42. Запорізька Січ та її роль в історії України: історіографія питання.

У дослідженнях українських істориків велика увага приділялася висвітленню питань про суспільно-політичну роль запорозького козацтва в історії України. В історичній літературі висловлювалась думка про те, що Запорозька Січ була “козацькою християнською республікою”, що вона становила основу козацького військово-політичного устрою, з якого виросла Українська держава – Військо Запорозьке. У той же час історики звернули увагу на те, що роль Запорожжя у боротьбі за українську державність не завжди була конструктивною.

Для провідних українських вчених ХІХ – поч ХХ ст. (Д.Бантиш-Каменського, М.Маркевича, В.Антоновича, М.Максимовича, М.Костомарова, О.Лазаревського, Д.Яворницького, О.Єфименко, М.Грушевського, В.Липинського та інших) козацька історія становила великий науковий, суспільний і особистий інтерес. У цей період була закладена грунтовна наукова основа дослідження даної проблеми, у її висвітленні виявилися різні концептуальні підходи.

Історики сер ХІХ – поч ХХ ст. розглядали запорозьких козаків як важливий елемент українського середньовічного суспільства. У працях М.Максимовича, М.Костомарова, О.Левицького, Д.Яворницького, О.Єфименко, М. Грушевського, В. Липинського як правило, для характеристики січовиків вживалися поняття “товариство”, “братство”, “община”. Вчені вказували на важливу суспільну роль запорозького козацтва, яке у добу середньовіччя було побудником народної енергії, центром опозиції народу щодо державної влади.

Українські історики звернули увагу на те, що з часом виявилася політична роль Запорозької Січі. Першим це відзначив А.Скальковський. На його думку, запорожці, як і донські козаки, “перетворюються в політичні громади з правом обрання собі вождів, власного суду й розправи” М.Костомаров вказував, що за участю козацтва “здійснювались всі політичні перевороти в Україні” Ці висновки надзвичайно важливі для розуміння ролі Запорозької Січі у процесах державотворення в Україні. Вони розкривають ставлення запорожців до соціально-політичних питань, їх вплив на політичне життя в Україні.

На відміну від більшості українських вчених, різко негативно щодо січового товариства висловлювався П.Куліш, який вважав, що козаки відкидали і родинні, і суспільні основи, що вони несли шкоду державі.

Висвітлюючи питання про Національно-визвольну війну і утворення Української козацької держави, історики звернули увагу на кілька епізодів, які розкривали роль Запорожжя у тих доленосних подіях історії України. В усіх працях вітчизняних дослідників, присвячених тим проблемам, підкреслювалася важлива роль запорозьких козаків, які надали підтримку Богдану Хмельницькому у здійсненні його планів. При цьому Січ стала знову центром організації масового повстання

Вчені звернули увагу на те, що опора Б.Хмельницького на Запорожжя не була тривалою, оскільки згодом виявилися між ними відмінні соціальні і політичні інтереси. У зв’язку з цим О.Єфименко відзначала, що Хмельниччина змінила “відносини між Україною і Запорожжям. Україна починала нове життя як політично самостійне громадянське суспільство. Запорожжя продовжувало своє існування в якості військової общини”. Це привело до того, що між Гетьманщиною та Січчю поступово загострювалися суперечності.

Суть цього явища історики пояснювали по-різному. П.Буцинський вказував на те, що Запорозька Січ, яка опустіла в перші місяці “повстання Б.Хмельницького”, після Зборівського договору і, особливо, після берестецької поразки, знову стала багатолюдною за рахунок людей невдоволених політикою гетьмана.

В.Липинський, аналізуючи відносини між “Великим гетьманом”і Запорозьким Кошем, підкреслював, що Б.Хмельницький вже “по тріумфальнім в’їзді до Києва” віддаляється від січового товариства.

В українській історіографії ХІХ – поч ХХ ст. значна увага була приділена питанням про стосунки Запорозької Січі і Гетьманщини у часи Руїни. Українські історики звернули увагу на значну активізацію дій січового товариства у Гетьманщині після смерті Б.Хмельницького. М.Костомаров одним з перших серед українських істориків вказав на це. Аналізуючи це питання, він відзначив посилення політичних амбіцій запорожців у той час. За його словами, січовики вважали, що “не городове, а низове козацтво повинно переважно вирішувати справи України; Вчений підкреслював намагання запорозького товариства поширити в Україні той охлократичний устрій, який панував у них, за яким “запорозьких старшин обирав і скидав натовп, за свавіллям черні” Вчений вказував, що завдяки цьому запорожці знаходили підтримку в масах народу.

