23. Священна Римська імперія: основні етапи розвитку.

У 843 р. розпалась єдина Франкська держава. її східна частина (майб Німеччина) виокремилася і стала королівством, яке поділялось на чотири фактично самостійні герцогства - Швабію, Баварію, Франконію і Саксонію з Тюрингією. У 911 р. місцева знать обрала королем саксонського герцога Генріха, який зміг згуртувати німецькі племена для спільного захисту від ворогів і приєднав до своїх володінь Лотарингію.

Німецькі землі досить успішно стримували натиск вікінгів. Проте з кінця IX ст. справжнім лихом стали для них набіги мадярів (угорців) з Придунав'я. Для захисту від угорців Генріх І створив кінне рицарське військо і побудував численні бурги (фортеці).

Син Генріха І Оттон І продовжив справу батька. У 955 р. поблизу міста Аугсбурга він розбив мадярів. Оттон І став наймогутнішим королем Європи. Він прагнув відродити державу Карла Великого.

Саме в цей час у Римі декілька знатних сімейств збиралися усунути з престолу папу і відверто йому погрожували. Папа звернувся до Оттона за допомогою.

У 962 р. на чолі війська німецький король вирушив в Італію. Дорогою він не зустрів опору і невдовзі увійшов у Рим. Папа коронував Оттона І імператорською короною. Народилась нова, тепер уже Німецька імперія, яку з кінця XII ст. почали називати Священною Римською імперією. Ця держава існувала до 1806 р. Крім Німеччини, вона включала Північну і частково Середню Італію, деякі слов'янські землі, частину Південної Франції, а з XI ст. також Бургундію.

Оттон І та його наступники приділяли особливу увагу справам церкви. Вони дарували їй багато земель і численні привілеї. Натомість із вірних собі людей німецькі государі призначали єпископів та абатів. Вище духовенство відбувало на користь короля державну та військову службу. Саме воно приводило до оттонівського війська три чверті важкої кінноти. Церква була поставлена на службу королівській владі й стала її головною опорою. Намагання імператора перетворити церкву на частину державного апарату незабаром викликало незадоволення Папи Римського, котрий вважав, що його влада вища за світську. Могутній Оттон І здійснив новий похід на Рим, усунув папу Іоанна XII і поставив свого ставленника Лева VIII.

Кожний новий король вважав за необхідне здійснити похід до Рима, щоб отримати там імператорську корону. Нерідко такі походи перетворювалися на затяжні війни. Імператор Оттон III, коронований у 996 р., вирішив назавжди залишитися в Римі, присвятивши своє життя відродженню Римської імперії.

Наслідками тривалої відсутності в Німеччині імператорів стали зростання незалежності великих феодалів і династичні суперечки. Перемогу здобув герцог Генріх Баварський, котрий коронувався в Аахені як Генріх II (1013-1024). У перші роки правління він відновив порядок у німецьких володіннях і лише у 1018 р. коронувався у Римі як імператор. Незабаром новий імператор повернувся до Німеччини, а Італією управляли німецькі єпископи в Мілані, Равенні, Аквілеї та ін. Після його смерті у 1024 р. значна частина Італії тимчасово вийшла з-під влади німецьких королів.

Німецька імперія значно посилилась за правління Генріха III (1039-1056). Він не тільки твердою рукою правив державою, а й зумів зробити залежними від нього папство. На власний розсуд імператор призначав пап, якими здебільшого ставали німці. Таке становище викликало невдоволення духовенства. Розгорнувся рух за звільнення церкви від верховенства світської влади. Папа Григорій VII запровадив новий порядок обрання пап виключно кардиналами, позбавивши світську владу можливості втручатися у цей процес.

Особливої гостроти конфлікт між імперією і папством набув у подіях "боротьби за інвеституру". В ній вирішувалося питання: хто має очолювати християнський світ - імператор чи папа. У 1075 р. Григорій VII підписав декрет, який скасовував світську інвеституру. Ця реформа натрапила на опір з боку імператора Генріха IV, котрий наступного року на соборі у Вормсі домігся усунення папи. У відповідь Григорій УП на соборі єпископів відлучив імператора від церкви. Цим скористалися незадоволені внутрішньою політикою імператора великі германські феодали, котрі організували заколоти. Опинившись у скрутній ситуації, Генріх IV змушений був шукати примирення з папою. У січні 1077 р. імператор з'явився перед замком Каносса у Північній Італії, де перебував Григорій УП, і протягом трьох діб босоніж у жебрацькому одягу стояв біля воріт. Папа вибачив супротивника.

Примирення між папою Григорієм VII та імператором Генріхом IV у Каноссі було короткочасним. Зі змінним успіхом боротьба тривала ще багато років. Тільки у 1122 р. у м. Вормсі було укладено угоду. Імператор зберіг контроль над церквою лише в Німеччині. Важливим наслідком цих подій стало послаблення імператорської влади.

У 1137 р. до влади в Німеччині прийшла династія Штауфенів (Гогенштауфенів), найвідомішим представником якої був Фрідріх І Барбаросса (1152-1190), котрий докладав колосальних зусиль, щоб підпорядкувати Італію своїй владі, здійснивши шість італійських походів.

Новий конфлікт з папою Урбаном Ш розгорівся, коли під час шостого італійського походу 1184-1186 рр. Фрідріх Барбаросса одружив свого сина Генріха на Констанції Сицилійській і Сицилійське королівство, яке було васалом папи, перейшло до династії Гогенштауфенів. Імператор Генріх VI (1190-1197) зумів перемогти опонентів у боротьбі за сицилійську корону й утвердитися у Південній Італії, чим значно розширив територію імперії і вона досягла найбільшої могутності.

У 1346 р. правителем Німеччини обирають представника династії Люксембургів чеського короля Карла IV (1346-1375 pp.). Саме в цей період політична роздробленість Німеччини отримала право ве закріплення у виданій у Нюрнберзі «Золотій буллі» (1346 p.), яку називали «основним законом німецького багатовладдя». Булла встановлювала порядок обрання короля, який мав стати імператором. Колегія виборщиків складалася з 7 князів-курфюрстів (з німецької — виборщики) — 3 церковних (архієпископи) і 4 світських. Обрання повинно було відбуватися у Франкфурті-на-Майні більшістю голосів. Схвалення папи не вимагалося. Князі закріпили за собою права, про які вже говорилося вище. їм дозволялося вести війни (крім виступів васалів проти сеньйорів).

У Німеччині розпочався період князівських міжусобиць. У 1268 р. останній представник династії Гогенштауфенів Конрадін програв битву французам за Сицилію і був страчений у Неаполі. Період найбільшого піднесення Священної Римської імперії залишився позаду. У XIV ст. імператорський титул став титулом лише німецьких королів, а в наступному столітті змінилася і назва держави німецьких імператорів, яка почала називатися Священною Римською імперією німецької (германської) нації.