33. Італійське Відродження та початки гуманізму у Західній Європі: історіографія питання.

Епоха Ренесанса (Відродження) стала одним з блискучих періодів у розвитку європейської цивілізації, який сформував підвалини новочасного світобачення і спричинив бурхливе піднесення людського інтелекту. Найвагомішим здобутком Відродження став гуманістичний світогляд — цілісна система ідей, яка запроваджувала якісно нове бачення світу і людини в ньому. Це стало можливим внаслідок взаємодії численних суспільних, інтелектуальних і духовних чинників.

Відповіді на питання про причини виникнення Гуманізму сучасні дослідники часто шукали у зародженні ранніх елементів капіталізму, зокрема, у містах-державах Італії, що від середньовіччя провадили активну торгівлю у всіх географічних напрямах, і де найраніше виникли соціальні шари, не пов’язані з феодальними структурами. Однак швидке поширення гуманізму по багатьох європейських країнах, в тому числі далеко не найпередовіших, на думку Л. Зашкільняка, змушує, не скидаючи з рахунку соціально- економічних чинників, уважніше придивитися до культурно-духовних передумов ренесансного світогляду.

Перш за все необхідно підкреслити, що гуманізм не виник спонтанно і раптово, його елементи тривалий час співіснували, часом “програвали” у змаганнях з традиційним теологічним світобаченням. Відомий голандський історик, дослідник культури середньовіччя Й.Гойзінґа образно писав: ”У саді середньовічної мислі, серед густих заростей давніх посадок класицизм (антична традиція-Л.З.) пробився на світло далеко не відразу. Спочатку — це лише формальні елементи фантазії. Нове величезне натхнення проявляється пізніше, але й тоді дух і форми виразу... середньовіччя зовсім не відмирають... Тай в самому ренесансному дусі риси Середньовіччя були вкорінені значно глибше, ніж це звичайно усвідомлюють”

Як згаданий голандський історик, так і багато інших дослідників погоджуються з тим, що найповажнішу роль у становленні гуманізму відіграв літературно-мовний інтерес до античного спадку, який примусив по-новому “відкрити” можливість іншого, ніж теологічне бачення світу. Власне гуманітарне знання — мова, література, поезія, мистецтво — послужило могутнім поштовхом до переосмислення вихідних положень світобачення. Ранні гуманісти бачили ключ до осягнення світу і людини у слові, через слово вони сподівалися знайти шлях до істини.

Систематизована працями Фоми Аквінського (ХІІІ ст.) система теології майже відразу була піддана критиці теологами-містиками (Й.Екгарт та ін.) і поступово змушена була змиритися з роздвоєнням істини — визнанням істини віри та істини знання. У таких умовах антична традиція досвідного пізнання знаходила сприятливий ґрунт. У ній інтерес до політичної й економічної практики, до земних людських цінностей переважав. На формування нового світобачення безумовно вплинули розширення контактів між народами, здійснені внаслідок географічних відкриттів, зіткнення з арабським світом. Нарешті, не слід скидати з рахунку винайдення в середині ХV ст. книгодрукування, яке докорінно змінило умови поширення знань й інформації

Л. Зашкільняк у розвитку Італійського Відродження виділяє кілька етапів. Ранній гуманізм, коли нові віяння стали надбанням невеликої групи осіб — поетів і письменників, охоплює другу половину ХІV ст. У ХV ст. (кваттраченто) гуманізм перетворився у могутню культурну течію, захопивши своїми впливами більшість європейських країн. ХVІ ст. (Високий Ренесанс) позначене охопленням гуманістичним світоглядом усіх сфер суспільної свідомості, зародженням раціоналістично-наукових засад пізнання

