2.3. Типології системних концепцій менеджменту

Останніми десятиліттями підхід до виробничого підпри­ємства змінився і почав розглядатися як соціально-економічний організм, що утворює складний комплекс різноманітних відносин. Соціологічні дослідження процесу управління поступово вийшли за межі дескриптивного відображення управлінської діяльності і ступили на шлях виявлення зако­номірностей і розробки практичних рекомендацій і конкретної допомоги підприємствам. Але реальна робота у цій сфері не знаходила розуміння і гідної оцінки значимості справді суспільно потрібної і науково обгрунтованої функції організації й управ­ління.

Вище уже відзначалося, що істотний вплив на розвиток науки організації і управління в останні десятиліття зробили такі наукові напрямки, як кібернетика, теорія інформації, теорія прийняття рішень тощо; як наслідок, теорія управління стала набувати характеру точної науки чи, принаймні, ЇЇ почали тлумачити в цьому ж дусі. Хоча управління утворює особливу, специфічну галузь людської діяльності, його не можна вважати зовсім самостійним процесом, яке існує саме по собі, бо воно включається в більш широку систему, що визначає видові особливості управління. Завжди треба пам'ятати, що видові особливості форми управління і його технічних засобів визна­чаються предметом управління і системою, в якій воно здійсню­ється. Це не означає, звичайно, що не існує загальних принципів ¹ закономірностей управління, що належать до всіх його Різновидів. Цю групу закономірностей розглядає кібернетика, що дає універсальне значення поняттю управління, формулює принципи, які застосовуються до будь-якої якісно своєрідної системи.

"Кібернетика" як науковий напрямок для багатьох вітчиз­няних учених став синонімом поняття "наука про управління", а управлінням почали називати організацію цілеспрямованих впливів. Оскільки ці процеси спостерігалися всюди — і в живих організмах, і в створених нами автоматах, і в суспільстві, де ми живемо, — на певному етапі була усвідомлена ідея єдності законів, яким підлягають процеси управління, де б вони не протікали: у нервовій системі тварини чи людини, в обчислювальній машині, у керуючих автоматичних пристроях чи в економічних структурах сучасного суспільства. Кібернетика, математично описуючи загальні для різних систем закономірності управління, поставила собі за мету виявлення тих умов і засобів, за яких вони будуть здійснюватися найбільш доцільним шляхом.

Як відомо, появою кібернетики наука зобов'язана видатному американському вченому Норберту Вінеру, але цей напрямок, здійснивши величезний вплив на світову науку, продовжував розвиватися в США не стільки як "наука управління", скільки як дослідження в галузі "штучного інтелекту". Однак радянські вчені (А.І. Берг, В.А. Трапезников, В.А. Глушков та інші) стали активно розвивати кібернетику як "науку про оптимальне, цілеспрямоване управління складними динамічними систе­мами". Але все-таки концептуальне розуміння складної ком­плексної природи проблем управління не просунулося далеко вперед, оскільки гуманітарні відділення, за винятком відділення економіки і деякою мірою відділення філософії і права, недостатньо пильно й уважно поставилися до досліджень соціальних проблем управління, що вимагає глибокого між­дисциплінарного аналізу.

Разом з тим конкретні уявлення про процеси управління окремих учених, що займалися кібернетикою, свідчать про значні розбіжності в поглядах, що зберігаються і донині. Про них можна судити по роботі відомого англійського дослідника С. Біра "Кібернетика і управління виробництвом", що стала для багатьох настільною книгою.

Бір виходив з ідеї "іманентної організації" і вважав, що порядок взагалі природний, аніж хаос. Структуру буття він подавав як перехід "порядок — хаос — порядок". Систему відносин людей у розвинутому і складному суспільстві слід розглядати як вже впорядковану систему, як систему, що само організується, — гомеостатичну і рівноважну. Бір стверджував, що організаційне управління є відновленням природного порядку для системи, шо піддається певному впливу і прагне відновити свою рівновагу. Цей процес здійснюється за рахунок функції заохочення, яка покращує значення "критерію ви­живання" і сприяє задоволенню повсякденних потреб. Це приводить систему в рух і порушує стан рівноваги. Новий стан рівноваги буде характеризуватися більш значними для організації вигодами, ніж попередні [14].

