§ 52. Переносне вживання способів і часів дієслова

Способи (дійсний, умовний і наказовий) та часи (теперішній, минулий і майбутній) звичайно вживаються в своєму прямому значенні. Проте іноді, для більшого увиразнення мови, один спосіб або час може вживатися замість іншого.

1. Найчастіше, щоб наблизити розповідь до читача, теперішній час або простий майбутній час вживають у значенні минулого.

Наприклад: Тихі, ніжні зорі спадали з неба — білі, непрозорі — і клалися в намети... Біло, чисто попід наметами. Ясне намисто з кришталю грає і ряхтить усюди... Я спала. Дихали так вільно груди (Леся Українка). У цій розповіді про колишні події два дієслова грає і ряхтить стоять у теперішньому часі, але мають значення минулого часу: грало, ряхтіло.

Теперішній час часто вживається в описах історичних подій (історичний час): Нарешті 25 січня Центральна Рада приймає історичний ІV Універсал. Він починається дуже поетично і врочисто…” (Р.Іванченко).

2. Зрідка, щоб підкреслити неминучість якоїсь дії, минулий час вживають у значенні теперішнього або майбутнього.

Наприклад, Лісовик у “Лісовій пісні” Лесі Українки, застерігаючи Мавку від підступності людських стежок, каже: Обминай їх, доню: раз тільки ступиш, і пропала воля! Дієслово пропала тут вжито в значенні пропаде.

3. Досить часто, щоб надати наказові чи проханню певного відтінку, в значенні наказового способу вживають:

а) дійсний спосіб: От, Лукашу, поможеш тут в’язати молодичці (Леся Українка);

б) умовний спосіб: 1. Лукашу, ти провів би. 2. А ти, братуню, вже б не відзивався, коли не зачіпають! (Леся Українка);

в) неозначену форму: Сидіти тихо!

4. Іноді й наказовий спосіб може виступати в значенні дійсного: 1. Он чоловіка десь повітря носить, а ти бідуй з свекрушиськом проклятим (Леся Українка). 2. А чи не годі вже того грання? Все грай та грай, а ти, робото, стій! (Леся Українка).

199. І. Прочитайте текст і проаналізуйте вживання часових і способових форм у ньому.

Книжка в хаті була і радістю і смутком водночас. Бо часто я залежувався на печі за книжкою до півночі. Закрию каганець газетою, затулюсь од батька-матері, що вже спали внизу на дерев’яному ліжку, і подорожую разом з такими хлопцями, як я, по хліб до Ташкента, стрибаю з крижини на крижину разом з Федьком-халамидником. А то з американським хлопаком Томом Сойєром вирушаю на веселі дитячі витівки.

І собі захотілося мати хоча б невеликі таємниці.

А чого, спитаєте, книжка була часом і смутком? Бо часто опівночі прокидалася мати і вчиняла такий лемент у хаті.

— Та ти ж очі попсуєш! Осліпнеш, дурню.

Забирала каганця, ховала десь і говорила в темряві:

— Завтра каганця і не понюхаєш.

Це значить — і не побачиш каганця завтра.

Часто діставалося мені за книжку.

— Поспало б краще, чим ото вхнюпиться в книжку і пхикає ото…

Я справді часто пхикав над книжкою, бо жаль було: подружиш з гарним хлопцем, а він вмирає, гине. У книзі гине, звісно.

Та як би там не було, а Том Сойєр питав із книжки не раз мене: “А в тебе, Володько, немає таємниць?”

Чого ж немає? У кожного хлопака свої таємниці! Декотрі збираються тишком-нишком від батька-матері навіть у твою, Том, Америку. Сушать сухарі, ночують у погребі, на горищі, в канаві, аби привчити себе до несподіванок мандрівного життя. Бувалі люди кажуть: трудно лише добратися до Гребінки і П’ятихаток, а там… (В.Большак).

ІІ. Приготуйтеся до усного переказу тексту: поділіть його на смислові частини, складіть план, завчіть ключові вислови.

