87. Трансформація політичних ідеологій після Другої світової війни.

у структурі зах суспільства політичні партії займають особливе місце. Саме через них реалізується представницька демократія, що є формою відтворення суспільного народовладдя. Зміцнення демократії після Другої світової війни, зростання ваги середнього класу і перетворення його на основну силу соціальної стабільності стали основною передумовою піднесення значущості демократичних партій як провідної політичної сили.

З-поміж знакових змін у партійно-політичних системах країн Заходу після Другої світової війни (упродовж 1950– 1960-х рр.) варто виокремити такі: по-перше, антисистемніпартії * втратили можливість легальної діяльності; по-друге, деідеологізація партій і їхня орієнтація на представництво загально-національних інтересів призвели до загального зрушення у бік центру; по-третє, перехід влади від однієї партії доіншої став менш болючим для держави; по-четверте, відбулися зміни в політичній культурі суспільства, унаслідок чого наголос з конфронтації змістився на діалог і співпрацю.

У 1958 р. американський дослідник Д. Белл навіть висунув тезу про зменшення ваги політичної боротьби як протистояння між окремими суспільними класами та фор- мування “масових” (загальнонародних) партій. Всі ці зміни спричинили так званий “золотий вік” політичних партій (1950–1960-і рр.).

після Другої світової війни відбувався процес розширення виборчого права, яке

в країнах Заходу стало насправді всезагальним. У більшості країн у 1960-і рр. віковий ценз зупинився на позначці 18 років. Досягненням демократії стало надання виборчого права жінкам (1971 р. – Франція, Італія, Швейцарія). Водночас, багато експериментів відбувалось з різними варіантами виборчої системи.

Лібералізм

У перші повоєнні роки в країнах Заходу формується новий тип лібералізму – неолібералізм, завданням якого було уникнути соціалізму та крайнощів капіталізму, і водночас захистити свободу та завоювання модерної епохи (Дж. Кейнс,

Ф. фон Гаєк). Проте цілком відійти від кризи ліберальної ідеї, яка розпочалася ще в роки Великої депресії, ліберальним партіям сповна не вдалося. Та якщо по війні в Західній Європі популярність ліберальних партій була не такою помітною, то в США (Демократична партія) та Канаді (Ліберальна партія) – навпаки. У 1960-х рр.

в Північній Америці настає справжня “ліберальна ера”, пов’язана з адміністраціями Дж. Кеннеді і Л. Джонсона (США) та Л. Пірсона і П. Трюдо (Канада).

потужна колись Ліберальна партія Великої Британії після 1945 р. жодного разу не входила до складу урядової коаліції. Як і раніше, ліберали своїми основними цінностями вважали вільне підприємництво, приватну власність, парламентаризм, широкі громадські свободи. Поза тим істотною відмінністю стало визнання втручання держави в економічні відносини з метою підтримки сприятливих умов для здорової конкуренції. В основу неолібералізму ліг принцип консенсусу між тими, хто управляє, й тими, кимуправляють. Місце ліберальної теорії “держави нічного сторожа” замінила концепція “держави добробуту”. У 1980-х рр. настає чергова криза лібералізму, у результаті якої до влади у більшості Західних країн приходять консерватори.

Соціал-демократія

Поєднавши принципи марксизму та християнського соціалізму, повоєнна соціал-демократія зробила ставку на реформізм, соціальну справедливість, націоналізацію стратегічно важливих підприємств, державне втручання економіку, соціальне партнерство між робітниками і працедавцями, демократичне суспільство і політичний плюралізм, відданість принципам свободи і братерства, захист прав не

лише робітників, але й інших верств населення. У 1947 р. було створено Комітет інтернаціональних соціалістичних конференцій (Коміско), перетворений 1951 р. на Соціалістичний Інтернаціонал (Соцінтерн). Соціал-демократичні партії країн Заходу почали виступати не за руйнування капіталізму, а за його вдосконалення.