Зрозуміло, при всій специфіці управління суспільним виробництвом йому притаманні й ознаки управління взагалі, що виявляються у всіх процесах управління, в природі, у живих організмах чи в суспільстві. Ці загальні ознаки будь-якого управління, які досліджуються кібернетикою, містять у собі наявність системи, причину зв'язків елементів у системі, наявність керуючої і керованої підсистем; динамічний характер системи; наявність керуючого параметра; підсилювальну здатність системи (її здатність зазнавати великих змін від малих впливів); збереження, передачу і перетворення інформації; зворотний зв'язок; спрямованість, антиентропійність управ­ління.

Кібернетичні ознаки управління можна об'єднати в дві групи:

1. ознаки, властиві формі і структурі управління (статичні риси — системність, детермінізм, керуючий параметр і т.д.);

2. ознаки, які властиві змісту управління (динамічні риси — зворотний зв'язок, спрямованість і т.д.).

Крім загальних ознак, які досліджує кібернетика, управ­лінню суспільним виробництвом притаманні також деякі риси, властиві усім видам соціального управління.

Якщо сама по собі наявність в управлінні суспільним виробництвом загальних з іншими видами управління ознак сумнівів не викликає, то питання про співвідношення загальних і специфічних ознак нерідко стає предметом дискусії. Деякі представники кібернетичного (чи праксиологічного, чи систем­ного) напрямку намагаються довести, що головне в конкретному вигляді управління — риси, загальні для всіх видів управління.

Кібернетика є найбільш загальною теорією управління і дає змогу забезпечити кількісне вивчення керованих об'єктів і систем, раціональну організацію формування і передачі інфор­мації, прийняття рішень і їхньої реалізації на основі єдиного підходу до процесу управління і зв'язку.

Успішне управління тільки на основі знання кібернетичних законів неможливе. Більш того, при такому підході можна випустити з уваги головну специфіку саме даної системи управління. Визначаючи сутність управлінської функції, необхідно постійно мати на увазі, що в ній, як і в усякій іншій системі, виявляються загальні і специфічні риси управління; останні повніше відбивають сутність саме даної функції управління. У цьому реальна діалектика загального й окремого.

Дослідження операцій вперше зародилося ще в 1940-х рр. в Англії у зв'язку з необхідністю вирішення деяких воєнно-стратегічних і тактичних завдань. Надалі центр робіт у цій дуже перспективній галузі перемістився в США, де вони почали проводитися широким фронтом.

У 1970-х рр. на Заході існувало близько ста періодичних видань з питань "дослідження операцій". Понад двадцять вищих навчальних закладів США регулярно готували фахівців від­повідного профілю, а на багатьох великих фірмах діяли особливі групи чи відділи по "дослідженню операцій". Основним поштовхом до початку цих досліджень послужило усвідомлення необхідності вивчення і пошуків єдиного рішення для складного процесу з ясно вираженою метою (операції), оскільки рішення окремих частин загального завдання виявлялися ізольованими процесами, тим часом як практика вимагала єдності всіх приватних рішень.

Спочатку "дослідження операцій" зводилося до розробки способів аналізу завдання як єдиного цілого, без вичленовування складових її частин. Іншою особливістю цих досліджень на початку було використання "бригадного методу" їхнього проведення. Суть його полягала не в тому, щоб зібрати в одному місці усіх фахівців, які мають відношення до досліджуваної операції, а в тому, щоб створити групу, яка володіє методами точних наук, що вільні від однобічності підходу, властивого окремим науковим дисциплінам. Завдяки цьому бригадний метод відбивав одночасно два факти: по-перше, необхідність впровадження в науку управління методів точних наук і, по-друге, відсутність методів (і фахівців) у тій галузі дослідження, що одержала назву "дослідження операцій".

