2.2. Методика роботи з сім’ями, які виховують дітей з обмеженими можливостями

Поява в родині дитини з порушеннями розвитку, як правило, тягне за собою не тільки сильні переживання у її членів, але і зміну у функціонуванні сім’ї як соціальної системи. Це, насамперед, переживання горя, спроби зрозуміти, чому саме в цій родині народилась така дитина, часто супроводжуються сильним відчуттям провини; зіткнення, особливо на перших етапах життя дитини, з нерозумінням, забобонами як в середовищі близьких, друзів, так і фахівців різного профілю; відсутність адекватної інформації, виражена недостатність „допомагаючої” інфраструктури, яка б включала медичні установи, соціально-психологічну реабілітацію, освітні інститути (дитячі садочки, школи, місця професійної підготовки тощо), дозвіллєві центри, місця роботи і проживання для дорослих людей з проблемами і т.д. У результаті сім’я, яка виховує дитину з обмеженими можливостями, виявляється ізольованою від суспільства, порушуються приятельські зв’язки, один з батьків найчастіше змушений залишити роботу; немає можливості відволіктися від побутових турбот, відпочити від догляду за дитиною. Батьки живуть у ситуації хронічного стресу і депресії.

У разі уходу годувальника така сім’я часто виявляється на межі бідності. І якщо допомога дітям з важкими порушеннями розвитку хоч де то існує, то служба реабілітації таких сімей в цілому відсутня майже повністю.

Конкретизуємо проблеми таких сімей і цілі роботи:

1. Батьки, які виховують у родині дитину з обмеженими можливостями, стикаються з низкою психологічних проблем (важкі переживання, стреси, депресія, відчуття втрати сенсу життя тощо), для вирішення яких їм потрібна психологічна допомога та підтримка.

2. У більшості сімей складаються дисгармонійні відносини; в них встановлюються жорсткі рольові позиції, які перешкоджають розвитку не тільки дітей, але і всіх членів сім’ї. Часто доводиться стикатися з такими проявами батьківських відносин, як виражена надмірна опіка; суперечливість, непослідовність у поведінці по відношенню до дитини; можливі значні розбіжності членів сім’ї з питань виховання. Часто (особливо в неповних сім’ях) спостерігається сформований особливий тип відносин між матір’ю і дитиною, який можна назвати „симбіотично відштовхуючий” (сильна амбівалентна прихильність, при якій почуття відштовхування поєднуються з відчуттям сильної, майже фізіологічною близькістю).

3. Сім’ї з дітьми, які мають порушення розвитку, часто живуть в ізоляції, тому вони особливо потребують спілкування один з одним. Спілкування батьків між собою, спільні бесіди з психологом допомагають подолати роз’єднаність, дають можливість батькам відчути, що вони не самі, дозволяють спільно шукати шляхи вирішення загальних для всіх проблем. У подальшому таке спілкування може перерости у формування згуртованої групи батьків, що реалізує соціальні ініціативи в області просування і захисту прав дітей на освіту і гідне життя.

4. У наявності виражена інформаційна депривація батьків, викликана відсутністю або мізерністю літератури з виховання і навчання дітей з обмеженими можливостями. Це зумовлює необхідність забезпечення батьків інформацією про характер стану дитини, способи взаємодії з нею вдома, методи її розвитку і навчання.

5. Батьки таких дітей дуже потребують можливості „перепочинку”, хоча б короткочасного відпочинку від своїх важких обов’язків. Можливість хоча б на кілька годин на добу передати дитину доброзичливим і надійним людям або розділити з ними турботу про дитину, це дозволило б батькам повернутися до соціального життя, приділити хоч трохи уваги власним потребам, відчути підтримку, позбутися відчуття самотності. Організація такої підтримки є сьогодні абсолютно невідкладним завданням.

Тому в роботі з родиною вирішуються наступні завдання:

• сприяти реабілітації дитини за рахунок використання ефективних корекційних і виховних засобів;

• забезпечити емоційну підтримку сім’ї; надати сприяння в подоланні її ізоляції;

• сприяти формуванню позитивних змін у взаєминах всіх членів сім’ї;

• підвищувати батьківську компетентність, сприяти формуванню партнерської позиції;

• інформувати батьків з приводу особливостей порушення у дитини, методів реабілітації, методів організації життя вдома, юридичних, соціальних і медичних аспектів реабілітації.

Головна мета соціально-педагогічної роботи з сім’єю, яка виховує дитину з обмеженими можливостями – допомогти сім’ї осилити важке завдання виховання й розвитку такої дитини, сприяти її оптимальному функціонуванню, не дивлячись на те, що є об’єктивний фактор ризику і вплинути на сім’ю з тим, щоб мобілізувати її можливості для вирішення завдань реабілітаційного процесу. Інакше кажучи, мета соціального педагога – сприяти соціальній адаптації сім’ї в ситуації народження дитини з обмеженими можливостями, підвищувати її ситуативно-рольову адаптованість.

Під соціально-рольовою адаптованістю сім’ї мається на увазі здатність членів сім’ї оволодівати новими ролями в поведінці у цілком несприятливій ситуації.

Рівень соціально-рольової адаптації сім’ї характеризується трьома основними показниками: 1) ставленням до дитини; 2) реабілітаційною активністю сім’ї; 3) реабілітаційною культурою сім’ї.

Ставлення до дитини – одна з найважливіших характеристик сім’ї, що визначає її внутрішні ресурси в процесі реабілітації дитини. Ставлення може бути деструктивним або конструктивним.

Сім’ї, що демонструють конструктивне ставлення до проблем дитини, не заглиблюються в переживання того, що відбулося, а намагаються змінити ситуацію й своє ставлення до неї. Природжену або набуту ваду вони не розглядають як обмеження на шляху особистісного розвитку дитини. Головна мета в таких сім’ях – пошук шляхів компенсації порушень що є, розвиток здібностей дитини, терпіння й підтримка в будь-якому навчанні.

Деструктивне ставлення – з’являється в ігнорування патології дитини або акцентуації на ній.

Ігнорування проявляється в тому випадку, коли батьки не докладають зусиль і навіть перешкоджають оздоровленню дитини. Подібне ігнорування патології дитини, і відповідно реабілітаційного процесу, пов’язане з матеріальною зацікавленістю, а в низці випадків недостатньою інформованістю (наприклад, у сільській місцевості), є істинним ігноруванням. Коли під маскою байдужості або заперечення значимості патології дитини схована акцентуація на цій проблемі, і має місце несправжнє ігнорування.

Акцентуйоване ставлення до дитини полягає в тому, що образ життя сім’ї підпорядкований хворобі, орієнтований на хворобу. Зациклювання на обмежені дитини виражається в різноманітних невротичних проявах у членів сім’ї: тривожність, низька самооцінка, почуття провини тощо, які з часом передаються дитині. Деструктивне ставлення до дитини може виражатися також у негативізмі, тобто негативному ставленні до неї: відкритому, коли дитина підлягає жорстокому ставленню до неї, або прихованому, що виявляється в емоціональному відчуженні.

Під реабілітаційною активністю сім’ї слід розуміти всі зусилля її членів, спрямовані на оздоровлення, розвиток, соціалізацію дитини. Реабілітаційна активність сім’ї включає в себе:

1) активність у пошуку джерел медичної допомоги, своєчасність, послідовність і ретельність у виконанні медичних рекомендацій, підтримку регулярних контактів з оздоровчими установами;

2) активність педагогічних зусиль сім’ї, їх спрямованість на всебічний розвиток дитини; пошук і реалізація її компенсаторних можливостей, самостійне оволодіння необхідними розвиваючими й корекційними методиками;

3) власне соціальну активність сім’ї, тобто її наполегливість у пошуку джерел підтримки як матеріальної, так і моральної (наприклад, через створення груп самодопомоги), прагнення сім’ї вирішувати конфліктні ситуації, що виникли, коли переваги надаються життєвій стратегії „той, хто виграє”, а не пасивній позиції „жертва”.

Реабілітаційна активність сім’ї може бути оцінена як висока, середня й низька. Сім’ї з високою реабілітаційною активністю цілеспрямовані, послідовні, винахідливі й наполегливі у своїх діях. Вони готові знаходити й використовувати всі можливості для покращання положення. Активність виявляється за трьома вище перерахованими напрямками. Висока активність – обов’язкова умова своєчасного й успішного вирішення реабілітаційних завдань.

Сім’ї з середньою реабілітаційною активністю непослідовні, малоініціативні, у них відсутня всебічність зусиль, почате не доводиться до кінця.

Сім’ї з низькою активністю займають позицію „жертви”, процес реабілітації проходить повільно, з великими перервами, характерним є відтягування відповідальних дій: наступної операції, вступ дитини до дитячого колективу та ін. Такі сім’ї здатні вирішити завдання реабілітації лише за умови постійного тиску й контролю із зовні.

Реабілітаційна культура є специфічною системою цінностей, ідей, знань і навичок, що допомагають вирішувати конкретні завдання реабілітаційного процесу.

Аксіологічний (ціннісний) компонент реабілітаційної культури складає принципи філософії незалежного життя, ідеї компенсаторного розвитку, гуманістичні принципи й цінності.

Незалежне життя – принцип, який покладений в основі моделі інвалідності, передбачає, що кожен інвалід може брати активну участь в житті суспільства при наявності альтернатив і вибору, який людина з обмеженими можливостями може зробити за допомогою соціальних служб, досконалого архітектурного середовища, досконалими засобами транспорту тощо. На відміну від утриманських позицій прагнення до незалежності – це продуктивна психологічна орієнтація, що не пропонує відмови від допомоги інших людей або допоміжних засобів, необхідних для фізичного функціонування, а та, яка пов’язана з тим, що людина ставить перед собою такі ж цілі, як будь-які інші члени суспільства, бере на себе ту ж відповідальність.

Ідеї компенсаторного розвитку, мають на меті створення соціальної компенсації фізичного або психічного недоліку дитини, знаходячи шляхи налагодження соціальних зв’язків із життям. Для цього до дитини треба ставитися як до нормальної й орієнтуватися у її вихованні не на недолік або хворобу, а на збереження здоров’я.

Когнітивний компонент реабілітаційної культури сім’ї дитини з особливими потребами вміщує знання із різноманітних галузей науки й практики, що сприяють виконанню завдань реабілітаційного процесу.

До них належать:

• медико-біологічні знання про патологію дитини, її причини й наслідки; про перебіг і зміст лікування; можливий ризик і ускладнення в ході лікування та ін.;

• гігієнічні знання про особливості кормління й догляду за дитиною, про організацію побуту, режиму дня тощо;

• соціально-правові знання про порядок встановлення інвалідності, про права й пільги з нею пов’язані, про можливі джерела матеріальної допомоги та ін.;

• психотерапевтичні знання про стадії перебігу стресу та його наслідків; про механізми саморегуляції й методи психотерапії;

• психолого-педагогічні знання про вікові особливості дітей; про особливі потреби й специфіку розвитку дитини у зв’язку з її патологією; про можливі поведінкові відхилення дитини й шляхах їх подолання; про створення ситуації успіху в спілкування й навчанні.

Праксіологічний компонент реабілітаційної культури вміщує різноманітні уміння та навички:

• психогігієнічні (вміти долати стресові ситуації, справляти психотерапевтичний вплив на дитину);

• комунікаційні (вміти налагоджувати відносини, вирішувати конфлікти у сім’ї й з найближчим оточенням);

• педагогічні (володіти навичками педагогічної корекції, у тому числі методами голкотерапії, раннього розвиваючого навчання, логопедичними прийомами й вправами та ін.);

• соціальне адвокатування (вміти захищати власні інтереси, а також інтереси й гідність дитини, причому як в офіціальних установах, так і в неформальному спілкуванні);

• лікувальні (володіти деякими лікувальними методиками; загальний, точковий масаж та ін.).

Ситуаційно-рольова адаптованість сім’ї в якійсь мірі залежить від її психологічного, культурного, економічного потенціалу, але значною мірою досягається все ж за допомогою фахівців.

Підвищуючи реабілітаційну культуру й реабілітаційну активність сім’ї, змінюючи ставлення до дитини, соціальний педагог тим самим сприяє росту адаптивних можливостей, актуалізації внутрішніх ресурсів сім’ї, а значить і вирішенню тих проблем, що є в неї, профілактиці кризових ситуацій.

У роботі з сім’єю дитини-інваліда можуть бути використані різноманітні технологічні моделі взаємодії.

Модель взаємодії з клієнтом – алгоритм роботи, що характеризується певним продовженням співробітництва, особливістю діагностичного етапу, методів роботи, поставлених завдань, видів допомоги, що переважають. Вибір моделі в основному залежить від специфіки проблем клієнта.

З точки зору тривалості виділяють короткострокові та довгострокові моделі взаємодії. До короткострокових моделей відносяться кризово-інтервентна і проблемно-орієнтована моделі. Розглянемо їх докладніше.

Кризово-інтервентна модель роботи з клієнтом передбачає надання допомоги безпосередньо у кризових ситуаціях, які можуть бути обумовлені змінами в природному циклі чи випадковими травмуючими обставинами. Проте, не зважаючи на індивідуальні відмінності й багатоаспектність причин, які призводять індивіда до кризового стану, його тривалість обмежена, як свідчить практика, приблизно 6-7 тижнями.

Втручання спеціалістів у такий період є досить ефективним, оскільки в період кризової ситуації людина особливо сприйнятлива і швидко відгукується на прояв допомоги. У такий період використовуються як внутрішні, так і зовнішні ресурси. Незалежно від того, що призвело клієнта до кризового стану, завданням соціального педагога є надання емоційної підтримки і спроба пом’якшити вплив стресової ситуації.

Допомогу можна вважати успішною, якщо вдається зняти гостру тривожність, напругу, агресивність, коли з’явиться нове розуміння проблеми і почне розвиватися адаптивна реакція.

Поява у сім’ї дитини з обмеженими можливостями є також причиною стресів. З метою попередження негативних наслідків цієї проблеми, сім’ї надається допомога соціального педагога, який оперативно втручається в життєву ситуацію і допомагає мобілізувати усі сили на підтримку батьків і дитини.

Звичайно, психологічна допомога є домінуючою. Проте і втручання соціального педагога є виправданим, оскільки допомога має бути не стільки глибоко психологічною, скільки комплексною і широкою за обсягом проблем та учасників подій, чию увагу потрібно привернути до проблеми сім’ї.

Щоб попередити відмову від дитини і залучити сім’ю до процесу реабілітації, необхідно, щоб вона мала реальну уяву про перспективи дитини і про ту роль, яку сім’я може відіграти в її житті.

Завдання соціального педагога – допомогти батькам подолати первісну реакцію пригніченості й розгубленості, а надалі зайняти активну позицію у реабілітації дитини, зосередивши зусилля не тільки на лікуванні, але й на розвитку її особистості, на пошуку адекватних способів соціалізації та досягнення оптимального рівня адаптації у суспільстві.

Для цього соціальний педагог надає освітню допомогу: інформацію родині, що стосується етапів відновлюваного лікування та перспектив дитини, підкріплюючи її документальними фактами, фото- і відеоматеріалами, повідомляє про можливість встановлення тимчасової інвалідності та пов’язаних з нею пільг.

Крім того, соціальний педагог виступає в якості посередника між медичним персоналом та сім’єю. У той час як медики зайняті лікуванням, він допомагає сім’ї подолати кризу і почати діяти. Наприклад, встановити зв’язок з іншими родичами, з сім’ями, які зазнали таких труднощів, з організаціями, здатними надати допомогу.

Таким чином, соціальний педагог в індивідуальних бесідах через освітню і посередницьку допомогу, тобто непрямим шляхом, досягає ефекту психологічної підтримки, впливаючи на почуття сумніву і страху, що перешкоджають контролю над ситуацією. Крім того, сім’я може бути залучена до програми сімейної терапії та навчальних тренінгів, мета яких – поліпшення спілкування між членами сім’ї та вирішення прихованих проблем, які виявляються в кризовій ситуації. При такій організації допомоги не виключається, що окремим сім’ям знадобиться більш глибокий психотерапевтичний вплив, але вірогідність цього знижується.