Поступово стерлася різниця між соціал-демократами та соціалістами, а більшість і ліберальних, і консервативних партій були змушені апелювати до соціал-демократичних цінностей. На засади соціал-реформізму перейшли англійські лейбористи, в лавах яких після поразки на парламентських виборах 1959 р. точилися гострі дебати з приводу статуту, зокрема вилучення статті про повну націоналізацію.

Окрім Німеччини, міцними позиції соціал-демократів у другій половині ХХ – початку ХХІ ст. були, передусім, в країнах Скандинавії, Австрії, Великій Британії (Лейбористськапартія), Франції (Соціалістична партія) та Нідерландах (Партія праці).

Консерватизм

Перші тридцять років після війни пануючим типом консерватизму був реформістський консерватизм, який перейняв у лібералізму схильність до соціальних реформ, бажання заручитися підтримкою робітників. Виразниками

консервативних тенденцій стали християнсько-демократичні партії, що після 1945 р. виникли у більшості західноєвропейських державах (Італії, ФРН, Австрії). Подібно до соціал-демократів, вони відкинули антикапіталістичну пропаганду й запровадили помірковану форму державного втручання в межах концепції соціально орієнтованої ринкової економіки.

Консервативні партії схилилися до прагматичних стратегій (зберігаючи ідеологічне несприйняття державної експансії) і трактували “державу добробуту” та помірне державне втручання в еко- номіку, здебільшого як арґументи, що забезпечували перемогу на виборах .

Більше того, беручи на себе відповідальність за державне управління, вони намагалися реалізовувати політику, близьку за своїм змістом до т.зв. “соціал-демократичного консенсусу” (йдеться про усвідомлення того факту, що держава

повинна взяти на себе відповідальність за добробут та економічну безпеку громадян). Однак, із середини 1970-х рр консервативні партії змінили свою стратегію, що було зумов- лено економічними негараздами, під час яких виявилося,що можливості втручання держави у ринкові відносини досить обмежені. До того ж, актуальними стали питання законності і порядку, відродження традиційних моральних цінностей, зміцнення сім’ї і соціальної моралі. З того часу настала ера неоконсерватизму, найяскравішими представ-

никами якого були М. Тетчер (1979–1990) і Дж. Мейджор (1990–1997) у Великій Британії, Р. Рейґан (1981–1989) і Дж. Буш-старший (1989–1993) у США, Б. Малруні (1984–1993) у Канаді, Г. Коль (1982–1998) у ФРН.

неоконсерватори, хоч і засуджували державу загаль ного добробуту, проте не піддавали сумніву потребу соціальної держави як такої .

Крайні ліві та праві

У перші повоєнні роки значно зросла чисельність і популярність комуністичних партій, а відповідно і їхнє парламентське представництво. Найбільші комуністичні партії по війні на Заході були у Франції, Італії, Фінляндії. У Франції, Бельгії та Італії

вони навіть входили до складу коаліційних урядів . Нерідко комуністів сприймали (причому не завжди безпідставно) як “п’яту колону”, що діє в інтересах Радянського Союзу.

Отже, політичні ідеології та побудовані на їхній основі партії пройшли складний шлях еволюції. “Золотий вік” партій змінився партійною кризою, що зачепила всі західні країни і мала для них далекосяжні наслідки. Громадська зневіра у політичних партіях мала два важливих результати: становлення нових політичних сил, що претендували на певну універсальність та утвердження громадянського суспільства, де ключову роль відіграють незалежні асоціації громадян.

88. “Модернізація” соціалізму в СРСР: 1953-1964 рр.

Смерть Й.В. Сталіна в березні 1953 р. викликала в радянському суспільстві широку палітру настроїв. Проте смерть вождя полегшила пошуки виходу з суперечностей, які охопили всі сфери суспільного життя.