Початки Ренесанса більшість сучасних дослідників виводять від одного з найвидатніших поетів в історії світової культури Данте Аліґ’єрі. Уродженець Флоренції він брав активну участь у політичних подіях свого часу, змушений був залишити рідне місто і зазнати долі вигнанця. Побувавши в багатьох містах Італії й зазнавши розчарувань, у вигнанні поет написав свій найкращий твір — поему “Божествена комедія”, у якій в алеґоричній формі мандрівки по пеклу, чистилищу і раю відбив думки про сучасне йому життя. Подібні сюжети обирали і його попередники. Але Данте наповнив його людськими пристрастями, прагненням показати, що людина, володіючи розумом і волею, здатна стати на шлях добра і добиватися щастя на землі та на небі. Людина не є пасивною істотою, приреченою на очікування “божественого вироку”, а здатна своїми помислами й ділами здобути земну славу й порятунок душі

Якщо Данте вважається передвісником Відродження, то Франческо Петрарку (1304-1374) називають першою людиною Ренесанса. У його творах найповніше відбилися духовні пошуки сучасників. “Книга пісень”, що містила 366 віршів, присвячених здебільшого Лаурі, продемонструвала, насамперед, висоту етично-моральних поривань самого поета, прагнення піднестися над темними сторонами своєї епохи до вершин духовної досконалості. Поетична творчість склала значну, але далеко не єдину сторінку його життя. Написані ним численні трактати, історичні твори і листи створили підстави моральної філософії, яка вчинила велетенський вплив на сучасників. Петрарка вважав свій вік зіпсованим, оскільки зникали мудрість й доброчинність. Він шукав пристанища в часах античності.

Ознайомлення і критичне вивчення античної філософії спонукало Петрарку до проголошення одної з кардинальних ідей Гуманізму — потреби пізнання самої Людини, передусім її духовного світу.

У Петрарки і його товариша та однодумця Бокаччо знайшлося багато послідовників, які розвинули і конкретизували висловлені ним ідеї. Провідним центром гуманізму в др. пол ХІV ст. стала Флоренція, де виступила ціла плеяда гуманістів, тісно зв’язаних між собою. Одним з найяскравіших представників гуманізму у Флоренції був Колюччо Салютаті (1331-1406) — один з перших гуманістів, який протягом тривалого періоду очолював уряд Флорентійської республіки, сприяв поширенню гуманістичних ідей у місті й Італії. Державні обов’язки штовхали Салютаті до роздумів над долею та обставинами життя людини у суспільстві. У трактаті “Про рок, долю і випадок” вчений стверджував, що воля робить людину у певних рамках вільною, і дуже важливо на які справи — добрі чи злі — вона спрямовує свою волю. Щоб розібратися в цьому, людина повинна мати знання, розуміти своє становище серед інших людей, намагатися чинити добро, а не приносити страждання

Таким чином найбільш відчутний прояв ренесансний гуманізм знайшов у філософській антропології — розгляді проблеми Людини, її природи, цінності, покликання. Антропоцентризм гуманістичного світогляду і є сутністю того нового, що внесло Відродження у картину світу. Хоча зберігалася традиційна для теології схема — Бог-Людина-Природа, — але фактично середня ланка її (Людина) звільнялась від обмеженостей схеми. Піднесення Людини на таку висоту створило зовсім нову шкалу цінностей, в якій на перший план вийшли індивідуальні риси і гідності, здатність проявити творчі можливості. Звідси й розкріпаченість людських емоцій у мистецтві й літературі Ренесансу, яка часом переростала у фривольність. Щоправда, прославляння Людини властиве передусім ХV ст. Реформація, з одного боку, й контрреформація, з другого, вчинили вплив на гуманістичну думку ХVІ ст. Наслідком була хвиля скептицизму, в якій на перший план висувалася тема зіпсованості й ущербності людини. Філологічний гуманізм вичерпав себе й ренесансна думка ХVІ ст. полинула у інші сфери. Головним напрямом стала натурфілософія. Елементи пантеїзму, що спостерігалися у філософії Фічіно й Піко делла Мірандола, перетворились у послідовний пантеїзм у вченнях Франческо Патріці і Джордано Бруно, які ототожнювали всесвіт з Богом