89. Розпад колоніальної системи.

Друга світова війна значною мірою спричинилася до цілковитого зламу відносин між західноєвропейськими колоніальними державами і територіями, над якими вони панували. Закінчення війни стало сигналом для розгортання потужного національного руху в країнах Азії. За кілька повоєнних років усі колоніальні володіння у Південно-Східній Азії, що належали європейським державам, за винятком португальських Ґоа та Ті мор, набули незалежності.

До такого швидкого краху колоніальної системи привели різні причини. Однією з них було небувале зниження під час обох світових війн авторитету колоніальних держав, до армій котрих залучали частини з представників колоніальних народів. У падінні європейського панування у світі відобразилося послаблення позицій європейського континенту, який вже не був центром світової сили, а став об'єктом світової політики. Рухи опору, невдоволення і піднесення боротьби проти європейських колонізаторів, своєю чергою вели до подальшого послаблення Європи.

Друга світова війна та ЇЇ наслідки принесли відтак вирішальні зміни та перебудову Британської співдружності у Співдружність націй. Ключове становище у цьому процесі займало розв'язання індійської проблеми. Прагнення до звільнення з-під влади Лондона тривали в Індії протягом багатьох десятиліть. У травні 1946 р. британці представили проект конституції незалежної Індії, яка мала стати домініоном і членом Британської співдружності. Проект передбачав, що ця велика країна збереже єдність як конфедерація провінцій. Однак вирішальною перешкодою на шляху реалізації цього плану став антагонізм між індусами та мусульманами. Мусульманська ліга відхилила проект, домагаючись від Великої Британії окреслення кордонів майбутньої мусульманської держави Пакистан. Ідучи назустріч цим вимогам, британський уряд поголися на поділ Індії. 15 серпня 1947 р. останній віце-король Індії Луїс Маунтбеттен оголосив про закінчення британського урядування, що означало перенесення суверенітету на нові держави. Індія і Пакистан дали згоду на статус домініонів.

Паралельно з Індією статус домініонів отримали Цейлон (1947 р.) і Бірма (1948 р.).

Під кінець 50-х років настала черга на африканські володіння Великої Британії. Судан, який у 1953 р. отримав самоврядування, у січні 1956 р. став незалежною державою. У Нігерії, яку вважали однією з найцінніших британських колоній в Африці, у 1954 запроваджено часткове самоврядування, у 1963 р. самостійною державою стала - Кенія. У 1964 р. до числа незалежних держав приєдналася Замбія, і врешті у 1968 р. - остання британська територія в Африці - Свазіленд.

Лондон відкрив шлях до свободи своїм володінням також в інших частинах світу: 1962 р. - Ямайці, 1966 р. - Гвіані. У 1960 р. Велика Британія вибралася з Кіпру, зберігши за собою лише функції держави-гаранта. У 1964 р. свободу на таких самих умовах, як Кіпр, одержала Мальта.

Перехід від Британської імперії до Співдружності є класичним прикладом еволюційного перебігу деколонізації. Чогось подібного не мала жодна інша колоніальна держава. Це стосується Франції, яка виявилася не готовою до швидкого зростання визвольного руху в колоніях, що спостерігалося наприкінці Другої світової війни та у повоєнні роки. 1946 р. різко загострилася ситуація в Індокитаї; Франція втягнулася у колоніальну війну. Наслідком був вихід Франції з індокитайських протекторатів. Ця важка невдача французької колоніальної політики викликала значну реакцію у самій Франції, але насамперед у північно-африканських областях. 20 березня 1956 р. державної незалежності домігся Туніс. У цей час незалежним стало Марокко. У листопаді 1954 р. повстання в Алжирі започаткувало другу колоніальну війну. Бої велися з великим завзяттям і жорстокістю.У 1958 - 1960 рр. французькі війська розбили партизанські формування і опанували ситуацію в країні. Однак виявилося, що ані величезна більшість французького суспільства, ані уряд Четвертої республіки не прагнуть панувати в Алжирі військово-поліційними методами і наражатися на серйозні міжнародні ускладнення.

У цій ситуації генерал Ш. де Ґолль став на шлях політичного закінчення війни. Від травня 1961 р. до березня 1962 р. тривали таємні мирні переговори в Евіані у Франції. Вони завершилися угодою, на підставі якої з 3 липня 1962 р. Алжир став незалежною державою. Алжирська війна була кульмінаційним моментом боротьби навколо долі Французької колоніальної імперії. Ця війна пришвидшила розпад імперії.

Після втрати найважливіших володінь Франція вже не мала приводу зволікати з визнанням незалежності своїх бідніших африканських колоній. У 1958 р. ліквідовано дві великі адміністративні одиниці на цих територіях - Французьку Екваторіальну Африку і Французьку Західну Африку. Територію поділено на ряд автономних республік, які як відносно самостійні організми увійшли до складу заснованої в цьому році Французької Співдружності. Можливість вступу до Співдружності відхилила лише Гвінея, яка вже у 1958 р. дістала повну незалежність. Решта членів Співдружності стали суверенними державами у 1960 р. Це були Мавританія, Нігер, Чад, Того, Камерун, Мадагаскар тощо.

Свій шлях деколонізації пройшли і США, які ще у 1934 р. надали автономію Філіппінам. 1946 р. Філіппіни стали незалежною республікою. Звільняючи Філіппіни, американці забезпечили собі на островах привілейоване становище в економіці та у військовій справі.

Становище Голландії в Індонезії після Другої світової війни- Голландії після японської окупації не вдалося відновити своїх колишніх позицій в Індонезії.

30 червня 1960 р. Бельгія надала незалежність своїй великій колонії в Африці Конго.

Внаслідок Другої світової війни перестала існувати одна з найслабших колоніальних імперій ~ італійська. Ця держава у 1947 р. офіційно зреклася своїх заморських володінь.

У 1970 р. в Африці залишалися вже лише окремі острови колоніальних володінь європейських держав. У 1965 р. проголосила свою незалежність і вийшла з-під влади Великої Британії Родезія.

Єдиною колоніальною імперією до середини 70-х років залишалася Португалія, авторитарний режим якої провадив політику інтеграції африканських володінь із державою, вдаючись до придушення національних рухів. Невдовзі уряд Португалії уклав угоди з провідниками національних рухів про надання незалежності колишнім колоніям. 21974 р. державну самостійність отримали Гвінея і острови Зеленого Мису, Мозамбік, Гвінея Бісау та острови Сан-Томе і Прінсіпі; 1975 р. проголошено незалежність Анголи.

Деколонізація була явищем історичної необхідності. Час колоніальних форм панування закінчився.