92. Зовнішня політика срср у 1964-1985 рр.: основні тенденції.

Брежнєвське керівництво прагнуло поліпшити зовнішньополітичне становище СРСР, покращити відносини з такими провідними державами світу, як США, Франція, ФрН. Значною мірою воно цього досягло. Перша половина 70-х рр. характеризувалася розрядкою міжнародної напруженості. Одначе торгово-економічні відносини із західними партнерами розвивалися не на користь СРСР 80% радянського експорту становив продаж нафти, газу, вугілля, лісу, мінеральної сировини, а частка готових виробів, машин, устаткування становила тільки 5%. Це свідчило про відставання багатьох галузей економіки СРСР, про відсутність у країні конкурентоздатних товарів. У відносинах із союзниками СРСР продовжував політику диктату і втручання в їхні внутрішні справи, що особливо яскраво виявилось у серпні 1968 р. коли збройні сили соціалістичних держав на чолі з СРСР вторглися до Чехо-Словаччини для "захисту завоювань соціалізму". З "Празькою весною" — спробою демократизації в ЧССР — було покінчено.

У другій половині 60-х рр. різко загострилися відносини з Китаєм. Справа дійшла до збройної сутички на кордоні в 1969 р. В Азії, Африці, Латинській Америці СРСР продовжував кур'с на розширення сфер впливу. Так, Радянський Союз підтримав кубинську інтервенцію в Анголі, допомагав у боротьбі Народно-: му фронту визволення Мозамбіку, втрутився в конфлікт у районі ' Африканського Рогу спершу на боці Сомалі, а потім на боці Ефіопії. СРСР демонстрував силу свого флоту в акваторії Світового океану, підтримав вторгнення військ В'єтнаму до Кампучії (Камбоджі). Під час арабо-ізраїльських війн (1967 р., 1973 р.) СРСР односто-ронньо підтримував арабські країни, що призвело до розриву дипломатичних відносин з Ізраїлем (1967 р.) і відсувало мирне вирішення близькосхідного конфлікту. Одначе смертельного удару "міжнародній розрядці" було завдано вторгненням радянських військ до Афганістану у 1979 р. Війна СРСР проти афганської опозиції для підтримки про-радянського режиму закінчилася поразкою, вона обійшлася (за офіційними, значно заниженими даними) у 13 тис. вбитих та більш як 37 тис. поранених радянських військовослужбовців, а також підірвала міжнародне довір'я до СРСР. Знову в термінології західних політиків стало лунати визначення СРСР як "імперії зла".

1964 - 1985 рр.

1968 р. - придушення "Празької весни" у Чехословаччині.

1975 р. - СРСР став одним з ініціаторів Загальноєвропейської наради з питань міжнародного співробітництва і безпеки.

Підтримка терористичних режимів С. Хусейна (Ірак), М. Каддафі (Лівія), постачання зброї лояльним режимам у В'єтнамі, Ефіопії, Кубі тощо.

Розміщення ядерних ракет середньої дальності в європейській частині СРСР розцінений Заходом як порушення балансу сил.

1979 р. - втручання у громадянську війну в Афганістані з метою розширення сфери впливу.

1983 р. - знищення південнокорейського пасажирського літака у повітряному просторі СРСР.

Після 1964 зовнішньополітичний курс, що проводиться Радянським Союзом, стає більше стабільним і збалансованим, але в той же час, більш консервативним. Так само, як і у внутрішньополітичній сфері, в галузі зовнішньої політики нове керівництво країни зіткнулося з комплексом невирішених проблем, що залишилися від попереднього десятиріччя. Відносини з Заходом балансували на межі розриву. У країнах соціалізму наростали серйозні внутрішні протиріччя. Нестабільним було становище СРСР у третьому світі..

Положення СРСР на міжнародній арені багато в чому визначався існуванням двох соціально-політичних блоків, один з яких формувався навколо Радянського Союзу, а другий - навколо США. Постійно загострюється гонка озброєнь важким тягарем лягала на радянську економіку, настійно вимагала від керівництва СРСР не тільки постійно вдосконалювати оборонну міць країни, а й знаходити шляхи компромісу з лідерами західних держав. Ряд важливих кроків у цьому напрямку радянське керівництво зробило вже в другій половині 1960-х і на початку 1970-х років, що дало змогу серйозно знизити загрозу виникнення світової термоядерної війни. Новий рівень взаємин між Заходом і країнами східного блоку, компроміс, досягнутий між ними, увійшов в історію як "Розрядка міжнародної напруженості".

