98. Способи передачі прямої мови непрямою

Чуже висловлювання, передане від імені оповідача, називається непрямою мовою.

Коли чуже висловлювання передають від себе, тобто непрямою мовою, то слова автора роблять головним реченням, а пряму мову — підрядним додатковим.

При цьому:

а) у непрямій мові змінюють особу займенників і дієслів відповідно до особи, від імені якої тепер передається чуже висловлювання: — Я в інституті вчусь, — сказала дівчина (Є.Гуцало). — Дівчина сказала, що вона в інституті вчиться;

б) наказову форму дієслова замінюють формою минулого часу із сполучником щоб: Мені казав розумний садівник: “Коли ти пересаджуєш ялинку, відзнач північний і південний бік і так сади” (М.Рильський). — Мені казав розумний садівник, щоб я, коли пересаджую ялинку, відзначив північний і південний бік і так садив;

в) у непрямій мові опускають вигуки, іноді — вставні слова, частки, а звертання або опускають, або роблять підметами чи додатками: “Бабусю, а коли у вас день народження?” — запитала онука (І.Цюпа). — Онука запитала в бабусі, коли в неї день народження;

г) після непрямого запитання знак питання не ставиться: Ха-ха! — сміється Есмеральда. — Ти помітив, як я посковзнулась на сцені? (Є.Гуцало). — Есмеральда, сміючись, запитала, чи я помітив, як вона посковзнулась на сцені.

Чуже мовлення може ще передаватися невласне прямою мовою, вільною прямою мовою, здогадною прямою мовою та у формі переказу.

Невласне пряма мова поєднує в собі властивості прямої й непрямої мови. Її використовують у художньому та публіцистичному стилях.

Як і пряма мова, вона висловлюється від імені того, хто говорить, і зберігає його мовні особливості. Проте в ній, як і в непрямій мові, замість форм першої і другої особи, як правило, виступає форма третьої особи. Слів автора немає. Автор ніби ототожнюється зі своїм героєм. Ось як, наприклад, письменник передає думки свого героя невласне прямою мовою: Підрубував учитель. Лівою рукою смикав пружний стовбурець, дужо відгинав убік і розмахував сокирою... З кожним таким помахом робився дедалі злішим. На себе. Передовсім на себе. А на! А ось тобі. Ось! Падай викоріненою жертвою. Падай. Бо дурень. Бо його життя так нічого й не навчило. Нічого (Б.Тимошенко).

На письмі невласне пряма мова ніяк не виділяється. Вона, як правило, виступає у вигляді групи емоційних забарвлених речень, які раптом чи поступово вклинюються в текст розповіді.

Вільна пряма мова передає чуже мовлення у формі непрямої з вкрапленнями пунктуаційно не оформленої прямої мови. Вона використовується для стислого викладу змісту чийогось виступу, статті тощо: Але скільки треба мати зарозумілості, щоб викидати такі-от безвідповідальні словеса. От вам найсильніший удар по наших засадах. “Чи може” (пише Юринець) серйозний письменник порівнювати без застережень Лютера — виразника слабої, кволої, не здібної ще до історичної творчості німецької буржуазії, Лютера, що віддавав селянство на поталу поміщику — порівнювати з енергійною сміливою й цільною в своїх класових стремліннях постаттю Бебеля? (М.Хвильовий).

Здогадна пряма мова передає ймовірні думки якоїсь особи, що випливають з її вчинків, жестів, міміки. Вона вводиться за допомогою вставного слова мовляв чи мов: Він з усмішечкою витягнув з кишені перев’язану мотузочком пачку грошей, підкинув її вгору, зловив і на миґах показав: бери, мовляв (М.Стельмах).

При передачі чужого мовлення у формі переказу можливі два випадки:

а) чуже мовлення відтворюється більш-менш дослівно; тоді вживаються вставні слова типу як кажуть, як сказав такий-то, як вважає такий-то, на думку такого-то, за словами такого-то і под.: Природа, як сказав Григорій Сковорода, — усьому початкова причина й рушійна сила;

б) чуже мовлення відтворюється в загальних рисах, передається лише його зміст; тоді воно оформляється у вигляді додатка до дієслова-присудка із значенням говоріння чи думання: Григорій Сковорода вважав природу початковою причиною всьому й рушійною силою.

