запалення й збільшення (бубон). При проникненні збудника у кров виникає септична форма. Такі хворі виділяють ієрсинії чуми з сечею, калом і мокротинням, що робить їх небезпечними для оточуючих здорових людей.

Первинна легенева чума виникає при зараженні повітряно-краплинним способом, вторинна - як ускладнення при будь-яких інших формах, коли збудник потрапляє до легень із током крові.

Смертність при бубонній чумі коливається від 27 до 95 %, при легеневій майже 100 %.

Профілактика і лікування. В ендемічних осередках чуми спеціальні загони ведуть спостереження за гризунами. При загрозливому поширенні інфекції проводять дератизацію й дезинфекцію. Важливе значення має санітарна охорона кордонів, особливо портів, від занесення чуми з інших країн. При виявленні випадків чуми вводять карантин. Підозрілих на зараження негайно ізолюють протягом 6 діб і проводять профілактичне лікування стрептоміцином (екстрена профілактика). Усіх хворих на чуму негайно госпіталізують у спеціальні відділення за умов суворої їх ізоляції.

Збудник холери (Vibrio cholerae).

Холера - класична антропонозна особливо небезпечна кишкова інфекція, яка має схильність до епідемічного поширення. Захворювання періодично розповсюджується по земній кулі у вигляді пандемій, коли уражається населення багатьох країн. Відомо вже 7 пандемій холери. Після 1970 р. холера періодично виникала на півдні України (Одеса, Керч, Миколаїв, Херсон). Ендемічним осередком холери з давніх-давен була Індія, де щорічно реєструють декілька тисяч захворювань. Циркуляція холерних вібріонів серед людей зумовлена наявністю легких форм хвороби, формуванням вібріоносійства та забрудненням водоймищ.

Холерний вібріон вперше описав італійський вчений Ф. Пачіні в 1854 р., детально вивчив його властивості і виділив у чистій культурі Р. Кох у 1883 р., Ф. Готшліх у 1906 р. виділив з кишечника прочанина вібріон Ель-Тор, який відрізняється від холерного гемолітичними властивостями й також спричиняє холеру.

Основним природним біотопом холерних вібріонів є кишечник людини. Після зараження вони буйно розмножуються в тонкому кишечнику й виділяються з випорожненнями в навколишнє середовище, контамінуючи воду, ґрунт, харчові продукти та інші об’єкти, де виживають від декількох днів до кількох тижнів.

Зараження людини холерними вібріонами проходить лише фекально-оральним способом. Збудник передається через воду, їжу, мух, брудні руки. Це може бути при купанні в морі, річках, озерах, забруднених виділеннями хворих і носіїв, при споживанні риб, креветок і устриць, виловлених у цих водах.

Холерні вібріони порівняно стійкі до дії факторів навколишнього середовища. Вони довго зберігаються живими у воді, ґрунті, пляжному піску, харчових продуктах, але малостійкі до висушування і сонячних променів. При кип’ятінні гинуть миттєво. Дуже чутливі до дії мінеральних кислот і дезинфікуючих розчинів.

Вхідними воротами інфекції при холері є травний канал. Інкубаційний період триває від кількох годин до 5 днів. Подолавши шлунковий бар’єр, вібріони швидко розмножуються в тонких кишках, де лужне середовище сприятливе для нього.

Важливе значення має колонізація вібріонами слизової оболонки кишечника. Виникає профузний пронос і сильне зневоднення організму. Випорожнення часті, рясні, втрачають специфічний фекальний запах і нагадують з вигляду рисовий відвар із запахом свіжої риби. Приєднується багаторазове блювання, що призводить до ще більшої втрати рідини, яка може сягати 10 л і більше на добу. Температура тіла нормальна або знижується до 35°С. Інколи розвивається блискавична форма хвороби, коли навіть без явищ проносу (“суха” холера) виникає сильна інтоксикація, яка закінчується смертю. В останні роки у більшості випадків спостерігаються стерті й легкі форми захворювання.

