18. Схоластика і містика як провідні напрями середньовічної філософії.

У 10- 11ст. формуються провідні напрями середньовічного філософування — схоластика і містика. Обидва вони були варіантами релігійної філософії, тому для них незаперечним був авторитет Святого Письма, а Бог поставав вихідним орієнтиром для усіляких міркувань та осмислень. Відмінність між схоластикою і містикою полягала в різному ставленні до можливостей людського розуму в питаннях богопізнання. Схоластика вважала, що, хоча з допомогою розуму Бога пізнати неможливо, людина повинна повною мірою використати можливості розуму, оскільки він здатний привести до межі, з якої відкривається сутність Бога. Містики ж наполягали на тому, що в пошуках шляхів наближення до Бога слід покладатися на почуття, віру, любов та самозречення. Отже, у підґрунті поділу середньовічної філософії на схоластику та містику лежить різне тлумачення співвідношення віри та розуму у справі богопізнання.

Схоластика – це тип релігійної філософії, яка була підпорядкована теології (богослов’ю). Набула найбільшого поширення в Західній Європі в Середні віки. Схоласти захищають основні догмати (положення, правила) віри, пристосовуючи її до викладання в університетах і школах. Схоластом називав себе кожен, хто займався викладацькою діяльністю. На першому місці у схоластів - питання співвідношення віри і розуму, науки і релігії. Із схоластикою пов'язаний розвиток логіки – науки про закони правильного мислення. Основний принцип схоластики формулював П. Абеляр (1079 - 1142) «розуміти щоб вірити». Віру і знання треба розмежовувати. Філософія, як і будь – яке інше знання, повинна спиратися на докази розуму. Найбільш яскравий вияв схоластика знайшла в богослов’ї. Головною її рисою було не відкриття чогось нового, а лише тлумачення і систематизація того, що становило зміст християнства. Схоластика – це, по суті, неплідне мистецтво ведення дискусії, аргументації, класифікації. Зміст суперечки ніколи не цікавив схоласта, для нього важлива була форма. Схоласт не шукав нічого нового, адже істина для нього – те, що давно зафіксоване релігією. З часом, схоластика стала синонімом науки відірваної від життя, далекої від спостережень і дослідів. Вона базувалась на некритичному наслідувані переважно церковних авторитетів.

19. Розвиток медицини в епоху Середньовіччя. Вчення к.Галена.

Медицина цього періоду була насичена релігійними уявленнями і підпорядкована церкві. В основі християнських вчень про хвороби лежали дві ідеї: по-перше, що причиною хвороб є гнів божий, або це справа рук сатани, або те і інше разом взяте, і, по-друге, що хвороби можуть бути вилікувані тільки чудесним способом, в основі якого заспокоєння через молитву. «Всі хвороби християн слід приписати демонам» - стверджував Аврелій Августин.

Освіта, в тому числі й медична, зводилась до вивчення старовинних авторитетних текстів. Терапія повернулась до магії, заклинань, використання амулетів і релігійного зцілення. Широко застосовувались кровопускання і різноманітні трави. Розтин трупів був заборонений, і знання з анатомії отримувались через розтин тварин. На низькому рівні залишались санітарія і гігієна, оскільки зневажалось тіло людини, а допомога хворій людині взагалі вважалась богохульством. Першою медичною школою, яку організували в Європі, була знаменита школа в Салерно (10 – 13 ст.). Випускники, після восьми років навчання, отримували ступінь магістра або доктора. Саме з цього часу слово «доктор» стало синонімом слова «лікар».

В ХІ столітті відкриваються перші університети. Медичні факультети готували лікарів-мислителів, тобто терапевтів. Хірургів, які виконували роботу руками, відносили до цеху цирульників. Всі університети залежали від церкви. Виключенням був лише Солернський університет до якого приймали всіх охочих, незалежно від віросповідання, національності і статі. Справжньою пам’яткою медицини став Солернський кодекс здоров’я, написаний в 1480 році Арнольдом з Вілланови.

Видатним лікарем періоду раннього Середньовіччя був К.Гален. Кла́вдій Гале́н (129р.-200р.) - грецький лікар, хірург і філософ римської доби. Гален зробив суттєвий внесок в розвиток анатомії і фізіології, практикуючи анатомування трупів людей і здійснюючи досліди на тваринах. На відміну від Аристотеля, описував головний мозок як орган зосередження чуттєвості, психічної діяльності та руху. Описав близько 300 м'язів.

13

На основі спостережень відсутності крові у лівих відділах серця забитих тварин і загиблих гладіаторів, створив першу в історії фізіології теорію кровообігу, за якою, як стверджував Гален, артеріальна і венозна кров різні за природою рідини.

Причому перша, артеріальна, «розносить рух, тепло і життя», а друга, венозна, покликана «живити органи». Ця концепція надовго пережила автора, проіснувавши аж до відкриттів Вільяма Гарвея.

Уявлення Галена про перебіг фізіологічних процесів були тісно пов'язаними із його релігійними переконаннями. Він твердо вірив в існування «пневми» - духа або «дихання життя», вважав що усе на землі оточене пневмою. Під час дихання пневма наповнює організм людини. Смерть людини настає тоді, коли зупиняється дихання і пневма більше не наповнює її тіло.

Клавдій Гален розвинув вчення Гіппократа про чотири рідини, які циркулюють в організмі. Цим чотирьом рідинам, на думку Галена, відповідають чотири типи темпераменту: крові - сангвінік, флегмі - флегматик, чорній жовчі - меланхолік, жовтій жовчі - холерик. Крім того Гален поставив у відповідність кожній із фізіологічних рідин природні стихії: землю, повітря, вогонь і воду.

Гален також поклав початок фармакології. Досі «галеновими препаратами» називають настоянки та мазі, приготовані певними способами. Він систематизував уявлення античної медицини у вигляді єдиного вчення, що залишалося теоретичною основою медицини фактично до завершення Середньовіччя.