Надалі "дослідження операцій" перетворилося зі спільної діяльності фахівців різного профілю на самостійну галузь науки й організаційної практики, розділившись на два основних напрямки. Перший з них пов'язаний з побудовою математичних моделей, шо найбільш часто зустрічаються, та підзавдань управління, в яких тою чи іншою мірою вдається звільнитися від необхідності врахування поведінки окремихлюдей, щоберуть участь в операції.

До таких підзавдань можна віднести велику кількість завдань, які розв'язують керівники, наприклад: 1) управління запасами, яке пов'язане з визначенням необхідних розмірів збережених ресурсів (людських, матеріальних, фінансових, сировинних тощо), за умови, що збереження вимагає певних витрат; 2) розподіл обмежених ресурсів між різними спо­живачами, кожний з яких використовує їх з різним ступенем ефективності; 3) завдання масового обслуговування, що припускають розподіл їх у чіткій послідовності, що утворить той чи інший процес, і встановлення правил черговості; 4) вибір маршруту й упорядкування робіт у часі; 5) завдання, пов'язані з заміною застарілого устаткування; 6) пошук рішення за до­помогою раціонального (а не повного) перебору можливостей; 7) завдання теорії ігор, що досліджують розумні стратегії поведінки в ситуаціях, де результат операції залежить не тільки від поведінки суб'єкта, а й від поведінки опонента, цілі якого суперечать цілям суб'єкта.

Таким чином, метод "дослідження операцій" стали засто­совувати до різних типів операцій і процесів, використовуючи залежно від об'єкта аналізу різні підходи і різноманітний математичний апарат (методи математичного програмування, комбінаторного і статистичного моделювання). Поряд з математичним апаратом у "дослідженні операцій" засто­совувалися й евристичні методи. При розробці методів аналізу Цілеспрямованих дій (операцій) і порівняльних оцінок рішень, переважно в кількісному вираженні, "дослідження операцій" грунтується на системній методології, відповідно до якої Досліджувані явища розглядаються як системи, що являють собою взаємодіючі сукупності елементів, призначені для досягнення певних цілей. Аналіз конкретних операцій чи явищ з позиції "дослідження операцій" припускає побудову мате­матичної моделі цього явища, аншііз моделі і пошуки вирішення, перевірку адекватності моделі, необхідного коригування ("підстроювання") моделі і, нарешті, застосування обраного рішення на практиці.

З математичними задачами даного методу пов'язана (хоча формально до них і не нштежить) велика галузь так званих мережних методів планування і управління. Розвиток мережних методів, мережних систем тісно пов'язаний з розділом методу "дослідження операцій", що вивчають моделі упорядкування. Ці методи дали можливість знайти нову і дуже зручну мову для опису, моделювання й аналізу складних операцій. До таких методів моделювання й оперативного регулювання можна віднести — "Метод критичного шляху".

Виникнення різних формалізованих систем управління, методів довгострокового планування, програмування, прогно­зування було обумовлене необхідністю створення умов для правильного прийняття рішень у таких обставинах, коли управління мало справу з величезними інформаційними масивами, тисячами факторів, врахування, оцінка й інтеграція яких виявлялися неможливими за звичайної організації управ­ління. Дослідження американських психологів показали, що людина затрудняється в прийнятті рішень, коли для цього потрібно врахувати більше 10 змінних чи факторів, які суперечать один одному, або більше 20 однопорядкових факторів. Оскільки оптимальне рішення може бути лише наслідком урахування й аналізу всіх факторів, незалежно від того, чи здатна людина на даному рівні управління впоратися з цим завданням, то об'єктивно виникає необхідність поділу проблем на підпроблеми, підзавдання. Головний принцип, що лежить в основі більшості існуючих у США систем програмування, полягав у логічному розчленовуванні завдань. При цьому виходили з необхідності скорочення, чисельності факторів чи кількості інформації до обсягів, що дозволяють забезпечити можливість їхньої оцінки людиною.

