72.Співвідношення соціального і біологічного в людині.

Філософи на різних етапах розвитку філософії прагнули розгадати природу людини, віднайти в ній щось своєрідне, завдяки чому людина є людиною.

Науковці визначають людину через найбільш властиві їй характеристики, зокрема: людина як істота природна, соціальна, духовна. Тобто людина є невід’ємною частиною природи, має біологічні властивості і підвладна біологічним закономірностям і у той же час вона — істота соціальна, є носієм суспільних характеристик і поза суспільством, як людина не існує. Звідси й виникає проблема співвідношення біологічного й соціального в людині.

Визначення людини — її сутність, походження, можливості і перспективи, сенс буття — здавна хвилювали мислителів. Для філософів античності людина - мікрокосм, мала модель живого одухотвореного Космосу. У середньовіччя людина розглядається як образ і подоба Бога. В епоху специфіка людини вбачається в розумі, в умінні логічно мислити, пізнати себе і світ.

У Канта питання про те, що таке людина, формулювалося як основне питання філософії. Для нього людина належить як до світу природи, так і до світу моральної свободи. Для Маркса людина проявляє себе як істота трудова і соціальна, що знаходяться в постійній взаємодії з іншими людьми.

У ХIХ столітті акцент робиться на ірраціональних здібностях людини, таких як почуття, воля, інтуїція. Філософія XX ст. досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. З кожним етапом розвитку філософського вчення уявлення про людину змінюється і поступово ускладнюється. Незважаючи на певні досягнення в галузі вивчення людини, накопичений рівень знань, на жаль, доводиться визнати, що питання виникнення, людини, її сутті, природи все ще залишаються таємницями, як і раніше є актуальними.

1. Людина – істота біологічна. Виникнення людини склалося природним шляхом, і її появі передував дуже тривалий шлях біологічної еволюції, в процесі якої, діяли закономірності природного добору. За своєю тілесною будовою і фізіологічними функціями людина належить до тваринного світу. Характерно, що, з погляду біології, принципової різниці між людиною і тваринним світом немає. Людина як біологічний вид має: – характерні тілесні ознаки (прямоходіння, руки пристосовані до праці тощо); – високорозвинений мозок, здатний відобразити світ у поняттях і перетворювати його відповідно до своїх потреб, інтересів, ідеалів; – свідомість як здатність до пізнання сутності як зовнішнього світу, так і своєї особистої природи.Біологічні особливості людини передаються від покоління до покоління, записані в генетичній програмі.

Кожна людина унікальна, неповторна, і її унікальність зумовлена біологічно, бо неповторною і унікальною є в кожної людини комбінація генів, яка несе інформацію, щодо ознак властивих лише даній людині.

Природа і сутність людини визначається її особливим способом існування в світі, включеністю в два світи: в природний (людина - частина природи, але вже не зовсім природна істота, вона втратила багато своїх природних рис) і в соціальний (людина - частина суспільства, культури, вона усвідомлює своє існування і хоче зрозуміти сенс свого життя)

У ході історичного становлення відносна роль соціальних чинників безперервно зростала, а роль біологічних факторів поступово знижувалася.

2.Людина – соціальна істота. Соціальне буття людини не заперечує біологічне. Навпаки, біологічне в людському розвитку під впливом соціального змінюється, завдяки чому і існує взаємозв’язок біологічного та соціального. За будь-яких обставин новонароджена людина стає людиною тільки за умови своєчасного проходження певного періоду соціалізації. Якою вона буде — доброю чи злою, байдужою чи співчутливою, щедрою чи жадібною — залежить від якості соціального середовища. Тобто людина підпорядкована як законам живої природи, так і суспільним законам, законам власної цілісності. Людина не існує поза суспільством, але її немає і без особливого роду природних якостей. Біологічне і соціальне в людині нерозривно пов'язані.

Соціальне в людині – це: праця яка є засобом перетворення людиною природи; це - сфера матеріальної і духовної культури, тобто того людського світу, який творимо ми самі; це – соціалізація, або включення людини в суспільне життя. Завдяки соціалізації люди реалізують свої потреби, можливості й хист, налагоджують відносини з іншими членами суспільства, їх групами, соціальними інститутами і організаціями, з суспільством загалом. Все це дає змогу їм почуватися в суспільстві, соціальному житті впевнено. Соціальне це -духовність і моральність. Ці якості надприродні, бо їх немає ні в якій природній системі. Моральні заборони стали базою подальшого розвитку духовності людини. Принципи і норми моралі не вічні, а, будучи зумовленими певним суспільним буттям людей, постійно змінюються з розвитком суспільства.

У соціальному відношенні праця призвела до формування нових, соціальних якостей людини: мови, мислення, спілкування, переконання, цінності орієнтації, світогляду.