Чим раніше (бажано на першу-другу добу життя дитини) відбудеться бесіда фахівця з батьками, тим менше будуть негативні наслідки пережитої кризи, так як можливість обговорення своїх проблем і одержання інформації сприяє фізичному і моральному відновлення сім’ї.

Перші гострі почуття, які відчувають батьки (шок, провина, біль), ніколи не зникають зовсім, вони як би дрімають, будучи постійною частиною емоційного життя сім’ї. У певні періоди сімейного циклу вони можуть стати дезадаптаційним чинником сімейного життя.

Несприятливі періоди нерідко пов’язані з віковими кризами дитини, коли в сім’ї посилюються психолого-педагогічні проблеми. Криза трьох років пов’язана з процесом формування основних індивідуально-психологічних якостей особистості й створення передумов для розвитку соціально-моральних якостей; 7-8 років – адаптація до нового соціального статусу школяра, засвоєння нового режиму життя, встановлення відносин з вчителем, дитячим колективом; 12-17 років – період самоутвердження, зміни стосунків із батьками й світом дорослих у цілому; 18-21 – соціальне самовизначення.

У такі моменти сім’я потребує більшої підтримки, причому з урахуванням наявних фізичних або психічних особливостей, що обумовлюють відставання в розвитку, ці періоди можуть не збігатися з реальним віком дитини.

Втручання у кризову ситуацію зазвичай є першою сходинкою у взаємодії з сім’єю, яка виховує дитину з обмеженими можливостями. На подальших стадіях реабілітації дитини знаходить застосування проблемно-орієнтована модель взаємодії.

Таким чином, соціальний педагог через просвітницьку і посередницьку допомогу досягає ефекту психологічної підтримки, впливає на почуття сумнівів і страху, які заважають контролю над ситуацією. Крім того, сім’я може бути залучена до програми сімейної терапії і навчальних тренінгів, метою яких є налагодження контактів між сім’ями та подолання прихованих проблем, характерних для кризових ситуацій. Звичайно, кожна сім’я потребує значної уваги і різного рівня активності в допомозі.

Втручання у кризову ситуацію, зазвичай, є першою сходинкою взаємодії соціального педагога з сім’єю, яка виховує дитину з особливими потребами. Наступною сходинкою є проблемно-орієнтовна модель взаємодії, яка є короткотерміновою стратегією роботи, тривалість якої не перевищує 4 місяців і передбачає приблизно 10-12 контактів із клієнтом. Проблемно-орієнтовна модель має на меті вирішення практичних питань, зосереджується лише на тій проблемі, яку усвідомлює клієнт і над якою він готовий працювати. Саме в цей період клієнт переходить до вирішення ряду проблем самостійно, що свідчить про результативність роботи спеціаліста.

Дана технологічна модель застосовується як в індивідуальній, так і в груповій терапії, в тому числі і в роботі з сім’ями, основний принцип якої полягає в концентрації уваги на пом’якшенні основних проблем через визначення і вирішення спершу простих завдань, а поступово й складних, що переконує клієнта у його спроможності вирішувати проблему.

Соціальний педагог у межах даної технологічної моделі поєднує в єдину систему методи роботи з окремим індивідом (одним із батьків чи дитиною), сім’єю в цілому, а також із сім’єю і її найближчим оточенням. Звичайно, робота з усією сім’єю потрібна, якщо назріла криза у стосунках між членами сім’ї, погіршився стиль виховання, психологічний клімат сім’ї став несприятливим тощо.

Важливим методом проблемно-орієнтовної моделі є укладення угоди між спеціалістом, який надає допомогу, і клієнтом – у даному випадку це сім’я чи її представник. Угода має містити:

• опис ключової проблеми (чи проблем), яка вимагає вирішення;

• мету і завдання спроектованої роботи;

• процедури і методики, які будуть застосовані;

• вимоги до клієнта і спеціаліста, визначення ролей кожного з них у процесі вирішення проблеми (для соціального педагога це в основному зустрічі, бесіди, листи, оформлення документів, телефонні контакти тощо);

• обумовлюються також терміни спільної діяльності і дії, якщо угода буде порушена однією із сторін.

При складанні контракту сім’я або окремі її члени повинні визначити бажані і здійсненні цілі і завдання майбутньої діяльності. А соціальний педагог повинен визначити граничні терміни, які будуть обов’язковими і для нього, і для підопічного, і допомогти останньому у виборі та здійсненні цілей.

Цей метод дозволяє надати відносинам більш організованого і чіткого характеру. Крім того, угода – це один із способів реалізації етичних принципів у відносинах спеціаліста і клієнта, встановлення довірливих стосунків, можливість уникнути непорозумінь.

Звичайно ж, угода визначає стиль відносин, а не їхній зміст. На жаль, часто цей метод роботи соціальними педагогами ігнорується.

Слід підкреслити, що угода оформляє відносини, але не визначає їх зміст. Проблеми, які можна вирішувати з використанням цього методу, різноманітні.

Незважаючи на переваги угоди, існує ряд причин, що ускладнюють її застосування: а) індивідуальні особливості клієнта: скритність, замкнутість, нещирість, саботаж контракту; б) стислість термінів, коли соціальний педагог має можливість лише 1-3 рази зустрітися з сім’єю; в) недостатній професіоналізм (наприклад, соціальному педагогові не вдалося досягти порозуміння з родиною).

Довготривалі форми роботи потребують пролонгованого спілкування з клієнтом (від 4-х місяців і більше) і в основному базуються на психолого-соціальному підході.

Психосоціальна модель взаємодії з клієнтом передбачає більш повне розуміння людей у контексті існуючої дійсності і використання цих знань у допомозі клієнту. Таким чином, основна ідея цієї моделі полягає в тому, щоб зрозуміти людину в ситуації, пов’язати її почуття, переживання, вчинки з впливом довкілля і, виявивши причинно-наслідкові зв’язки, знайти вихід із несприятливого становища.

У межах цієї моделі аналізується не лише сучасне, але й минуле клієнта, для чого можна використати метод генограм сімейного дерева. Водночас використовується метод індивідуальної роботи, оскільки клієнт у психосоціальній моделі часто перебуває в пасивній позиції.

Основне завдання даної моделі – зміна клієнта у конкретному випадку сімейної системи, адаптація її до виконання своєї специфічної функції – реабілітації дитини-інваліда.

Психосоціальна модель, не дивлячись на те, що клієнту в ній відводиться пасивна роль, може успішно застосовуватися в практичній роботі соціального педагога, оскільки для надання соціальної допомоги необхідно розуміти внутрішній світ людини і її стосунки з оточуючими.

Намагаючись зрозуміти внутрішні й зовнішні причини несприятливої обстановки у сім’ї, що склалася, високо оцінюючи її потенціал до росту й розвитку при наявності відповідних умов, ресурсів і допомоги, соціальний педагог дотримується принципів психосоціального підходу.

На діагностичному етапі в процесі здійснення психосоціальної моделі взаємодії з сім’єю важлива роль відводиться аналізу особистісних особливостей її членів, дотриманню тих або інших цінностей, визначенню захисних механізмів, стереотипів поведінки.

Основні завдання психосоціального підходу:

• змінювати клієнта, у даному випадку – сімейну систему, адаптуючи її до виконання своєї специфічної функції (реабілітації дитини-інваліда);

• змінювати ситуацію – інші системи, що мають вплив на сім’ю;

• впливати на те й інше одночасно, з сім’єю використовується переважно у тому випадку, коли є можливість встановлення тривалих контактів, які дозволяють глибше досліджувати сімейну систему, спостерігати її динаміку і впливати на неї.

Психосоціальна модель взаємодії з сім’єю використовується переважно в тому випадку, коли є можливість встановлення довгострокових контактів, які дозволяють глибше дослідити сімейну систему, спостерігати її динаміку і впливати на неї.

В умовах низької мотивації звернення сімей за соціально-педагогічною, психологічною допомогою доцільно застосовувати таку форму роботи з сім’єю, як патронаж (або надання послуг клієнту вдома). Патронаж – одна із форм роботи соціального педагога, яка проявляється в наданні адресної соціальної допомоги сім’ї вдома з діагностичними, контрольними, адаптивно-реабілітаційними цілями, дозволяє налагоджувати й підтримувати тривалі зв’язки з нею, своєчасно виявляти її проблемні ситуації, надавати термінову (економічну, соціально-побутову, лікувально-профілактичну, соціально-педагогічну, психологічну, правову) допомогу.

Розрізняють такі види патронажу, які використовуються при вирішенні проблем виховання й розвитку дитини з обмеженими можливостями.

Соціально-економічний патронаж – допомога у вирішенні матеріально-побутових проблем сім’ї: допомога в отриманні різних соціальних виплат; допомога в отриманні безкоштовних медикаментів; залучення спонсорів для надання матеріальної й натуральної допомоги; сприяння у вирішенні проблеми житла, працевлаштуванні дітей-інвалідів після досягнення ними повноліття чи закінчення навчання; сприяння в підтримці побутових умов відповідно до санітарно-гігієнічних вимог тощо.

Соціально-психологічний патронаж – допомога у вирішенні психологічних проблем сім’ї та окремих її членів: психодіагностика (базова, поточна, за запитом, завершальна); психопрофілактика; психокорекція; психотерапія; сімейне та індивідуальне психологічне консультування; організація та проведення тренінгів; моніторинг психічного стану та розвитку дитини; моніторинг інтеграції дитини в сім’ї та громаді.

Медико-соціальний патронаж – допомога в отриманні спеціалізованих медичних послуг: медичні консультації; масаж, загальний і спеціальний; надання фізіо- та інших медичних процедур; складання плану медичного патронажу та контроль за його виконанням; пошук коштів на медичну допомогу для особливих видів лікування; оформлення клопотань і направлення до установ охорони здоров’я.

Соціально-правовий патронаж – діяльність, спрямована на дотримання державних гарантій стосовно дітей-інвалідів, які виховуються у сім’ї, а також здійснення заходів із захисту їхніх прав та законних інтересів: консультації батьків, соціальних педагогів з питань чинного законодавства; здійснення заходів із захисту прав і законних інтересів сім’ї та дитини з обмеженими можливостями; оформлення документів (написання запитів, листів, клопотань, звернень та інших письмових документів); робота з нормативною базою для вивчення особливих питань, які виникають у ході поточної роботи та формування вибірок нормативних актів; підготовка та інструктаж соціальних педагогів для представлення інтересів дітей-інвалідів та їхніх сімей; представництво інтересів у суді.

Специфіка патронажу як форми роботи із сім’єю полягає в тому, що він повинен здійснюватися систематизовано, комплексно й у визначений термін (не нескінченно!) групою кваліфікованих фахівців різного профілю. При цьому до кожного члена сім’ї застосовується індивідуальний підхід. Для допомоги конкретній сім’ї залучаються різні відомства й установи (соціального захисту, охорони здоров’я, освіти, культури, житлово-комунального господарства тощо).

Здійснення патронажу вимагає дотримання ряду етичних принципів: принципу самовизначення клієнта, добровільності прийняття допомоги, конфіденційності, тому завжди слід інформувати сім’ю про візит спеціаліста і його цілі.

Патронаж може проводитися з такими цілями:

• діагностичні: ознайомлення з умовами життя, вивчення можливих факторів ризику, дослідження проблемних ситуацій;

• контрольні: оцінка стану сім’ї і дитини, динаміка проблеми, аналіз ходу реабілітаційних заходів, виконання батьками рекомендацій тощо;

• адаптаційно-реабілітаційна допомога (освітня, психологічна, посередницька).

При цьому соціальний педагог повинен завуалювати діагностичні і контрольні цілі, щоб сім’я не відчувала себе підконтрольною і залежною. Хоча в асоціальних сім’ях такі цілі не варто скривати, оскільки ці сім’ї мають усвідомлювати невідворотність „втручання” спеціаліста у їхню життєдіяльність і виховання дітей з обмеженими можливостями.

Виділяють етапи патронажу: 1) знайомство, запрошення до співробітництва; 2) входження до сім’ї, створення й підтримка мотивації до виходу з кризи; 3) збирання інформації про сім’ю; 4) аналіз інформації про сім’ю; 5) виведення сім’ї із соціальної ізоляції; 6) оцінка результатів діяльності. Вихід із сім’ї.

Тож зупинимося на змісті кожного з цих етапів роботи, керуючись тим, що кожний етап має свою мету, завдання, форми й методи роботи; передбачає корекцію під час безпосередньої роботи; виконується послідовно в межах визначеного алгоритму; має проміжні й кінцевий результати.

Перший етап. Знайомство. Мета цього етапу – визначення необхідності й можливості роботи із сім’єю, що виховує дитину з обмеженими можливостями. На цьому етапі здійснюється оцінка сімейної ситуації й виявляються її потреби.

На цьому етапі соціальний педагог особисто приділяє увагу підготовці до надання конкретної допомоги, визначенню кола проблем, які він має вирішувати, налагодженню особистого контакту й залученню сім’ї, що виховує дитину-інваліда, до процесу прийняття рішення щодо соціальної допомоги.

Робота із сім’єю починається з укладання договору між сім’єю та установою, де працює соціальний педагог. Договір не має юридичної сили. Він установлює „правила гри”, окреслює коло зобов’язань, а також закріплює у свідомості сторін факт добровільного входження в певні ділові стосунки для досягнення спільної мети. Це дозволяє надати відносинам організованого й чіткого характеру.

Другий етап. Входження в сім’ю, створення й підтримка мотивації до виходу з кризи. Метою цього етапу є організація мотивів до тривалої роботи, підвищення відповідальності сім’ї, установлення доброзичливого контакту. На цьому етапі формуються чіткі уявлення про методи роботи й можливості соціального педагога. Соціальний педагог повинен допомагати спочатку втілити наявний позитивний потенціал сім’ї в плани й наміри, а потім допомогти втілити його в реальні дії, вчинки, послідовність цілеспрямованих дій, які сприятимуть виходу з кризи.

У роботі із сім’єю дуже важливим є питання створення й підтримки на високому рівні мотивації. Мотиви до роботи базуються на усвідомленні сім’єю необхідності змін, підкресленій уваги до сім’ї з боку соціуму; хорошому контакті, довірі членів сім’ї; чіткому усвідомленню можливостей соціального педагога, методів його роботи; реальних результатах перших спільних кроків; вільному виборі, в основі якого позитивні наміри самих членів сім’ї; необхідності своєчасної (всебічної інформаційної, організаційної, матеріальної, моральної) підтримки соціальним педагогом зусиль членів сім’ї для досягнення успіху; висуненні реально досяжної мети; поступовому вирішенні проблеми (поетапності).

Підсумками другого етапу мають бути:

• чітке усвідомлення соціальним педагогом ситуації, що склалася із сім’єю, яка виховує дитину з обмеженими можливостями; розуміння її особливостей та найбільш впливових чинників, які потрібно усунути або змінити; визначення цілей і завдань, методів і засобів, які доцільно застосовувати стосовно сім’ї, її найближчого та ширшого соціального оточення для досягнення очікуваних результатів;

• розуміння сім’єю витоків своїх проблем, сформована готовність до співпраці й мотивації до застосування особистих зусиль, погодження із визначеними цілями, завданнями, методами, термінами й зобов’язаннями, бажанням діяти за визначеним планом.

Третій етап. Збирання інформації про сім’ю. Мета етапу – створити інформаційну базу для здійснення змін. На цьому етапі необхідно зібрати відомості про сім’ю, зіставити інформацію з різних джерел. Інформацію слід збирати протягом усієї роботи із сім’єю. Матеріал про сім’ю потрібний для подальшої роботи з нею.

Батьки мають брати активну участь у процесі збирання інформації. Починати збирати інформацію потрібно з опитування батьків про дитину та її поведінку. Узагальнений висновок з інформації, зібраної від них про дитину, її оточення, сім’ю, можна окреслити як екологічний діагноз. Ці відомості доцільно заносити до різноманітних карт базової оцінки дитини.

Батькам варто наголошувати на важливості отриманої від них інформації, оскільки вона сприяє визначенню ефективних способів допомоги дитині. Під час опитування слід надати можливість батькам задавати запитання.