Побудова будівлі розрядки почалося зі значного поліпшення взаємин Радянського Союзу з Францією. Зближенню двох країн сприяла рішуча, самостійна політика, що проводиться Президентом Франції генералом Шарлем де Голлем. У 1966 р. він заявив про вихід Франції з військової організації НАТО та прагнення французького керівництва проводити незалежну від Америки зовнішню політику. У 1966 р. відбувся візит де Голля в СРСР. За його підсумками була прийнята декларація, в якій проголошувалося прагнення двох дружніх держав кріпити "атмосферу розрядки" між Сходом і Заходом. Франція та СРСР домовилися про проведення регулярних консультацій, метою яких проголошувалося розвиток франко-радянських відносин "Від згоди до співпраці".

В ці ж роки важливі зрушення відбуваються у взаєминах з Федеративної Республікою Німеччини, де на виборах у вересні 1969 перемогли ліві прогресивні сили. Що став канцлером соціал-демократ В. Брандт офіційно визнав, що відтворення єдиної Німеччини не повинно бути каменем спотикання на шляхи зближення позицій держав з різним суспільним ладом, що отримало назву "нової східної політики". В її рамках в 1970 р. був укладений міжнародний договір, за яким ФРН відмовлялася від домагань до НДР і іншим країнам Східної Європи і визнавала непорушність повоєнних кордонів в Європі. У наступному, 1971 р. було зроблено ще один крок у вирішенні німецького питання. Урядами СРСР, США, Великої Британії та Франції було підписано чотиристороння угода по Західного Берліна. Угода декларував, що Західний Берлін не є частиною території ФРН, і не буде управлятися нею надалі.

Визначальним напрямком, за яким йшов розвиток розрядки, були радянсько-американські відносини. У 1967 р. СРСР, США, а також Великобританія підписують угоду про мирне використання космосу. У наступному, 1968 р., приймається один з найважливіших міжнародних документів, довгі роки, аж до кінця XX ст. що був основою міжнародної безпеки і довіри між державами: договір про нерозповсюдження ядерної зброї. За цим договором, ядерну зброю або його компоненти не повинні були виходити за межі п'яти держав, на той час уже мали його (США, СРСР, Великобританія, Франція, Китай). До договору приєдналася також ФРН, що різко підвищило його значимість і зняло яке мала радянської сторони стурбованість з приводу можливості появи ядерної зброї у Західній Німеччині. Американське керівництво на чолі з президентом Р. Ніксоном тепер заявляло про готовність у своїх взаєминах з СРСР розраховувати не тільки на силу, але й на переговорний процес.

Причини такого разючого зміни політики США не були випадковістю. Розв'язана країнами Заходу і, насамперед Сполученими Штатами гонка озброєнь, за визнанням самих західних політиків і експертів, не мала військового сенсу. Перш за все вона була розрахована на підрив економіки СРСР. Але повною мірою ці розрахунки не виправдалися. Якщо ще в 1962 р. в момент Карибської кризи СРСР з всіма компонентами ядерного озброєння програвав США, то менш ніж за 10 років ситуація докорінно змінилася. Головним визначальним чинником світової політики з цього моменту і аж до руйнування СРСР стає досягнення Радянським Союзом військово-стратегічного паритету. США все ще істотно випереджали СРСР за кількістю ядерних зарядів, але за кількістю одиниць засобів доставки відставання було подолано: у СРСР тепер там бу 2320 стратегічних засобів доставки ядерної зброї, у США - 2323. В американських штабах заговорили про те, що тепер удар у СРСР зможе при будь-якому збігу обставин стати для США смертельним. У силу цього в американській еліті виник розкол. Частина політиків, військових і бізнесменів не могли змиритися з подією і вимагала реваншу будь-якою ціною. Однак тимчасово взяла гору інша угруповання більше тверезомислячих і далекоглядних політиків на чолі з президентом Ніксоном, що виступали за конструктивні взаємини з Радянським Союзом.

В початку 1970-х рр.. радянське керівництво виступало з важливими ініціативами в галузі поліпшення клімату у взаєминах між різними державами. Комплекс зовнішньополітичних ініціатив, які західні автори нерідко пов'язують з особистістю тодішнього радянського лідера, отримав назву "Програми світу ". Ця програма була озвучена ним у звітній доповіді ЦК XXIV з'їзду КПРС. Як підкреслювалося радянською стороною, Програма світу базувалася на «Ленінському принципі мирного співіснування держав з різним суспільним устроєм ». Основні її положення зводилися до наступного: заборона зброї масового ураження; повна ліквідація ядерної зброї всіма країнами, що володіють їм; обмеження і повне припинення гонки озброєнь; скорочення чисельності збройних сил держав; ліквідація гарячих точок; створення системи колективної безпеки в Європі і в усьому світі; розпуск військових блоків; виведення іноземних військ з території інших держав; підтримка боротьби народів світу за незалежність і вільний розвиток; поглиблення і зміцнення взаємовигідного співпраці між народами; взаємну відмову від застосування сили. Надалі Програма світу доповнювалася і розвивалася в рішеннях XXV та XXVI з'їзду КПРС.