Хрущовська "відлига" охоплює процес десталінізації, перетворення в суспільно-політичному житті, оновлення партії, перетворення в економії та лібералізацію зовнішньополітичного курсу.

Уже навесні 1953 р. були проведені зміни у складі партійного і державного керівництва. Секретаріат ЦК партії очолив М.С. Хрущов - відомий партійний діяч, який багато років керував великими партійними організаціями. Головою Ради Міністрів був призначений Г.М. Маленков.

Перші кроки на шляху відновлення законності в країні були здійснені у квітні 1953 р., коли припинилося слідство у "справі лікарів", звільнили учасників "мінгрельської справи". Був заарештований міністр внутрішніх справ (об'єднання МВС і КДБ) Л.П. Берія як "ворог народу" і відданий під суд. У пресі розпочалася критика культу особи Сталіна. Здійснювалася робота з реабілітації невинних жертв репресій. На початок 1956 р. було реабілітовано 16 тис. осіб.

Важливою віхою в процесі десталінізації став XX з'їзд КПРС, на закритому засіданні якого М. Хрущов проголосив доповідь "Про культ особи і його наслідки".

У доповіді наводилися численні факти про масові репресії та депортації народів у 39-ті - 40-ві роки. Причини їх пов 'язувалися з культом особи Й. Сталіна, з рисами його характеру і відступом від марксистського-ленінського вчення про роль особи в історії. Після з'їзду була прийнята відповідна постанова ЦККПРС про культ особи. Проте доповідь М. Хрущова не оприлюднили.

З метою зміцнення законності була здійснена реформа системи правопорядку, правосуддя, розроблене і затверджене нове кримінальне законодавство, прийняте положення про прокурорський нагляд. З депортованих народів зняли необґрунтовані звинувачення і відновили автономію. Не призупинилась робота з реабілітації жертв репресій, проте вона була непослідовна. Реабілітація не торкнулась багатьох видатних і державних діячів, репресованих у 30-ті роки радянських корейців і виселених у роки війни кримських татар і німців.

Разом з тим політика десталінізації викликала незадоволення консервативних, просталінських сил. 1957 р. група партійних лідерів на чолі з Г.М. Маленковим, В.М. Молотовим і Л.М. Кагано-вичем зробила спробу скинути М. Хрущова. Проте спроба не вдалася і пленум ЦК партії виключив лідерів групи з партії та зняв їх з посад.

Ліквідація "опозиції" дала можливість здійснити зміни в складі вищих органів влади. З посади Голови Верховної Ради СРСР звільнили К.Є. Ворошилова, з посади міністра оборони - маршала Г.К. Жукова, який відіграв вирішальну роль у збереженні на посаді М.С. Хрущова. Незабаром останній став і головою уряду, і першим секретарем ЦК партії, де виявив суб'єктивізм і волюнтаризм у здійсненні політичної лінії. Саме під його керівництвом 1961 р. на черговому XXII з'їзді КПРС була прийнята нова програма партії, яка проголошувала будівництво комунізму через двадцять років: досягнення найвищого у світі виробництва продукції на одну особу, перехід до комуністичного самоврядування і виховання нової людини комуністичного суспільства.

Виконання цих завдань не мали матеріальної перспективи; швидке вирішення соціальних питань не мало ніякого підтвердження. Більше того, значно погіршувалося матеріальне становище мас, що викликало протести населення. В деяких регіонах, зокрема в Новочеркаську, проти людей була використана зброя.

