Архітектура.

В архітектурі Київської Русі відбулося переплетіння привнесених та місцевих традицій. Саме з Візантії було запозичено архітектурну форму хрестово-купольного храму, основою якого є квадрат, розділений чотирма стовпами, а приміщення, що приєднуються до підкупольного простору, утворюють архітектурний хрест. Храм міг бути розширений за рахунок добудов до цих прилеглих приміщень. Це було важливим нововведенням. За цією схемою було зведено Десятинну церкву й собор св. Софії в Києві.

Освіта й наука.

Наука Київської Русі була перш за все візантійською за походженням та християнською за змістом. Під впливом нової віри донаукові давньоруські знання були витіснені запозиченими через перекладну природничу та історичну наукову літературу. До неї належать: "Шестоднев" і "Фізіолог" Василія Великого, Георгія Пісіди та Іоана – екзарха Болгарського (твори про створення Богом світу, його будову, географію, флору та фауну, викладені знання здебільшого фантастичні, з символічними настановами в християнському дусі). Історична література – хроніки Іоана Малали та Георгія Амартоли. Ці твори стоять на межі між історіографією та  белетристикою і викладають у хронологічному порядку світову історію від Адама і Єви до ІХ століття. Київській Русі вони дали своєрідний стиль літописання, де реальні події переплітаються з їх художнім викладом, а історичний матеріал є ілюстрацією на підтвердження догматів і моральних засад християнства. Вплив хронік помітний у "Повісті временних літ" та у  Галицько – Волинському літописі.

Отже, можна твердити, що книжна література та наука Київської Русі мають або пряме візантійське походження, або розвинулись на основі запозичень.

Маючи тісні культурні та торговельні зв’язки з Візантією, Київська Русь потребувала освічених людей, що володіли грецькою мовою, тому ця мова стала основою вищої науки: діти аристократії вчилися за грецькими книгами, робили переклади прози та поезії.

Образотворче мистецтво.

 Візантійські майстри, що зводили перші храми, принесли на Русь і традиції мозаїки, які включали виготовлення кольорового скла (смальти), мистецтво створення мозаїк в храмах, типові образи та тематику. Серед них – ті, що зараз є гордістю Софійського собору і всієї України: Христос Пантократор (Вседержитель) – в головному куполі собору, Марія – Оранта (Заступниця) – в центральній абсиді, "святительський чин" (фігури "святих отців") у нижній абсиді храму. Ці фрески виконано майстрами  з Візантії і їх київськими учнями, що пізніше на основі побаченого створювали нове мистецтво Київської Русі. Ці ж майстри виконали і численні фрески давніх храмів, зокрема, й св. Софії.

У фресках Софії Київської візантійський вплив помітно з першого погляду – на них зображено сцени з життя Константинополя: іподром, імператор з почтом, колісниці, музиканти та скоморохи (розпис башт, що ведуть на хори). Руські митці перенесли зображувану дію до Києва –поруч бачимо Ярослава Мудрого, його дружину і трьох дочок.

Важливою складовою тогочасного образотворчого мистецтва було іконописання. З Візантії до Київської Русі прийшли власне ікони, тобто зображення Бога і святих для поклоніння, що мали навчати вірі неписьменних та язичників. Як відомо, будь-яке іконне зображення створюється за чітко встановленими канонами щодо зовнішності та оточення (Ісус Христос – чоловік близько 30 років, з довгим темним волоссям, у грецькій туніці, правою рукою благословляє; Богоматір – жінка середнього віку, в грецькому одязі, з дитиною на руках або біля щоки; св. Георгій – юнак в одязі римського воїна, на коні, списом вбиває змія, що лежить під копитами і т.д.) Ці канони називаються іконографічними типами, і більшість з них має візантійське походження. Місцеві іконописці змінювали риси обличчя, роблячи його подібним до слов’янського типу, часом дещо змінювали одяг та інші деталі, але іконографічні типи є незмінними до цього часу.