Основним у профілактиці холери є раннє виявлення хворих і вібріоносіїв, їх госпіталізація, виявлення й обсервація всіх контактованих осіб. Необхідно провести профілактичну й заключну дезинфекцію в осередку захворіння. Важливе значення мають карантинні заходи, включаючи охорону державних кордонів від заносу інфекції. Локалізацію й ліквідацію вогнища холери проводять надзвичайні протиепідемічні комісії області, міста, району.

Особи, які були у тісному контакті з хворими на холеру, підлягають екстреній профілактиці.

Натуральна віспа. (Variola, variola major - лат. Smallpox - англ., Pocken, Blatern - нім., Variol - франц.)

Натуральна віспа - гостре вірусне захворювання, що у типових випадках характеризується загальною інтоксикацією, лихоманкою, своєрідними висипаннями на шкірі і слизуватих оболонках, послідовно минаючої стадії плями, пухирця, пустули, скоринки і рубця.

Натуральна віспа відноситься до антропонозів і являє собою особливо небезпечну інфекцію. До віспи сприйнятливі всі люди, якщо в них немає імунітету, отриманого в результаті перенесеного раніше чи захворювання вакцинації.

Натуральна віспа є повітряно-краплинною інфекцією, однак можлива інокуляція вірусу при безпосереднім зіткненні з ураженою шкірою чи хворого інфікованими їм предметами. Заразливість хворого спостерігається протягом усього захворювання - від останніх днів інкубації до відторгнення скоринок. Трупи померлих від віспи також зберігають високу заразливість.

При вдиханні зараженого повітря віруси попадають у респіраторний тракт. Можливе зараження через шкіру при варіоляції і трансплацентарно. При типовому плині віспи інкубаційний період триває 8-12 днів. Початковий період характеризується ознобом, підвищенням температури тіла, сильними болями, що рвуть, у попереку, хрестці і кінцівках, сильною спрагою, запамороченням, головним болем, блювотою. Іноді початок хвороби м'якше.

На 2-4-й день на висоті лихоманки з'являється ініціальна висипка на шкірі або у виді ділянок гіперемії, або геморрагічна висипка по обидва боки грудної клітки в області грудних м'язів до пахвових западин, а також нижче пупка в області пахових складок і внутрішніх поверхонь стегон ("трикутник Симона").

На 4-й день спостерігається зниження температури тіла, послабляються клінічні симптоми початкового періоду, але з'являються типові віспини на шкірі голови, обличчя, тулуба і кінцівок, що проходять стадії плями, папули, пухирця, пустули, утворення скоринок, відторгнення останніх і утворення рубця. Одночасно з'являються віспини на слизуватій оболонці носа, ротоглотки, гортані, трахеї, бронхах, кон’юнктивах, прямій кишці, жіночих полових органів, сечівника. Вони незабаром перетворюються в ерозії.

На 8-9-й дні хвороби в стадії нагноєння пухирців знову погіршується самопочуття хворих, виникають ознаки токсичної енцефалопатии (порушення свідомості, марення, порушення, у дітей - судороги). Період підсихання і відпадання кірок займає близько 1-2 нед. На обличчі і волосистій частині голови утворяться численні фляки.

Туляремія (Francisella tularensis)

Туляремія - зоонозна інфекція, яка характеризується інтоксикацією, лихоманкою, ураженням лімфатичних вузлів.

Збудник хвороби - туляремійна паличка — Francisella tularensis відноситься до родини Francisellaceae, роду Francisella. Це дрібна грамнегативна поліморфна переважно кокоподібна, рідше паличкоподібна бактерія, нерухома, спор не утворює.