Деякі системи являють собою мережні методи моделювання робіт великих масштабів з метою оптимального регулювання й управління. Згідно з цим методом процес програмування здійснюється поетапно. На першому етапі складається перелік тих робіт, які необхідно виконати, а на другому — схема здійснення програми, адекватна сприйняттю людини. Третій етап програмування складається у визначенні "критичного шляху", тобто ланцюга подій, що вимагають найбільш тривалого часу. Уся вихідна інформація, а також відомості, що надходять, про хід виконання робіт вводяться в комп'ютер, який робить відповідні розрахунки і видає необхідні дані про послідовність роботи: про найбільш ранній і найбільш пізній час початку і за­кінчення кожної роботи, що не ставить під загрозу терміни виконання програми;,про резерв часу, шо дає змогу затримати виконання тієїчи іншої роботи без збитку для програми в цілому.

Перевагою застосування цих систем була можливість опти-мізації програми робіт за допомогою зменшення „критичності подій", тобто переведення "критичних ланцюгів" у "некритичні".

Дослідження операцій робить акцент не стільки на ма­тематизації завдань управління і впровадженні методів точних наук, скільки на застосуванні принципів вивчення операції як єдиного цілого з використанням свіжих, неупереджених дослідницьких бригад. З цим напрямком пов'язана поява системотехніки.

Багато американських фахівців усвідомлюють, що хоча "дослідження операцій" загалом і стало дуже важливим кроком на шляху створення нової науки управління, воно все-таки охопило порівняно вузьке коло проблем. Крім того, у міру розвитку математичної спеціалізації з'явилася тенденція Розглядати "дослідження операцій" як особливі розділи прикладної математики.

Різні підходи до моделювання й оцінки ефективності Управління підприємством визначають і різні моделі під­приємства. "Механістична" модель розглядає підприємство як механізм, який являє собою комбінацію основних виробничих факторів, засобів виробництва, робочої сили, сировини і матеріалів, як машину для реалізації цілей її творців. Те­оретичною базою цього підходу є положення школи наукового Управління (Ф. Тейлор, М. Вебер). Велике значення при цьому надається аналізу техніко-економічних зв'язків і залежності Різних факторів виробництва. А завдання менеджменту при цьому підході полягає насамперед у тому, щоб найкращим чином згрупувати всі частини системи і тим самим домогтися макси­мальної ефективності при досягненні мети.

"Гуманістична" модель представляє підприємство як колектив людей, які виконують спільну'роботу на принципах розподілу і кооперації праці, при цьому найважливішим фактором продуктивності є людина як соціальний діяч. Еле­ментами моделі є такі складові, як увага до працюючих, їх мотивація, комунікації, участь у прийнятті рішень. Завдання керівників полягає в регулюванні відносин між працівниками, координації процесів виконання конкретних завдань і ви­робничих планів шляхом особистого і безпосереднього впливу на співробітників. За критерій ефективності управління береться підвищення продуктивності праці за рахунок удоско­налення людських ресурсів, тобто вважається, що якщо всі внутрішні процеси, які пов'язані з персоналом, управляються належним чином, то на підприємстві не виникає проблем з досягненням намічених цілей з випуску продукції, прибутку, доходів тошо.

Ці два підходи, незважаючи на принципові відмінності, мають одну спільну рису — і в першому, і в другому випадку передбачається, що цілі організації однозначно визначені і приймаються всіма учасниками управлінської діяльності. При цьому вдосконалення системи управління зводиться до ви­рішення деякої інженерної задачі:

1. Існує бажаний стан системи S,, який відомий.

2. Існує дійсний стан системи S₀.

3. Існують альтернативні шляхи переходу із S₀b S,.

4. Завдання аналітика полягає в тому, щоб визначити найкращі шляхи переходу S₀b S_r

На відміну від цього, який називають "жорстким" систем­ним підходом, "м'який" системний підхід виходить із не­обхідності враховувати різноманітні та різнопланові інтереси акціонерів і менеджерів, робітників і їхніх сімей, постачальників і покупців продукції підприємства, органів влади та не-комерційних партнерів, тобто всіх тих, хто так чи інакше зацікавлений в існуванні підприємства. Такий підхід практично означає прийняття за основу стратегії обмеженої оптимізації, при якій досягнення будь-якої однієї мети обмежується вимогою виконувати й інші цілі на належному рівні. Критерієм еф^ек^ тивності управління при цьому є здатність підтримувати ґіев^ии баланс між такими різними цілями, як обсяг продаж, прибуток, доходи, інтереси персоналу і покупців, захист навколиіннь⁰¹⁴-* середовища тощо.

