93. Близькосхідна криза: ґенеза та основні етапи.

Терміном «Близькосхідний конфлікт» (конфлікт на Близькому Сході) позначається серія міжнародних конфліктів, що протікають із 1940-х років в цьому регіоні. В цих конфліктах брали та досі беруть участь численні арабські держави, Ізраїль, Іран, Туреччина, зовнішні актори – США, СРСР, Росія, ЄС, міжнародні організації. Важливість Близькосхідного конфлікту завжди обумовлюється стратегічним значенням регіону – на Близький Схід припадає 29% світового видобутку нафти; його комунікаційними та геостратегічними перевагами. На Близькому Сході співіснують три світові релігії – іудаїзм, християнство та іслам; тут також із процесом деколонізації розповсюдились різноманітні ідеологічні течії. Дивовижне культурне та, як популярно сьогодні говорити, цивілізаційне різноманіття зробили цей конфілкт одним із найбільш цікавих з точки зору дослідника. Основний конфліктний потенціал регіону пов’язаний із арабо-ізраїльськими протиріччями. Вони виникли навіть до створення єврейської держави Ізраїль на території колишньої підмандатної британської території Палестини у 1948 році. Спочатку ці протиріччя між арабами та євреями в Палестині виливались у етнічні сутички; із звершенням дії британського мандату та утворенням на частині палестинських територій єврейської держави Ізраїль, конфлікт було інституціалізовано як територіальний. В цьому територіальному конфілкті взяли участь численні сусідні держави, мотиви яких включали як релігійні та ідеологічні, так і політичні, пов'язані із "дилемою безпеки". Пізніше нашарування ідеологічних, релігійних, етнічних та культурних мотивів; втручання в конфлікт зовнішніх акторів, в тому числі і великих держав, перетворило конфлікт на комплексний і надзвичайно ускладнило його врегулювання.

Історичні мотиви конфлікту:

На території Палестини з ХІХ до VI ст. до н.е. існувало Іудейське царство, і з цієї причини ця територія вважається історичною батьківщиною євреїв. Однак із VII ст. н.е. Палестина підпадає під владу арабів, а з XVI ст. – знаходиться під владою мусульманської Туреччини. Лише наприкінці ХІХ ст. сюди розпочинається масове переселення євреїв. На початку ХХ ст. в Палестині було близько 190000 арабів та 80000 євреїв. Історичні претензії сторін спираються на давню минулі події, які інтерпретуються кожною у власних інтересах. Фактом залишається прагнення як арабів, так і євреїв володіти територіями Палестини, при чому араби наполягають на власному виключному праві на таке володіння. З цієї причини вони відхилили план розподілу Палестини від 1947 року, яким передбачалося створення одночасно арабської та єврейської держав. Історичні претензії в таких випадках залишаються «вічними» та незмінними каталізаторами конфлікту, оскільки в кожної із сторін вже давно готова власна версія подій минулого. Оскільки національні держави в регіоні Близького Сходу виникли порівняно недавно, кордони, а також межі ідентифікації є динамічними. Участь в арабо-ізраїльських конфліктах багатьох арабських держав та навіть неарабського мусульманського Ірану є наслідком такої динамічності.

 Національні мотиви конфлікту:

Араби та євреї належать до спільної семітської мовної групи. Групова самоідентифікація цих народів відбувалася, скоріше, за релігійно-політичними, ніж чисто етнічними ознаками. Євреї раніше створили власну релігію – іудаїзм – та теократичну державу. Належність до єврейського народу визначалася задовго до виникнення етнічного націоналізму комплексом норм та правил, викладених в релігійних текстах. Натомість, переважно кочові племена арабів довго не мали власної релігії – аж до виникнення ісламу в Середні Віки. Швидке піднесення Арабського халіфату фактично створило підстави для формування арабської ідентичності. Євреї ж в цей час вже давно втратили власну державність та відчували на собі масові переслідування (сучасною мовою «геноцид») в середньовічній Західній Європі. Все це мало наслідком відчутну ін’єкцію «філософії страждань» у самовизначенні сучасної єврейської нації. Початок такому процесу самовизначення було покладено із формулюванням сучасного сіонізму наприкінці ХІХ ст. єврейським філософом Теодором Герцлем. Таким чином, в основі національного самовизначення євреїв і арабів лежать не тільки етнічні фактори, але значною мірою – релігійно-політичні. Сіонізму на Близькому Сході протистоїть ідеологія пан-арабізму, та, іноді, - панісламізму. Перша проголошує єдність всіх арабів, друга – єдність всіх мусульман. Наявність та вплив таких інтегруючих і в той же час «виключних» ідеологій загострює протікання конфлікту.

 Політичний контекст конфлікту:

 Близькосхідний конфлікт, за виключенням його латентної фази, протікав під час «холодної війни» та після неї. Структура та процедури впливу на конфлікт сформувалися, однак, саме під час «холодної війни». Стратегічна важливість регіону обумовили активне втручання обох наддержав в хід конфлікту від самого його початку. Із завершенням «холодної війни» настає криза регулюючих засобів конфлікту, що проявилася в ході Першої палестинської інтифади. Суб’єктам конфлікту довелося брати більшу відповідальність на себе, в результаті домовленості, які ними досягалися, ставали нетривалими. Сучасний етап близькосхідного конфлікту відбувається на тлі піднесення міжнародного тероризму та активізації боротьби з ним.

