81. Радянський Союз у 30-ті роки: сталінська "революція зверху".

Відбудова господарства, зруйнованого за роки Першої світової та громадянської воєн, поставила перед більшовиками питання про подальший розвиток країни. Всім було зрозуміло, що країна потребує модернізації, яка вивела б її з економічної відсталості. Питання полягало в тому, як це здійснити.

 

Складові радянської модернізації

	Індустріалізація			Колективізація		Масові репресії		“Культурна революція”

 

 

 

На ХІV з’їзді ВКП (б) у грудні 1925 р. було схвалено стратегію прискореного розвитку промисловості‚ здійснення імпортозамінної індустріалізації.

Започаткування проведення політики індустріалізації почалося здійсненням плану ГОЕЛРО (1920 р.) — плану електрифікації країни. Остаточно цю політику було схвалено після затвердження директив першого п’ятирічного плану розвитку народного господарства на 1928/29-1932/33 рр.

Основою дискусії, що розгорілася в партійному керівництві, було питання про темпи й масштаби промислового будівництва в СРСР. Вирішальним у цьому став ідеологічний чинник і зростаючий культ особи Сталіна.

Сталін почав проводити політику надзвичайних заходів щодо селянства та прискорення темпів індустріалізації. Така ситуація вплинула й на вироблення завдань першого п’ятирічного плану.

Перша п’ятирічка виконувалась у складних економічних і політичних умовах. Завищення планових показників розвитку економіки спричинило диспропорції та привело до зриву виконання завдань. Офіційна пропаганда вирішила не знайомити радянський народ з таким провалом і, повторюючи слова з промов Сталіна, твердила про дострокове виконання завдань першої п’ятирічки за 4 роки і 3 місяці. Реальні темпи зростання становили близько 16%.  

Для реалізації таких грандіозних зрушень необхідні були значні ресурси. Основними джерелами індустріалізації були:

·    використання доходів державного сектора економіки;   ·   націоналізація промисловості; ·   збільшення прямих і непрямих податків; ·   використання трудового ентузіазму трудящих і дармової праці політичних в’язнів; ·   примусова колективізація сільського господарства та інше.

"Надіндустріалізація" призвела до падіння продуктивності праці, зменшення кількості споживчих товарів, посилення грошової емісії (червінець перестав бути конвертованим), інфляції, погіршення матеріального становища народу і як наслідок — запровадження карткової системи і падіння життєвого рівня населення.

У другій п’ятирічці (1933-1937 рр.) сталінське керівництво перейшло до більш-менш збалансованої політики щодо темпів економічного розвитку господарства країни. І хоча результатом розвитку її економіки стало виконання планових завдань по 10 показниках, в цілому ж завдань п’ятирічного розвитку, попри офіційні заяви, теж не бу­ло виконано.

Підсумки індустріалізації в оцінці сучасних іс­ториків залишаються досить неоднозначними.

З одного боку, СРСР із країни, що ввозила машини, перетворився на країну, що почала самостійно забезпечувати себе машинами і обладнанням. В економіці було створено нові галузі: літакобудування, автомобілебудування, хімічна промисловість, сільськогосподарське машинобудування, енергетична промисловість та ін., а за обсягами промислового виробництва радянська країна вийшла на друге місце у світі. СРСР перетворився з аграрно-індустріальної в індустріально-аграрну країну. З іншого боку, ціна індустріалізації виявилась занадто високою: в СРСР було підір­вано сільськогосподарське виробництво, скоротилося виробництво в легкій і переробній галузях промисловості вкупі з різким зниженням якості товарів, сталась ізоляція радянської економіки від світової, відбулося загальне одержавлення засобів виробництва, посилилася централізація в управлінні економікою, утвердилися командно-адміністративні методи управління. Найнегативніший аспект індустріалізації — її проведення не було спрямоване на піднесення життєвого рівня населення. Інтереси і потреби людини цілковито ігнорувалися‚ а її особистість нівелювалась. Крім того були і чисельні людські жертви

2. Колективізація в СРСР

Одним із джерел індустріалізації була колективізація, яка заразом мала забезпечити контроль з боку ВКП (б) над селянством і придушити будь-які спроби селянських виступів. Колективізація розпочалася за рішенням XV з’їзду партії більшовиків (1927 р.); вона стала важливою складовою формування тоталітарної системи.