Резервуаром інфекції у природі є гризуни, у тому числі мишоподібні; збудник тривалий час зберігається у крові та тканинах заражених гризунів, виділяється з їх сечею. Людина заражується при контакті із зараженим гризуном. Крім того, зараження може відбутися при питті сирої води з невеликих водоймищ, у які із сечею гризунів проникли бактерії, споживанні зараженої їжі, потраплянні у верхні дихальні шляхи та на кон'юнктиви людини пилових частинок разом із бактеріями туляремії при обмолоті інфікованого хліба. Зрідка хвороба може викликатися при укусі сліпнів, мух-жигалок, деяких видів кліщів, інфікованих від гризунів. Існує сезонність захворювання туляремією - у залежності від способу зараження (наприклад, навесні серед мисливців).

У області вхідних воріт інфекції виникають поверхневі некрози тканини (шкіри, слизових оболонок, лімфатичних вузлів). Бактерії туляремії циркулюють у крові, викликаючи підвищення температури тіла, зміну внутрішніх органів, вторинне ураження лімфатичних вузлів.

Інкубаційний період 3-7 днів. Початок хвороби гострий: підвищення температури тіла, головний біль, загальне нездужання, зниження апетиту.

Розрізняють такі клінічні форми туляремії: бубонна, виразково-бубонна, ангінозно-бубонна, очно-бубонна з розвитком туляремійного кон'юнктивіту, легенева, шлунково-кишкового тракту, генералізована. Дві останні форми рідко зустрічаються.

При бубонній формі туляремії мікроб проникає через шкіру, не залишаючи на ній слідів. Температура підвищується до 38-39 °C, з'являється головний біль, загальна слабкість, біль у м'язах, інші прояви інтоксикації. Через 2-3 дні від початку хвороби розвивається реґіонарний лімфаденіт. Бубони болять не сильно, мають чіткі контури. У більшості випадків настає повне розсмоктування або склерозування бубонів. У 30-40% хворих через 2-3 тижні спостерігається розм'якшення, а потім розкриття бубону із виділенням гною.

При виразково-бубонній формі на місці проникнення у шкіру збудника послідовно утворюється червона пляма, потім папула із переходом її у невелику за діаметром неглибоку виразку. Разом з цим збільшуються та стають щільно еластичними, але залишаються неболючими реґіонарні лімфатичні вузли. Вони не спаяні між собою та з клітковиною. Такий реґіонарний лімфаденіт розвивається при всіх клінічних формах, окрім генералізованої туляремії.

При ангінозно-бубонній формі температурна крива має неправильний тип, загальна тривалість лихоманки 16-18 днів. Прогноз хвороби, як правило, сприятливий, виразка епітелізується, після чого утворюється поверхневий плоский рубець; пакет збільшених лімфатичних вузлів за 15-25 днів зменшується до норми; іноді реґіонарні лімфатичні вузли розм'якшуються та нагноюються з можливим утворенням гнійного свища, а в окремих випадках - склерозуються. Ангінозно-бубонна форма туляремії, що розвивається головним чином при споживанні сирої води, а також інфікованої їжі, протікає з некротичними нальотами на збільшених на набряклих мигдаликах та збільшенням підщелепних та передньошийних лімфатичних вузлів.

При легеневій формі спостерігається сухий кашель, у легенях вислуховується поодинокі сухі хрипи; при рентгенологічному дослідженні виявляють вогнищеву пневмонію, збільшення паратрахеальних та медіастінальних лімфатичних вузлів. Хвороба, як правило, закінчується повним одужанням, однак упродовж 1-2 місяців після нормалізації температури залишається значна слабкість, швидка стомлюваність та зниження працездатності.

Генералізована форма протікає за типом загальної інфекції з вираженою лихоманкою, інтоксикацією, іноді - шкірними висипами, ураженням суглобів. Характерне збільшення печінки та селезінки.

Профілактика. Правильний устрій та утримання криниць; заборона пити сиру воду з невеликих відкритих водойм. Захист харчових продуктів (у амбарах, складах, зерносховищах) від мишоподібних гризунів. У випадку вимушеної затримки з уборкою зернових культур скирти та стоги необхідно окопувати канавкою завширшки та у глибину 40 см. Люди, що працюють на обмолоті хліба, зернових повинні працювати у захисних марлевих масках та окулярах-консервах.