Радянська програма світу зустріла потужну підтримку прогресивних і демократичних сил у всіх державах планети. Вже в 1971 р. СРСР домагається прийняття угоди про заборону розміщення ядерної зброї на морському дні. У 1972 р. колишні домовленості з країнами Заходу доповнюються конвенцією про заборону біологічної зброї. У тому ж році відбувся історичний візит в СРСР американського президента Р. Ніксона. У ході візиту було підписано основоположний документ "Основи взаємовідносин між Радянським Союзом і Сполученими Штатами Америки". У ньому містилося визнання, що "в ядерний вік немає іншої основи взаємовідносин, крім мирного співіснування ". Одночасно з цим сторони підписали Тимчасове угоду щодо обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСВ-1). У ньому для обох сторін встановлювалися обмеження щодо кількості міжконтинентальних балістичних ракет (МБР) і ракет, що запускаються з підводних човнів (БРПЛ). Принципово важливе значення так само мав договір по обмеження систем протиракетної оборони (ПРО), що став важливим обмежувачем на шляху подальшої гонки озброєнь. Значущим кроком, який закріпив досягнення політики розрядки, стало підписання 1 серпня 1975 в столиці Фінляндії Заключного акта з безпеки і співробітництва в Європі. Гельсінської угода передбачала визнання рівності країн-учасниць, непорушність післявоєнних кордонів, мирне співробітництво в Європі і в усьому світі. Своєрідним символом епохи розрядки став спільний політ космічний кораблів "Союз" і "Аполлон", успішно проведений влітку 1975 року.

Однак поступово політика розрядки початку піддаватися ревізії. Небезпечний поворот у політиці США намітився ще до підписання Гельсінських домовленостей. Одним з ключових епізодів, які показали напрямок еволюції зовнішньої політики США, стає відмова американського конгресу надати Радянському Союзу режим найбільшого сприяння у торгівлі. Приводом для цього став зовсім не що відноситься до сфери двосторонніх відносин питання про еміграцію євреїв з СРСР. Підписання Заключного акта з безпеки і співробітництва в Європі було використано західними партнерами для ще більшого посилення тиску на СРСР в області "прав людини", що викликало з боку радянського керівництва протест і настороженість.

Крім посилення ідеологічного протистояння, США беруть курс на технічне переоснащення стратегічних і звичайних озброєнь. Ще в 1971 р. американським керівництвом була висунута стратегія "реалістичного залякування", не передбачала збереження зразкового рівності сторін. Ставка робилася на досягнення технологічної переваги. Приблизно з середини 1970-х рр.. в США починається створення принципово нових видів зброї, здатних різко змінити баланс сил на міжнародній арені на користь країн-агресорів: міжконтинентальних балістичних ракет "МХ", підводних ракетно-ядерних систем "Трайдент", бомбардувальників за технологією "Стелс" (бомбардувальників-невидимок). Приймається рішення розмістити в 1978 р. в країнах Європи нейтронного зброї, заборони якого давно домагався СРСР. А в 1979 р. Рада схвалила рішення розмістити в країнах Західної Європи 672 новітні американські крилаті ракети та ракети класу "Першинг-2".

Після приходу до влади президента Р. Рейгана стартував черговий, особливо запеклий етап холодної війни. США приступають до роботи над створенням зброї принципово нового типу - космічної зброї. Стратегічна оборонна ініціатива (СОІ), підривала паритет сил. Названа у світовій друку "програмою зоряних війн ", СОІ виводила гонку озброєнь на більш високий і небезпечний рівень. Разом з тим, Сполучені Штати прагнули домогтися вирішальної переваги у звичайних озброєння: до середини 1980-х рр.. 94 дивізіям НАТО в Європі протистояло всього 78 дивізій країн учасниць Організації Варшавського Договору (при цьому чисельність дивізії НАТО становила 16-23 тис. чоловік, а дивізії ОВС - лише 11-12 тис.). Неготовність американської сторони до компромісу, відмова від ратифікації вже досягнутих договорів заводило переговорний процес у глухий кут. Посилюється і пропагандистський тиск на Радянський Союз. Рейган проголосив СРСР "імперією зла" і оголосив про початок хрестового походу проти нього. Досягнення попередніх років політики розрядки опинилися під загрозою. СРСР змушений був вживати заходів щодо підвищення своєї обороноздатності і безпеки: з 1977 р. на європейській частині СРСР, а з 1983 р. на території НДР і ЧССР почалося розгортання нових радянських ракет середньої дальності РСД-10 (за термінологією НАТО - СС-20).