Соціальний педагог розпочинає свою роботу із збирання точної, повної, достовірної, об’єктивної інформації про членів сім’ї та її найближчого оточення в місцях їх перебування.

Йому необхідно знати: склад сім’ї; характеристику зовнішніх і внутрішніх контактів сім’ї; норми, цінності, правила, уявлення даної сім’ї; здатності й можливості членів сім’ї; рівень матеріального забезпечення, особливості організації побуту; стан здоров’я, образ життя й звички членів сім’ї.

Для збирання інформації соціальний педагог користується великим набором методів. Перш за все це бесіда з членами сім’ї й особами з її найближчого оточення.

Соціальний педагог може використати такі різновиди бесіди, як структуроване інтерв’ю, або бесіда в розширеному складі (із залученням інших працівників, або особливо важливих для членів сім’ї персон.

Для збору інформації доцільно активно застосовувати діагностичні методи. Перш за все – це соціальна діагностика сім’ї, яка має дитину-інваліда.

З метою визначення стану психологічного клімату сім’ї соціальний педагог може використати відкрите та приховане спостереження, тест-методики (8-колірний тест Люшера, шкала оцінки тривожності К. Спілбергера-Ханіна, САН, шкала депресії, методика оцінки настрою, оцінка емоційного стану за А. Уесман, Д. Ріксон, тест Айзенка, питальник Дж. Кеттела, методика „Незакінчені речення”, метод С. Розенцвейга, шкала рівня суб’єктивного контролю, тест Т. Лірі, тест „Дім – дерево – людина”, тест „Неіснуюча тварина”, малюнок сім’ї тощо), які передбачають вивчення міжособистісних стосунків членів сім’ї. Для діагностики стосунків батьків з дітьми та з’ясування типу виховання, притаманного цій сім’ї, можна використовувати такі методики, як „Аналіз сімейних взаємин” (АСВ) Е. Ейдеміллера, „Тест-запитальник батьківського ставлення” А. Варги, питальник „Вимірювання батьківських установок і реакцій” Е. Шефера, „Сімейний тест стосунків” – модифікований варіант тесту І. Маяковської.

Для додаткового дослідження емоційного стану сім’ї та сімейних стосунків можуть бути використані тести Т. Лірі, питальники „Аналіз сімейної тривоги” та „Конструктивно-деструктивна сім’я” Е. Ейдеміллера, кольоровий тест ставлень А. Еткінда тощо, а також результати обстеження, проведеного іншими спеціалістами, що дозволяє зіставляти різні оцінки та робити об’єктивні й достовірні висновки.

Соціальний педагог в міру необхідності звертається до консультативної допомоги спеціалістів і використовує їх висновки в своїй роботі. Збирання інформації про сім’ю є перманентним елементом роботи соціального педагога. На основі інформації він формує стосунки з сім’єю та плани спільної роботи по виходу сім’ї з кризи.

Перш ніж розпочинати роботу в сім’ї, слід визначити коло проблем, які хвилюють її чи з’явилися в цій сім’ї. Визначений соціально-психологічний діагноз служить відправною точкою для подальшої взаємодії із сім’єю, дозволяє обирати методи й форми роботи соціального педагога.

Четвертий етап. Аналіз інформації про сім’ю. Мета цього етапу – вибір напрямків, способів і засобів роботи. На цьому етапі соціальний педагог опрацьовує отриману інформацію, порівнює дані, отримані з різних джерел різними методами. Аналіз інформації соціальний педагог здійснює з метою пошуку оптимальних підходів до вирішення проблем сім’ї, найбільш ефективних способів взаємодії з нею. При цьому соціальний педагог не тільки надає інформацію, що є в нього, але й постійно черпає важливу інформацію про можливі теоретичні й практичні підходи до вирішення тих або інших проблем сім’ї.

Підсумком цього етапу мають бути:

• чітке усвідомлення соціальним педагогом ситуації, яка склалася із сім’єю, розуміння її особливостей, причин, найбільш впливових чинників, які потрібно усунути або змінити, визначення цілей і завдань допомоги, методів і засобів, які доцільно застосувати стосовно самої сім’ї, її найближчого та ширшого соціального оточення для досягнення очікуваних результатів;

• розуміння сім’єю коренів своїх проблем, сформована готовність до співпраці й мотивація до застосування особистих зусиль, погодження із визначеними цілями, завданнями, методами, термінами й зобов’язаннями, бажання діяти за визначеним планом;

• розроблений пакет діагностичної, плануючої та погоджувальної документації, визнаний усіма учасниками реалізації планів.

П’ятий етап. Виведення сім’ї із соціальної ізоляції. Мета – створення нових або відновлення порушених позитивних контактів сім’ї із соціумом. Завдання – вирішення конкретних проблем сім’ї; підвищення рівня соціальної компетентності сім’ї.

Соціальний педагог і сім’я спільно виробляють індивідуальний план найближчого етапу (наприклад, план на місяць або план досягнення конкретного проміжного результату). Індивідуальний план – документ, що складається з урахуванням виявлених проблем дитини та родини й містить перелік чіткої системи заходів, що мають бути виконані соціальним педагогом упродовж фіксованого відрізку часу. Заплановані заходи спрямовані на розвиток можливостей дитини та задоволення потреб родини й мають на меті соціальну адаптацію дитини в суспільстві та запобігання соціальній ізоляції родини.

Індивідуальний план складається соціальним педагогом на основі зібраної інформації. Заповнює план соціальний педагог, який веде справу дитини. Деякі розділи плану потребують інформації, що базується на індивідуальних спостереженнях за дитиною, спілкування з батьками, близькими дитині особами, тому на такі записи потрібно звернути особливу увагу, щоб вони не мали суб’єктивної оцінки.

Окрім планів патронажу, соціальний педагог, який працює із сім’єю, має вести щоденник роботи, визначаючи окремі проблеми та питання, які вирішуються в ході патронажу. Зафіксовані моменти соціально-педагогічної роботи із сім’єю дають змогу простежувати виникнення та шляхи подолання кризових ситуацій у родині, крім того, демонструють практичну роботу соціального педагога в ході реалізації патронажу.

Шостий етап. Оцінка результатів діяльності. Вихід із сім’ї. Метою роботи на цьому етапі є стабілізація позитивних змін. Шостий етап включає:

• оцінку змін (вимірювання результатів), які відбулися в процесі надання соціальних послуг і після того, як вони були отримані сім’єю;

• вивчення нових потреб, які з’явилися в сім’ї в результаті змін, що сталися, і вимагають задоволення;

• розробку, якщо це потрібно, нового, додаткового, плану соціальної допомоги або припинення роботи із сім’єю, якщо ситуація це уможливлює;

• підготовку сім’ї до згортання соціальної допомоги (патронажу) як складової припинення роботи;

• додаткове кураторство сім’ї й оточення, якщо це потрібно для профілактики небажаних наслідків і закріплення позитивних змін.

Методичними особливостями цього етапу є те, що сім’я має бути підготовленою до припинення активного втручання, і воно повинно відбуватися поступово, за рахунок скорочення обсягів допомоги. Таке скорочення відбувається тоді, коли соціальний педагог за результатами підсумкової оцінки має підстави судити, що позитивні зміни набули ознак достатньої сталості. При цьому в порядку додаткового кураторства за сім’єю зберігається можливість звертатися до соціального педагога після припинення активного втручання.

Таким чином, можна стверджувати, що патронаж – одна із форм роботи, яка полягає у відвідуванні спеціалістом клієнта вдома з діагностичними, контрольними чи адаптаційно-реабілітаційними цілями, що дозволяє налагоджувати і підтримувати тривалі зв’язки з ним, своєчасно виявляти проблемні ситуації, надаючи термінову допомогу.

Важливе місце серед соціальних технологій має консультація. Наприклад, у психосоціальній моделі консультаційна бесіда є провідним методом взаємодії з клієнтом.

Консультація є взаємодією між двома або кількома людьми, в ході якого певні спеціальні знання консультанта використовуються для надання допомоги консультованому у вирішенні поточних проблем або при підготовці до майбутніх дій, які передбачаються. Дії консультанта можна також оцінювати як каталізатор, що полегшує роботу, допомагає консультованому більш систематично й об’єктивно оцінити проблеми, які стоять перед ним, з метою розширення вибору різних варіантів поведінки.

Від класичної психотерапії консультування відрізняється відмовою від концепції хвороби, великою увагою до ситуації й особистісним ресурсам, від навчання – наданням значення не стільки знанням, які повідомляються консультантом клієнту в ході консультативних зустрічей, скільки особливим стосункам між консультантом і клієнтом, які допомагають останньому знаходити додаткові можливості самостійного подолання труднощів. Тим більше тут між цими трьома областями не існує жорстких меж: методи психотерапії, консультування й навчання взаємозбагачують один одного.

Оскільки консультування призначене для надання допомоги практично здоровим людям, що відчувають труднощі при вирішенні життєвих завдань, воно спроможне знайти широке застосування і в соціальній практиці, націленій на реабілітацію сім’ї дитини з обмеженими можливостями.

Соціальний педагог, працюючи з сім’єю, може використати найбільш поширені прийоми консультування: емоціональне зараження, навіювання, переконання, художні аналогії, мінітренінг та ін. При цьому консультаційна бесіда може бути наповнена різноманітним змістом і виконувати різні завдання – освітні, психологічні, психолого-педагогічні.

Якщо сім’я не є ініціатором взаємодії з соціальним педагогом, консультування може проводитися в завуальованій формі. Кінцева мета консультативної роботи – за допомогою спеціально організованого процесу спілкування активізувати внутрішні ресурси сім’ї, підвищити її реабілітаційну культуру й активність, відкоректувати ставлення до дитини. Ефект консультаційної роботи багато в чому визначається успіхом на попередніх етапах циклу допомоги, який рівень довіри досягнутий у взаємовідношеннях між членами сім’ї і соціальним педагогом.

Об’єктивна необхідність використання даного методу пов’язана з тим, що значна частина сімей, які мають дитину з особливими потребами, знаходиться в гострих або хронічних стресових станах, відчувають труднощі адаптації до свого нового статусу, мають нестійку мотивацію до участі в реабілітаційному процесі, зіштовхуються з складнощами міжособистісного спілкування всередині сім’ї і з найближчим оточенням і багато іншого. І, окрім нових знань, їм потрібне спеціально організоване довірливе спілкування.

Щоб виконати регулюючу й підтримуючу функцію, спілкування повинно будуватися на паритетних началах, відрізнятися відкритістю, повагою, взаємним прийняттям особистості партнера, здатністю зрозуміти співбесідника, наданням емоційної підтримки.

Виділяють наступні етапи консультування сім’ї, яка виховує дитину з обмеженими можливостями.

Перший етап. Знайомство. Встановлення контакту. Форми досягнення необхідного рівня довіри і взаєморозуміння. Від першого враження про фахівця залежить як результат консультації, так і весь подальший хід дослідження. Тональність першої фрази, виразність міміки, відкритість усмішки – ці невербальні засоби, необхідні фахівцеві для встановлення контакту з дитиною з обмеженими можливостями і її сім’єю, для отримання можливості ввійти у світ їхніх проблем. Батьки й дитина з першої хвилини можуть знаходиться в певній напрузі. Про це будуть свідчити вираз облич, пози, підвищений або знижений тон голосу. Не варто забувати, що для членів сім’ї хворої дитини ця консультація – ще одне випробування у низці спроб знайти істину, зцілення і спокій. Тому позитивна тональність розмови, яку організовує спеціаліст, його бадьоре привітання, дозволять зняти напруженість і приступити до вивчення проблем цієї сім’ї.

Другий етап. Визначення проблем сім’ї зі слів батьків. Спочатку спеціаліст розмовляє зі всіма членами сім’ї, які прийшли на консультацію, з’ясовуючи проблеми, які їх хвилюють. Він уважно слухає батьків дитини і лише зрідка задає питання для уточнення деталей. Потім розмова може тривати окремо без дитини з кожним дорослим, за їхнім бажанням. Але розмова з матір’ю і батьком проводитися обов’язково.

Найчастіше батьків дітей з обмеженими можливостями хвилюють наступні проблеми:

• труднощі, що виникають у процесі навчання і виховання дитини;

• неадекватні поведінкові реакції дитини (негативізм, агресія, страхи, агресивне ставлення до батьків);

• негармонійні відносини з однолітками (здорові діти „обтяжуються”, соромляться хворого брата чи сестру, піддають глузуванням і приниженням; в школі, дитячому садку, на вулиці діти показують на хвору дитину пальцем або пильно, з підвищеним інтересом розглядають її фізичні недоліки, ображають, відмовляються з нею дружити та ін.);

• неадекватні міжособистісні відносини дитини з близькими родичами (в одних випадках родичі шкодують хвору дитину, гіперопікають, в інших – хтось із членів сім’ї не бажає підтримувати з хворою дитиною відносини; хвора дитина, у свою чергу, може проявляти грубість чи агресію по відношенню до близьких);

• невідповідність між оцінкою можливостей дитини фахівцями освітньої установи та батьками: останні скаржаться, що вихователь недооцінює їх дитини;

• порушення подружніх відносин між матір’ю і батьком дитини;

• емоційний відкинення хворої дитини будь-ким з батьків; навіть відмова їй у матеріальному забезпеченні;

• неадекватне ставлення одного з подружжя до хворої дитини або до іншого своїй дитині з нормальним розвитком (прояв почуття ревнощів, гніву, агресії).

У індивідуальній бесіді з батьками фахівець збирає інформацію. Він знайомиться з історією сім’ї, уточнює її склад, з’ясовує анамнестичні дані дитини, історію її народження і розвитку, вивчає документацію (результати клінічних та психолого-педагогічних досліджень, характеристики з освітніх установ тощо).

На цьому етапі у фахівця формується первинне узагальнене уявлення про проблеми дитини та її сім’ї.

Третій етап. Діагностика стану дитини. На цьому етапі здійснюється діагностика особливостей дитини, і прогнозуються її можливості. У процесі діагностики фахівець виявляє як рівень сформованості вищих психічних процесів (їх відповідність віковим нормативам), так і особистісні характеристики дитини. Основна мета обстеження – комплексна психологічна діагностика. Вона включає: визначення характеру і ступеня порушень у дитини; виявлення індивідуальних особливостей інтелектуальної, емоційно-вольової та особистісної сфер дитини; оцінка адекватності її поведінки, характеру відносин з оточуючими, рівня критичності дитини до зауважень спеціаліста або близьких, контакту батьків з дитиною.

Четвертий етап. Визначення реальних проблем сім’ї. Цей етап продовжує процедуру діагностики та консультування сім’ї. Він присвячений обговоренню з батьками дитини реальних проблем, які були виявлені фахівцем у процесі вивчення дитини та її сім’ї. Фахівець уточнює проблему, а при необхідності і переформулює її. Його завдання на цьому етапі полягає в тому, щоб звернути увагу батьків на дійсно істотні і значущі сторони проблеми. Він підказує батькам можливий вихід, а в разі невірної постановки ними проблеми прагне переконати в неправильності їхньої власної позиції. У кожному окремому випадку фахівець вибирає тактику „малих кроків” і, використовуючи як доказ об’єктивності своєї позиції результати психологічного вивчення дитини, отримані в ході діагностики, поступово намагається змінити погляд батьків на постановку проблеми. Це найскладніша і енергоємна частина консультування. Переконати батьків і змінити їх позицію не завжди вдається відразу (іноді і зовсім не вдається). Тому розумніше вибирати компромісне рішення і давати можливість батькам оцінити пропонований спосіб вирішення проблеми і не відразу, а обдумуючи його протягом певного часу.

П’ятий етап. Визначення способів, за допомогою яких проблеми можуть бути вирішені. Основні проблеми сім’ї, яка виховує дитину з обмеженими можливостями, можуть бути вирішені у результаті здійснення наступних заходів:

• правильного вибору для дитини з обмеженими можливостями програми навчання та виду спеціальної (корекційної) освітньої установи;

• організації корекційної роботи з дитиною в домашніх умовах;

• навчання батьків навичкам виховання дитини з обмеженими можливостями;

• формування у дитини адекватних відносин з усіма членами сім’ї та іншими особами (родичами, вчителями);

• зміна думки батьків про „безперспективність” розвитку їхньої дитини;

• встановлення адекватних взаємин між усіма членами сім’ї і формування на цій основі сприятливого психологічного клімату.