Висока ефективність та надійність у специфічних щеплень туляремійною вакциною; захисна дія вакцини зберігається упродовж 3-х років.

Лихоманка КУ.

Ку-лихоманка (Q — скорочене англійське query невизначений, неясний; синонім: австралійський Ку-ріккетсіоз, квінслендська лихоманка, лихоманка боєнь, середньоазіатська лихоманка, коксієллез, Деріка — Бернета хвороба) — інфекційна хвороба, яка характеризується лихоманкою, інтоксикацією, враженням легень, гепатолієнальним синдромом. Є одним з найбільш розповсюджених зоонозних ріккетсіозів у країнах СНД і в більшості інших регіонів світу (Австралія, Європа, Америка, Азія).

Розрізняють сільськогосподарські і природні вогнища хвороби. У сільськогосподарських вогнищах джерелами збудника інфекції є велика і дрібна рогата худоба, коні, свині, собаки, домашні птахи, гризуни; у природних вогнищах — дикі копитні і дрібні ссавці тварини, в основному гризуни, птахи. Основне епідеміологічне значення мають ссавці — велика і дрібна рогата худоба, свині й ін., що виділяють рикетсії з випорожненнями, сечею, молоком, навколоплідними водами.

Зараження людей у сільськогосподарських вогнищах відбувається повітряно-пиловим шляхом при обробці забруднених тваринами вовни, пуху, хутра, щетини, шкіри; харчовим шляхом при вживанні в їжу забрудненого молока і молочних продуктів, через забруднені руки; при контакті з інфікованими тваринами під час відходу за ними, їхньому забої й обробленні туш.

У природних вогнищах збудники передаються трансмісивним шляхом — кліщами.

Рикетсії здатні довгостроково зберігатися в організмі іксодових і аргасових кліщів і передаються трансоваріаційно і трансфазово (яйце, личинка, німфа, дорослий кліщ), що дозволяє вважати цих кліщів не тільки переносниками, але і резервуаром збудника лихоманки.

Захворюваність переважно спорадична, реєструється серед груп професійного ризику (тваринники), серед сільських жителів, в основному у весняно-літньо-осінній час року. Можливі й епідемічні спалахи. Зараження від хворої людини відбувається рідко — через інфіковане мокротиння і молоко жінок, що годують.

В організм людини збудники проникають через дихальні шляхи, кишечник, шкіру. Імунітет після перенесеного захворювання, як правило, стійкий і тривалий.

Інкубаційний період від 3 до 32 днів, частіше 12—19 днів. У більшості випадків хвороба починається гостро. Скарги різноманітні: головний біль, болі в попереку, м'язах, суглобах, почуття розбитості, сухий кашель, пітливість, втрата апетиту, порушення сну.

Тривалість лихоманки частіше в межах 2 неділь, однак можливі рецидиви, затяжна субфебрильна лихоманка.

Розроблено вакцину проти Ку-лихоманки. В Австралії її успішно застосовують для вакцинації працівників боєнь.

Профілактика полягає в проведенні комплексу санітарно-ветеринарних і санітарно-профілактичних заходів. Вони спрямовані на запобігання замету інфекції у тваринницькі господарства і включають огляд і обстеження знову надходять у господарство тварин, ізоляцію і лікування хворих тварин, знезаражування їхніх випорожнень і навколоплідних вод, а також приміщень.

При роботі з хворими тваринами (відхід, лікування) варто дотримувати міри особистої профілактики — користатися спеціальним одягом (гумовими чоботями, рукавичками, фартухами, марлевими респіраторами з дезінфекцією їх після роботи). Молоко з неблагополучних господарств обов'язково стерилізують, готування кефіру, сиру, масла й ін. з некип'яченого молока неприпустимо.

