32. Республіки, сеньйорії і комуни на території Аппенінського півострова у 12 – 15 ст.:причини піднесення, процвітання і занепаду.

Вже в IX ст., раніше ніж в інших європейських країнах, в Італії завирувало міське життя. Але численні італійські міста не посприяли політич-ному об'єднанню країни. Кожне з них жило своїми інтересами, вони ворогували між собою — на втіху сильнішим сусідам. У середині X ст. міста Середньої та Північної Італії потрапили під владу німець-ких імператорів, що остаточно унеможливило їх політичне об'єднан-ня. Відтоді грабіжницькі походи німців в Італію надовго стали звичним явищем.

В ХІ-ХІІ ст. італійські міста поставали комунами. Щоб сеньйо-рам (італійці називали їх грандами) не кортіло зазіхати на волю го-родян, їх замки було зруйновано, а самих їх проголошено васалами комуни. Комуни були самоуправними, їх очолювали виборні консули (рад-ники). Лише в найбільших містах-комунах, Венеції Із. Генуї, урядова влада належала не консулам, а дожу (від латинського «дукс» — вождь), якого обирали довічно. Закони видавала Велика рада, в якій верховодило купецтво. Часом, якщо в цьому виникала потреба, скликалося віче — збори громадян, наділених виборчими правами. Отже, міста-комуни були республіками. Між містами-республіка-ми не існувало навіть натяку на рівність. Сильніші з них так утиску-вали слабших, що тим доводилося братись за зброю й виборювати незалежність. Найзапекліше воювали між собою дві республіки-су-перниці — Венеція та Генуя. В XIII ст. перемогу святкувала Генуя, яка завдала воєнної поразки Венеції та Пізі. Ворожі стосунки між містами-республіками були бальзамом на душу візантійського та ні-мецького імператорів, які намагалися прибрати їх до своїх рук. Не лише в містах Італії переміг комунальний рух. В XII-XIV ст. комунами стало чимало італійських сіл. Сільські комуни були органі-зовані так само, як і міські. Все ж становище сільських комун було особливим. Визволившись з-під влади феодальних сеньйорів, вони поставали васалами міських комун. Отже, з появою міських і сільських комун феодалізму в середньовічній Італії не поменшало. В містах-республіках вирувало політичне життя. В ХІІ-ХІП ст. городяни розкололися на два політичні угрупування — гвельфів і гібеллінів. Гвельфами називали тих, хто підтримував пап у боротьбі з німецькими імператорами, гібеллінами — прихильників німецьких імператорів. Часом гвельфськими чи, навпаки, гібеллінськими ставали цілі міста. Так, Флоренція підтримувала пап, а Піза та Лукка — імператорів.

За формою правління Флоренція була республікою. Згідно з конституцією 1293 р. верховним органом влади була сеньйорія. До неї обиралося по одному представникові від 7 старших цехів і по два представники від усіх 14 молодших цехів. Очолював сеньйорію гонфалоньєр, який під час війни ще й командував міським ополченням. Боротьбу за вищі посади в республіці вели декілька найбагатших родин міста. Від кінця XIV ст. найбільшого впливу в місті досягла родина Медичі. У 1434 р. Козимо Медичі став правителем Флоренції майже на 30 років. Офіційно він не мав ніяких титулів, а іменувався простим громадянином Флоренції. Але жодне рішення не проходило без його схвалення. Часто сеньйорія засідала в його будинку. Для підняття свого авторитету в місті він зменшив податки з бідних прошарків суспільства, щедро роздавав милості й не розминався з меценатством. Для боротьби проти політичних ворогів і суперників він широко користувався своїм правом призначати індивідуальні податки, якими просто розоряв їх. Він уникав кровопролиття, а найбільшим покаранням було вигнання з міста.

Система управління в республіках, особливо у Венеції, була складною. Вона забезпечувала панування вузькому колу знаті. На чолі Венеціанської республіки був дож, якого обирали довічно. Але влада його була обмежена Великою радою — вищим законодавчим і контролюючим органом держави. Від кінця XIII ст. влада у Венеції зосередилась у вузькому колі найбагатших родин, прізвища яких було записано у спеціальну “Золоту книгу”. Для контролю за дожами і представниками знаті було створено спеціальні судові органи, що карали за спроби зміни державного устрою.

Венеція та Генуя. Ще дві торговельні республіки з потужним морським флотом - Венеція та Генуя – з ХІ ст. стали відігравати значну політичну роль в житті Італії. Венеція ще з 466 р. управлялася трибунами, які виконували адміністративні. Судові та військові функції. Поступово це місто з округою зосередило у сворїх руках адріатичну і візантійську торгівлю. Звільнившись від опіки равеннських екзархів та аквілейських патріархів, з 697 р. Венеція почала обирати пожиттєвих герцогів (дуків). Останній титул до ХІІІ ст. трансформувався у титул дожа. Республика св. Марка (після перенесення з Александрії мощей євангеліста Марка) виникла на кількох островах лагуни (власне місто Венеція на о.Ріальто склалося лише після 810 р.). Розвиток міста, окрім вигідного положення на межі Візантії і Західної Європи, значною мірою відбувався також за рахунок успіхів суднобудівництва. Військовий флот Венеції перемагав і норманнів, і слов’янські флотилії на Адріатиці, і арабів у південниій частині Середземномор’я. Уже у 997 р. до відвойованої території Істрії Венеція приєднала більшість міст Далмації, які добровільно шукали її покровительства після евакуації візантійських гарнізонів. Незважаючи на спроби окремих дожів стати спадковими герцогами, Венеція зберегла і, навіть, почала обмежувати владу виборних дожів. Венеція намагалася утримати лідерство у Північному Середземномор’ї та на Адріатиці. Напрямками її експансії стали бази у Далмації, якими володіла Візантія. Союз з Угорщиною, яка після унії з Хорватією, також була зацікавлена у візантійських базах в Далмації, при відсутності в угорців військового флоту, як і маневрування між Візантією та її противниками, - надовго стали змістом венеціанської зовнішньої політики. Венеція зуміла вистояти проти намагань аквілейських патріархів включити її до свого церковного князівства. Вийшовши на простори Середземного моря, республіка зіткнулася з конкуренцією Пізи та Генуї. Боротьба між ними наповнила політичне життя наступних століть. Генуя, створивши потужний флот і помало опановуючи сусідні острови, які раніше служили базами для піратів, у боротьбі з арабами вступала в союзи з Пізою, норманнами, радо допомагала імператорам, які не мали флоту. Завоювавши певні позиції як торгова республіка, Генуя зіткнулася з конкуренцією Пізи та Венеції. У 1098 р. Генуя отримала правління на чолі з виборними консулами, яких обирали терміном на один рік. Лише пізніше у 1339 р. республіка св. Георгія перейняла венеціанське управління і стала обирати собі дожів. Колись потужне герцогство лангобардів Фріуль припинило своє існування у 952 р., його володіння в основному перейшли до патріарха Аквілеї, а з ХІ ст. стали поступово переходити до республіки св. Марка.