102. Історична наука у сучасній Україні: здобутки та проблеми.

Цікавість до історії в умовах незалежності, відкриття архівів та видання заборонених раніше історичних праць, в основному видань західних авторів і книг вчених української діаспори, як наслідок нагромадження нового фактологічного, невідомого матеріалу. Висвітлення білих плям в історії, відхід від марксистського трактування історичних подій, пошук нових підходів і методів дослідження. Напрями: актуальними залишаються питання історії суспільно-політичної думки і політичних вчень в Україні, виникнення та діяльності національних політичних партій, інших громадських організацій, вивчення явищ соціокультурного життя народу України, дослідження міжнародних та міждержавних зв’язків України. Особливе місце займає «інтелектуальна історія», дослідження мікроісторії, історія повсякденності. Зміст і напрямки іст досліджень показує навч посібник Кондратюка «Укр історіографія 19-поч 20ст»: основні напрямки і тенденції». Важливе значення мають різного роду семінари і конференції, де обговорюються актуальні проблеми історіографічної науки України. Актуальними для історіографічного процесу питання наступного характеру: перспектив історичної науки в Україні на порозі ХХІ століття, завдання за напрямами діяльності Українського історичного товариства,періодизація історії та історіографічного процесу. Окремі теоретичні положення були підняті на першому міжнародному науковому конгресі Українського історичного товариства «Українська історична наука на порозі ХХІ століття». Особливо важливими залишаються нині проблеми входження української історіографії у світовий контекст. Нині ж завдання історіографії як науки обумовлене також необхідністю вироблення сучасних підходів.

Розвиток української історичної науки у незалежній національній державі відбувається в умовах, коли вперше в національному дискурсі стала можливою свобода історичної думки, створилися політичні умови для переосмислення усього її контексту історіописання і, що найважливіше – визначилися перспективи творення сучасних історичних концептів.

У кінці 1980-х на початку 1990-х рр. політико-ідеологічні зміни на теренах Радянського Союзу посилили суспільно-громадський інтерес до історичного минулого, передовсім власної вітчизняної історії ХХ ст. Саме зміни “горбачовської епохи” штовхали дослідників до відкриття нових тем, які були пов’язані з оцінками становлення радянського режиму, сталінської колективізації та модернізації, періодом репресій передвоєнного часу, хрущовської відлиги, та формуванням радянського тоталітаризму. Історичний пошук дослідників опирався на нові архівні матеріали, які поволі починали бути доступними вже у радянський час, коли існуюча політична система демонструвала свою “перебудову” та “демократичність”. Український варіант тодішнього наукового пошуку був означений і широкою палітрою досліджень української діаспори, які з’явилися під занавіс падіння радянської імперії і стали доброю основою чи, в окремих випадках, зразком для дослідників в Україні того часу

Поруч з інформативним наповненням історичних праць, підставовою річчю для дослідників в Україні вже на рубежі кінця 1980-х – початку 1990-х рр. стало питання методології дослідження. Якщо окремі групи істориків стверджували про прагнення осмислити історичні події у відповідності з рівнем розуміння явищ суспільного життя та згідно зі світоглядом, де рівень осягнення істинності історичних реалій обмежувався ідеологічною засадою, якою була єдина тодішня марксистсько-ленінська методологія, то новий історичний етап асоціювався для грона дослідників із кризою методології та пошуком нових методологічних підстав.

Чимало істориків почали говорити про кризу в сучасній історіографії. Як головна причина цього стану розглядалася криза історичного пізнання, обумовлена відсутністю глибинних прозрінь і проривів у теоретичній сфері.

Однак проблеми написання сучасних історичних творів пов’язують не лише з повільними розробками у теоретичній сфері. Учасники І-ої Всеукраїнської наради деканів, у своєму зверненні до науковців та громадськості звернули увагу на ще один аспект сучасного історіописання: “… на хвилі ейфорії від нарешті отриманої національної державності з’явилася численна кількість “аматорів – дилетантів” від історії, які користуючись егоїстичними амбіціями при відсутності будь-якої прозорої методології, наживають скандальний капітал сумнівними “виробами” з політичної історії. Сьогодні зрозуміло, що Україні потрібні фахівці – науковці, які здатні ретельно аналізувати не тільки політичні, а й економічні, культурні, міжнародні, краєзнавчі контексти національної історії.

Тому у сучасних умовах актуальним залишається пошук історичного факту чи фактів, та відповідне їх наукове прочитання.