Збудники, які вражають тварин та птицю.

Всі інфекційні захворювання тварин поділяються на 5 груп:

• елементарні інфекції;

• респіраторні інфекції;

• трансмісійні інфекції;

• інфекції зовнішніх покровів;

• інфекції з невідомими шляхами зараження.

Епізоотія - широко розповсюджені інфекційні захворювання тварин, що значно перевищують рівень звичайної захворюваності на певній території. Найпоширеніші на території України такі епізоотичні хвороби, як туберкульоз ВРХ, лейкоз ВРХ, лептоспіроз, сальмонельози, сибірка, сказ, класична чума свиней, хвороба Гамборо, хвороба Марека.

Туляремія(Tularaemia).

Туляремія – природновогнещева трансмісивна інфекційна хвороба багатьох видів тварин, що характеризується септицемією, гарячкою, абортами, паралічами у молодняку, ураженням слизових оболонок верхніх дихальних шляхів і кишечнику, а також нервової системи.

Збудник туляремії – Francisellatularensis – дрібна поліморфна паличка (0,2-0,7 мкм), нерухома, спор не утворює, має капсулу, не росте на простих живильних середовищах. Бактерії можуть довготривало існувати за межами організму: в воді при 20°С зберігаються до 2 місяців, в зерні, соломі при 0°С – 6 місяців і більше. Дезінфекційні розчини в звичайних концентраціях швидко знешкоджують збудника хвороби.

До туляремії сприятливі домашні тварини, гризуни і членистоногі, хутрові звірі і птиця. Найбільше значення в епізоотології туляремії мають гризуни і членистоногі, особливо статевозрілі кліщі. Сільськогосподарські тварини уражуються від гризунів в природних вогнищах. Більш сприйнятливий молодняк. Зараження проходить аліментарно, аерогенно і трансмісивно в результаті укусів кліщів, блох, комарів. Трансмісивний шлях зараження визначає весняно-осінню сезонність.

Інкубаційний період при туляремії 4-12 діб, в залежності від виду тварин хвороба перебігає гостро або стерто, безсимптомно або латентно.

Гострий перебіг буває у овець, особливо ягнят: підвищення температури до 41°С, в’ялість, хитка хода, кон’юнктивіт, риніт, збільшення лімфовузлів, анемія, параліч задніх кінцівок. Загибель – через 8-15 днів, захворюваність 15-50%, до 30% захворілих гине. Стертий перебіг буває у дорослих овець: незначне пригнічення і підвищення температури тіла зникають через 2-3 доби і реєструють збільшення лімфатичних вузлів, мастити, аборти, в окремих випадках параліч і загибель.

У свиней, верблюдів, коней та інших тварин пригнічення, відмова від корму, підвищення температури (до 42°С), з’являється кашель, збільшення лімфовузлів.

Безсимптомно частіше хворіють кури, голуби.

У кролів і хутрових звірів – абсцеси підшкірних лімфовузлів, риніт, виснаження. Більшість тварин гине.

В природних вогнищах туляремії необхідно планово і систематично знищувати гризунів і кліщів, територію пасовищ, загонів, сінокісних угідь регулярно звільняти від трупів гризунів, проводити мікробіологічний моніторинг об’єктів навколишнього середовища (вода, корми), прогнозувати туляремію. Хворих тварин ізолюють і лікують. Трупи закопують в землю (глибина не менше 2 м) або утилізують, шкури висушують протягом 30 днів, використовують без обмежень. М’ясо від вимушено забитих тварин знезаражують проварюванням.

Ящур.

Ящур - інфекційна висококонтагіозна хвороба переважно сільськогосподарських та диких парнокопитних тварин, що завдає значних економічних збитків. Збудник відноситься до родини пікорнавірусів, відзначається значною антигенною варіабельністю. Відомо сім типів вірусу: О, А, С, САТ-1, САТ-2, САТ-3 і Азія-1.

