76. Українські політичні партії у визвольних змаганнях 1917- 1921.

Під час Української революції 1917-1921 рр. В Україні активно діяла велика кількість політичних партій різних напрямів - від крайніх правих, буржуазних, до лівих, соціалістичних Особливим було те, що тут діяли як суто українські національні партії, так і загальноросійські партії. Важлива роль у політичному житті тогочасної України належала партіям соціалістичної спрямованості.

Українська соціал-демократична робітнича партія

Українська партія соціалістів-революціонерів

Українська партія соціалістів-федералістів

Українська демократично-хліборобська партія

Українська партія соціалістів-самостійників

Українська народна партія

Українська партія лівих соціалістів-революціонерів

Українська трудова партія

Всеукраїнський союз хліборобів-власників

Комуністична партія (більшовиків) України (на правах обласної організації РКП(б))

На арену боротьби виходили українські політичні партії. Відновила свою діяльність Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), провівши у квітні 1917 р. у Києві конференцію. Автономію України вона визначала як «невідкладне, пекуче завдання поточного моменту для українського пролетаріату та всієї України».

Відбувся установчий з’їзд Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), який визнав «найбільшою потребою українського народу негайне переведення в життя широкої національно-територіальної автономії України із забезпеченням прав національних меншостей». Партія виступила за «повну соціалізацію землі» й українізацію царської армії шляхом зосередження українців-військовиків в окремих полках. Масовості УПСР додавала Українська селянська спілка, яка слідувала у її фарватері. УПСР налічувала восени 1917 р. майже 75 тис. членів і була найбільшою серед українських партій.

У березні 1917 р. відновила діяльність Українська народна партія М. Міхновського, на основі якої наприкінці 1917 р. було створено Українську партію соціалістів-самостійників (УПСС).

У травні 1917 р. земські діячі Лубенського повіту на Полтавщині ініціювали формування Української демократично-хліборобської партії, яка виступала за збереження приватної власності на землю.

Боротьба за автономію України визначалась як головне завдання діяльності практично всіх партій. Не були винятком і самостійники, очолювані М. Міхновським. Ідеологом автономістського курсу постав насамперед М. Грушевський, який опублікував на сторінках газети «Нова Рада» низку публіцистичних праць із характеристикою ситуації та обґрунтуванням програми дій («Велика хвиля», «Повороту нема», «Від слова до діла», «Чи Україна тільки для українців?», «Народностям України»)

77. Українська революція 1917–1921 рр. У вітчизняній історіографії.

Усі дослідження, що вивчали Українську революцію, можна класифікувати за основним принципом ставлення до української державності в будь-якій формі за умови, що ця держава має бути незалежною суверенною Українською державою. Саме на цьому засновувалася стратегія національно-визвольних змагань українського народу.

До першої групи належать дослідження, в яких намагалися правдиво відтворити події Української революції в різних її періодах. До них варто віднести праці самих учасників революційних подій. Насправді в їх роботах відбивалися події з ідеологічною упередженістю, обґрунтовувалися концепції, розроблені задовго до революції, а з її початком впроваджувалися в практику державного будівництва.

Насамперед це дві домінуючі концепції — автономістів — федералістів та самостійників — соціалістів. На наступних етапах накопичення історичних знань вони і склали основу різних підходів до оцінки визвольних змагань і Центральної Ради, що їх очолила. Прибічники Центральної Ради ідеалізували а діяльність, не помічаючи принципових помилок, яких та допускала, інші продовжували відстоювати самостійницькі позиції і зосереджувались на критиці її помилок. Так нормувалися два напрями в зарубіжній історіографії української діаспори, які співіснували в постійній боротьбі.

Свої витоки історіографія діаспори бере з праць діячів Центральної Ради, їх спогадів, виданих як в Україні, так і за кордоном. Передусім треба назвати роботи М. Грушевського, В. Винниченка, Н. Григоріїва, О. Шульгіна, М. Шаповала. Зважаючи на федералістські переконання, на їх прагнення в практичній діяльності Центральної Ради, слід підкреслити, що їх праці відрізняються і за обгрунтованістю цих ідей, і за джерельною базою та спрямованістю. Якщо відомий історик М. Грушевський, до кінця зберігши свої федералістські переконання, послідовно обґрунтовував їх у своїй творчості, то В. Винниченко, голова уряду Центральної Ради і автор багатьох державотворчих актів, відрізнявся неврівноваженістю та непослідовністю, що знайшло відбиток у його роботах.