Основні етапи конфлікту:

Арабо-ізраїльська війна 1947-48 років (Війна за незалежність)

Суецька війна 1956 року

Шестиденна війна 1967 року

Війна на виснаження 1970 року

Сирійсько-Йорданська криза (громадянська війна в Йорданії) 1970-1971 років

Війна Судного дня (Йом Кіпур) 1973 року

Громадянська війна в Лівані (1975-1990)

Ірано-Іракська війна 1980-1988 років

Ліванська війна 1982 року

Конфлікт в південному Лівані 1982-2000 років

Перша палестинська інтифада 1987-1993 років

Війна в Перській затоці 1990-1991 років

Друга палестинська інтифада 2000-2006 років

Війна в Іраку 2003-2006 років

Ліванська криза 2006 року

Деякі з етапів близькосхідного конфлікту виходять далеко за рамки арабо-ізраїльського протистояння, наприклад, ірано-іракська війна. Однак кожен із етапів суттєво впливає на розстановку сил в регіоні та динаміку розвитку політичних відносин; збільшує або зменшує силові можливості всіх учасників. В цьому проявляється комплексність конфлікту. Ми детальніше розглянемо деякі з основних етапів конфлікту, насамперед ті, що стосуються арабо-ізраїльського протистояння або є актуальними і сьогодні. Війна в Іраку 2003-2006 років розглянута нами окремо.

Протягом перших десятиріч існування єврейської держави арабські країни продовжували оспорювати легітимність його створіння, а арабські націоналісти, очолювані Насером, продовжували закликати до його знищення.

В 1956 році Ізраїль приєднався до секретного союзу Великобританії і Франції, що прагнула повернути контроль над Суецьким каналом, націоналізованим Єгиптом. Після захоплення Синайського півострова в ході Суецької кризи, Ізраїль був вимушений відступити під тиском США і СРСР в обмін на гарантії проходу ізраїльських судів через Суецький канал і їх виходу в Червоне море.

В 1967 році Єгипет, Сірія і Йорданія стягнули свої війська до меж Ізраїлю, вигнали миротворців ООН і заблокували вхід ізраїльським кораблям в Червоне море і Суецький канал. На півдні продовжувалися атаки боевиков-федаинов. В своєму виступі по радіо Насер призвав арабські держави скинути Ізраїль в морі. [120] Ці дії сталі для керівництва Ізраїлю приводом для превентивної атаки і початку війни (сазиз ЬеШ), що увійшла до історії під назвою Шестиденна війна. В цій війні Ізраїль, в лічені дні, досяг переконливої перемоги, захопивши Синайській півострів, Сектор Гази, Західний Берег річки Іордан, Східний Єрусалим і Голанськіє висоти. Зелена межа 1949 року стала адміністративною межею між Ізраїлем і новими територіями. Межі Єрусалиму були розширені і на східну частину міста.

Прем'єр-міністр Ізраїлю Голда Меирб жовтня 1973 року, в Йом Кишгур (Судний день) — самий священний день в єврейському календарі, коли всі віруючі євреї знаходяться в синагогах — Єгипет і Сірія одночасно атакували Ізраїль. Для уряду Ізраїлю ця війна стала повною несподіванкою. Війна Судного дня закінчилася 26 жовтня. Не дивлячись на значні втрати, напад єгипетської і сірійської армій був успішно відображений ЦАХАЛем, після чого війська повернулися на колишні позиції. Хоча внутрішнє розслідування результатів війни зняло з уряду відповідальність за те, що трапилося, незадоволеність громадськості примусила прем'єр-міністра Голду Мєїр піти у відставку.

В 1978 році відбувся історичний візит до Ізраїлю єгипетського президента Анвара Садата, який виступив перед Кнесетом. Ця подія стала першим визнанням держави Ізраїль з боку глави арабської держави. Два роки опісля, в 1980 році, Анвар Садат і Менахем Бегин підписали Кемп-Девідськоє угода і Єгипетсько-ізраїльський мирний договір, по якому Ізраїль повертав Єгипту Синайській півострів і зобов'язав почати переговори по створенню Палестинської автономії.

7 червня 1981 року, в ході операції «Опера», ізраїльська авіація розбомбила на території Іраку недобудований ядерний реактор «Осирак». Це військове вторгнення було осуджено резолюцією 487 совбеза ООН.

1982 році Ізраїль втрутився в Ліванську громадянську війну для того, щоб знищити бази ООП, з яких велися атаки на Ізраїль і проводилися обстріл північної частини країни. Ця операція була названа «Мир Галілеї», але згодом отримала назву Перша ліванська війна (хоча офіційно термін «війна» ізраїльським урядом визнаний не був. В 1985 році Ізраїль вивів війська з більшої частини території Лівану, окрім буферної зони, яка залишалася під ізраїльським контролем до 2000 року.