50. Війна за Іспанську спадщину (1701–1714) як перша загальноєвропейська війна.

Війна за Іспанську спадщину (1701-1714). Це війна між Францією та Іспанією і протистоїть їм коаліцією на чолі з австрійськими Габсбургами та Великобританією. Після смерті останнього іспанського короля з династії Габсбургів, Карла II. Карл заповів всі свої володіння Філіпу, герцогу Анжуйскому - онукові франц. короля Людовіка XIV - який згодом став Філіпом V Іспанським.

Війна почалася зі спроби імператора Священної Римської імперії Леопольда I захистити право своєї династії на іспанські володіння. Коли ж Людовик XIV почав більш агресивно розширювати свої території, деякі європейські держави (головним чином Англія і Голланд. Республіка) виступили на боці Свящ. Римської імперії, щоб перешкодити посиленню Франції. Інші держави приєдналися до союзу проти Франції, щоб спробувати дістати нові території або ж захистити вже наявні. На боці Франції виступили Іспанія, Баварія, Кельнське курфюршество.

7 вересня 1701 Англія, Голландія та Австрія уклали "Великої альянс" - військовий союз проти Франції. Військові дії велися одночасно в Іспанських Нідерландах (сучасна Бельгія), Іспанії, в колоніях і на морях.

Бойові дії почалися в червні 1701 вторгненням австр. військ в Півн. Італію. Війна йшла із змінним успіхом, але зрештою закінчилася перемогою країн антифранцузької коаліції. 

У 1713 був укладений Утрехтський мир між Францією та Іспанією з одного боку, та Англією, Голландією, Пруссією, Савойєю і Португалією - з інший, а в 1714 в Раштатті - мирний договір між Францією і "Священної римської імперією".

У результаті Філіп V був визнаний королем Іспанії і її колоній за умови відмови його спадкоємців від прав на франц. престол. Значні вигоди від війни отримала Англія: до неї відійшли фортеця Гібралтар, острів Менорка в Середземному морі, франц. володіння в Північній Америці. Голландія отримала право тримати військові гарнізони в фортецях Намюр, Турн, Іпр. До Австрії були приєднані Вик. Нідерланди, ю. частина Італії, Сардинія, частина Тоскани, Мілан і Мантуя, повернуті території на Рейні. Сицилія відійшла до Савойї. Франція в результаті війни втратила колишнього могутності і впливу в Європі.  Головним результатом війни за Іспанську спадщину стало посилення морської й колоніальної могутності Англії.

51. Британська колоніальна імперія (XVIII - поч. XX ст.): політичний розвиток.

Британська колоніальна імперія почала складатися в XVII-XVIII ст. У боротьбі з Іспанією, Голландією, Францією Англія домагалася торгової і морської гегемонії. У результаті захоплення і пограбування колоній в руках англійської буржуазії виявилися величезні капітали, що сприяло швидкому розвитку англійського промислового виробництва. На проведенні загарбницької зовнішньої політики особливо енергійно наполягали віги, захищали інтереси фінансистів, купців і промисло-ників. Торі займали в 'питанні про колоніальні захопленнях Англії більш помірковану позицію.

У XVIII в. Англією були завойовані великі території в Канаді, Австралії, Південній Африці, Індії. До середини ХІХ в. Англія стала найбільшою колоніальною і торгово-промисловою державою.

Особливе місце в Британської колоніальної імперії займає Ірландія. Це перша англійська колонія, завоювати яку англійські феодали намагалися ще в XII в., А потім у XVI-XVII ст. У 1800 р. Ірландія була об'єднана з Великобританією в союз, який знищив залишки автономії Ірландії. Ірландія мала своє представництво в англійському парламенті. Проте народ Ірландії боровся за повну незалежність, а її депутати в парламенті відстоювали ідею гомруле (автономії). Ця ідея в 80-х роках XIX в. була сприйнята і лібералами, яким у боротьбі з консерваторами необхідна була підтримка ірландців. У 1886 р. ліберальний уряд вніс до парламенту проект закону про надання Ірландії обмеженого самоврядування. Однак цей закон був відкинутий палатою громад. Новий закон, що давав Ірландії автономію, пройшов у палаті громад в 1893 р., але був відкинутий палатою лордів. І лише в 1914 р. парламент був змушений прийняти закон про гомруле, за яким автономія Ірландії придбала звичайний статус домініону. Введення цього акта було відстрочено до закінчення війни.