Спеціаліст дає батькам докладні рекомендації по кожному з перерахованих вище напрямків. Слід їх попередити про віддалені результати запропонованих заходів. Фахівець повинен переконати батьків у тому, що існуючі проблеми можуть бути зняті або згладжені, а якщо не слідувати за запропонованим шляхом, ситуація може ускладнитися. Необхідно продемонструвати упевненість в тому, що копітка і важка праця батьків буде увінчаний успіхом: їхня дитина адаптується до самостійного життя повністю або частково, буде корисною, потрібною і улюбленою у сім’ї. Якщо ж батьки не поділяють позицію спеціаліста або сумніваються в тому, що здатні здійснити намічений план, необхідно рекомендувати їх дитині відвідування корекційних навчальних занять. На цих заняттях зможуть бути присутніми і вони самі в якості учасників.

Шостий етап. Підведення підсумків, резюмування, закріплення розуміння батьків проблем, сформованих фахівцем. Наприкінці бесіди спеціаліст заново формує проблеми сім’ї, інтерпретує існуючі труднощі і вказує способи їх вирішення. Для усвідомлення батьками сімейних проблем у формулюванні й інтерпретації фахівця необхідний якийсь час. Новий погляд на проблему у них формується поступово. У батьків може навіть спочатку виникнути незадоволеність від результатів консультування (особливо якщо їх позиція піддавалася сумніву). У такому разі доцільно запросити сім’ю на додаткове консультування і запропонувати корекційні заходи.

Поряд із консультативними бесідами, за правилом, індивідуальними, що мають на меті активізувати потенціал окремих членів сім’ї (частіше всього матері дитини) можуть застосовуватися групові методи роботи з сім’єю (сім’ями) – тренінги.

Психологічний тренінг є поєднанням багатьох прийомів індивідуальної і групової роботи, націлених на формування нових психологічних умінь і навичок. У наш час цілі тренінгових програм, що проводяться, розширилися, і тренінг перестав бути лише галуззю практичної психології, зайнявши почесне місце в соціально-педагогічній роботі, системі освіти.

У освітніх тренінгах активно використовуються, наприклад, індивідуальні вправи на володіння своїм тілом, емоціями; рольові ігри в малих групах; система домашніх завдань, виступів, дискусій; прийоми арттерапії, ігротерапії, перегляд відеоматеріалів та ін. Але, як і раніше, в основі тренінгових програм лежить групова дискусія й рольова гра – у різноманітних модифікаціях і поєднаннях.

Тренінг є одним з найбільш перспективних методів вирішення проблеми психолого-педагогічної освіти батьків. Ця проблема не втрачає своєї актуальності протягом останніх десятиліть. Особливо гостро вона стоїть по відношенню до батьків дітей з особливими потребами. В Україні, на рівні популярного книжкового викладу проблем розвитку, виховання й навчання дітей, сімейна психотерапія, яка набирає силу, частково намагається брати на себе освітні функції, але психотерапевтичні послуги поки що не стали поширеними й доступними в багатьох регіонах нашої країни.

Для того, щоб тренінг одержав визнання і був успішним, він повинен бути максимально цілеспрямованим й інтенсивним; нові вміння й навички повинні формуватися поступово, з наданням широких можливостей для їхнього закріплення. Перед батьками треба ставити завдання, адекватні рівню їх можливостей, слід використовувати безперервну систему зворотного зв’язку та ін.

Одним з важливих принципів розробки змісту тренінгу відзначимо його гнучкість та індивідуальність, тобто програма тренінгу повинна передбачати як потреби батьків, так і завдання реабілітаційного процесу, і розроблятися з цілями, спільно прийнятими педагогами й батьками.

Освітні тренінги для батьків спрямовані перш за все на розвиток умінь і навичок, які допомагають сім’ям вчитися керувати своїм мікросередовищем, ведуть до вибору конструктивних життєвих цілей і конструктивної взаємодії. Серед таких навичок розрізняють:

• комунікаційні вміння та навички (вміння „активного слухання”, безоцінна реакція, яка свідчить про те, що батьки зацікавлено слухають і розуміють свою дитину; обробка прийому „Я-повідомлення”, що виражає особисте занепокоєння батьків можливими наслідками дій дитини та ін.);

• психогігієнічні (прийоми подолання стресових ситуацій, повсякденної саморегуляції, надання психотерапевтичного впливу на дитину та ін.);

• психолого-педагогічні (прийоми раннього розвиваючого навчання, модифікації поведінки дитини, ігротерапія та ін.).

Групові моделі роботи дають можливість батькам обмінюватися один з одним досвідом, задавати питання й прагнути одержати підтримку й схвалення в групі. Крім того, можливість брати на себе роль лідера при обміні інформацією розвиває активність і впевненість батьків.

Під час тренінгу, як і консультативної бесіди, особливий акцент робиться на створенні клімату довіри. Однак управління груповим процесом за кількома параметрами складніше індивідуального консультування.

Створення клімату довіри істотною мірою визначається особливою технологією проведення занять, при якій ведучий не є викладачем у традиційному розумінні цього слова. Його рольова позиція спрямована не на протиставлення себе групі, а на інтеграцію з нею. При цьому ведучому необхідно виступати одним із учасників групи і в той же час виконувати управлінські функції. Тобто основне завдання соціального педагога, що проводить тренінг, полягає не в читанні лекції, а в умілій організації дискусії, при якій ніхто не залишається в тіні і ніхто не пригнічує інших учасників своєю активністю.

Не дивлячись на високі вимоги при відповідній підготовці соціальних педагогів, саме групові форми роботи, зокрема освітні тренінги для батьків, ефективність яких доказана зарубіжним досвідом, входять до розряду провідних технологій соціально-педагогічної взаємодії.

Вищеописані методи (консультативна бесіда, освітній тренінг) є універсальними, тобто використовуються в тривалих і нетривалих формах роботи.

Ще однією формою роботи є батьківські групи. На сьогоднішній день формат цих груп є поєднанням клубної, терапевтичної та семінарської форм роботи, превалювання однієї з цих форм роботи швидше пов’язано з побажаннями конкретної групи батьків і етапом існування самої групи. З досвіду роботи таких груп найбільш успішні ті, які ведуть психолог і соціальний педагог спільно. Психолог відповідає в цілому за створення простору бесіди, реалізує психотерапевтичні завдання, володіє різними формами і методами психотерапевтичної та тренінгової роботи. Соціальний педагог (краще, якщо це керівник групи, в якій займаються діти) знає особливості дітей, володіє програмою розвитку для цих дітей, що реалізується в процесі занять. Наявність таких двох провідних дозволяє гнучко реагувати на запит батьків, створює певний обсяг, у якому ці запити можуть бути задоволені. Наявність соціального педагога створює в цьому плані відчуття безпеки, довіри, будучи більш звичною формою взаємодії між батьками і фахівцями. На групові зустрічі можна запрошувати різних фахівців, використовувати відеоматеріали.

Добре також, коли в групі вже присутні хоча б 1-2 активних і ініціативних батьків, які емоційно включені в роботу з дитиною або вже мають досвід роботи в подібного роду групах, – тоді вони можуть бути своєрідним центром об’єднання всіх батьків у групі.

Оптимальна кількість учасників у групі 5-10 осіб. Час роботи – 1,5 години один раз на тиждень. Залежно від побажань і можливостей такі групи можуть проводитися протягом декількох місяців або протягом усього року. Для багатьох батьків саме участь у групі є терапевтичним. Формат роботи дає можливість всім учасникам поділитися та обмінятися досвідом, проблемами та історіями хоча б їх часткового подолання, що саме по собі важливо. Досить часто батьки особливих дітей переконані, що їхні проблеми унікальні і в основному пов’язані з тим, що вони погані батьки або їхня дитина має найважчі порушення. Звичайний обмін історіями про труднощі та успіхи, розповідь про свою дитину можуть сильно змінити такий погляд на себе і свою дитину, побачити, що велика частина цих проблем характерна для інших учасників групи або що з такими ж проблемами можуть стикатися батьки звичайних дітей. Це дає можливість поряд з досвідом переживання ситуації як проблеми оцінити свій досвід також з точки зору компетентності і сили, відчути солідарність і об’єднання з іншими батьками.

Теми для роботи в групі в основному пропонують самі батьки, однак фахівці теж володіють цим правом і можуть виступати з ініціативою, якщо їм здається, що це буде корисно учасникам групи. Це можуть бути ті наболілі проблеми сім’ї з особливою дитиною, які батькам виявляється вкрай важко вирішити поодинці: „Поведінка та взаємодія в громадських місцях (транспорті, магазинах, дитячих майданчиках і т.д.)”, „Як подолати агресивну поведінку”, „Як розвивати побутові навички”, „Як навчитися краще розуміти свою дитину” та ін. Великий інтерес для учасників представляють також інформаційні повідомлення про організацію соціальної та освітньої допомоги дітям і людям з порушеннями у розвитку за кордоном.

Робота таких груп може бути одним з перших кроків на шляху до формування ініціативних батьківських об’єднань, які будуть спільно діяти в галузі реалізації прав своїх дітей і сімей на освіту і гідне життя.

Основні завдання:

• подолання ізоляції родин і окремих її членів, формування основи для взаємодопомоги та об’єднання сімей, створення груп батьків, які реалізують соціальні ініціативи;

• супровід сім’ї та окремих її членів, емоційна підтримка, пошук ресурсів;

• залучення сім’ї в процес терапії, корекції і навчання дитини, зміцнення батьківської компетентності та партнерської позиції по відношенню до фахівців;

• інформаційна підтримка;

• допомога у вирішенні сімейних та особистих труднощів.

Найпростішою формою є „батьківський клуб” – регулярне місце для зустрічей і спілкування батьків. Його мета – не розв’язання проблем дітей чи закладу, це тільки місце зустрічі й спілкування. Щоб ці зустрічі були добре організовані, і спілкування не перетворилося на балаканину, на початку батькам може бути потрібна допомога фахівців в організації та проведенні зустрічі. Важливо підготувати приміщення, дати оголошення, поширити інформацію. На початку зустрічі дати змогу усім познайомитися, створити теплу, привітну атмосферу (у цьому можуть допомогти різні „вправи-криголами” на знайомство, групову взаємодію). Тоді важливо чітко представити мету зустрічі власне як спілкування і підтримку, оголосити основні правила спілкування: говорити про себе, не випитувати, не перебивати, не коментувати і не осуджувати інших, поважати бажання інших говорити чи ні, дотримуватися часових рамок, слухати один одного. Упродовж перших зустрічей можуть знадобитися вправи на розвиток вміння слухати, бо, справді, однією з передумов плідних зустрічей є атмосфера слухання та дотримання певної культури спілкування, взаємного прийняття та толерантності. Тоді може бути час, присвячений спілкуванню. Батьки можуть або ж довільно кожен говорити про те, що для нього важливе, або ж обговорювати запропоновані теми: наприклад, моя сім’я; моя життєва дорога; що означає бути мамою дитини з обмеженими можливостями; подружні стосунки, брати/сестри тощо. Відповідно, якщо встановлюється тема, то соціальний педагог може підготувати її представлення – наприклад, запросити когось з „досвідчених” батьків прийти на зустріч і розповісти свою життєву історію, або показати на початку фрагмент відеофільму, зачитати якусь цитату на відповідну тему, чи ж запропонувати усім намалювати свою життєву дорогу, заповнити анкету... Закінчує тематичне спілкування менш структурований час – наприклад, маленький почастунок, і невимушене спілкування. Згодом відповідно до того, як укладуться традиції, сформуються лідери з батьків, фахівці можуть поступово передати ініціативу організації та проведення зустрічей батьківського клубу повністю на відповідальність групи лідерів. Клуб може вести і організовувати хтось із фахівців, важливо лиш, щоб фахівець не домінував над батьками, щоб він мав позицію – не бути лідером, а бути посередником, який сприяє розвиткові лідерства та ініціатив серед батьків.

Пілотна форма полягає в індивідуальній підтримці „молодої” сім’ї „досвідченою”. Це найпоширеніша і найвідоміша в світі форма взаємопідтримки, адже вона найлегша до реалізації – не потрібно приміщення для зустрічей, не потрібно збирати групи, єдине, що потрібно – це наявність досвідчених батьків-волонтерів, які бажають підтримувати інші сім’ї. Назва цієї форми походить від аналогії з пілотами, які летять туди, куди треба доставити якийсь вантаж, – коли на програму зголошуються молоді батьки, що хотіли б познайомитися з сім’єю, де є дитина з обмеженими можливостями, то батьки-пілоти, яких вибере координатор програми з „бази даних”, телефонують і йдуть на зустріч з цією сім’єю, щоби підтримати її, щоб поділитися власним досвідом, щоби просто бути поруч... Ця форма особливо зручна, коли потрібно підтримувати молоді сім’ї, у яких тільки виявлено неповносправність у дитини. На цих перших етапах батьки, звичайно, чинять опір самоідентифікації себе з групою батьків дитини-інваліда, а тому звичайно ані на групу, ані на батьківський клуб вони не підуть. Зустріч на „нейтральній” території або ж вдома в сім’ї, де є дитина з обмеженими можливостями, дає також деяке відчуття безпеки. Попри те, що ця форма може здаватися легкою до організації, так не є, і вона вимагає насправді дуже ефективного менеджменту. Насамперед важливо зібрати ініціативну групу зі створення такої форми, в неї може увійти кілька батьків, допомагати їм може хтось із фахівців. Наступним етапом є вибір потенційних батьків-пілотів. Це мають бути люди, які справді можуть підтримувати інших, які мають певну життєву мудрість, позитивні людські риси, уміють слухати, толерантні та емпатійні особи. Тоді цих батьків важливо запросити до участі в програмі й у разі їхньої згоди організувати для них вступне навчання. У процесі навчання батьки одержують „інструктаж” щодо вміння слухати, вести бесіду, загалом щодо бачення можливостей своєї ролі, а також її обмежень. У рольових іграх розглядаються також різні ймовірні ситуації, потенційні труднощі тощо.

Наступним етапом після цього є подання інформації про таку пілотну форму підтримки батькам – інформація може поширюватися і в письмовій формі у вигляді оголошень, буклетів, і усно через фахівців та інших батьків. І в разі, якщо хтось із батьків виявляє бажання участі в цій програмі, то інформація про цю сім’ю передається координаторові програми, а тоді уже він вибирає із бази пілотів – батьків, які б найкраще підходили цій сім’ї з огляду на форму неповносправності дитини, психологічні особливості батьків та ін. Тоді вже відбувається перший контакт і починається спілкування. У різних випадках воно може бути різної тривалості та набувати різної форми – від телефонних розмов до дружби сім’ями, спільних поїздок на природу тощо. Якщо ж виникають якісь проблеми, батьки-пілоти можуть також звернутися за порадою до інших батьків-пілотів чи фахівців. Відповідно важливо проводити і повторні зустрічі батьків-пілотів, і періодично проводити новий „набір”.

Наступна форма роботи з сім’єю, яка виховує дітей з обмеженими можливостями це включення батьків у процес занять з дитиною.

Батьків та інших членів сім’ї можна і потрібно включати в заняття з дитиною. Це можуть бути ігрові сесії, заняття з розвитку соціально-побутових навичок, заняття з логопедом, дефектологом, нейропсихології, тобто всі ті види занять, які проводяться з дитиною. Ця форма роботи є важливою у створенні простору партнерства і довіри між сім’єю і фахівцями. Батьки краще зрозуміють стан дитини, її проблеми, цілі і задачі роботи, зможуть самі навчитися сприяти розвитку дитини, якщо не будуть виключені з терапевтичного та навчального процесу, а увійдуть до нього разом з дитиною і фахівцем на рівних правах. У процесі занять можна моделювати різні ситуації побутової і соціальної активності, використовувати ігри та творчість для розвитку і подолання проблем, навчати різних видів ручної діяльності тощо, які потім повинні бути інтегровані у звичайне життя сім’ї.