Крім М. Грушевського та В. Винниченка проблеми визвольних змагань за доби Центральної Ради з достатньою глибиною в історичній послідовності були досліджені в роботах Д. Дорошенка та П. Христюка проте написані з позиції різних концепцій Д Дорошенко був прихильником державницької концепції, а П Христюк подав свою історію визвольних змагань з позиції соціал-революціонерів.

Глибоким патріотизмом пронизані праці самостійників — соціалістів, що виходять з теоретичних підвалин, започаткованих Д. Донцовим та М. Міхновським їх концепція грунтувалася виключно на принципах державної незалежності України з усіма наслідками, що звідси випливали. Предметно і послідовно національно-визвольний рух доби Центральної Ради розглядається у працях самостійників — соціалістів — Д. Гирського, Р. Млиновецького, І. Нагаевського та ін. У них проаналізовано державно-правові документи Центральної Ради та Генерального Секретаріату, значну увагу приділено боротьбі українських політичних партій у питаннях політики та практики державного будівництва часів визвольних змагань. Зокрема, в праці. І Нагаєвського простежуються нові підходи до вивчення проблеми, зважено аналізується як внутрішня, так і зовнішня політика Центральної Ради, її досягнення і помилки. Крім того, має під собою підґрунтя і висновок, що «Українська Рада мала добру нагоду закріпити українську державність, але молоді романтики свято вірили в соціалістичне «братерство народів». Водночас оформилася і протилежна ідеологічна концепція на теоретичних засадах соціал-демократів (більшовиків). Вони розглядали Центральну Раду виключно з великодержавницьких шовіністичних позицій, як буржуазно-націоналістичну організацію. В історичній науці ця концепція закріпилася в радянській історіографії.

Проте така історіографія проблем українських визвольних змагань досі не досліджена. Це зумовлювалося причинами політичного та ідеологічного характеру. Аксіомою було те, що української революції не могло бути, оскільки події в Україні були частиною загально- російської революції. Події в Україні розглядалися лише під кутом зору Жовтневої революції в Росії.

Тільки наприкінці 20-х — на початку 30-х років у радянській історіографії почала складатися концепція історії революції та громадянської війни в Україні, основана на марксистсько-ленінських ідеологічних засадах з національного питання. Відповідно до неї український національний рух було визначено як буржуазно-націоналістичний, антинародний, а усі його прояви віднесено до контрреволюції. На багато років Центральна Рада була затаврована як буржуазно-націоналістична організація, що згадувалася в історичній літературі лише як об'єкт, проти якого вели боротьбу робітники та селяни України на чолі з більшовицькою партією

На цій основі грунтувалась уся наступна радянська історіографія. З кінця 40-х років вона поновлюється нескінченною кількістю великих і малих «наукових розробок», назва яких засвідчує їх суть і спрямованість

Аналіз як радянської літератури, так і праць істориків українського зарубіжжя засвідчує, що протягом десятиліть не відбулося істотних змін у методології дослідження проблеми українських визвольних змагань та Центральної Ради.

Тільки на початку 90-х років намітилися принципові зміни в концептуальному підході вітчизняних і зарубіжних вчених до висвітлення проблем Української революції. Критично проаналізувавши усю попередню історіографію, джерела, на які вона спиралася, українська історична наука мобілізувала наукові кадри до концептуального перегляду та широкого вивчення проблем визвольних змагань.

Ініціативу на себе взяв Інститут історії України Академії наук України. Наукові співробітники інституту видали серію історичних зошитів, якими охопили широку тематику Української революції Опублікована і двохтомна історіографічна праця «Українська революція Концепція та історіографія» В. Солдатенка. В ній аналізуються не лише історіографічні роботи, а й чисельні концепції проблеми української державності.

Новітнім підходом до висвітлення національно-демократичного руху у різні періоди української революції відрізняються відповідні розділи узагальнюючих колективних праць «Історія України» та «Історія України нове бачення», написаних М. Литвином та В. Верстюком

На рубежі 90-х років історики глибоко проникли в фонди державних архівів України. Широкому вивченню архівних джерел допоможуть видання документальних збірників. Побачили світ збірники документів з історії Центральної Ради У них наведено багато документів, стенограм та протоколів, які можуть дати об'єктивну оцінку її діяльності.

Криза Центральної Ради призвела до падіння створеної нею держави — Української Народної Республіки. На зміну їй у результаті державного перевороту прийшла принципово нова держава — Українська держава гетьмана. Павла Скоропадського Закономірне її покликання — внести спокій та стабільність у знесилену і розорену Україну. Проте вона проіснувала недовго, всього сім з половиною місяців. Проте і за цей короткий період було досягнуто значних успіхів у внутрішній політиці та на міжнародній арені. Саме ці чинники стали домінуючими і привернули увагу наукової громадськості.