Здійснення індустріалізації загострило становище в аграрному секторі. Восени 1928 р. розпочалися перебої з постачанням хліба. За умов зростання ринкової ціни на хліб селянство відмовлялося продавати державі хліб за нижчими цінами. Становище можна було легко скорегувати зміною цінової політики — зниженням цін на промислові товари й підвищенням закупівельних цін на продукцію сільського господарства. Порушуючи рішення XV з’їзду ВКП (б) про збалансований розвиток галузей економіки, політбюро ЦК ВКП (б) у січні 1928 р. винесло рішення про примусове вилучення у селянства зернових надлишків і необхідність форсованої колективізації сіль­ського господарства. Група членів ЦК ВКП (б) під проводом М.Бухаріна виступила проти відновлення воєнно-комуністичних методів економічної політики, але зазнала поразки. Перемогли прихильники точки зору Сталіна, які наполягали на необхід­ності проведення суцільної колективізації, тобто суцільного насадження системи колгоспів.

 

Суцільна колективізація почала здійснюватись уже в 1929 р., названому "роком великого перелому". Керівники окремих районів, спонукувані "високим керівництвом", змагалися, хто першим прозвітує про завершення колективізації. З’явилася сила-силенна абсолютно нежиттєздатних колективів-комун і колгоспів-гігантів. У відповідь на ці заходи селяни почали масовий забій худоби, аби тільки вона не потрапила до колгоспу. Було багато повідомлень про підпали, терористичні акти, масові селянські виступи. Виникла загроза зриву весняної посівної.

2 березня 1930 р. у "Правді" з’явилася стаття Сталіна "Запаморочення від успіхів", в якій зазначалися серйозні помилки на селі, а саме: порушення принципу добровільності вступу до колгоспів‚ відмова від урахування різноманітності умов у різних регіонах. У помилках "вождь народів" нахабно звинуватив лише місцевих партійних керівників.

Стаття й опублікована після неї постанова ЦК ВКП (б) були не чим іншим, як тактичним кроком сталінського керівництва, спрямованим на заспокоєння громадської думки. Селяни сприйняли нові настанови як сигнал до виходу з колгоспів. До червня 1930 р., порівнюючи з березнем, рівень колективізації впав із 58 до 24%. Але після XVІ з’їзду ВКП (б) почалася нова хвиля колективізації.

Було розроблено директивний план, за яким зернові райони за строками завершення колективізації було поділено на три категорії:

·   до першої категорії віднесено зернові райони Північного Кавказу й Поволжя. Тут колективізація мала завершитися весною 1932 р.;

·   до другої категорії — Україну та Білорусію (весна 1933 р.);

·   до третьої — всі інші та незернові райони (весна 1935 р.).

Селян-одноосібників обкладали нестерпними податками.

Головним методом проведення колективізації (колгоспного будівництва на селі) став терор проти селянства.

Передбачалося перетворити всіх трудівників села на державних робітників, а земельну власність — на державну.

  

Соціальний склад селянства напередодні колективізації відзначався неоднорідністю, і ставлення його прошарків до радянської влади також було неоднозначним. Незаможних ("бід­няцькі") та "пролетарські" категорії селянства стали соціальною базою радянської влади на селі під час проведення колективізації. Щодо "середняка" радянська влада впродовж деякого часу виявляла толерантність.

Головне вістря "класової боротьби" було спрямоване проти "куркулів" (заможніх селян), яких передбачалося "знищити, як буржуазний клас"  хоча куркулі 20-х років, те ті селяни, що повіривши радянській владі, воювавши за неї, своєю працею досягли відносного благополуччя. Ця верства селянства стала головним противником со­ціалістичного експерименту на селі.

 

З осені 1929 р. радянська влада розпочала активний наступ проти "куркульських" господарств. Попервах наступ здійснювався методом адміністративного тиску — встановленням підвищеного зерноподатку, забороною оренди землі та вступу до колгоспів. У грудні 1929 р. радянська влада перейшла до політики відкритого террору. Було встановлено категорії "класових ворогів на селі".

Відповідно до категорії визначалися міра покарання та чисельність "ворогів".

Конкретні цифри "розкуркулення" передбачали, що до першої категорії (активні вороги радянської влади) належать 60 тис. сімей, до другої (активні саботажники колгоспного бу­дівництва) — 150 тис. Поступово політика "розкуркулення" перетворилася на засіб боротьби проти всіх селянських господарств, які чинили опір колективізації. Вона поширилася на господарства середняків, навіть на бідняків. Усього було "розкуркулено" до 15% селянських господарств, а адміністративно вислано 20% селян.