Всі інші британські колонії управлялися відповідно до їх правовим статусом. Ще в XVIII в. утвердилося поділ колоній на завойовані і переселенські. Завойовані колонії, в яких переважало тубільне населення, не володіли політичною автономією і керувалися генерал-губернатором, який призначається метрополією. Представницькі органи з місцевих жителів грали роль дорадчого органу при губернаторі.

У тих колоніях, де переважали білі переселенці, англійський уряд йшло на поступки. Панівні класи Англії побоювалися повторення подій, що призвели в кін XVIII в. до втрати значної частини їх північноамериканських володінь. Йдучи назустріч вимогам білих поселенців, в основному вихідців з Англії, вони були змушені надавати самоврядування деяким колоніям переселенського типу. Особливо змінилися відносини з Канадою. У 50-60-ті роки XIX ст. економічні зв'язки між Англією і цієї північноамериканської колонією були вже настільки міцними, що британський уряд задовольнив вимоги її жителів щодо розширення самоврядування. У 1867 р. управління Канадою було перебудовано на нових підставах. Чотири провінції Канади об-утворили конфедерацію, що отримала назву домініону Канади. Відтепер призначувані англійським королем губернатори керували Канадою лише при посередництві федеральної ради міністрів, відповідальних перед законодавчими органами - сенатом і палатою представників домініону.

Не тільки в Канаді, а й в інших колоніях, заселених вихідцями з метрополії, в 50-60-х роках XIX в. утворилися представницькі установи.

В Австралії перші представницькі установи були введені ще в 40-х роках XIX в. У 1855 р. тут були розроблені, а потім і затверджені конституції окремих колоній, які передбачали введення, двопалатного парламенту і обмеження губернаторської влади. У 1900 р. окремі самоврядні колонії Великобританії на; Австралійському континенті були об'єднані в Австралійський союз. Конституція 1900 оголосила Австралію федеративною державою. Законодавчу владу здійснював парламент, що складався з сенату і палати представників. Виконавча влада належала генерал-губернатору.

Нова Зеландія отримала конституцію в 1852 р.

Найбільшою англійською колонією була Індія. Завоювання в XVIII в. Ост-Індської торгової компанією, ця країна піддавалася безжалісного грабежу. У 1813 р. англійський парламент скасував монополію Ост-Індійської компанії на торгівлю з Індією, і безліч англійських компаній отримало доступ на її ринки. Колонізація Індії супроводжувалася високим податковим обкладанням, захопленням общинних земель і природних ресурсів країни англійськими поміщиками і капіталістами. Індійська промисловість і сільське господарство прийшли в занепад.

У 1857-1859 рр.. в Індії стався потужний визвольне повстання. Воно почалося серед індійців-солдат (сипаїв), завербованих у війська Ост-Індської компанії. Головною рушійною силою повстання були селяни і ремісники, але на чолі стояли князі, незадоволені втратою своїх володінь. Повстання було жорстоко придушене.

Національна промисловість Індії хоч і повільно, але розвивалася, а з нею зміцнювалася і національна буржуазія. У 1885 р. була створена політична буржуазна партія Індійський національний конгрес. Основна вимога програми Конгресу складалося в допуску індійців до управління країною. У 1892 р. Законом «Про індійських радах» представники індійської буржуазії допускалися в законодорадчих поради при генерал-губернаторі Індії та губернаторах провінцій. Доступ до виконавчих органів був відкритий індійцям в 1906 р. У Со-вет у справах Індії (у Лондоні) ввели двох індійців, одного індійця призначили до виконавчої ради при генерал-губернаторі і відкрили доступ індійцям у виконавчі ради провінцій. У 1909 р. було видано акт «Про індійських законодавчих радах», відповідно до якого число членів законодавчої ради при генерал-губернаторові і рад при губернаторах провінцій було значно збільшено, таким чином, більш широкі кола індійської буржуазії могли брати в них участь.

Отже, до кінця XIX в. цілий ряд англійських колоній перетворився на домініони, самоврядні колонії. У міру свого розвитку домініони все більш претендували на роль рівноправного партнера у відносинах з метрополією. Для врегулювання цих відносин з 1887 р. стали регулярно проводитися «колоніальні конференції», в 1907 р. отримали назву імперських.