Новий етап Українських визвольних змагань на чолі з традиційною для українства гетьманською владою значно менше вивчений, ніж попередній. Досвід гетьманату аналізували його прибічники і нещадно критикували опоненти в особі соціалістичної опозиції. Саме їх спадщина заклала історіографічну основу гетьманату, яка формувалася в основному в українському зарубіжжі.

Початок дослідження Української держави П. Скоропадського поклали спомини самого гетьмана, праці діячів, що формували політику гетьманату Емігрувавши за кордон після повалення гетьманату, вони заклали основи досліджень істориків української діаспори. Історіографи гетьманату спиралися, по-перше, на послідовність широкого загалу мас, які зневірилися в обіцянках Центральної Ради в проведенні реформ. По-друге, вони безмежно вірили в патріотичні настрої самого гетьмана, який сміливо пішов на скасування усіх законів і розпоряджень Центральної Ради та її уряду і запровадив реформи, що грунтувалися на приватній власності. На думку історіографів, повернення до приватної власності буде тим фундаментом, що приведе до нової відбудови культури і цивілізації з Українській державі.

З огляду на соціальну базу гетьманської держави та до и характеристики зверталися як у той час, так і в подальших дослідженнях чимало авторів Власне, йшла відверта дискусія між прибічниками та противниками гетьманату. Повставало питання, які верстви населення можуть бути опорою гетьманської влади, а отже, які політичні сили потрібно залучити до управління? З кого потрібно формувати управлінський апарат?

Безумовним є те, що повернення до приватної власності визначило також соціальну базу — власників у всіх сферах господарювання. Ця проблема знайшла відображення в роботах Д. Дорошенка, І. Нагаєвського, Д. Гирського. Слід зазначити, що саме за це критикували гетьманат у проведенні внутрішньої політики в мемуарних виданнях лідери соціалістичної опозиції.

Не менше діставалося П. Скоропадському за формування уряду. Незважаючи на те що уряд було сформовано на професійній основі з людей, які були українцями або довгий час працювали в Україні, з опозиції постійно закидали гетьманові, що його «правительство, цілком буржуазне, російське, украіножерське»

Гетьманом та його урядом була розроблена широка програма стабілізації національної економіки, торгівлі, побудови фінансової системи, формування нових аграрних відносин, відродження освіти і культури. В реалізації цієї програми гетьманським урядом чимало було зроблено. Незважаючи на надзвичайно складні умови розрухи, за короткий час було відтворено виробництво на заводах і фабриках, стабілізовувалась діяльність залізниць, відкривалися банки, реформувалася фінансова система, створено національну грошову одиницю, відкрито нові навчальні заклади тощо.

Ці здобутки гетьманського уряду привертали увагу дослідників. Проте об'єктом цих досліджень виступали окремі складові державотворчого руху, економічні аспекти розвитку України висвітлювались лише у невеликому обсязі. У зв'язку з цим найбільшу увагу привертає ґрунтовне дослідження Д. Дорошенка, в якому аналізується економічна політика гетьманату. Праця містить надзвичайно багатий матеріал щодо діяльності міністерств, спрямований на стабілізацію і розвиток національної економіки

Побіжно розглянуто діяльність уряду Української держави також у роботах представників соціалістичного державотворчого напряму — В. Винниченка, І. Мазепи, П. Христюка їх праці мають тенденційний характер. Саме вони поклали початок новому етапу боротьби різних політичних угруповань навколо гетьманської держави уже в еміграції (Австрії, Франції, Канаді, Швейцарії).

Безперечний науковий інтерес для дослідників являє присвячена вивченню стану різних галузей промисловості України праця В. Мазуренка (Мазуренко В. Економічна самостійність України в числах — Відень, Київ, 1921). На широкому статистичному матеріалі автор намагається довести можливість і необхідність існування України як економічно незалежної держави.

Серед важливих напрямів діяльності гетьманської держави була зовнішня політика. Саме в цей період розгорнулась найактивніша дипломатична робота, коли Українська держава була визнана як великими країнами Європи, так і найближчими сусідами, що утворилися на теренах Російської імперії Білорусією, Доном, Кримом, Кубанською Народною Республікою Цей аспект був предметом уваги як авторів загальних праць, так і окремих істориків. З останніх найбільшу увагу привертає ґрунтовне дослідження Д. Дорошенка, який багато уваги приділяв проблемам зовнішньої політики на основі великого фактичного матеріалу. Він переконливо доводив, що керівництво Української держави, обмежене у своїх діях рядом зовнішніх та внутрішніх чинників, головну увагу спрямовувало на розбудову державності.

