46.Особливості розвитку української філософії хх ст.

Загальною закономірністю суспільного розвитку у ХХ ст. є тісний взаємозв'язок основних сфер життя суспільства - економіки, політики, культури.

Принциповою особливостю культури цієї епохи є визначальна роль політичного чинника.В житті українського суспільства переважають різкі зміни, які розмежовують основні етапи розвитку української культури.Поворотне значення мали Перша світова війна, Лютнева і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917-1920 рр., створення СРСР, Друга світова війна, криза соціалізму і розпад радянської системи, отримання Україною незалежності. У радянський період, який зайняв більшу частину сторіччя, українська культура пройшла складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії: національне піднесення 20-х років, трагедію у роки сталінської диктатури, хрущовську “відлигу”, брежнєвський “застій”, горбачовську перебудову.

Надзвичайно активним духовне життя було в Україні 20-ті роки.

30

На тлі негативних процесів в суспільному житті, активізуються зусилля по розробці філософії української ідеї. 1926 р. при Українському інституті марксизму-ленінізму створюють спеціальну кафедру національного питання, яку очолив більшовик Микола Олександрович Скрипник.

У цей період (1925 — 1928 рр.) розпочинається літературна дискусія, яка, дуже швидко набуває характеру загальнофілософського осмислення української національної ідеї. В центрі дискусії постала концепція, яку запропонував у низці гострололемічних памфлетів і статей М.Хвильовий. Микола Хвильовий(1893 — 1933 рр.), Повоєнні роки висувають його в коло найпопулярніших українських письменників. Хвильовий засновує авангардну літературну організацію, яка намагається дати відповідь на питання: Хто ж «ми»? Хто власне повинен стати суб'єктом культуротворчої діяльності нації, народу? Ним, на думку М.Хвильового, може бути творча інтелігенція. Саме інтелігенція є носієм духовної традиції, спираючись на яку, вважав М.Хвильовий, можна успішно реалізувати завдання культурного відродження. Для письменника є неприйнятним наслідування російської культури.Він вважає, що треба звертатись до «Заходу», до «Європи» в пошуках живильних джерел для духовного відродження. Концепція М.Хвильового викликала досить активну дискусію, яка згодом переросла у звинувачуванні письменника у націоналізмі. Не витримавши атмосфери цькувань і переслідувань, 13 травня 1933 р. наклав на себе руки М.Хвильовий, а через два місяці 7 липня 1933 р. іде з життя М.Скрипник. По Україні цього часу котилась хвиля терору, страчувались та висилались у табори тисячі представників української інтелігенції. Хвиля ця охопила не лише тих, хто безпосередньо розробляв проблеми національної ідеї, не лише митців. Не обійшла вона й представників професійної філософії, для яких 20 — початок 30-х років також позначені далеко неоднозначними процесами.

Нова влада з перших кроків свого існування бере курс на якнайрішучіше впровадження ідеологічної одностайності, що через кілька років буде названа Сталіним «марксистсько-ленінською філософією».

Істотний доробок в історію української філософії було зроблено діячами української культури, що жили й творили за межами Радянської України.

Тут створюються культурно-громадські, освітні, науково-дослідницькі осередки, які організовують українознавчі дослідження, в тому числі у сфері філософії. Найзначнішими центрами такої діяльності були Прага, де з 1921 р. розпочав діяльність Український Вільний Університет. Українські наукові інститути діяли у Варшаві й Берліні. Ці установи створюють інституціональну базу для досліджень, в тому числі у галузі розробки філософії української ідеї. Найвідоміші представники цього періоду висувають завдання виховання нового типу українця, беззастережно відданого нації та справі незалежної державності. Спробу теоретично обгрунтувати цю програму здійснює Дмитро Донцов (1883 — 1973 рр.). У своїй праці «Націоналізм» він висуває ідею політичної нації, «нації, ідеалом і метою якої був політичний державницький сепаратизм, повний розрив з усякою Росією, а культурно — повне протиставлення цілому духовному комплексові Московщини; під оглядом соціальним — негація соціалізму». В'ячеслав Казимирович Липинський (1882—1931 рр.) — нащадок польського шляхетського роду, що вкоренився в Україні з XVIII ст. — за всіма ознаками належав до кращих представників європейської аристократії. У своїх творах обстоює позиції аграрників, «хлопоманів», намагаючись при цьому обгрунтувати історичне покликання української шляхти очолити рух за державну незалежність України. Політична доктрина В.Липинського грунтується на переконанні, що «без власної Української Держави не може бути Української нації, а без Української Нації не може бути на Українській Землі громадського життя».