О.Єфименко однією з перших в історичній літературі звернула увагу на те, що після Хмельниччини Запорозька Січ намагалася виділитися “як самостійний соціально-політичний організм.” На думку О. Єфименко, дії запорожців в умовах Руїни носили деструктивний характер, воно було “погіршуючим елементом в житті України”

Цікавий узагальнюючий аналіз політичної діяльності Запорожжя в умовах Руїни дав М.Грушевський. Він відзначав, що навіть після всіх змін, які сталися в Україні у добу Хмельницького, Січ зберегала “старі принципи козацького демократизму”, “старе народовладдя, правління військової ради”. За цих умов січовики особливо несхвально дивилися “на намагання української старшини захопити владу в свої руки, відтіснивши на другий план козацький демос”, через це вони незмінно підтримували боротьбу проти старшини

Розглядаючи конкретні події політичного життя Гетьманщини, історики постійно відзначали інтриги запорожців проти діючих гетьманів, висування низовим товариством власних претендентів на гетьманську посаду. М.Костомаров, Д.Яворницький, на численних фактах показали, що Запорожжя активно підтримало дії опозиції проти гетьмана І.Виговського як представника чужого їх інтересам угрупування.

Особливе місце в українській історії посідає особа найбільш визначного діяча Запорозької Січі доби Руїни І.Сірка. Його дії як кошового отамана січового товариства щодо Гетьманщини не раз були об’єктом досліджень вчених, які до певної міри показали вплив І.Сірка на процеси державотворення в Україні. Українська історіографія ХІХ ст. здебільшого давала ідеалізований образ цього діяча. Д.Яворницький вважав, що І.Сірко – то була колосальна особистість серед всіх низових козаків і в увесь час історичного існування Запорожжя. Історик підкреслював, що він являв собою “тип істинного запорожця”

На думку О.Єфименко, І.Сірко був “справжній син Запорожжя”. Всі історики підкреслювали визначні військові здібності цього кошового отамана, його безкорисливість. Але, як небезпідставно твердили історики, він не відзначався у своїх діях постійністю. Це особливо позначилося в політичній діяльності знаменитого запорожця. На цю непостійність вказував Д.Яворницький. За його словами, І.Сірко то “був на боці польського короля, то він підтримував Дорошенка, то ставав на бік його ворогів Суховія і Ханенка, то виступав проти останніх двох і знову захищав Дорошенка”. Враховуючи цю політичну мінливість кошового отамана, О.Єфименко підкреслювала, що він не мав “ніякої певної політичної програми, а “керувався лише настроями даного моменту”

Цей висновок мабуть не зовсім точно відображав дійсність. Були певні чинники, які впливали на вказані істориками хитання політики І. Сірка. Очевидно його дії визначалися кожного разу конкретною політичною ситуацією в Україні і на Запорожжі, частими змінами складу січового товариства, а, з другого боку, прагненням кошового отамана постійно підкреслювати самостійність Січі у визначенні свого курсу. Такої думки був Д. Яворницький.

Історіографічний аналіз питань про участь Запорозької Січі у процесах державотворення в Україні показує, що історики ХІХ – початку ХХ ст. розглядали її як важливий соціально-політичний чинник української історії, як ядро, навколо якого формувалася народна опозиція, яка протистояла політиці суспільних верхів. З другого боку, Запорожжя розглядалося як захисник українського народу, всіх християн від татарської експансії. Історики-народники ХІХ ст. показували Запорозьку Січ як громаду, військово-лицарське товариство з певним суспільно-політичним устроєм. Це було дещо однобоке бачення проблеми. Воно розкривало ту сторону запорозького феномену, яка найбільше виявлялася в ХVІ ст. Відзначаючи політичні функції Січі, історики – народники все ж не довели думку до логічного завершення, майже не розглядали роль Запорожжя у процесі державотворення в Україні. На початку ХХ ст. в українській історіографії посилилися державницькі тенденції. Історики більше звернули увагу на політичну діяльність січовиків, підкреслювали роль Січі як організуючої опозиційної сили, яка протистояла Гетьманщині. О.Єфименко, М.Грушевський, В.Липинський вбачали в цій діяльності Січі деструктивні явища. З іншого боку, як показала О.Єфименко, спроби запорожців після смерті Б.Хмельницького утворити власну державу з центром у Січі, були ілюзією.