Важливо також підкреслити, що на певному етапі терапії участь батьків безпосередньо в терапевтичному процесі може бути небажаною, оскільки домашнє і терапевтичне середовище мають бути розмежовані, наприклад, у випадку, коли потрібно подолати звичні стереотипи у поведінці дитини, які можуть підтримуватися домашнім устроєм. Такий поділ середовища необхідний і у випадку, якщо дитина перебуває на тій стадії розвитку, коли їй потрібне створення власного простору соціальних відносин, не пов’язаних з родиною. Безумовно, у всіх перерахованих вище випадках з родиною повинні підтримуватися відносини співпраці, сім’я повинна розуміти, які завдання вирішуються в даний момент.

Основні завдання:

• залучення сім’ї в процес терапії та навчання, встановлення партнерських відносин з сім’єю;

• навчання членів сім’ї новим, більш терапевтичним, прийомам взаємодії, спілкування, навичкам навчання та виховання;

• розвиток батьківської компетентності;

• створення умов для переносу придбаних дитиною умінь і навичок у звичайне життя;

• допомога у вирішенні сімейних проблем та індивідуальних труднощів.

Виділяють такі додаткові форми роботи з сім’єю, яка виховує дитину з обмеженими можливостями.

Загальні батьківські збори та індивідуальні бесіди з керівником групи, в якій займається дитина. Дана форма роботи є найпоширенішою формою взаємодії між батьками і фахівцями, і покликана забезпечувати єдність виховного, освітнього та терапевтичного простору дитини, формувати і підтримувати відносини співпраці і партнерства між сім’єю і фахівцями. До того ж, оскільки ця форма поширена і в інших освітніх установах, у тому числі і тих, де виховуються і навчаються звичайні діти, то наявність такої форми роботи є одним з невеликих кроків у нормалізації протікання життєвих циклів сім’ї.

Залучення членів сімей до організації свят, вистав для дітей та інших форм дозвільної діяльності. Ця форма роботи з сім’ями є дуже важливою і необхідною, якщо мова йде про процеси нормалізації життя сім’ї та створення партнерства. Багато сімей з дітьми, які мають обмежені можливості, у звичайній ситуації настільки занурені у поточні проблеми, що відчувають дефіцит атмосфери свята і творчості, об’єднання з іншими сім’ями, нормального, природного перебігу життя. Загальні свята, екскурсії, поїздки за місто, відвідування зоопарків, театрів і т.д. допомагають сім’ям і окремим її членам долати ізоляцію, формувати форми активності, відповідні етапам життєвого циклу сім’ї з дитиною раннього, дошкільного та шкільного віку.

Триденні виїзні семінари для батьків. Ця форма роботи дуже ефективна. Батьки (переважно хтось один, але іноді влаштовуються семінари для подружніх пар) мають можливість три дні побути поза сім’єю на базі відпочинку. Це своєрідна пауза, можливість вийти зі звичної життєвої ситуації і задуматися над своєю дорогою. У семінарах можуть брати участь до 20 осіб учасників плюс троє-п’ятеро організаторів – це дає змогу розвиватися достатньо глибокій та інтенсивній груповій динаміці. Велику увагу зосереджуємо на створенні відповідної психологічної атмосфери в групі, відкритості, взаємного прийняття, довіри. У програмі: діяльність групи, у яких є можливість розповісти власну життєву історію і послухати інших; робота у великій групі на різні теми – досвід сім’ї, її маршрут, дорога (звичайно малюється великий малюнок з позначенням усіх зазначених групою етапів); вечір при свічках зі світлими спогадами – розповіддю про світлі, добрі миті життя; свідчення однієї сім’ї, відпочинок, ігри, танці, карнавал, вечір творчості, написання хартії семінару тощо. Важливим є також просто відпочинок, час побути на самоті, прогулянки, вечір при багатті. Програму ведуть фахівці разом з досвідченими батьками, вона ретельно продумана і пропрацьована, як триденна дорога, якою батькам пропонується пройти, щоб глибше осмислити та інтегрувати власний досвід, а також відкрити „друге дихання” – енергію життя, любові, творчості. Такі семінари дають учасникам дуже особливий життєвий досвід, вони створюють атмосферу, у якій батьки можуть вивільнитись емоційно, віднайти радість, відкритися до стосунків і побачити в новій перспективі свою життєву дорогу. Особливе місце цих семінарів у допомозі батькам часом радикально змінити своє життя, свої стосунки з дитиною, спосіб, у який вони ідуть своєю життєвою дорогою.

Літні інтеграційні табори. Літні табори, де разом живуть, займаються і відпочивають діти, їх батьки, брати і сестри, а також фахівці зі своїми дітьми є ще однією формою роботи з родиною. Незвичні умови життя в наметовому таборі у лісі сприяють відкриттю нових можливостей в адаптації, зміну тих стереотипів домашнього укладу, які гальмують розвиток дитини, створюють передумови для об’єднання родин і зміцнення партнерства між родинами та фахівцями. Атмосфера „спільного дому” сприяє тому, щоб у випадках виникнення різних труднощів батьки не залишалися наодинці зі своїми проблемами, активно брали участь у спільних заходах, відчували зацікавленість фахівців у допомозі їх дітям. Фахівці допомагають членам сім’ї навчитися проживати з дитиною різні життєві ситуації, адекватно спілкуватися в цих ситуаціях з оточуючими, сприяти розширенню світу своєї дитини і відчувати себе повноцінними членами суспільства. Цей час може бути використано для інтенсивного сімейного консультування (у разі запиту сім’ї) і проведення батьківських груп.

Усі перераховані технологічні підходи, моделі й форми соціально-педагогічної роботи з сім’єю, яка виховує дитину з обмеженими можливостями, запозичені в основному із зарубіжного досвіду, знаходять усе ширше застосування в практиці діяльності реабілітаційних установ різного типу, активно адаптуються до умов вітчизняної соціальної сфери. Однак говорити про цілісні соціально-педагогічні технології поки ще рано – вони знаходяться в стадії формування й апробації.

Ключові поняття: дитина з обмеженими можливостями, дитина-інвалід, сім’я, кризово-інтервентна модель, проблемно-орієнтована модель, психосоціальна модель, реабілітація, патронаж, психологічний тренінг, консультування.

Питання та завдання:

1. Назвіть основні проблеми з якими стикається сім’я дитини з обмеженими можливостями.

2. Сформулювати принципи соціально-педагогічної роботи з родиною, в якій виховується дитина з обмеженими можливостями.

3. Визначити основні напрямки соціальної допомоги сім’ї, яка має дитину з обмеженими можливостями

4. Зробити порівняльний аналіз проблемно-орієнтованої, кризово-інтервертної, психосоціальної моделей соціальної роботи з сім’єю, яка виховує дитину з обмеженими можливостями.

5. Охарактеризувати основні форми роботи з сім’єю, дитини з особливими потребами.

Практичне завдання. Запропонувати проблемну ситуацію і моделі взаємодії в ній та форми роботи.

2.3. Технології роботи з молодою сім’єю

Роль сім’ї у суспільстві не можна порівняти за своєю силою ні з яким іншими соціальними інститутами, оскільки саме в сім’ї формується та розвивається особистість людини. Сім’я є першим виховним інститутом і впливає на людину протягом всього її життя. Але особливо велика роль її на початку життєвого шляху. Саме в сім’ї закладаються основи моральності людини, формуються норми поведінки, розвивається внутрішній світ та індивідуальні якості особистості. Сім’я сприяє не тільки формуванню особистості, але й її самоствердженню, стимулює соціальну, творчу активність, розкриває індивідуальність. За цих умов важлива роль у вихованні людини належить молодим сім’ям та рівню їх готовності до виховання дітей.

У процесі вивчення проблем молодої сім’ї дослідники, у першу чергу, стикаються с труднощами, пов’язаними із визначенням поняття „молода сім’я”. На сьогоднішній день не існує однозначного тлумачення цього поняття внаслідок існування різних підходів до його визначення. Окрім загальних рис, що характеризують поняття молодої сім’ї як сім’ї взагалі (наявність шлюбу, здійснення життєдіяльності на основі спільного економічного, побутового, морально-психологічного укладу, взаємна відповідальність), визначення поняття має свої „специфічні” критерії, яких дотримуються дослідники у процесі вивчення молодої сім’ї. Саме відсутність єдиних чітко визначених та загальноприйнятих критеріїв значно ускладнює визначення поняття молодої сім’ї.

Так, якщо основним критерієм обрати термін сумісного проживання, то в групу молодих сімей можна віднести й ті сімейні пари, які перебувають у віці 30-50-ти та більше років, але уклали шлюб недавно. Якщо за основу брати вік подружжя до 30 років, то такі сім’ї також відрізняються терміном сімейного життя. В одній групі можуть бути молодята, чий вік не перевищує 20-25 років, а сімейний стаж налічує 1-2 роки, з одного боку, і подружжя у віці 25-30 років, що мають кілька дітей та 8-10 років сімейного життя, з іншого.

Статус „молодої” сім’ї може визначатись на основі віку чоловіка та дружини з урахуванням загальноприйнятого вікового цензу молоді, але у цьому випадку дослідники стикаються з чисельними прикладами одруження між людьми різного віку (чоловік набагато старший від дружини і навпаки). Тоді вихід подружжя з молодіжного віку відбувається в різний час, що також ускладнює можливість класифікувати сім’ю як молоду.

А. Губенко вважає, що складність визначення поняття „молода” сім’я пов’язана з тим, що вік тих, що беруть шлюб, має широкий діапазон і однозначно не відповідає визначеному віку. Він пропонує у цій класифікації за основу брати тривалість подружнього життя і відносить до неї подружжя, сімейний стаж яких налічує 10 років. Проте інші дослідники мають інші думки: за Т. Гурко – це 3 роки; В. Лисенко – до 4-х років; І. Каткова, Б. Урланіс – до 5 років. Л. Гордон, Є. Груздева відносять до „молодої” сім’ї те подружжя, яке за віком молодше 40 років і не має дітей. А. Антонов „молодою” вважає сім’ю, у якій вік дружини і чоловіка не перевищує 30 років, а тривалість їх сумісного життя 5 років. В. Зацепін визначає молоду сім’ю за терміном, який не перевищує 3 роки сумісного життя і поділяє його на три етапи:

• сім’ю молодят (етап минає із закінченням „медового місяця”);

• молоду сім’ю (від „медового місяця” до початку вагітності дружини);

• сім’ю, що чекає дитину.

За думкою В. Постового „молода сім’я” – це період у житті людини, який характеризується відчутною зміною умов духовного спілкування щонайменше двох людей незалежно від їх віку, поєднанням їх економічної взаємодії, що позначається на створенні матеріальної бази сім’ї, активному дітонародженні та освоєнні виховної функції.

Згідно зі словником „Сімейне виховання” „молода сім’я” – подружня пара з дітьми чи без них; шлюб перший; термін сумісного проживання – до 5 років; вік – не більше 30 років.

Т. Алєксєєнко вважає, що для характеристики молодої сім’ї найбільш суттєвими показниками є: молодий вік подружжя, наявність дітей та недовготривалість сімейного життя, що зумовлюють обмеженість сімейного і батьківського досвіду. Дослідник при вивченні даного поняття враховує вік дітей не до 5 років, а до їх вступу до школи, оскільки, за його думкою, саме з цього моменту розпочинається новий етап соціалізації сім’ї. Таким чином, Т. Алєксєєнко визначає молоду сім’ю як сім’ю від першого шлюбу, де є діти дошкільного віку і вік батьків не перевищує 30 років.

Кожен з цих підходів є суб’єктивно обґрунтованим з точки зору конкретного дослідника і має право на своє існування. На сьогодні найбільш об’єктивне тлумачення поняття „молода сім’я” дає А. Капська. Вона визначає молоду сім’ю як соціальну групу, у якій вік чоловіка та дружини не перевищує 35 років; формується на визначенні юридичної форми шлюбу або співжиття на підставі взаємодовіри; здійснює життєдіяльність на основі спільного побуту, матеріально-економічної взаємодії, народженні і вихованні дітей.

Це визначення включає декілька важливих моментів. По-перше, дане визначення відображає у собі нині посилену тенденцію до створення молодих сімей без юридичної реєстрації шлюбу, так званих громадянських шлюбів. Ця форма сумісного життя хоча і здається проблематичною в плані визнання її сім’єю, а не просто тимчасовим співжиттям, але тенденція часу діє на користь легалізації цієї форми. По-друге, критерій, що відображає вік подружжя визначається у відповідності з офіційно прийнятим життєвим циклом, що характеризує саме молодість: вік від 15 до 35 років.

Розглянемо функції сім’ї і визначимо, як молода сім’я справляється з їх виконанням. Матеріально-економічну функцію сім’ї становлять її бюджет, організація споживчої діяльності, участь у суспільному виробництві, здобуття професії, відновлення втрачених на виробництві сил. Молода сім’я повинна брати участь у суспільному виробництві або здобути професію, заробити собі на життя, на відновлення втрачених на виробництві сил. Вона має свій бюджет, організовує споживчу діяльність. Переважна більшість молодих сімей (близько 90%), має життєвий рівень нижчий від прожиткового мінімуму; більше як 50% цих сімей перебувають за межею бідності, прибуток молодої сім’ї в два рази нижчий за необхідні витрати, і лише 15% з них можуть обходитися без матеріальної допомоги батьків. Проте одержувати таку допомогу від батьків вони не мають можливості (як це мало місце раніше): більшість батьків самі матеріально мало забезпечені й не мають можливості підтримувати молоду сім’ю. Багато з них потребують матеріальної допомоги від своїх дітей.

Крім того, значна кількість молодих людей не зайнята або не повністю зайнята у системі суспільного виробництва внаслідок його кризового стану, скорочення, має нестабільні заробітки. Тому, щоб утримувати сім’ю, молодь змушена займатися так званою комерційною діяльністю. Особливо важко сім’ям, які виховують малих дітей, неповним, багатодітним.

Усе вищесказане стає причиною зубожіння молодої сім’ї, що позначається на здоров’ї, інтелектуальному розвитку, а в майбутньому – на розвитку суспільства, генофонді країни.

Житлово-побутова функція сім’ї – це забезпечення її житлом, ведення домашнього господарства, організація побуту. За даними досліджень, лише 5-7% молодих людей, які беруть шлюб, забезпечені власним житлом. Через 5 років спільного проживання власне житло мають 23% молодих сімей, інші – або проживають з батьками (48,5%) або знімають окрему квартиру, кімнату, в гуртожитках (особливо це стосується студентської сім’ї). Молода сім’я навіть не має чітких перспектив щодо одержання житла. Усі ці негаразди негативно позначаються на організації домашнього побуту і загалом на мікрокліматі сім’ї.

Отже, в активний період життя, сприятливий для здобуття професії, удосконалення професійних якостей, народження та виховання дітей, молода сім’я не має належних економічних та побутових умов для становлення, нормального розвитку, виховання здорового покоління.

Репродуктивна (демографічна) функція сім’ї полягає у відтворенні життя, продовженні людського роду, тобто в народженні дітей. Мається на увазі відтворення не тільки кількісне, а й якісне (народження фізично і психічно здорового покоління, без біологічних і психічних аномалій). Як відомо, для відтворення населення та його природного приросту кожна сім’я повинна мати двох-трьох дітей. Статистичні дані свідчать, що особливістю сучасної молодої сім’ї є її малодітність (більшість сімей – 52,1 % – має одну дитину), бездітність, відкладення народження дітей на невизначений період.

Це зумовлено складними економічними та житлово-побутовими умовами молодої сім’ї, відсутністю чітких життєвих перспектив, які не дають можливості народити та створити нормальні умови для виховання навіть однієї дитини.