ІІІ. Напишіть розповідь про книжки: коли і як ви їх читаєте, що вас особливо цікавить, як ви сприймаєте прочитане, які герої вас приваблюють.

200. Підготуйте за правилами риторики виступ про “Кобзар” Т.Шевченка на тему “Книга книг українського народу”. Для більшої виразності способи й часи дієслова вживайте в переносному значенні. Використайте уривки зі статей, які подаються нижче, і доповніть їх власними враженнями від прочитаних творів Т.Шевченка.

І. З-поміж безлічі книг, з якими має справу історія світової літератури, поодиноко виділяються ті, що ввібрали в себе науку віків і мають для народу значення заповітне.

До таких належить “Кобзар”, книга, яку український народ поставив на перше місце серед успадкованих з минулого національних духовних скарбів.

Дивовижна доля цієї книги. Поезії, що входять до неї складались на тернистих дорогах поетового життя, писались то в мандрах, то в казематах, мережились при світлі білих ночей півночі і в пісках закаспійських пустель, під самотнім сонцем вигнання.

Хоча більшість поезій написані поза межами рідного краю, наскрізно струменить у них світлий образ Дніпра і мріє синя далеч українських степів. На випадкових аркушиках паперу та в захалявних книжечках поетова рука прихапцем, покрадьки записувала рядки, що стануть дорогими для цілого народу, донесуть до нього крізь усі перепони віщі і вічні слова…

Найгостріші соціальні драми і найтонші нюанси інтимного, гнівний біль безправства, неволі, хвилини розпачу, що їх теж знав поет, смутки-жалі знівеченого життя, голос розтоптаної і пробудженої людської гідності, сила непокори, що не раз переходить у скрик прокляття, у грізні вибухи прометеївського титанізму, — все клекоче, все скипілося в художню цільність книги-сповіді, від початку й до кінця перейнятої вогнем, може, найсильнішого поетового почуття:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!

Саме з цієї любові виросла правдива, вогненна поезія “Кобзаря”, саме це, ніякими стужами не остуджене синівське почуття й живило той дух протесту, бунтарства, антикріпаччини, яким наснажена Шевченкова книга (О.Гончар).

ІІ. Справжнім вибухом сонячного протуберанця була поява “Кобзаря” Тараса Шевченка, поета, ім’я якого стало в ряду найбільших геніїв світу. Тарас Шевченко показав безмежні можливості української мови у змалюванні душі людської від найніжніших, найтонших порухів її до грізних вибухів пристрасті, від ласкавої тихої лагідності до блискавиць і грому — розрядів грози спопеляючого гніву. Мова квітки-лілеї і русалок, мова, як дихання легенького дрімливого вітру… І мова-воркування Яреми й Оксани, мова палких сердець. І мова Гонти над порубаними синами в трагедійний момент найвищої кризи людської пристрасті. А якою палкою і ніжною стає ця мова, коли поет говорить про свою любов до України, коли тривога за її долю не дає йому спокою! Легко й природно плине мова, як струмочок, що розростається, зливається з притоками, перетворюється на глибоку повноводу ріку роздумів:

Думи мої, думи мої,

Лихо мені з вами!

А далі в кам’яних берегах, на високих порогах ріка гуркоче, стугонить, грізно несе нечувану силу…

Реве та стогне Дніпр широкий…

Гнівною засторогою гримить мова поета в посланні “І мертвим, і живим…”, страшною стає в поезії “Осія. Глава ХІV”. Во́ди ж далі, перенуртувавшись, широко розлилися неосяжним плесом, угамувалися, втихомирилися і відбили в собі місяць і зорі… Ідилія спокою запанувала над рідною землею.

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть…

Все можна цією мовою вдіяти: приголубити, нашепотіти чари, потрясти душу, примусити глибоко задуматися, затужити, а можна й обсипати ласкою радості, захопити нестримними веселощами, як той Перебендя, дати душі силу на нечувані подвиги. Всесильна, могутня мова Тараса Шевченка (М.Шумило).