Тварини, які перехворіли на ящур одного типу, можуть повторно захворіти у разі інфікування вірусом іншого типу.

Джерелом збудника інфекції є хворі на ящур тварини, а також ті, які перебувають в інкубаційному (прихованому) періоді хвороби, що в основному триває від 1 до 7 діб, а інколи й до 21 доби. Такі тварини виділяють вірус у навколишнє середовище з молоком, слиною, носовим слизом, повітрям, що видихається, сечею, фекаліями, спермою та іншими виділеннями.

Тварини, які перехворіли на ящур, щеплені проти ящуру або утримувались разом із хворими впродовж тривалого часу (до року), можуть бути вірусоносіями та потенційним джерелом збудника інфекції.

Об'єктом ризику є підприємства з виробництва імунобіологічних препаратів, що працюють з вірусом ящуру.

Факторами передачі збудника ящуру є незнешкоджені продукти, сировина та готові харчові продукти тваринного походження (далі - продукція), що отримані від інфікованих тварин, а також забруднені їх виділеннями корми, вода, підстилка, предмети догляду, одяг і взуття людей, транспортні засоби, на яких вірус здатний довго зберігатися.

Контаміновані вірусом ящуру дрібні часточки кормів, ґрунту, підстилки, крапельки слини, слизу можуть переноситись вітром на відстань кількох кілометрів.

Сприятливими умовами для збереження вірусу в навколишньому середовищі є низька температура, підвищена вологість і нейтральне середовище інфікованих об'єктів.

З метою недопущення ящуру в господарствах усіх форм власності проводяться відповідні профілактичні заходи.

При виникненні підозри на захворювання тварин на ящур власники тварин зобов'язані негайно повідомити про це спеціалістів ветеринарної медицини державних установ.

До прибуття спеціаліста ветеринарної медицини власники тварин зобов'язані ізолювати стадо, гурт, приміщення, ферму, де виявлені хворі та підозрілі на захворювання тварини. Не допускати переведення тварин в інші приміщення або перегону на інші ділянки пасовища.

Термін карантинних обмежень визначається часом, що потрібний для проведення робіт із знезараження території, приміщень підприємства, інфікованих продуктів і сировини, гною, обладнання та інших предметів.

Карантин з господарства (ферми, населеного пункту) знімають через 21 день з дня одужання (забою або знищення) останньої захворілої у неблагополучному пункті тварини та після виконання в повному обсязі карантинних заходів, передбачених чинними нормативно-правовими актами.

Чума.

Класична чума свиней - надзвичайно контагіозна вірусна хвороба, яка характеризується геморагічним діатезом, некротичними змінами харчотравного тракту з надгострим, гострим, підгострим або хронічним перебігом і великим падежем тварин.

Хворіють домашні і дикі свині незалежно від віку і породи.

Перехворілі тварини залишаються вірусоносіями.

Збудник класичної чуми свиней стійкий до низької температури, висушування та ряду інших фізико-хімічних факторів.

Джерелом збудника інфекції є хворі, перехворілі чумою свині, продукти їх забою і трупи.

Шляхами передачі є предмети навколишнього середовища, на які потрапив збудник чуми.

Діагноз на чуму свиней встановлюється на підставі комплексу епізоотологічних, клінічних, гематологічних, патологоанатомічних даних з вірусологічним підтвердженням в Інституті ветеринарної медицини Української академії аграрних наук або Центральній державній лабораторії ветеринарної медицини. При необхідності з дозволу Головного управління ветеринарної медицини для підтвердження діагнозу в умовах інституту ставиться біологічна проба.

Сап.

Сап (синонім: хвороба однокопитних) — гостра інфекційна хвороба з групи бактеріальних зоонозів, спричиняється сапною паличкою, з переважно контактним механізмом зараження, перебігає у гост­рій і хронічній формі з утворенням специфічних гранульом, харак­теризується гарячкою, септикопіємією, ураженням шкіри, слизових оболонок і внутрішніх органів.