Комунікативна функція сім’ї передбачає створення сприятливого сімейного мікроклімату, необхідного для психічно-емоційного відтворення сил членів сім’ї, внутрішньосімейного спілкування між подружжям, батьками і дітьми, сім’єю та оточуючим мікро- і макросередовищем, а також контакт сім’ї із засобами масової інформації, літературою, мистецтвом тощо. Психологічний клімат сім’ї – це стійкий емоційний настрій, результат характеру і якості ваємостосунків між членами сім’ї. Психологічний клімат сім’ї може змінюватись і залежить від зусиль самих членів сім’ї. Він може бути сприятливим, несприятливим (конфлікти, сварки, знервованість), суперечливим (то повна злагода, то сварки). Характерні ознаки сприятливого сімейного мікроклімату: згуртованість членів сім’ї, висока доброзичлива вимогливість, почуття захищеності, емоційної задоволеності, відповідальність за сім’ю та кожного її члена. Велике значення для психологічного клімату сім’ї має внутрішньосімейне спілкування. Сімейний мікроклімат, на який впливає стійкий емоційний настрій, стиль, тон сімейного спілкування, взаєморозуміння, доброзичливість, взаємна повага, взаємодопомога, позначається на настрої членів сім’ї, на загальному стилі їх життя. У таких сім’ях існує бажання разом проводити вільний час, вихідні, відпустку. Така сім’я відкрита як для внутрішньосімейного спілкування (між подружжям, подружжям і дітьми, подружжям і батьками), так і для позасімейного (з друзями, сусідами, знайомими), вона створює душевний комфорт, рятує від нервових перевантажень.

Знервованість, відсутність побутових зручностей, постійна роздратованість, грубість, сварки, чвари, піклування лише про власні зручності, відсутність милосердя у членів сім’ї призводять до негативного емоційно-психологічного мікроклімату. Перебування подружжя, а також дітей у таких умовах зумовлює депресивні стани, емоційне перенапруження, дефіцит позитивних емоцій, стресові ситуації. До таких ситуацій може призводити неможливість раціонально розв’язувати матеріально-економічні та житлово-побутові проблеми, сексуальна дисгармонія, конфліктність, що виникає на основі алкоголізму, аморальної поведінки, коли відбувається „призвичаювання” подружжя один до одного. Саме в цей період відбувається багато розлучень. В умовах соціально-психологічного стресу, молодь, по суті, не підготовлена ні морально, ні матеріально до створення сім’ї, не бажає мати дітей. За статистичними даними, в Україні розпадається кожний другий-третій шлюб.

Крім того, стали поширеними деформовані шлюбно-сімейні процеси: молодь не хоче офіційно реєструвати шлюб, не хоче народжувати дітей, відкладаючи це до кращих часів. Усе це призводить до того, що зростає кількість позашлюбних дітей у дуже молодих матерів. Розлучення призводять до збільшення кількості неповних сімей, у яких виховуються діти, котрі не одержують належного матеріального забезпечення. Крім того, виховання дитини одним з батьків, переважно матір’ю, негативно позначається на формуванні особистості як хлопця, так і дівчини. Збільшується також кількість дітей, яких виховують неповнолітні мами.

У нормальній, благополучній сім’ї всі проблеми, як правило, мають раціональні способи розв’язання, не зачіпаючи інтереси будь-кого з членів сім’ї; кожний із членів сім’ї має свої свободи, можливості задовольняти власні потреби. Дезорганізація шлюбно-сімейних відносин призводить до зниження соціальної активності людини, позначається на її працездатності, погіршує стан психічного та фізичного здоров’я, негативно впливає на процес сімейного виховання, збільшує кількість дитячих захворювань, сприяє появі важковиховуваності, формуванню ранньої девіантної поведінки, невротичних, психосоматичних розладів, збільшенню суїцидних вчинків.

Розпаданню шлюбів сприяють не тільки складні матеріально-економічні та житлово-побутові умови сім’ї, а й медично-соціальна, соціально-психологічна та психолого-педагогічна непідготовленість молоді до сімейного життя, невміння раціонально розв’язувати сімейні проблеми та запобігати конфліктним ситуаціям, відсутність правових, юридичних, медичних, економічних, сексологічних, наркологічних і психолого-педагогічних знань, необхідних для молодого подружжя.

Виховна функція сім’ї полягає у передачі дітям соціального досвіду дорослими членами сім’ї. У процесі сімейного виховання розвиваються здібності, інтереси, потреби дитини, формується світогляд, ставлення до праці, прищеплюються гуманні моральні почуття, уміння додержувати правових і моральних норм життя, поведінки, вміння бути громадянином і господарем. Сімейне виховання сприяє розвитку фізичної досконалості дітей, зміцненню їх здоров’я, виробленню навичок санітарно-гігієнічної культури. Ця функція – одна з найважливіших, мета якої – засвоєння підростаючим поколінням у процесі входження в систему суспільних відносин соціального досвіду, знань, орієнтацій, норм і ролей, умінь і навичок, необхідних для життєдіяльності. Успіх виховання пов’язаний з виховним потенціалом сім’ї, який залежить від її матеріальних і побутових умов, чисельності та структури сім’ї, особистого прикладу батьків, їх педагогічної культури, специфіки самого процесу сімейного виховання.

Рекреативна функція сім’ї – це організація вільного часу та відпочинку сім’ї, її членів. Рекреативна діяльність сім’ї відбувається в будні дні, вихідні та під час відпустки. Вона відіграє роль збереження сім’ї як цілісної одиниці, сприяє вихованню дітей, емоційному єднанню подружжя, зміцнює сім’ю й закріплює її кращі традиції. Крім того, ця функція має значення для розвитку інтересів і потреб особистості, відіграє культурну роль, формуючи, розвиваючи та передаючи культурні, моральні, духовні цінності та норми. У стабільній сім’ї дана функція постійно змінюється й розвивається. У дезорганізованих сім’ях – руйнується або виконується частково. Це спостерігається і в повсякденному житті, коли члени сім’ї повертаються додому з роботи. У цей період вільний час сім’ї спрямований на відновлення фізичних, моральних, емоційних сил, витрачених протягом трудового дня. У вихідні дні, крім відновлення витрачених за тиждень сил, відбувається й діяльність, що сприяє розвитку особистості. І дуже важливо, щоб у цій діяльності брав участь кожний з членів сім’ї. Під час відпустки майже весь час присвячується дозвіллю, що найбільш сприяє розвитку особистості.

Розглянемо більш детально проблеми молодої сім’ї, перш за все, пов’язані: 1) з вихованням дітей; 2) взаємостосунками з генетичною сім’єю; 3) сімейними конфліктами.

1. Відповідно до наукових досліджень, історичного досвіду розвитку сім’ї виховна функція сім’ї є провідною в системі функцій сім’ї. Проблему виховання в сім’ї, у тому числі і молодій, значно ускладнюють соціально-економічні перетворення в нашій країні, які проявляються в матеріальних труднощах, проблемах житлово-побутового характеру. Ураховуючи низький рівень підготовки до сімейного життя, відсутність досвіду виховання, зазначені вище проблеми та труднощі значно знижують виховний потенціал сучасної молодої сім’ї від якого залежить успіх виховання. Виховний потенціал уявляє собою комплекс факторів, умов, що визначають педагогічні можливості сім’ї. У якості компонентів виховного потенціалу сім’ї можна виділити такі складові: 1) чисельність та структура сім’ї; 2) психологічна атмосфера, характер сімейного спілкування; 3) життєвий та професійний досвід батьків, рівень їх освіченості та педагогічної культури; 4) розподіл обов’язків у сім’ї (в тому числі виховних); 5) матеріальні та побутові умови сім’ї; 6) організація сімейного дозвілля; 7) взаємозв’язок з іншими соціальними інститутами.

Розглянемо складові виховного потенціалу молодої сім’ї більш детально та проаналізуємо їх рівень.

Зміна чисельності та структури сім’ї сьогодні, насамперед, обумовлена демографічною ситуацією в Україні, яка характеризується як кризова. В останні роки спостерігається тенденція до збільшення кількості сімей, які складаються з двох, трьох осіб.

Орієнтація батьків на бездітність, нажаль, на сьогодні розповсюджується на молоді подружжя, які найбільш здатні до дітонародження як кількісного, так і якісного. Ця тенденція обумовлена матеріально-економічними труднощами, духовно-матеріальною кризою серед молодого покоління.

Можна виділити ряд факторів, що обумовлюють скорочення чисельності сім’ї: низький рівень народження; тенденція до відокремлення молодих сімей від батьківських; розлучення; якість здоров’я населення та рівень розвитку медичного обслуговування у країні.

Таким чином, відкладення народження дитини та орієнтація на народження однієї дитини призводить до обмеження можливостей молодих батьків реалізувати себе як вихователя своєї дитини та накопиченню педагогічного досвіду.

Наступним компонентом, що характеризує виховних потенціал сучасної сім’ї є сімейне спілкування. Усі функції, які виконує сім’я, реалізуються у процесі спілкування. Сімейне спілкування має свої особливості:

1. Інтимність, камерність, близькість партнерів.

2. Родина сприймає своїх членів багатогранно, повністю, допомагаючи кожному засвоювати та успішно виконувати ролі та обов’язки у „зовнішньому світі”.

3. Єдність процесів розвитку, навчання та виховання.

4. Завдяки родині пристосування людини до нових соціальних умов або повна соціалізація відбувається у відносно стабільному соціальному середовищі.

Це – позитив сімейного спілкування. Проте є й негатив – особливості, які ускладнюють стосунки, особливо між молодими батьками та дітьми:

1. У сім’ї людина послаблює контроль, не приховує роздратування, поганого настрою, відверта зі своїми близькими.

2. Взаємодія у сімейному спілкуванні може бути обмеженою, оскільки члени сім’ї вже задовольнили свої комунікаційні потреби (на роботі, у дитсадку) і прагнуть спокою.

3. Спілкування в сім’ї відбувається на тлі щоденних турбот, що нерідко знецінює його зміст. Буденність стосунків, постійна заклопотаність батьків може бути нестерпною для дитини.

4. Сімейні стосунки ускладнює відсутність у більшості молодих батьків психолого-педагогічних знань та досвіду організації стосунків.

5. Недооцінка налагодження стосунків в родині призводить або до її розпаду, або до постійних конфліктів і ускладнень.

6. Надзвичайно важливим компонентом спілкування є мова. Мова спілкування сучасних молодих батьків з дітьми має свої характерні ознаки: здебільшого вона непослідовна, з певною мірою роздратування, інколи нагадує муштру. Широко вживаються слова типу: „Сядь!”, „Встань!”, „Іди сюди!”, „Замовкни!”, „Закрий рота!”. Взагалі, слід відзначити, що наявний рівень спілкування молодих батьків є досить низьким, що пов’язано із загальною культурою нашої молоді, відсутністю психолого-педагогічних знань. Процес спілкування батьків з дитиною є обмеженим внаслідок зайнятості, заклопотаності батьків, досить часто носить негативно-емоційний характер (батьки підвищують голос, не дають дитині можливості висловити свою думку), мовний рівень є низьким (батьки майже не використовують слова: „будь ласка”, „вибач”, „дякую” та ін., а навпаки користуються недопустимими словами).

Отже, обмеження сімейного спілкування, збіднення його змісту, внаслідок зайнятості молодих батьків, пов’язаної з професійним навантаженням, навчанням (особливо жінки-матері), дефіцит тепла та уважного ставлення один до одного, поступове зникнення сумісних форм корисної діяльності дитини і дорослих, емоційність сімейного спілкування, що здебільшого несе негативний відтінок, призводять до встановлення у сімейному оточенні нездорової психологічної атмосфери.

Значною кількістю досліджень виявлено, що чим молодше вік батьків, тим нижчий рівень виховного процесу, що відбувається у цій сім’ї. Саме молоді батьки стикаються з найбільшими труднощами у виборі вірного стилю і тону спілкування з дітьми, забезпеченні їх нахилів та здібностей. Це створює проблему педагогічної культури сім’ї.

Під педагогічною культурою молодих батьків розуміється достатня підготовленість до виховання дітей в умовах сім’ї. Педагогічна підготовленість молодих батьків характеризується певною сумою (основним мінімумом) знань з психології, педагогіки, фізіології, гігієни; вміннями та навичками догляду за дитиною.

Виділяють три групи батьків, які характеризують рівень сформованості педагогічної культури. Їх характеристика включає такі показники: наявність і якість психолого-педагогічних знань, їх глибини, повнота і осмисленість, ступінь сформованості вмінь та навичок, ціннісне ставлення до дитини, стабільність зацікавленості до питань виховання в цілому.

На жаль, педагогічна культура сучасних молодих батьків залишається на низькому рівні. Це обумовлено наявністю багатьох проблем, пов’язаних з функціонуванням молодої сім’ї: низьким рівнем моральної та матеріальної готовності молоді до створення сім’ї та виконання виховної функції; тенденцією до омолодження шлюбу і як наслідок відсутністю життєвого досвіду у молодих батьків; недооцінка молоддю ролі сім’ї у житті дитини і суспільства в цілому; відсутністю досвіду виховання у молодих батьків, пов’язаного з народженням дитини-первістка та орієнтацією на одну дитину, що не дозволяє відтворити природну школу підготовки батьків; професійна зайнятість батьків (особливо матері) та зменшення часу на спілкування та виховання дитини.

Одним з компонентів виховного потенціалу сім’ї є проблема розподілу обов’язків у сім’ї, зокрема виховних. У процесі розподілення сімейних обов’язків спостерігається нерівне розподілення сімейних обов’язків між чоловіком та дружиною. Сьогодні жінки відчувають на собі подвійне навантаження, адже вони виконують роль не лише матері, а й виступають рівноправним членом суспільства. Як свідчать статистичні дані, провідна роль у виконанні обов’язків по догляду за дитиною належить саме жінці, незважаючи на те, що більшість молодих батьків (92 %) згодні з тим, що і чоловіки і жінки мають брати рівну участь у вихованні дітей і вирішенні сімейних питань, 86 % респондентів вважають, що чоловіки здатні бути такими ж турботливими вихователями, як і жінки. Але реальна життєва практика показує, що батьки в силу своєї зайнятості, або особистих переконань обмежують участь у вихованні дитини, а основну турботу по догляду і вихованню дитини бере на себе жінка-матір. Таке навантаження призводить до психічної та фізичної втоми і, як наслідок, жінка стає більш вразливою, заклопотаною, що не може не позначитися на психологічному кліматі у сім’ї, вихованні дитини.

Підвищена зайнятість, насамперед батька, а також і матері обумовлена необхідністю матеріально-економічного становлення сім’ї. Сьогодні молода сім’я опинилася в досить складних матеріальних та побутових умовах внаслідок низького рівня життя в країні, нестабільність заробітків. Аналізуючи матеріально-економічне становище сучасної молодої сім’ї, можна зробити висновок, що виховні можливості молодої сім’ї у значній мірі визначаються її матеріально-економічним становищем. Соціально-економічні перетворення досить суттєво вплинули на добробут української родини, особливо це позначилося на економіці молодих родин, що мають дітей. Гострою залишається проблема доступу до базових можливостей розвитку людського потенціалу: продуктивної зайнятості, освіти, медичного обслуговування.

Сьогодні істотною проблемою, у зв’язку з матеріальними негараздами, є проблема організації сімейного дозвілля. У сучасних умовах практично відсутні безкоштовні форми виховної роботи, гуртки та спортивні секції. Дозвілля дітей стало серйозною проблемою останніх років і це призводить до того, що культурний розвиток дитини, і сім’ї в цілому, відходить на другий, а то і на останній план серед невідкладних сімейних проблем. Таким чином, матеріальна скрута, у якій опинилася більшість молодих сімей, зайнятість батьків (робота, навчання) призводить до обмеження використання дозвіллєвої функції як фактора, що позитивно впливає на міцність сім’ї, задовольняє потреби у суспільному проведенні певного часу, взаємозбігу дозвіллєвих інтересів.

Сукупність об’єктивних та суб’єктивних факторів утворюють несприятливе середовище для процесу сімейного виховання, провокують численні батьківські помилки. Причини батьківських помилок полягають у їх нездатності до самокритики; відсутності знань, навичок, вмінь з догляду та виховання, спілкування з дітьми різного віку; нерозумінні того фактору, що саме сім’я та спілкування в ній, яке служить не тільки своєрідним фоном усієї життєдіяльності, а й провідним засобом виховання дітей, є найважливішим чинником формування вміння зберігати та зміцнювати здоров’я.

