85. Поглиблення демократичних процесів після Другої світової війни: розширення прав людини.

поширення демократії у др. Пол. ХХ ст. стало головним напрямком політичного розвитку країн Зх Європи і Півн Америки. Важливою рисою процесу демократизації слід вважати, зокрема, розширення прав людини і формування механізмів їх дотримання. Негативний досвід першої половини ХХ ст.

з масовими порушеннями прав людини в Італії, Німеччині та у деяких інших країнах сприяли усвідомленню фундаментальної значущості дотримання цих прав для збереження демократії. Таке розуміння знайшло свій вияв в Статуті ООН, де засновники цієї міжнародної організації заявили про намір “знову утвердити віру в основні права людини”9 грудня 1948 р. ООН прийняла “Конвенцію із запобігання злочинам геноциду” (набрала чинності 12 січня 1951 р.).

Показовим стало ухвалення Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. “Загальної декларації прав людини” – одного з базових документів правозах руху. Про зростання уваги світової спільноти до дотримання прав люд свідчить і той факт, що крім “Заг дек” ООН згодом прийн понад 80 ін док-в у цій царині.

У 1950 р. Рада Європи, що об’єднувала на той час західноєв демократичні країни, ухвалила Євр конвенцію із захисту прав людини і основних свобод, на основі якої виникли Євр комісія у справах людини і Євр суд у справах людини.

Основні права людини були зафіксовані й у Заключному акті Наради з питань безпеки і співробітництва, підписаному 1975 р. в Гельсінкі усіма європейськими країнами (крім Албанії), США і Канадою . вперше дотримання прав людини було покладено в основу європейської безпеки і це визнали далекі від демократії країни соціалістичного табору.

Паралельно з міжнародним та реґіональним декларуванням прав людини відбувався процес їх закріплення в окремих країнах. Відтак, можна твердити, що у більшості країн Заходу у даний період відбувалося становлення правової держави – державної системи, для якої характерна вищість прав людини, рівність незалежно від етнічного походження, мови, релігійного віросповідання і т.п. Це можна простежити на прикладі нових конституцій, ухвалених у перші повоєнні роки (Франція, Італія, ФРН). розумінню, що без дотримання прав людини неможливо створити справедливе суспільство.

Назагал, упродовж другої половини ХХ – початку ХХІ ст. перелік основних прав і свобод людини суттєво розширився. Якщо відразу по війні новим виглядало декларування прав людини на працю, охорону здоров’я, освіту, відпочинок, соціальну допомогу, то починаючи із 1970-х рр. усе активніше заговорили про право людини на нормальне екологічне середовище для проживання. Згодом феміністичний рух досяг закріплення різноманітних прав жінок унизці міжнародних документів.

Із розвитком нових інформаційних технологій і створенням різних електронних баз даних актуальним стало питання про право на вільний доступ до інформації, а конференція ООН у справах людини у 1993 р. визнала невід’ємним правом людини право на розвиток.

Водночас, після Другої світової війни намітилась тенденція до прискіпливішого контролю за дотриманням прав і свобод людини. Так, у конституціях Італії та ФРН, наприклад, записано, що кожен громадянин, який користується наданими йому правами на шкоду основам вільного демократичного порядку, позбавляється цих прав за рішенням конституційного суду. Окрім судового контролю, почали створюватись спеціальні контрольні органи, покликані стежити задотриманням основних прав і свобод. До них, зокрема, належить створення у багатьох країнах світу спеціального уповноваженого у справах людини – омбудсмена (уперше така посада була запроваджена у Швеції).

У 1993 р. рішенням ООН було засновано посаду Комісара у справах людини – своєрідного світового омбудсмена. Із завершенням Другої світової війни демократія була відновлена у всіх західноєвропейських країнах, окрім Португалії, Іспанії та Греції. Втім у 1970-х рр. авторитарні режими в цих країнах також не витримали випробування часом, ставши жертвою чергової хвилі демократизації.