346. Прочитайте текст і якнайповніше перекажіть його, але без власне прямої мови. Свій переказ запишіть.

Баглай запалюється, коли мова заходить про історію виникнення собору та про зв’язані з ним легенди, свідком виставляє, звичайно, академіка Яворницького, а Геннадій слухає усмішливо, про щось навіть перепитує, на пошерхлих губах блукає іронія:

— Ти ж сучасний хлопець, Миколо, лев на курсі з теоретичної фізики, і я просто дивуюсь, як ти можеш захоплюватися анахронізмом, піддаватися… міражам.

— Без міражів не було б і віражів. Так, я гадаю, на це міг би відповісти той, хто знається на законах аеродинаміки. А собор — це не тільки міраж. Найвища поезія, думка людська неминуче прагне зматеріалізуватись, і тут це сталося колись. Глянь, як пливе у блакиті! Невже він тобі не подобається?

— Ні, нічого… Але в чому його сенс? Колись це, напевне, мало значення для людини, але сьогодні, року Божого шістдесят третього? Процесові старіння підлягає все. Як тобі відомо, старіє навіть метал.

— А це не старіє! Мистецтву, тільки йому, може, дано володіти таємницями вічної молодості… Згодься, в людській натурі є потяг до ідеальних гармоній — свідченням тому хоча б математика, логіка, музика… І в цьому творінні поєдналося все, все злилось, і виникла велика, вічна поезія. Невже ти не почуваєш, що в отому гроні соборних бань живе горда, нев’януча душа цього степу? Живе його задума-мрія, дух народу, його естетичний ідеал… Нас з тобою не буде, а дев’ятиглав цей стоятиме, повинен стояти!.. Якась є колективна свідомість у народу, в людства — повинна ж вона передаватись у майбутнє?.. Чи це, по-твоєму теж міражі?

— А без них звичайним, простим смертним… не можна й прожити?

— Чому ж не можна. Можна прожити й без собору, і без пісні, і без Рафаеля… Але чи залишились би ми тоді в повному розумінні слова людьми? Чи не стали б просто юшкоїдами, пожирачами шашликів? Тяглом історії? (О.Гончар).

347. Відтворіть розмову двох дітей: непряму мову скрізь передайте прямою (слова автора вживайте лише тоді, коли вони справді уточнюють зміст, і ставте їх не тільки перед прямою мовою, а й після неї; використовуйте, де потрібно, частки, слова-речення тощо).

Хоч я й казав Ксені, що прийду до неї гратися, але чомусь не прийшов і зустрівся з нею вже нескоро, аж тоді, як ми сіно своє косили…

Вона йшла, не помічаючи мене і не сподіваючись, мабуть, мене тут зустріти. Скоро й вона мене побачила й зупинилася. Я зрадів і зараз же гукнув, здивувавшись, що вона тут, і запитав, як це вона сюди зайшла.

Вона відповіла, не сходячи з місця, що тато косять, а вона їм обідати приносила.

Я запитав, чого вона стоїть, і запропонував, щоб ішла ближче сюди, мовляв, будемо гратися.

Вона несміливо підійшла і сіла біля мене.

Показуючи воза, я похваливсь, якого я воза сплів, і запитав, чи вона утне такого.

Ксеня відповіла, що вона ніколи не плела возів.

Я запитав, що ж вона робила, як вона грається.

Вона відповіла, що, ні, не грається.

Я запитав, як це не грається.

Вона відповіла, що мати не дають гратися, бо кажуть, що робити треба.

Я запитав, що ж вона робить.

Вона відповіла, що дитину доглядає, хату мете, корову пасе, все робить.

Я запитав, чи ж гратися їй не хочеться.

Вона скрикнула, що хочеться, дуже хочеться, і оченята в неї аж заблищали: але зараз же засоромилася й стихла (За Б.Грінченком).