Зовнішньополітична діяльність гетьманського уряду знайшла відображення також у працях опозиційного, соціалістичного спрямування — В. Винниченка, І. Мазепи, П. Христюка. Проте ідейно-політичні суперечності прихильників соціалістичного режиму з державниками не сприяли підвищенню наукового рівня досліджень. Недостатність архівних матеріалів підмінялася особистими спостереженнями, емоційним викладенням своїх поглядів, відвертою апологетикою тієї форми влади, що імпонувала авторові. Тенденційний підхід був характерний як для дослідників — соціалістів , так і для послідовників державницького напряму

Суттєві зрушення у підходах до висвітлення визвольних змагань доби гетьманської Держави відбулися після проголошення незалежності України. Розширилася тематика досліджень, до наукового обігу було залучено велику кількість раніше невідомих архівних матеріалів, переглянуто концептуальні підходи з позицій об'єктивності, серед дослідників з'явився цілий ряд нових імен, автори яких досліджували проблеми Української держави на основі справді наукових методологічних принципів.

Теоретичні й методологічні основи нових досліджень були розроблені В. Потульницьким у ряді робіт з історії української політології. Він одним із перших сучасних українських дослідників дав характеристику Українській гетьманській державі 1918 р., визначив її соціально-економічну та політичну спрямованість, зробив спробу об'єктивно оцінити її роль і місце у визвольних змаганнях

Конфлікт серед національних сил, що призвів не тільки до падіння Української держави у 1918 р., а й обумовив поразку української визвольної боротьби у 1917—1920 рр., грунтовно проаналізовано у працях Я. Пеленського. Він довів, що розкол в українському національному русі між його народницько-соціалістичним крилом і національно-консервативною течією був однією з фатальних помилок, зроблених на початку визвольних змагань

Тематично нові аспекти проблеми гетьманської держави були досліджені на основі нових методологічних принципів сучасними істориками — С. Кульчицьким, А. Буравченковим, П. Захарченком, М. Скрипником та ін. Значною мірою цьому сприяла наукова конференція, присвячена пам'яті П. Скоропадського.

Наведеними працями не вичерпується перелік досліджень з цієї проблеми, оскільки багато питань не були висвітлені в історіографії. Гетьманська держава припинила своє існування так само зненацька, як і з'явилася. Інакше й не могло бути. Зруйновану Україну продовжували роздирати політичні чвари, що наближали її до трагічної межі. Не зміг зупинити цей хаос і гетьман. Опозиція, використовуючи внутрішні та зовнішні чинники, робила все, щоб приблизити загибель Української держави. Зважаючи на всі ці чинники, П. Скоропадський зрікся влади грамотою від 14 грудня 1918 р. Саме тоді до влади прийшла Директорія Української Народної Республіки.

В історії України немає більш сфальсифікованої проблеми, ніж проблема Директорії УНР В енциклопедичному словнику «Великий жовтень і громадянська війна на Україні» читаємо «Директорія — контрреволюційний, буржуазно-націоналістичний орган на Україні, створений 13. 12. 1918 р. лідерами дрібнобуржуазних і буржуазно-націоналістичних партій До Д. ввійшли представники укр. с.-д. партій, укр. партій соц.-рев., украінських-самостійників та один позапартійний».

Серед перелічених партій немає буржуазних націоналістів, а прізвища членів Директорії трималися в таємниці.

Крім того, в словнику була дана оцінка соціально-політичної її спрямованості «Внутрішня політика Д. була спрямована на збереження буржуазних порядків і відвернення мас від класової боротьби шляхом як соціального маневрування, так і репресій».

Проте це підсумкове визначення, що ввійшло до енциклопедії а витоки його потрібно шукати в зародженні радянської історіографії, що склалася на основі більшовицької ідеологічної платформи. Вона пов'язана з іменами лідерів більшовизму — В. Леніним, Л. Троцьким та ін. Саме вони заклали антинаукову концепцію, яка проникла в історичні пращ під ідеологічним тиском правлячої партії.

У 20—30-ті роки така концепція утвердилася в мемуарній літературі, авторами якої були, як правило, учасники подій, що боролися проти української демократії. Отже, розраховувати на об'єктивну оцінку цієї демократії було б марним сподіванням. На їх думку, Директорія УНР була політично розмитою, непослідовною владою, яка не мала ні чіткої програми, ні політичної орієнтації.