Отже, підсумовуючи зазначене вище, слід сказати, що криза, у якій перебуває інститут сім’ї, поступово переходить в кризу сімейного виховання. Під дією об’єктивних та суб’єктивних факторів молоді батьки є нездатними якісно виховувати функцію виховання. Їх нездатність полягає здебільшого в наявності їх виховної діяльності багатьох педагогічних помилок, які в певній мірі ґрунтуються на економічній основі молодої сім’ї. Попередити значну кількість педагогічних помилок або пом’якшити їх вплив на особистість дитини, на нашу думку, допоможе вчасна цілеспрямована підготовка молоді до сімейного життя та батьківства, формування її педагогічної культури. Така робота повинна розпочинатись безпосередньо в сім’ях, коли і хлопчики і дівчатка на прикладі своїх батьків на високому культурному рівні засвоюватимуть ролі чоловіка і дружини, батька і матері, і продовжуватись в дошкільних закладах, школі, у спеціальних консультаційних пунктах, службах сім’ї і школах молодих батьків.

Загальновідомо, що сім’я – важливий компонент мікросередовища, у якому відбувається соціалізація особистості. Окремі риси характеру та стилі поведінки батьків передаються в процесі сімейного спілкування, тому дуже важливим є те, який саме досвід набуває молодь в батьківській родині.

Взагалі, як свідчать статистичні дані, 42 % сімейної молоді вважають сімейне життя батьків зразковим, причому значної відмінності між поглядами чоловіків і жінок на сімейне життя своїх батьків не спостерігається. У цілому ж можна виділити три типи орієнтацій молоді на батьківську родину як певного зразка сімейних стосунків: перший тип – коли батьківська сім’я є зразком; другий тип – коли молодята мають намір будувати свої шлюбні стосунки по-іншому, батьківська сім’я не є для них зразком; третій тип – проміжний, коли, на думку молодих людей, батьківська сім’я має як негативні, так і позитивні якості.

Важливим моментом взаємовідносин батьків і дорослих дітей є характер та інтенсивність допомоги, яку вони виявляють один одному. У нашій країні батьківська допомога одруженим дітям завжди була істотною, хоча в основному вона полягала у вихованні онуків. Сучасний важкий економічний стан обумовлює надання молодій сім’ї саме матеріальної допомоги. Так регулярну грошову допомогу отримують 65 % молодих сімей, 70 % опитаних подружжів допомога надається у вигляді продуктів харчування та речей, 45 % респондентів батьки допомагають по господарству та у нагляді за дитиною, 27 % сімей батьки допомагають у вирішення житлової проблеми. У той же час 8 % молодих сімей допомагають батькам грошима і 9 % продуктами. Виникає складна проблема: як проіснувати самим, і ще допомагати своїм дітям, що на наш погляд, сприяє високій діловій активності цієї вікової когорти (віком від 45 до 65 років), а також їх значному психічному навантаженню. Допомога батьків носить постійний характер і розглядається як норма поведінки. Недаремно молоді сім’ї вважають батьківську сім’ю надійною опорою в житті, дійсно в сучасних умовах стартові позиції значної частини молодих сімей не дозволяють забезпечити нормальну життєдіяльність лише силами молодого подружжя.

Наслідком подібної системи взаємостосунків між двома сім’ями є моральні і емоційні витрати. Досить юні батьки притримуються егоїстичної та споживацької психології, внаслідок чого їх діти позбавляються інтелектуального та морального впливу. Це обумовлено тим, що досить молоді люди, вступаючи до шлюбу, здебільшого є нездатними благотворно впливати на виховання власних дітей тому, що самі ще не достигли певного рівня соціальної зрілості, який дозволятиме їм виступати в ролі вихователів. У таких сім’ях вся система психологічних відносин складається не зовсім благополучно, що досить негативно впливає на розвиток дітей. У таких умовах є досить актуальною допомога з боку батьків, яка ґрунтується на участі у вихованні онуків, використанні власного педагогічного досвіду та допомозі своїм вже дорослим дітям у вихованні власних дітей.

Отже, становлення молодої сім’ї неможливе без участі батьківської (генетичної сім’ї). Вплив батьківської родини на формування молодої сім’ї не є однозначним: він може бути, як позитивним, так і негативним. Взаємодія молодої сім’ї обумовлена двома чинниками: а) відсутністю власного досвіду сімейного життя у молодого подружжя; б) труднощами, пов’язаними із економічним становленням молодої сім’ї.

Залежність молодої сім’ї від генетичної може спричинити й деструктивні процеси, що впливають на стабільність новоствореної сім’ї, а в окремих випадках призводять до її розпаду.

Окремою проблемою, з якою стикається кожна сім’я, є проблема сімейних конфліктів. Взагалі, у процесі підготовки молоді до сімейного життя слід уникати думки про існування ідеальної сім’ї, у якій ніколи не існує проблеми конфлікту.

Психологічні аспекти функціонування молодої сім’ї підвищують здатність молодого подружжя до конфліктів. Так, сумісність шлюбних партнерів досягається не завжди і не одразу. Будь-який аспект несумісності проявляється у вигляді конфлікту.

Усі шлюбно-сімейні розбіжності можна поділити на три групи. До першої групи можна віднести розбіжності, що виникають на основі неузгодженості, та несправедливого розподілу праці у сім’ї, різного розуміння прав та обов’язків, недостатнього внеску одного із подружжя в домашній труд та самообслуговування. До другої групи можна віднести конфлікти, що базуються на хронічному незадоволенні будь-яких потреб одного із подружжя, або кожного з них. До третьої входять сварки, що мають в основі недоліки у вихованні, характеру і особливості подружжя.

Розбіжності та конфліктні ситуації ґрунтуються здебільшого на наступних причинах: незадоволеність сексуальних потреб одного із подружжя; незадоволеність потреби сили і значимості власного „Я” (порушення почуття власної гідності з боку іншого партнера, його неповажне відношення, образи, критика); незадоволеність потреби одного з подружжя, або кожного з них у позитивних емоціях (відсутність лагідності, ніжності, турботи, уваги і розуміння, психологічне відчуження подружжя один від одного); пристосування одного з подружжя до спиртних напоїв, азартним іграм; фінансові розбіжності між подружжям (питання сімейного бюджету, утримання сім’ї, внеску кожного члена в її матеріальне забезпечення); незадоволеність у потребі взаємної допомоги, взаємопідтримці, потреби у співробітництві, пов’язане із розподіленням праці у сім’ї, веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми; різні потреби і інтереси проведення відпочинку, дозвілля, розбіжності у захопленнях.

Сьогодні психологи пропонують декілька варіантів вирішення конфліктів:

• перший варіант: змушення – вольове нав’язування такого вирішення ситуації, яке задовольняє лише ініціатора конфлікту. Такий авторитарний прийом має неблагополучні наслідки: ігноруються права інших членів сім’ї, принижується їх гідність, досягається зовнішнє благополуччя, хоча, насправді, у будь-який момент може наступити криза;

• другий варіант – конфронтація – жоден з учасників конфліктів не бере до уваги позицію іншого, накопичується роздратованість, має місце наявність особистих образ;

• третій варіант – уникнення вирішення протиріччя. У цілому такий варіант не можна назвати правильним – розв’язка лише відкладається, а конфлікт залишається. Але позитивним в даній ситуації є те, що з’являється час для обміркування претензій та прийняття рішення;

• четвертий варіант – згладжування конфлікту – досить часто це дозволяє зняти напругу, побудувати нормальні відносини;

• п’ятий варіант – компроміс, тобто відкритий пошук раціонального та справедливого для обох сторін рішення. У даному випадку є обов’язковим рівність прав та обов’язків, відвертість вимог, взаємні поступки.

Такі тактовні прийоми вирішення та попередження конфліктів повинні активно використовуватися в процесі підготовки молоді до сімейного життя. Необхідно навчати молодь, що готується до шлюбу, конструктивним правилам поведінки під час конфлікту.

Соціально-педагогічна робота з молодими сім’ями полягає у забезпеченні соціальної профілактики сімейного неблагополуччя; здійсненні системи заходів, спрямованих на запобігання аморальній, протиправній поведінці дітей та молоді; наданні соціальної допомоги та послуг з метою реалізації програми роботи з молодою сім’єю; наданні допомоги батькам у розв’язанні складних питань сімейного виховання; здійсненні соціальних послуг та соціальної реабілітації.

Соціально-педагогічна робота з сім’єю – це система взаємодії соціальних органів держави і суспільства та сім’ї, спрямована на поліпшення матеріально-побутових умов життєдіяльності сім’ї, розширення її можливостей у здійсненні прав і свобод, визначених міжнародними та державними документами, забезпечення повноцінного фізичного, морального й духовного розвитку усіх її членів, залучення до трудового, суспільно-творчого процесу.

Основним змістом (або напрямами) соціально-педагогічної роботи з молодою сім’єю є соціальна профілактика, соціальна допомога, соціальний патронаж, соціальна реабілітація, надання їй соціально-психологічної, психолого-педагогічної, соціально-медичної, юридичної, інформативно-консультативної, психотерапевтичної допомоги та підтримки з метою вдосконалення її життєдіяльності.

Соціальна профілактична робота з сім’єю полягає у реалізації системи соціально-психологічних, медико-соціальних і правових заходів, спрямованих на усунення умов та причин виникнення проблем, а також системи заходів з профілактики сімейного неблагополуччя, конфліктів, розлучень, стресових станів; у формуванні відповідального батьківства, збереженні репродуктивного здоров’я молоді; в організації роботи щодо запобігання помилок, розрахунків у системі сімейного виховання.

Соціальна допомога має на меті надання різноманітних соціальних послуг сім’ї в умовах конкретного суспільства, конкретної ситуації. Ці послуги сприятимуть формуванню у сім’ї нормальної життєдіяльності. Соціальні послуги можуть мати інформаційний, консультативний характер, метою їх є надання психолого-педагогічної, правової, соціально-медичної, матеріальної підтримки сім’ям. Завдання полягає у тому, щоб допомогти сім’ї в цілому і кожному з її членів справитися з повсякденними життєвими труднощами, проблемами.

Соціальний педагог виступає посередником між сім’єю, державою, громадськими організаціями та законодавчими органами. Соціальні послуги спрямовані на допомогу у створенні й поліпшенні умов життєдіяльності сім’ї, можливостей її самореалізації, на захист її прав та інтересів. Це, насамперед, роз’яснення про пільги, що надаються молодим сім’ям, формування їхньої правосвідомості, відповідального ставлення батьків до батьківських обов’язків, надання різних видів соціальних послуг. Молодій сім’ї, неповнолітнім та молоді має бути гарантованим надання різного роду інформативних консультацій.

Молода сім’я потребує різних видів допомоги: з питань планування сім’ї, виховання та догляду за дітьми, адаптації до зміни зовнішніх умов, розробки індивідуальних сімейних стратегій, організації вільного часу сім’ї, налагодження сімейного побуту й господарства, удосконалення взаємостосунків у сім’ї тощо.

Соціальний патронаж – один з напрямів соціально-педагогічної роботи, спрямований не постійне супроводження сімей, які потребують систематичної підтримки умов, достатніх для забезпечення життєдіяльності сім’ї.

Соціальна реабілітація спрямована на надання допомоги молодій сім’ї з метою подолання сімейних конфліктів, кризових станів, дисгармонії у взаємостосунках, тимчасових або постійних труднощів у життєдіяльності сім’ї, які з’являються внаслідок тяжких захворювань, майнових витрат, конфліктних взаємостосунків, нервово-психічних захворювань, а також допомоги тим, хто опинився у стані безвихідності, безпорадності чи самотності.

Робота з соціальної реабілітації проводиться як з кожним членом сім’ї індивідуально, так і з усією сім’єю та її родичами. Мета такої роботи – виведення членів сім’ї зі стресового стану, надання соціально-медичної, соціально-правової допомоги, відновлення честі, гідності, права і свободи членів сім’ї.

Найважливішим суб’єктом соціально-педагогічної роботи з молодими сім’ями в Україні виступає центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді (ЦСССДМ) та його спеціалізовані формування. Система ЦСССДМ на сьогодні має вже сформовану структуру на державному, регіональному (обласному) та місцевому (районному, міському) рівнях.

Завдання ЦСССДМ у роботі з молодою сім’єю – надання конкретної індивідуальної допомоги сім’ї й молоді, яка збирається укласти шлюб, з метою раціональної організації внутрі- та позасімейного спілкування, планування сім’ї, життєдіяльності та відпочинку, спілкування сім’ї з оточуючим середовищем, навчання раціонального розв’язання та подолання складних сімейних колізій, виховання дітей, а також профілактична робота з запобігання розлучень та ін..

Так, Українським ЦСССДМ розроблена і впроваджена державна програма роботи з молодою сім’єю. Завдання програми – практичне розв’язання питань стабілізації молодої сім’ї, підготовка молоді до шлюбу, профілактика сімейної дисгармонії, сімейного неблагополуччя, підготовка молодих батьків до виконання батьківських обов’язків і реалізація рекреативних потреб сучасної молодої сім’ї.

Ця програма пропонує систему роботи ЦСССДМ з молодою сім’єю за чотирма основними напрямами:

1. підготовка молоді до сімейного життя;

2. робота з молодими сім’ями по стабілізації сімейних стосунків;

3. допомога батькам щодо розв’язання різноманітних проблем сімейного виховання;

4. сімейна психотерапія.

Для того, щоб реалізувати ці напрями роботи, соціальні педагоги повинні перш за все створити банки даних щодо стану сімей у регіоні (області, місті або районі). Мається на увазі створення соціального портрету сімей конкретного регіону: загальна кількість сімей, співвідношення сільських та міських сімей, кількість різних типів сімей (неповних, багатодітних, малозабезпечених, одиноких матерів, неповнолітніх матерів, де батьки – алкоголіки, наркомани та ін.). Це допоможе побачити загальну картину розподілу сімей і одночасно визначити пріоритетні напрямки роботи з окремими групами сімей.

Крім того, у спеціаліста, який займається проблемою соціальної підтримки молодої сім’ї, повинен бути підібраний пакет різноманітних дослідницьких, тренінгових матеріалів (тестів, анкет, опитувальників) для проведення діагностичної роботи та психотренінгів з різними категоріями сімей, батьками, дітьми, а також для проведення соціально-психологічних, педагогічних досліджень окремих категорій сімей.

Підготовка молоді до сімейного життя передбачає формування навичок здорового способу життя, психолого-педагогічних, юридичних, економічних, медичних знань з питань становлення особистості, формування статево-рольової ідентифікації, оволодіння знаннями медико-соціальних проблем алкоголізму, наркоманії, профілактики захворювань, що передаються статевим шляхом, планування сім’ї та збереження репродуктивного здоров’я молоді, профілактики вагітності, народження здорових дітей, розвитку сімейних традицій тощо.

Ця робота проводиться серед учнів шкіл, шкіл-інтернатів, ПТУ, ліцеїв, коледжів, вузів, у студентських гуртожитках, а також з молодими парами, які подали заяву до ЗАГСу. Вона може бути масовою, груповою та індивідуальною. До роботи залучаються спеціалісти: соціальні педагоги, психологи, юристи, економісти, наркологи, гінекологи, венерологи, сексологи, психотерапевти, спеціалісти з планування сім’ї тощо.

До організаційних форм соціально-педагогічної роботи з молодою сім’єю належать: мобільні курси, навчально-консультативні пункти (у тому числі виїзні у сільські місцевості), вечірні жіночі та юнацькі гімназії, клуби для дівчат, кабінети довіри; лекторії, дискусійні клуби, діяльність спеціалізованих служб (служба знайомств, пошта довіри, школа молодого подружжя, телефон довіри) тощо. Для досягнення поставленої мети застосовуються такі форми роботи, як різноманітні комунікативні тренінги, тестування, індивідуально-групові психологічні консультації, психологічний театр мініатюр, лекції та семінари, проектні методики, шоу-програми, тематичні КВК тощо.