Прикметною рисою сучасного історіографічного процесу є персоніфікація подій і явиш нашого минулого. Багато постатей української історії повертаються на її сторінки та гідно поціновуються, місце і роль інших переосмислюється, чимало ще не отримало визначених оцінок. У цьому контексті важливим є вивчення особистісного чинника у суспільних процесах та їхнього суб’єктивного впливу

Сучасний етап історіописання пов’язаний також з появою “інтелектуальних біографій”, де “інтелектуальні образи” представлені не лише біографічним життєписом, а й аналізом текстів створених ними творів

Визначальною рисою історіописання вже на початку 1990-х рр. став його національний напрям. Однак національний аспект в українській історіографії, на думку західних дослідників, та й окремих істориків в Україні, “відкидає її від кращих зразків світового наукового досвіду”, який вже пройшов “національний” етап і оперує “понаднаціональними” категоріями.

Проблеми розвитку національної історіографії пов’язані не лише з рівнем оволодіння “світовим досвідом”, а й з кадровим потенціалом, який повинен би цей досвід реалізувати на практиці. Оцінюючи нинішні наукові історичні кадри в Україні, Я. Дашкевич виділяє спершу генерацію українських істориків, які почали ще навчатися у сталінський період, середню, що сформувалася в період застою, молодшу генерацію – “діти перебудови”, що активно входить в українську і зарубіжну науку та “сучасні міфотворці”, які ідеологічно закомплексовані чи то в дусі націоналізму, чи комунізму, чи клерикалізму

Аналогічний аналіз “кадрової проблеми” провів Я. Грицак, який на основі типології праць українських істориків 1990-х рр., виокремив чотири неоднакові групи дослідників: старших істориків радянського періоду, які сприйняли нові “правила гри”, істориків позитивістського плану, істориків, які зорієнтувалися на західну історіографію, і молодих дослідників, які здобули освіту за кордоном. Серед фахових істориків, на його думку, на етапі 1990-х рр. тон задавала перша група названих істориків. Тоді ж в українській історіографії фактично запанували дві основні парадигми – національна, заснована на схемі М. Грушевського із запозиченням з т. зв. “державницької”, і постпозитивістська (поки що дуже слабка)

Нині ж завдання історіографії як науки обумовлене також необхідністю вироблення сучасних підходів щодо українських історичних праць ХІХ – початку ХХ ст. як підросійської України, так і західноукраїнських земель, введенням у науковий обіг усього комплексу знань діаспорної україністики і досягнень західних дослідників української історії.

Сучасний етап, на думку вчених, залишає пріоритетними питання пов’язані з етногенезом, формуванням станів та верств українського суспільства, особливостями соціально-економічних відносин, національно-визвольними рухами, державотворчими процесами. У центрі уваги дослідників залишаються етнополітичні, міжнаціональні, міжконфесійні відносини в Україні, стосунки між церквою та державою

Традиційно у дослідницькому фокусі перебувають періоди, насичені історичними катаклізмами, кризами, революціями, військовими конфліктами, реформаціями, оскільки перехідні етапи історії завжди приховують в собі невичерпні пізнавальні можливості, а також дають підґрунтя для теоретичних узагальнень і концептуальних побудов. Ось чому нині актуальними залишаються питання історії суспільно-політичної думки і політичних вчень в Україні, виникнення та діяльності національних політичних партій, інших громадських організацій

У сучасних дослідженнях особливе місце займає “інтелектуальна історія”, дослідження мікроісторії, історії повсякденності.

Особливе місце у висвітленні теоретичних проблем сучасної історіографічної науки посіла Міжнародна наукова конференція у Львові “Виклики сучасної історіографії: світовий та український контекст”, яка відбулася у листопаді 2001 р. Центральною для учасників конференції стала проблема національної української історії. Йшлося про те, що переважна більшість учасників дискусії підтримала думку, що сама по собі національна парадигма історіописання “відділяє історичну інтерпретацію від багатоманітності і різнобарвності реального минулого”.

Особливо важливими залишаються нині проблеми входження української історіографії у світовий контекст. У сучасних умовах не лише для української, але і для європейської історичної науки кардинальними залишаються питання інтеграції історичного процесу, методології та методики досліджень. Про це йшлося на ХІХ Міжнародному конгресі істориків в Осло (Норвегія), який відбувся у серпні 2000 р. На конгресі розглядалася концепція загальносвітової історії, необхідність конструювання її таким чином, щоб охопити багатоманітність і оригінальність внеску для світової цивілізації націй, континентів, регіонів.

У середині 1990-х рр. в українській історіографії визначилася група істориків, які намагались впровадити в історичні дослідження нові методологічні підходи. До цієї групи істориків відносять Я. Грицака, В. Підгаєцького, О. Толочка, Н. Яковенко та ін. Вони представляють течію у філософії історії, яку називають “філософією постмодернізму” або “ситуацією постмодернізму” у філософії