2.4. Підприємство як відкрита система. Його суть та функції

Підприємство як об'єкт управління розглядається не просто як соціальна система, складена із взаємодіючих елементів та підсистем, а й як активна система, що має взаємозв'язки ¹³ зовнішнім середовищем і не тільки може впливати Н^а його складові, а й перебувати у безпосередній залежності від нього.

Підприємство - самостійний господарюючий суб'єкт який забезпечує планомірне виробництво більшості товарів і послуг, здійснює науково-дослідницьку, комерційну діяльність 3 метою привласнення прибутку.

Для здійснення своєї діяльності підприємство має розпо­ряджатися певними матеріальними, трудовими та фінансовими ресурсами і засобами. Планомірне комбінування т# вико­ристання цих факторів виробництва, організація виготовлення та реалізації продукції (виконання робіт, надання послуг) є основою для отримання доходу (прибутку), досягнення іх^1леи підприємства та задоволення економічних інтересів його власників (рис. 2.3).

Характерними ознаками підприємства є:

по-перше — проведення підприємницької діяльності; тобто самостійна, ініціативна, систематична діяльність, яка здійсню­ється на власний ризик, з виробництва продукції, виі^<0Н^^ІННЯ робіт, надання послуг та їх реалізація з метою одержання Прибутку;

по-друге — наявність статус юридичної особи, ознаками якої є відокремлене майно, можливість від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав і ніести обов'язки, бути позивачем і відповідачем в арбітражному або третейському судах. Підприємство має самостійний баяанс. Розрахунковий та інші рахунки в установах банків, п^^ча^^ку ³¹ своїм найменуванням, а промислове підприємств⁰ "~ ^ще. товарний знак. Підприємство не може мати у своєму с:кладі 'нших юридичних осіб.

Підприємство

Господарська діяльність

Фактори виробництва

Виробництво продукції (надання послуг)

Реалізація продукції (послуг)

Витрати на

ведення діяльності

Доходи від проведення господарської діяльності _й

Прибуток

Цілі підприємства

Рис. 2.3. Суть підприємства як суб'єкта господарювання

Виходячи з наведеного визначення, не є підприємствами:

1. Організації, що не займаються підприємницькою діяль- ністю, до яких належать юридичні особи, які не ставлять за основну мету діяльності отримання прибутку. Вони можуть створюватися у формі громадських або релігійних організацій, організацій орендарів та покупців, політичних партій, орга- нізацій, установ. Некомерційні підприємства можуть займатися підприємницькою діяльністю лише в обсягах, потрібних для досягнення їхньої статутної мети.

2. Відокремлені підрозділи підприємств, до яких належать: а) філії — структурно відокремлені частини юридичної

особи, шо перебувають поза межами її розташування і ви­конують таку ж саму діяльність (виробничу, наукову), що й юридична особа в цілому. Філія має своє керівництво, яке підпорядковане керівному органу юридичної особи і діє на підставі доручення, яке отримує від відповідного керівного органу юридичної особи;

б) представництва — структурно відокремлені частини юридичної особи, які діють за межами розташування юридичної особи від її імені. Діяльність представництва обмежується виключно представницькими функціями (укладання угод, здача-приймання продукції тощо).

3. Громадяни, що займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи.

Діяльність підприємства здійснюється, як правило, на основі статуту. Статут затверджується власником майна, а для держав­них підприємств — власником майна за участю трудового колективу. У статуті підприємства визначається найменування підприємства, його місцезнаходження, предмет та мета діяль­ності, органи управління підприємством, порядок їх форму­вання, компетенція та повноваження трудового колективу, порядок утворення майна, характер організації трудових відносин, членства, умови реорганізації та припинення діяль­ності підприємства.

