86. Зміни у співвідношенні сил на міжнародній арені після Другої світової війни.

Друга світова війна різко змінила співвідношення сил на світовій арені. Німеччина, Італія, Японія, які до війни належали до числа великих держав, у результаті військової поразки на деякий час перетворилися на залежні країни, окуповані іноземними військами. Їхній економічний потенціал був істотно ослаблений. Тимчасово втратила статус великої держави й Франція, що була розгромлена Німеччиною в 1940 р. і протягом чотирьох років перебувала під окупацією німецько-фашистських військ. Великобританія, хоча й завершила війну як одна з трьох великих держав-переможниць, ослабила свої позиції. В економічному й військовому відношенні вона далеко відстала від США й була залежною від американської допомоги.

Сполучені Штати Америки значно зміцнили свої позиції на світовій арені. Американці мали у своєму розпорядженні найчисленнішу і наймогутнішу армію в усьому капіталістичному світі; до 1949 р. вони користувалися монополією на ядерну зброю. США перетворилися на лідера капіта­лістичного світу, що претендували на світову гегемонію. Іншою найвпливовішою силою у світовій політиці став Радянський Союз, престиж якого в післявоєнному світі зріс небувалою мірою. Виходячи з того, що СРСР зазнав найбільших утрат за часів війні і його внесок у розгром фашизму був вирішальним, радянське керівництво претендувало на провідну роль у вирішенні питань післявоєнного облаштування світу. Отже, почали ви­значатися контури нової, біполярної структури післявоєнного світу.

Визначилися й сфери впливу «наддержав», що конфронтували між собою. На конференції в Ялті та наступних нарадах представників СРСР, США й Великобританії було досягнуто згоди про роздільну лінію між радянськими й англо-американськими військами, що діяли в Європі. Вона проходила з півночі на південь: від Балтійського моря через Німеччину й Австрію, по кордону Югославії з Італією аж до Адріатичного моря. Територія на схід від цієї лінії (за винятком Греції) звільнялася радянськими військами, на захід від неї — англо-американськими. Аналогічна роздільна лінія — по 38-й паралелі — була проведена й у Кореї. Північну Корею звільняли радянські війська, Південну Корею — американські. Спочатку ці роздільні лінії мислилися як тимчасовий військовий захід, проте незабаром вони перетворилися на фактичний кордон між радянською й американською сферами впливу.

Важливим фактором світового розвитку стає національно-визвольний рух. До моменту закінчення Другої світової війни він досяг найбільшого розмаху в країнах Південно-Східної Азії. Капітуляція Японії стала сигналом для проголошення незалежності В’єтнаму, Індонезії і Бірми. Рух за незалежність розгорнувся на Філіппінах, в Індії, у Малайї й інших азіатських країнах. Починається розпад колоніальної системи. Радянське керівництво активно підтримувало процес деколонізації, що підривала позиції європейських союзників США. Політична підтримка й військово-технічна допомога СРСР дозволили китайським комуністам здобути перемогу в громадянській війні й взяти під свій контроль майже всю територію країни. Прихильники Радянського Союзу очолили держави, що виникли на півночі Кореї й на півночі В’єтнаму. Надалі регіональне суперництво між СРСР і США усе більше загострювалося.

“Холодна війна” розпочалася із публічних заяв. Після того як лідер СРСР оголосив про неможливість миру в світі “за умов капіталістичного розвитку світової економіки”, прем’єр-міністр Великої Британії в роки війни В. Черчілл (1940–1945; 1951–1955) виступив з промовою у Фултоні, у якій закликав рішуче протидіяти СРСР, чия політика призвела до появи “залізної завіси”. Відповідь з радянського боку не забарилися, що зумовило безкомпромісне словесне протистояння.

Апелюючи до радянської загрози, яка не видавалась такоювже й примарною (зважаючи на військове домінування у континентальній Європі), США взяли курс на “стримування комунізму”, основні засади якого виклав дипломат,спеціаліст із російських проблем Дж. Кеннан. Побоювання радянського експансіонізму підтвердилися територіальними претензіями СРСР до Туреччини, розпа- люванням громадянської війни в Греції, підтримкою компартій у низці західноєвропейських країн. Контрарґументами, а відтак і першими реальними програмами дій в рамках політики “стримування комунізму”, стало проголошення 1947 р. “доктрини Трумена” (див. Документ №6) та “плану Маршалла”. Москва оцінила такі кроки США як офіційне оголошення “холодної війни”.

В умовах боротьби за сфери впливів і намагання залучитись союзницькою підтримкою, формувався новий світолад – виразно двополюсний – на чолі із США та СРСР.

Логічним завершенням поділу світу на два полюси було створення антаґоністич- них воєнно-політичних блоків – Північно-Атлантичного альянсу ; НАТО) у 1949 p. і Організації Варшавського Договору (ОВД) – 1955 p.

Та щойно Москва створила свою власну ядерну (1949 р.) та водневу (1953 р.) бомби – обидві країни, де-факто, відмовились від війни як засобу провадження політики одна відносно одної, хоч погрози лунали безперестанку. “Холодна війна” спричинила тривалу, виснажливу для економік США та СРСР гонку озброєнь. При цьому Західні держави з їхнім потужним промисловим потенціалом, передовими технологіями і гнучкою ринковою економікою були у кращій ситуації,аніж СРСР та його союзники.