М.С. Хрущов і його оточення намагалися здійснити курс економічних реформ, особливо в сільському господарстві, для того, щоб забезпечити населення продовольством. Підвищувалися закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, вдосконалювалася податкова політика, збільшувалося фінансування галузей агросфери. Якщо 1955 р. 7 % загального обсягу капіталовкладень спрямовувалося в агросферу, то 1956 р. - 18 %. Значно збільшилося постачання селу сільськогосподарської техніки. 1954 р. розпочалося освоєння цілинних земель. Усі заходи в галузі сільськогосподарської політики сприяли окремим успіхам, проте докорінного поліпшення сільськогосподарського виробництва не відбулося. А викуп колгоспами в МТС (машинно-тракторних станцій) техніки на кабальних умовах лише підірвав економіку багатьох господарств. Продовжували діяти силові методи управління галузями агросфери. В результаті не до кінця продуманої сільськогосподарської політики СРСР вимушений був купувати хліб за кордоном.

Було розроблено заходи і в галузі управління промисловістю. 1957 р. прийнято закон про перебудову управління промисловістю. Змінювалася галузева система управління, яка здійснювалася через міністерства і відомства. Новою основною організаційною формою управління стали Ради народного господарства (раднар-госпи). На цій основі більшість галузевих міністерств було ліквідовано, створювалися 105 раднаргоспів. Передбачалося, що перехід до територіального принципу управління значно зміцнить економічні зв'язки всередині регіонів і республік, усі промислові підприємства і будівництва передавалися до регіональних органів (раднаргоспів). Цього не відбулося, бо централізована система управління гальмувала розвиток економіки, збереглися адміністративні методи господарювання. Була порушена єдина науково-технічна політика у країні в умовах науково-технічної революції.

Значні зрушення відбулися в соціальній сфері. Для робітників, службовців у суботні та передсвяткові дні на дві години скорочувався робочий день; для окремих категорій громадян пенсії збільшувалися в два рази; постійно зростала заробітна плата; збільшилися масштаби житлового будівництва; була відмінена плата за навчання в школах і вищих навчальних закладах.

У середині 50-х років чітко визначилися нові підходи до зовнішньополітичних проблем. У документах XX з'їзду КПРС були зроблені висновки про можливість відвернення нової світової війни. Значно лібералізувався зовнішньополітичний курс радянського керівництва. На відміну від Сталіна Хрущов активізував контакти з керівниками інших держав, намагався досягти скорочення збройних сил і припинення випробувань атомної зброї. СРСР здійснив конкретні заходи зі скорочення озброєнь. Особливе значення мав договір між СРСР, США, Великою Британією 1963 р. про заборону випробувань атомної зброї в атмосфері, космічному просторі та під водою. До нього приєдналися більше ста держав.

Разом з тим зовнішня політика СРСР у період хрущовської "відлиги" здійснювалася в умовах жорсткої конфронтації між країнами соціалізму і Заходом. На противагу Заходу 1955 р. була заснована Організація Варшавського договору, в межах якої було створено об'єднані збройні сили і Політичний консультативний комітет для гарантування безпеки соціалістичних країн. СРСР приділяв велику увагу країнам так званого третього світу, де за його допомогою побудували тисячі підприємств. Разом з цією матеріальною допомогою СРСР орієнтував розвиток цих країн соціалістичним шляхом, що теж викликало конфронтацію між соціалізмом і капіталізмом.

Непродумані дії з надання військової допомоги 1962 р. Кубі ледве не привели світ на межі світової війни, коли СРСР розмістив там ракети з ядерними боєголовками. Лише прямі переговори президента США Дж. Кеннеді і М.С. Хрущова дозволили запобігли світовому ядерному конфлікту.

Перетворення періоду 1953-1964 рр. були першою і найбільш значною спробою реформувати радянське суспільство, подолати сталінську спадщину, обновити політичні, державні і соціальні структури. Проте здійснити це вдалося частково. Жодна, навіть надзвичайно виразна, особа не могла змінити ситуації, коли не було механізму для змін. В авторитарній системі, на яку за Хрущова перетворився дещо пом'якшений сталінський тоталітаризм, такого механізму не могло бути. Його наявність означала б крах самої системи. Але цей шлях ще треба було пройти. Хрущовська "відлига" була не довгою, але мала значення для майбутнього.