66.Етичні та філософські проблеми евтаназії .

Серед проблем обов'язку й совісті в житті та професії лікаря на особливо пильну увагу І глибокі роздуми заслуговують моральні аспекти ставлення до тяжкохворих та вмираючих хворих. Відомо, що люди бояться смерті. Навіть ті, хто заперечує це, насправді не с байдужими до обставин, коли доведеться перетнути уявний Стікс — водорозділ між світами (буття та небуття), межу між життям і смертю. Та розуміючи незворотність фізичного небуття, доводиться погодитись.

44

Із висловом філософа античного Риму Сенеки: "Смерть владна над усім — а не кара". Якими б сумними не здалися ці слова, однак вони є діалектично обґрунтованими.

Упродовж багатьох тисячоліть смерть трактувалась як миттєвий акт, на відміну від свого протиставлення в часі і просторі — життя. Саме так виглядає смерть у літературі, мистецтві, у нашій уяві та свідомості. І лише в XX ст. виникла реаніматологія — наука про закономірності вмирання й оживлення організму, а термін "клінічна смерть" перетворився на підставу щодо екстремальних дій для повернення людини до життя науковими засобами.Саме реаніматологія змусила інакше подивитися на так звані термінальні стани. Адже ще декілька років тому складний перелом хребта на тлі політравми, певні вади й аритмії серця, тяжкі ушкодження черепа, деякі форми отруєнь, гепатитів тощо сприймались як смертний вирок. Нині хворих врятовують, а втішні наслідки трансплантації серця, печінки, нирок — не лише професійний, але й моральний тріумф. Отже, кожний успіх реаніматології в сукупності із спорідненими з нею клінічними дисциплінами наближає медицину до її ідеальної мети, — втілення славнозвісного девізу "Зціли!" То не просто прагматичний злам у сучасній медицині.

Він спонукає й до нового філософського погляду на покликання людини в сучасному суспільстві, яка через свої гуманні засади не може виправдати примусове передчасне припинення фізичної життєдіяльності. Але водночас не можна обминути реальних фактів та намагань: стосовно евтаназії — "легкої смерті" — думки й навіть дії контрастують.

Природна смерть — явище надзвичайно рідкісне. Більшість людей помирають від хвороб, тобто свого роду "незаконною" смертю, коли інстинкт життя з його біохімічними та фізіологічними еквівалентами збережено і навіть зактивовано, й організм веде запеклу боротьбу з кризою, іноді подовжуючи страждання хворого в передагошї чи агонії. Через це у людей, які за професійною належністю є поза медициною, виникає запитання: як повинен діяти лікар, коли вже немає реальних шансів на врятування? Іншими словами, що треба зробити для полегшення стану вмираючого? Дехто вважає, що справжнє завдання медицини у такій ситуації — скорочення тяжких страждань, якщо немає об'єктивної лікарської надії на поліпшення стану хворого. І якщо лікарі нічого не роблять для цього, їх іноді навіть звинувачують в антигуманності й етичній байдужості. Ідеться про застосування евтаназії чи відмову від такої можливості. Ідея евтаназії, яка останнім часом широко висвітлюється, має, ясна річ, не лише прибічників, а й супротивників. Зокрема, Американська медична асоціація (АМА) категорично проти "вбивства з милосердя". Зауважимо, що евтаназія (eutanasia) як термін має чітке коріння: еu — добре, досконало, tanatos — смерть. Цей напрям, як не дивно, породжено життям, і зупинитися тільки на позиції "проти", обминувши погляди "за", буде викривленням життєвих реалій.

Опитування громадської думки свідчить, що кількість прихильників застосування евтаназії з клінічних показань зростає. У США вона становить понад 50%. Дискусії тривають у двох напрямках — чи порушує підтримка ідеї евтаназії професійну етику й чи відповідає вона, навпаки, раціональній суспільній моралі. Аргументи на захист евтаназії втілені у тезі про смерть як невід'ємну частину життя, І тому до цього явища слід ставитись із розумінням та примиренням, особливо враховуючи обмежені щодо цього можливості медицини. Водночас сучасне суспільство всіляко протистоїть психологічному сприйняттю смерті як логічного й невідворотного фіналу життя.

Розмірковуючи над цими питаннями, багато вчених — противників евтаназії слушно вважають, що майже ніколи неможливо констатувати абсолютну безнадійність стану хворого, бо відомі випадки одужання й таких пацієнтів. Медицина прогнозує перебіг хвороби лише з певним ступенем вірогідності. Таким чином, зменшувати страждання хворого за рахунок скорочення терміну його життя — це не що інше, як вбивство з гуманною метою, що насправді було б злочином перед справжнім гуманізмом. Слід зважити, аргументують вони далі свою точку зору, що, з юридичних міркувань, нікому не надано права на вбивство людини, а отже, лікар не повинен здійснювати евтаназію, посилаючись навіть на те, що хворий "безнадійний".

У Женевській декларації лікар дає обіцянку підтримувати людське життя з моменту його зачаття, підкреслюючи, що "навіть під загрозою я не використаю мої знання в галузі медицини на противагу законам людяності". Здається, то непорушні догмати. Але в складних ситуаціях вони інколи трактуються далеко неоднозначне. Більшість лікарів в усі часи відповідали на запитання про право на евтаназію — ні, лікар не має на це права. До того ж, поки в хворому жевріє вогник життя й не зафіксовано ознак біологічної смерті, він зобов'язаний усіма засобами боротися за життя. Хоча перемогти здебільшого тут важко ...

45

Але якщо, скажімо, один із ста таких хворих повертається до життя, виправданими с спроби порятунку всіх. в деяких країнах, зокрема, у Німеччині та Польщі, обидва види евтаназії можуть бути кримінальне покарані. Єдина країна, де евтаназія застосовується легальне, — Голландія. За приблизними підрахунками, 5—10 тис. хворих на рак тут уже закінчили життя у такий спосіб. Методика полягає в ін'єкції смертельної дози кураре на тлі глибокого "барбітуратного" сну. Процедура виконується лише в таких випадках: наполеглива вимога хворого; тяжкі страждання без перспективи їхнього полегшення; послідовність у прийнятті рішення; відсутність ефективних методів лікування; наявність незалежної, але тотожної думки інших лікарів (а бажано також і медичних сестер та священика). Знаменно, що в Україні змінюється ставлення до невиліковно хворих саме в людському вимірі. Про це свідчить створення хоспісів — осередків полегшення моральних і фізичних страждань наших братів у немочі й біді.