 

У 1935 р. набрав чинності закон про охорону соціалістичної власності на селі‚ прозваний у народі законом "про 5 колосків". Згідно з ним найменша крадіжка каралася розстрілом або 10 роками таборів. Амністію було заборонено. Тільки за 5 місяців дії закону було розстріляно 2 тис. осіб, а 55 тис. ув’язнено в таборах.

Колективізація призвела до повної дезорганізації сільськогосподарського виробництва. Збір зернових упав до рівня 1921 р. Поголів’я великої рогатої худоби скоротилося вдвічі, свиней — у 2,2 раза (поголів’я не змогли відновити протягом наступних 30 років). Порушився баланс у розвитку сільського господарства і промисловості, що призвело до хронічного відставання аграрного сектора. Було фізично знищено най­більш кваліфіковану частину сільськогосподарських працівників. 1Голодомор 1932-1933 рр. у зернових районах тільки в Україні оцінками деяких спеціалістів забрав життя понад 7 млн осіб, у Казахстані — 2 млн.

 

Проведення колективізації забезпечило об’єднання в колгоспи на 1940 р. 97% селянських індивідуальних господарств.

3. Суспільно-політична ситуація. Масові репресії

Завершення громадянської війни не зупинило терору, який був частиною державної політики (конституції 1918 і 1924 рр. проголошували "диктатуру пролетаріату").

Наприкінці 20 — у першій половині 30-х рр. репресії було спрямовано здебільшого проти "класово ворожих" верств суспільства: „буржуазних спеціалістів”, „непманів”, „куркулів”. Найбільш гучними процесами того періоду були "Шахтинська справа" (1928 р.), процес "Трудової селянської партії" (1929 р.), "Промпартії" (1930 р.), процеси над антипартійними групами.

 

Поряд із репресіями вдосконалювалася система тотального контролю над суспільством. Підростаюче покоління через комсомольську і піонерську організації виховувалось у дусі ненависті до "ворогів народу", необхідності непримиренної боротьби зі "шпигунами", "шкідниками" на виробництві, "куркулями", заохочувалися навіть доноси на батьків. Сили дітей та молоді спрямовувалися на активнішу участь в індустріалізації країни і колективізації сільського господарства, зміцнення дисципліни й підвищення якості навчання.

У містах у 1924 р. було введено паспортну систему. Вона забезпечила адміністративне скорочення кількості жителів міст, які постачалися продуктами харчування централізовано.

Було принято закон, згідно з яким робітника за найменшу провину звільняли з роботи, залишаючи без картки споживача, з подальшим виселенням його сім’ї з квартири.

З 1930 р. розширювалася мережа виправно-трудових таборів, об’єднаних у систему ГУЛАГу ("Главное управление лагерей"). Кількість ув’язнених у цих таборах за 10 років зросла до 4 млн. Відновлено каторгу та смертну кару.

 

Від середини 30-х рр. репресії набули масового характеру і досягли апогею в 1937-1938 рр.

Приводом до посилення репресій у партії та країні стали події 1934 р., коли на XVІІ з’їзді ВКП (б) група делегатів спробувала замінити Сталіна на посаді генерального секретаря ЦК іншим лідером. Ним би міг стати секретар Ленінградського обкому ВКП (б) С.Кіров. На з’їзді Сталін і його оточення (головно Каганович) фальсифікували підсумки таємного голосування. Наприкінці 1934 р. сталося політичне вбивство С.Кірова, обставини якого залишилися не до кінця з’ясованими, хоча, поза сумнівом, ініціатором його був Сталін. Убивство дало поштовх до масових репресій, зміцнення диктаторського режиму. Тільки в 1937-1938 рр. репресували до 10 млн осіб, із яких 2-3 млн знищили фізично.

 

Для спрощення системи винесення вироків створювалися позасудові органи — "трійки". Розгляд справ був досить формальним, а виправдовувальних рішень майже не було.

Масові репресії 30-х рр. знекровили інтелектуальну силу радянського суспільства в політиці, армії, науці. Це — один із найбільших злочинів сталінського тоталітарного режиму проти власного народу.

Опір режиму існував, але не мав масового характеру. Це були поодинокі виступи тих, хто не змирився. Всі ці виступи жорстоко придушувалися. Прийняття нової, "сталінської", конституції 5 грудня 1936 р. не змінило сутності тоталітарної системи в СРСР, хоча було формально проголошено демократичні права і свободи.