Джерелом інфекції є хворі коні, рідше віслюки, мули. Велика рогата худоба в природних умовах на сап не хворіє. У 10% випадків у коней хвороба перебігає гостро і закінчується летально протягом 2—3 місяців. Частіше хвороба в тварин має хронічний перебіг. Шлях передачі найчастіше контактний, внаслі­док попадання гною або слизу від хворої тварини на ушкоджену шкіру або слизову оболонку. Можливе зараження аліментарним шляхом через інфіковану воду та, рідше, аерогенно в лаборатор­них умовах. Хворіють звичайно конюхи, їздові, ветеринарні та зоо­технічні працівники, ковалі, у яких зараження має професійний характер. Зараження від людини спостерігається рідко. Сприйнят­ливість людей до сапу дуже висока. Описані сімейні зараження сапом від хворих людей.

Імунітет мало напружений і нетривалий. Можливі повторні ви­падки захворювання.

У нашій країні траплялись окремі випадки цієї інфекції серед коней, що не являє загрози, однак існує небезпека завезення ін­фекції з-за кордону.

Збудник сапу проникає в організм через ушкоджену шкіру або слизову оболонку носа, дихальних шляхів, рідше — через травний канал.

Інкубаційний період при гострій формі сапу триває 2—6 днів, рідше — до 2—3 тижнів. Хвороба починається гостро. Температура тіла з ознобом підвищується до 38—40 °С. Хворі скаржаться на головний біль, болючість м'язів і сугло­бів.

Прогноз у хворих на гострий сап, якщо лікування не проводи­лось, завжди несприятливий, при хронічній формі летальність до­сягає 50 %.

Хворі обов'язково підлягають госпіталізації.

Профілактика. Важливим є раннє виявлення хворих тварин і ветеринарний нагляд за ними, суворе дотримання правил особистого захисту під час догляду за підозрілими на сап тваринами, ношення масок, комбінезонів, рукавичок, окулярів-консервів, постійна дезинфекція місць, де перебувають ці тварини. Виділення таких тварин дезинфікують, підстилку спалюють. Спецодяг знезаражують і після того кип'ятять, руки дезин­фікують. Особи, які були в контакті з хворим, підлягають карантину протягом 21 дня.

Специфічна профілактика не розроблена.

Грип пташиний (Avian influenza, bird flu)

Грип пташиний (Avian influenza, bird flu) — тип вірусної інфекції грипу, що уражає птахів (особливо сприйнятливі кури та індички), а також деякі види ссавців. Її викликає один із штамів вірусу грипу типу А.

Хворобу птахів можуть викликати 15 підтипів вірусу грипу; високу патогенність мають підтипи H5 і H7.

Вірус ідентифіковано у Італії на початку 20 століття, з того часу набув всесвітнього поширення.

Перший підтверджений випадок зараження людей пташиним грипом відбувся у Гонконзі 1997 року, коли штам H5N1 викликав важке респіраторне захворювання у 18 осіб, з яких 6 померло. Захворювання людей збіглися з періодом епідемії високопатогенного пташиного грипу і були викликані тим самим штамом, що і серед популяції домашніх птахів. Хворі мали тісний контакт з інфікованою домашньою птицею.

Спалахи грипу за вірусом підтипу А (H5N1) тривають серед птахів і людей у В'єтнамі, Індонезії, Камбоджі, а також серед птахів — у Японії, Росії, Республіці Казахстан. 2005 року в Китаї зафіксували захворювання пташиним грипом серед гусей.

Спалахи в Росії і Казахстані свідчать про поширення вірусів H5N1 за межі свого первісного ареалу в країнах Південно-Східної Азії. Спалахи в Південно-Східній Азії, внаслідок яких загинуло чи було знищено понад 150 мільйонів птахів, мали серйозні наслідки для сільського господарства і особливо для численних сільських жителів, що одержують засоби існування та продукти харчування зі своїх присадибних ділянок.