У подальших роботах А. Лихолата, І. Рибалки діяльність Директорії розглядається суто з ідеологічних позицій Вона характеризується як буржуазно-націоналістична, антинародна, владна структура, на боротьбу проти якої піднявся весь народ.

Відверта фальсифікаторська характеристика Директорії продовжувала побутувати в радянській історіографії

До другої групи досліджень про Директорію належать праці, видані авторами українського зарубіжжя. Проте однозначної оцінки доби Директорії УНР в ній також немає. В цій групі робіт помітні дві тенденції щодо характеристики Директорії

Одна тенденція закладена її політичними противниками — В. Липинським, Д. Донцовим та ін., які розглядали Директорію однобічно, вбачаючи в її діяльності лише сукупність безперервних помилок та провалів. Так, В. Липинський зазначав «Коли б наші революційні отамани та інтелігенти в 1918 році визнали б і піддержали місцеву консервативну владу гетьмана Павла Скоропадського, то по цей день існувала б Українська Держава Місцеві консервативні хліборобські, промислові і військово-бюрократичні елементи не оглядались би тоді, рятуючи себе від українських революціонерів, на поміч «общеруських добровольців», вони сполучили б СВІЙ досвід влади і організації держави з молодим загонистим українським імперіалізмом та вірою в Україну місцевих українських революціонерів і дали б спільними силами відсіч більшовикам. Бо слабенький напір більшовиків в 1918 р. на Україну вдався (як і всі взагалі чужоземні напори на нашу землю) тільки завдяки внутрішній різні українських революціонерів і українських консерваторів між собою»

Друга тенденція, що отримала подальший розвиток, була сформульована членами та прибічниками Директорії В. Винниченком, А. Андргєвським, М. Шаповалом, І. Мазепою та ін. Відповідно до цієї тенденції Директорію представлено з позицій патріотичного прагнення до відродження незалежної УНР. Це ближче до об'єктивності, хоча діяльність Директорії далеко не завжди втілювалася в практику державотворення.

На цій основі створювалася і розвивалася історіографія останнього етапу визвольних змагань, українського зарубіжжя. Серед істориків діаспори, які займалися цією проблемою, слід назвати видання І. Мазепи та М. Стахгва. Подібні за тематикою, ці праці відрізняються між собою змістом, стилем та класифікацією викладення матеріалу. Якщо І. Мазепа послідовно викладає факти та події з належним науковим аналізом, що розкриває діяльність Директорії УНР з часу її створення до падіння, то праця М. Стахіва швидше уособлює системне зібрання джерел з відповідними коментарями та характеристиками. Треба додати, що з усієї історіографії, яка досліджує добу Директорії УНР, саме вони можуть претендувати на відповідну історичну об'єктивність.

Проблематика Директорії тематично досліджується також у інших працях Зокрема, безпосередні учасники тих подій М. Капустянський, О. Удовиченко, С. Шелухін, Ю. Тютюнник та ін. зосереджують увагу на військовій політиці Директорії, висвітлюють бойові дії Українських збройних сил . До числа досліджених сьогодні питань можна віднести проблему селянсько-повстанського руху в Україні. Ця надзвичайно складна і дуже важлива проблема впливала на різні складові в тогочасних подіях Селянсько-повстанський рух позначився на існуванні не тільки Директорії, а й інших політичних і воєнних сил. За визнанням генерала А. Денікіна, махновське повстанство нанесло чи не вирішальний удар білому рухові. Могутній повстанський рух селянства — це не бандитизм, як охрестила його більшовицька історіографія, а цілеспрямований соціальний рух, що виріс до потужних формувань. Його дослідники В. Верстюк, В. Волковинський та ін. з наукових позицій дали об'єктивну оцінку як повстанству в цілому, так і його отаманам і «батькам». За їх висновком, це був масовий селянський повстанський рух, спрямований проти політики «воєнного комунізму», впровадженого радянською владою (Верстюк В. Ф. Махновщина — К, 1992, Волковинський В. Нестор Махно Легенди і реальність — К, 1994).

Аналіз літератури засвідчує, що навіть зважаючи на значну історіографію з цієї проблеми, узагальнюючого дослідження доби Директорії УНР сьогодні не існує.

У цілому зауважимо, що в даному огляді зроблено лише аналіз основних досліджень стосовно Української революції, що так славно розпочалася за доби Центральної. Ради і так трагічно скінчилася за доби Директорії Української Народної Республіки.