З метою реєстрації утворення та підтвердження своєї дієспроможності підприємство проходить державну реєстрацію за місцем його знаходження. Державний дозвіл на проведення окремих видів підприємницької діяльності видається у формі відповідного свідоцтва, патенту або ліцензії.

Підприємство як організаційна одиниця, яка здійснює господарсько-фінансову діяльність, існує в усіх економічних системах та типах економічних відносин. Однак характер функціонування підприємства та його організаційно-правовий статус суттєво відрізняються.

Підприємство в умовах ринку є незалежною, автономною господарюючою одиницею, діяльність якої передбачає свободу власників підприємства в розподілі та використанні отриманого прибутку, розпорядженні власним майном та капіталом. Узагальнююча характеристика порівняльних особливостей функціонування підприємства при різних економічних системах наведена у таблиці 2.1.

М

Таблиця 2.

Порівняльні особливості функціонування підприємства в різних економічних системах

Порівняльна ознака	Командно-адміністративна	Ринкова економіка
1 .Характер управ­ління	Централізований	Автономний
2. Статус підпри­ємства	Одиниця єдиного народно­господарського комплексу	Самостійний суб'єкт підприємництва
3. Мотивація діяль­ності	Виконання планових зав­дань	Макснмізація отри­маного прибутку
4. Форма власності, що має перевагу	Державна	Колективна та при­ватна
5. Залежність від держави	Максимальна	Мінімально-необхід­на
6. Основний прин-цип регулювання діяльності	Тотальне державне плану­вання	Ринкова саморегуля­ція

айнові права підприємства перебувають під охороною: Господарського кодексу України від 16.01.2003 р., N 436-ІУ [62]. Цей кодекс закріпив нові принципи функціонування під­приємств, які відповідають умовам ринкової економіки, повністю змінив їх права та повноваження щодо всіх аспектів життєдіяльності підприємства.

Підприємство як самостійний господарюючий суб'єкт:

• планує свою діяльність та визначає перспективи розвитку, виходячи з попиту на свою продукцію (послуги), рівня кон­курентоспроможності, а також необхідності забезпечення виробничого та соціального розвитку підприємства, підвищення доходів;

• здійснює матеріально-технічне постачання (забез­печення) власного виробництва та капітального будівництва через систему прямих угод (контрактів) з постачальниками та посередницькими організаціями, на товарних біржах;

• реалізує свою продукцію, інші матеріальні цінності на основі прямих угод із споживачами, на основі бартерних угод, державного замовлення, через товарні біржі, мережу власних торгових підприємств тощо;

> самостійно або на договірній основі встановлює ціни на свою продукцію, роботи, послуги, майно, крім випадку держав­ного регулювання цін на особливо значущі види продукції, а також при монопольному становищі підприємства на ринку;

у визначає чисельність та структуру робітників, обирає форми і системи оплати та стимулювання їхньої праці, розміри фонду оплати праці, враховуючи встановлені мінімальні соціальні гарантії та співвідношення між темпами росту оплати праці та випуску продукції;

• обирає банківську установу для здійснення розра­хункових, кредитних та касових операцій, визначає характер і умови використання своїх вільних грошових коштів;

• при наявності відповідної ліцензії здійснює зовнішньо­економічну діяльність, отримує та використовує валютну виручку, а при необхідності — кредити від іноземних партнерів;

• проводить різноманітні операції з цінними паперами (випуск, реалізацію, купівлю);

• визначає напрямки та обсяги використання отриманого прибутку.

Функціонування підприємства на ринку пов'язане з певними обмеженнями, які визначають можливість та ефективність його господарсько-фінансової діяльності.

Діяльність будь-якого підприємства в ринкових відносинах підпорядкована реалізації основної виробничої функції — створенню максимуму товарів чи послуг для задоволення потреб суспільства за найменших витрат виробництва. Для її здійснення підприємство розгортає діяльність у різних сферах, виконуючи в кожній специфічні функції (рис. 2.4).

Виробнича

Економічна

Підприємство

Соціа

Зовнішньоекономічна