Випадки захворювання людей, більшість з яких сталися в сільських районах внаслідок прямого контакту з хворою або мертвою домашньою птицею, були підтверджені в 4 країнах: В'єтнамі, Таїланді, Камбоджі й Індонезії. Були зареєстровані лише кілька випадків обмеженої передачі інфекції від людини до людини.

За даними ВООЗ з грудня 2003 р. по 5 серпня 2005 р. у світі зареєстровано 112 випадків інфікування людей вірусом грипу птахів А (H5N1), із них 57 — з летальним результатом.

З кінця липня 2005 року офіційні повідомлення з ряду країн свідчать про те, що географія вірусу H5N1 розширилася. У Росії епізоотія грипу птахів зареєстрована на території 45 районів 7 регіонів. Захворювань людей, що контактували з ураженим птахом, не зареєстровано.

У біологічному матеріалі від домашніх птахів виявлені віруси грипу А (Н5N1). Генетичні дослідження установили його споріднення з вірусами, виділеними в Південно-Східній Азії, що викликали масові епізоотії птахів, а також важкі захворювання людей, що контактували з зараженим птахом.

Влітку 2005 року спалахи інфекції зареєстровано у Туреччині, Греції та Румунії — за 10 км від українського кордону у дельті Дунаю. На прикордонному відтинку України з Румунією було запроваджено карантинні заходи.

Штами. H5N1 — високопатогенна вірусна форма Грипу пташиного. Перші спалахи відзначаються від 1997. З того моменту були уражені (та померли) десятки людей; десятки мільйонів птахів уражено.

Зараження. Грип пташиний може уражати чимало видів тварин, зокрема птахів, свиней, коней, морських котиків, китів та людей.

Природним резервуаром вірусу пташиного грипу і причиною заносу інфекції у домашні господарства є мігруючі водоплавні птахи — найчастіше дикі качки (завдяки своїй природній резистентності вони найменш сприйнятливі до інфекції і в процесі міграції можуть подолати значні відстані).

Хвороба у домашньої птиці протікає дуже швидко. Буквально протягом 1-2 днів з моменту захворювання вона помирає.

Зараження відбувається респіраторним та респіраторно-фекальним шляхом або через шлунково-кишковий тракт.

Особливості протікання Грипу пташиного.

Вірус Грипу пташиного миттєво інактивується при температурі в 100 °C, через 2-3 хвилини — при 65-70°, а при нагріванні до 50-60° — через 30-40 хвилин. Пташиний грип серед птахів часто протікає без симптомів, але може викликати зменшення яйценосності, захворювання дихальної системи, а також виражатися в гострій формі з летальним результатом. Віруси Грипу пташиного можуть інфікувати інші види тварин, а також людей. Люди заражаються пташиним грипом при тісному контакті з хворими домашньою птицею під час нагляду за ними, забою і обробки.

Профілактика. Від вірусу пташиного грипу слід оберігатися так само, як і від будь-якої іншої хвороби. М'ясо птиці, свинини, яке оброблене термічно при 70 °C позбувається збудника. Якщо м'ясо правильно обробити: чи то проварити, або термічно просмажити, або обробити відповідно у духовці, воно повністю стає придатним. У регіонах інтенсивно проводиться вакцинопрофілактика грипу.

Боротьба. В період загрози Грипу пташиного для запобігання інфікування домашньої птиці в індивідуальних господарствах необхідно усю домашню птицю перевести на закрите утримання, а у дворах встановити опудала, тріскачки, для відлякування диких птахів. У районах виявлення Грипу пташиного вводиться карантин.

Вакцинація. Дотепер не існувало спеціальної вакцини супроти Грипу пташиного, однак для вакцинації застосовували звичайну вакцину проти грипу. Китай розробив власну версію ліків — аналог Tamiflu, який вважається найефективнішим в цей час препаратом від захворювання.