91. Інтеграційні процеси в Західній Європі після Другої світової війни

повоєнні євроінтеґраційні ідеї своїм корінням сягають 1920-х рр. (пан-європейський рух), і пов’язані з іменами австрійського дипломата графа Ріхарда Куденгофе-Калерґі та французького міністра закордонних справ Арістида Бріана. Однак ідеї “Пан-Європи” не були втілені у життя через низку обставин.

Будучи втомленою від двох світових воєн, Європа відчувала гостру необхідність у нових ідеях, здатних запобігти у майбутньому глобальним конфліктам на своїй території. Саме тоді модифікована євроінтеґраційна ідея набула популярності серед інтелектуальної та політичної еліти Європи. Мотиваційним підґрунтям для її актуалізації стала “холодна війна”, в результаті якої континент перетворився на епіцентр протистояння двох світових наддержав – СРСР і США.

Проте для багатьох європейців були неприйнятні як радянська комуністична експансія, так і американське економічне домінування. Тож, європейський політикум все активніше почав звертатися до ідеї єдиної Європи не лише як засобу уникнення надмірних впливів ззовні, але і як творення нового центру геополітичного впливу.

Спершу, суттєвим чинником, що штовхав Західну Європу до об’єднання, була позиція Вашинґтона, який у своєму протистоянні з Москвою вважав нагальною потребу відновлення економіки європейського реґіону. Це мало запобігти поширенню комуністичних ідей і заразом зміцнити американо-європейське партнерство. Відтак, у 1947 р. було запущено в дію так званий “план Маршалла”, названий згодом “найбезкорисливішим актом в історії”. Річ у тім, що даний проект якісно відрізнявся від відомих раніше програм іноземної допомоги. По-перше, допомоганадходила у формі ґрантів, а не позик; по-друге, право вибо-

ру проектів для фінансування залишалося за європейцями.

У липні 1947 р. в Парижі було створено Комітет європейського економічного співробітництва, покликаний втілювати у життя “план Маршалла”. У підсумку до американської ініціативи приєдналося 17 європейських держав, що дозволило не лише побороти економічні труднощі, але заклало міцні підвалини євроінтеграції.

Особливе значення в історії євроінтеґрації відіграв Перший Європейський конгрес у Ґаазі у травні 1948 р., на якому прихильники єдиної Європи виклали загальні принципи об’єднання.

З часом усе очевиднішим ставало те, що американський план єдиної Європи, де б кожна країна була на зразок штатів у США, не влаштовувала ані англійців, котрі вважали себе великою державою, ані французів, які мріяли про сильну Францію. Водночас, досить цікавим є той факт, що, незважаючи на активну підтримку з боку британських політиків (як консерваторів, так і лейбористів) об’єднавчих процесів у Європі, Лондон з часом став позиціонувати себе “поза” і “над” Європою. Зважте, однак, на те, що у 1949 р. Велика Британія увійшла до складу Ради Європи – міжнародної організації для захисту прав людини і парламентської демократії .

європейське об’єднання було неможливе без участі в ньому Франції та Німеччини. До того ж, такий крок був конче необхідним для обох країн. Так, Франція бажала повернути собі міжнародний авторитет, втрачений внаслідок принизливої поразки від нацистської Німеччини у 1940 р., і намагалась стати лідером у Європі. Західна Німеччина натомість прагнула за рахунок європейського об’єднання відновити свої права, втрачені у результаті капітуляції у Другій світовій війні, не допустити нейтралізації країни і стати повноправним політичним гравцем на світовій арені.

“План Шумана”. Європейське об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС). Вочевидь, французько-німецьке партнерство було потрібне для розв’язання міждержавних проблем, зокрема питання Саару. Саме тому 9 травня 1950 р. міністр закордонних справ Франції Робер Шуман під впливом французького економіста Жана Монне (одночасно верховний комісар у справі об’єднання Німеччини) запропонували об’єднати вугільну та сталеву промисловість Франції та ФРН під зверхністю єдиного наднаціонального органу.

У квітні 1951 р. представники Франції, ФРН, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу та Італії підписали у Парижі договір про Європейське об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС). У рамках організації було ліквідовано обмеження, які перешкоджали вільному рухові продукції вугільної і сталеливарної промисловості чи уповільнювали його.

Ініціаторами глибшого європейського об’єднання виступили країни Бенілюксу. Так, у 1955 р. під час проведення зустрічі на найвищому рівні в Мессіні (Італія) виник план перетворення ЄОВС на зону вільної торгівлі. Для цього створено міжурядовий комітет, який очолив міністр закордонних справ Бельгії Поль-Анрі Спаак. Справу було доведено до логічного завершення підписанням 25 березня 1957 р. двох договорів про заснування Європейського економічного співтовариства (ЄЕС; “Спільний ринок”) та Європейської комісії з питань атомної енергії (Євроатом).

Тож, починаючи з 1957 р. на європейському континенті почали функціонувати три співтовариства економічного характеру, у яких брали участь шість країн так званої “Малої Європи” (Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди і Люксембург).

Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ)

Велика Британія та деякі інші країни почали виявляти занепокоєння щодо зближення країн в рамках Спільного ринку. За таких обставин, Лондон спробував створити альтернативне економічне об’єднання. У результаті 4 січня 1960 р. була підписана конвенція про утворення Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ), до якої увійшли Данія, Швеція, Норвегія, Португалія, Австрія, а згодом Фінляндія та Ісландія.

Маневри Лондона лише ускладнили стосунки з континентальною Європою, зокрема з Парижем. Майбутні спроби Британії приєднатися до ЄЕС зазнали невдачі, головно через спротив французького президента генерала Ш. де Голля

(1959–1969), який вбачав у Великій Британії конкурента за лідерство у Європі та побоювався опосередкованого впливу США на європейські справи. Ситуація змінилася лише з відходом від влади цього політика. У грудні 1969 р. відбувся самміт у Ґаазі, на якому прийнято рішення про розширення ЄЕС і вже наступного року розпочалися переговори з потенційними кандидатами. Остаточні договори про приєднання Великої Британії, Данії, Норвегії та Ірландії до Співтовариства вступили в силу з 1 січня 1973 р.

На час входження до Співтовариства нових членів, сама інституція була суттєво перебудована. Ще наприкінці 1960-х рр. відбулось злиття керівних органів ЄОВС, Євроатому і ЄЕС в єдину інституційну систему Європейських співтовариств, почав функціонувати митний союз.

Наслідком обговорення проблем функціонування ЄЕС стало підписання двох важливих документів: Шенґенської угоди (14 червня 1985 р.) і “Єдиного європейського акту” (17 лютого 1986 р.). Ці документи зміцнили європейську

економічну та політичну співпрацю, задекларувавши тим самим нову мету – створення Європейського союзу.