З метою формування адекватних шлюбно-сімейних уявлень та оволодіння знаннями про індивідуальні особливості особистості соціальними службами проводяться лекторії, які передбачають психологічне, морально-етичне і статеве виховання. Програми лекторіїв передбачають розгляд таких питань: „Здоровий спосіб життя сім’ї”, „Сім’я і закон. Кодекс України про шлюб та сім’ю. Укладення шлюбної угоди”, „Проблеми планування сім’ї. Народження здорових і бажаних дітей”, „Способи вирішення сімейних проблем і конфліктів”; „Психологічний клімат сім’ї”; „Бюджет сім’ї та його раціональна організація”; „Мамина школа. Поради майбутньому батькові” та ін.

Соціальні служби організовують виїзні консультативні пункти, на яких фахівці соціальних служб запрошують спеціалістів різних галузей – сексологів, гінекологів, андрологів, психологів, юристів – виступити в школах, ПТУ, студентських аудиторіях. Спочатку заняття спрямовуються на загальну лекцію, де висвітлюються питання підготовки до сімейного життя, а потім проводяться індивідуально-групові консультації окремо для дівчат і хлопців, а також індивідуальна робота спеціалістів з тими, кому таке консультування необхідне.

Програма підготовки до сімейного життя висвітлює питання, які допоможуть молоді розібратися у складних проблемах кохання: його ознаки, культура поведінки закоханих, обрання супутника життя, поводження, коли любов без взаємності. Молодь має бути обізнана також із тим, як відбувається взаємна адаптація подружжя в перший рік спільного життя, який шлюб слід вважати щасливим. Дуже важливо дати молоді знання про фізіологічні особливості людей різної статті; про те, як поводитися під час першої статевої близькості; про дисгармонію жіночої та чоловічої природи. Часто молода людина не замислюється над тим, які проблеми чекають у шлюбі. Це грошові проблеми, виховання дітей і взаємостосунки з родичами. Важливі знання і про причину розпаду шлюбу, культуру поведінки між колишніми чоловіком і жінкою під час розлучення і в майбутньому, особливості виховання дитини в неповній сім’ї, виховання дитини одинокою матір’ю.

Значна увага у підготовці молоді до сімейного життя приділяється вечірніми жіночими та юнацькими гімназіями. Це один з видів інноваційних соціальних технологій, допоміжна компенсаторна форма освіти. В них навчаються дівчата (або юнаки) 13-20 років. Термін навчання – два роки. У гімназіях створюються умови для формування особистості з урахуванням індивідуальних особливостей кожної дівчини (або юнака), поліпшення соціального самопочуття, розширення кола спілкування, духовного збагачення, розвитку творчих здібностей, підготовки їх до виконання у майбутньому соціальних ролей дружини, матері, ділової жінки або чоловіка, батька, професіонала. Кожна гімназія працює за авторськими програмами. До викладання, крім спеціалістів соціальних служб, залучаються викладачі шкіл, науковці та ін. Навчальні плани вечірніх жіночих гімназій включають такі предмети: „Жінки в історії України та світовій історії”, „Жінка в бізнесі”, „Вічні істоки”, „Дівчинка-дівчина-жінка”, „Психологія міжособистісних відносин”, „Етика і психологія сімейного життя”, „Основи етикету”, „Я чарівна і приваблива”, „Мамина школа” та ін. При цьому значна увага приділяється питанням гігієни жінок, планування сім’ї, збереження продуктивного здоров’я.

Програми юнацьких гімназій мають ряд курсів, спільних з жіночими, але також і свої специфічні предмети з питань права, психогігієни, вмілого господарювання, основ фізичної підготовки, рукопашного бою та ін. У процесі викладання застосовуються активні форми занять – тренінги, рольові ігри, конкурси, дискусійні клуби тощо.

Однією з ефективних форм роботи щодо підготовки молоді до сімейного життя є також діяльність клубів для дівчат, молодих жінок. Мета таких клубів – формування адекватного уявлення про соціальну роль жінки в суспільстві; підвищення культурного рівня жіночої молоді; підготовка до сімейного життя; розвиток комунікативних навичок; формування духовних цінностей; корекція особистісних проблем; сприяння розвитку здібностей; формування активної життєвої позиції. Клуби створюються на базі ЦСССДМ, шкіл, закладів профтехосвіти, вищих навчальних закладів. На базі багатьох клубів вирішується питання працевлаштування дівчат, здійснюється курсове навчання з підготовки і перепідготовки конкурентноздатних спеціальностей (гувернер, масажист, домашній перукар, косметолог, секретар-референт та ін.). Основна їх мета – підвищення загальної культури дівчат, орієнтація на щасливе материнство, формування здорового способу життя, підготовка до подружнього життя, соціальна адаптація жіночої молоді.

Особлива увага приділяється створенню таких клубів для дівчат-сиріт, і працюють вони на базі шкіл-інтернатів. Необхідність створення таких клубів обумовлюється тим, що випускникам шкіл-інтернатів буває важко адаптуватися в оточуючому середовищі, вони мають проблеми у створенні сім’ї, організації домашнього побуту і господарства. Відсутність емоційних контактів з батьками, спілкування тільки з ровесниками, обмеженість можливостей у виборі друзів, замкнене коло спілкування негативно позначаються на формуванні особистості цих дітей. У них спостерігаються нечіткі уявлення про сім’ю, сімейні традиції, подружнє спілкування. Тобто у цих дітей немає елементарного уявлення про образ сім’ї – що це таке. На елементарні запитання про організацію сімейної життєдіяльності вони відповісти не можуть. Діяльність подібних клубів враховує особливості цієї категорії дівчат. Особливо важливо проводити психокорекційні тренінги, тренінги спілкування, використовувати завдання, ігрові ситуації, вправи для розв’язання практичних питань підготовки до сімейного життя.

Значну роль у підготовці молоді до сімейного життя відіграє Пошта довіри. Це листування спеціалістів ЦСССДМ з молоддю, підлітками, які проживають у віддалених сільських районах, там, де немає Телефону довіри. Надсилають листи і ті підлітки, які внаслідок індивідуальних особливостей не наважуються безпосередньо звернутися зі своїми проблемами до спеціалістів. Працівники соціальних служб поділяють такі листи на 3 групи – лист до нарколога, до гінеколога, до соціального педагога. Серед них слід виділити ті, що стосуються підготовки молоді до сімейного життя, – це листи до гінеколога. Вони надходять від дівчат і стосуються питань можливості вступу у статеві стосунки, появи захворювань, що передаються статевим шляхом, небажаної вагітності та ін. Такі дівчата потребують дружньої допомоги, поради, рекомендації гінеколога. Спеціалісти ЦСССДМ надають допомогу як у письмовій формі, так і у процесі індивідуальних бесід, на які запрошуються абоненти, дають їм рекомендації, куди потрібно звернутися, щоб отримати анонімну консультацію спеціаліста.

Але більшість листів, які також пишуть в основному дівчата, стосуються питань взаємостосунків хлопців та дівчат, чоловіків та жінок, взаємини з батьками. Це історії кохання, про людські почуття, вчинки, втрату віри у майбутнє тощо. Такі листи вимагають великої уваги, зваженості у відповідях, спонукання до самостійного вибору своєї поведінки, роз’яснень негативних наслідків необдуманих вчинків. Причому у відповідях не слід нав’язувати підліткам своєї думки, варто надати можливість самостійно вирішувати свою долю. Інакше можна втратити довіру підлітка.

До Пошти довіри можна віднести і записки, які надсилають підлітки після прослуховування лекцій спеціаліста. Такі записки теж потребують уважного ставлення. Відповіді можна давати відразу в аудиторії або автори записок запрошуються на індивідуальні консультації до ЦСССДМ.

Для молоді, яка прийняла рішення одружитися, соціальні служби проводять роботу разом із ЗАГСами щодо здобуття елементарних знань з різних питань подружнього життя: психологія сімейного життя, навички розв’язування різних побутово-господарських проблем та ін. Проводять консультації з групами (5-7 пар) або індивідуально з кожною парою. Індивідуальна робота вважається більш ефективною, оскільки така форма дає змогу якнайкраще враховувати біопсихофізичні, культурні та інші характеристики партнерів, прогнозувати їх сумісність у міжособистісних та інтимних стосунках. Рекомендується використовувати психологічну діагностику особистості та міжособистісних стосунків, діагностику психобіоритмічної сумісності, соціоніку, кулінарну еротику та ін.

Після того, як здобуто інформацію і зроблено її аналіз, складається висновок, тобто рекомендація з адаптації подружньої пари. Крім того, сексолог, гінеколог і психолог дають практичні поради-рекомендації майбутній сім’ї в цілому і кожному подружньому партнерові індивідуально. Особлива увага при цьому звертається на проблеми взаємної адаптації, терпимості, взаєморозуміння, створення нормального психологічного клімату в сім’ї, профілактики конфліктних ситуацій і розлучень.

Деякі соціальні служби розробляють спеціальні пам’ятки, які обов’язково видаються молодим перед реєстрацією шлюбу. Вони вміщують різні поради щодо взаємостосунків подружжя, організації його життєдіяльності, народження дітей тощо.

Другий напрям – робота з молодими сім’ями по стабілізації сімейних стосунків – це, насамперед, діяльність ЦСССДМ по удосконаленню взаємостосунків у сім’ї, профілактиці дисгармонії сімейних відносин, подружніх конфліктів, реалізація програми планування сім’ї та збереження репродуктивного здоров’я членів сім’ї, формування здорового способу життя сім’ї, організація її вільного часу, допомога в організації сімейного господарювання та побуту, створення іміджу кожної сім’ї, ознайомлення з юридично-правовими аспектами шлюбно-сімейних стосунків, надання соціальної допомоги, організація соціального патронажу сімей тощо.

Основною формою роботи ЦСССДМ з молодими сім’ями по стабілізації сімейних стосунків є робота консультативних пунктів, які надають психолого-педагогічну, юридичну, соціально-медичну, психотерапевтичну, інформаційну допомогу молодим сім’ям, проводять психотерапевтичну роботу з окремими категоріями сімей. До роботи у консультпунктах, окрім спеціалістів соціальних служб, залучаються кваліфіковані спеціалісти інших галузей, підготовлені волонтери. Такий пункт має свій розпорядок роботи, розклад прийому різних спеціалістів. Він може працювати на базі ЦСССДМ, ЗАГСу, бібліотеки тощо. Для роботи у сільській місцевості працюють виїзні консультпункти. Така форма роботи дозволяє наблизити соціальні послуги до тих, хто проживає у віддалених районах, у сільській місцевості. Для виїзного консультування запрошуються кваліфіковані фахівці з різних проблем життєдіяльності сім’ї. Виїзне консультування має на меті надати загальну інформацію для всіх бажаючих, а також провести групові, індивідуальні консультації для тих, хто її потребує.

Найбільш розповсюдженою і ефективною формою роботи у цьому напрямку є клуби молодої сім’ї. Мета такого клубу – зміцнення сім’ї; повага до цінностей і традицій сім’ї; надання допомоги щодо організації життєдіяльності сім’ї, вирішення сімейних проблем і колізій, надання допомоги у вихованні дітей; юридичні консультації, організація вільного часу сім’ї тощо. Клуби залучають значну кількість відвідувачів внаслідок демократичності, організованості роботи, взаємостосунків партнерства, врахування побажань і запитів кожного члена клубу. Клуб повинен мати свою назву, положення про діяльність, щорічний план роботи. При клубі можуть працювати різні секції (залежно від потреб членів клубу). Наприклад: „Батьки і діти”, „Господарочка”, „Наш відпочинок”, „Маленькі домашні хитрощі”, „Ми будуємо нормальні стосунки” та ін. Члени клубу можуть вільно переходити з однієї секції до іншої. Невелика кількість членів секцій (10-15 чол.) дає можливість її керівникам, спеціалістам-консультантам працювати з мікроколективом, проводити різноманітні психологічні тренінги, рольові ігри, бліцтурніри тощо. На базі клубів організовуються консультації, сімейно-психологічні комунікативні тренінги, вечори, екскурсії та інші масові заходи. У завдання клубів входить також розвиток творчої ініціативи молоді, її пізнавальних інтересів, освіта молодих батьків та ін.

У клубах проводяться також психотренінги, обговорюються різноманітні сімейні проблеми.

Існує досвід створення клубів студентських сімей – на базі студентських гуртожитків. Однією з цікавих форм роботи щодо організації вільного часу сімей є реалізація культурно-розважальних проектів: проведення різноманітних сімейних свят і конкурсів. Мета проведення таких заходів – пошук нових форм роботи з сім’єю, пропаганда сімейних цінностей у молодіжному середовищі, розвиток сімейних традицій, відродження родинно-побутової культури українського народу, пошук сімейних талантів, розвиток пізнавальних інтересів членів сім’ї, творчої ініціативи, обмін досвідом сімейного виховання, зміцнення взаємовідносин в сім’ї, збереження родоводу, подружньої вірності, шанобливого ставлення до батьків.

Однією з ефективних форм роботи з молодими сім’ями стали культурно-масові розважальні, конкурсні форми роботи. Це не лише найбільш раціональна на даному етапі форма організації дозвілля молодих сімей, а й пропаганда кращих сімейних традицій українського народу, звичаїв, обрядів, пошук сімейних талантів, розвиток пізнавальних інтересів членів сім’ї, творчої ініціативи, обмін досвідом у сімейному вихованні, зміцнення взаємостосунків у сім’ї, відродження родинно-побутової культури українського народу тощо. Масово-розважальні заходи, сімейні свята найчастіше проводяться за такими формами: Тиждень планування сім’ї, День матері, календарні, православні, релігійні свята, обряди. Вони відзначаються як щорічні обласні конкурси молодих сімей, конкурси, вечори студентських сімей, свята молодих сімей, конкурси сімейних ерудитів, на краще сімейне подвір’я, виставки дитячих творів, малюнків про сім’ю, фестиваль сімейних творчих колективів, сімейні спортивні свята, сімейні ігри, фотовиставки, спортивні змагання „Я і моя сім’я” та ін..

Інший напрям роботи – допомога батькам у розв’язанні різноманітних проблем сімейного виховання полягає у наданні їм допомоги у вирішенні складних питань родинної педагогіки: підготовка молодих батьків до народження дитини, соціально-психологічна, психолого-педагогічна допомога батькам у вихованні дітей різних вікових груп з урахуванням індивідуально-психологічних особливостей кожної дитини, підготовка дитини до школи, застосування різних форм і методів сімейного виховання, вирішення складних проблем у взаємостосунках батьків та дітей, вирішення юридичних проблем цих взаємостосунків.

Реалізація ЦСССДМ цих проблем здійснюється завдяки створенню школи молодої матері, школи батьківської підтримки, телефону довіри, консультативних пунктів при школах, ПТУ, соціальних служб для батьків, соціально-медичних курсів для молодих жінок, клубів молодих батьків та ін. Основні форми роботи: семінари, конференції, „круглі столи”, індивідуальні консультації, тренінги, вивчення педагогічних ситуацій, педагогічні бліц-турніри, сімейні посилки, психодрама, трантактний аналіз, кінолекторії тощо.

На базі ЦСССДМ діє „Школа батьківської підтримки”, яка надає допомогу батькам з різноманітних проблем сімейного виховання. Діяльність такої школи свідчить, що найбільш актуальними для сучасних батьків є проблеми взаємостосунків з дітьми, підготовки дитини до школи, форм і методів сімейного виховання. Розв’язання цих проблем неможливо без тісної взаємодії соціальних служб зі школами, медичними закладами, громадськими організаціями, засобами масової інформації. Говорячи про зміст, форми і методи такої роботи, спинимось на деяких основних.

Зокрема, у місцевій пресі можна започаткувати „Абетку для молодих батьків”. Це окремі складні питання педагогіки і психології сім’ї та сімейного виховання. Висвітлювати питання сімейного виховання в місцевій молодіжній пресі можна протягом року. Бажано рекомендувати соціальним педагогам орієнтовний тезаурус такої абетки, яка допоможе молодим батькам з’ясувати складні психолого-педагогічні явища, удосконалити їх на практиці у вихованні своїх дітей. Кожне слово – це окрема стаття з роз’ясненнями того чи іншого поняття.

Одночасно можна запровадити на місцевому телебаченні цикл передач для батьків „Чи легко бути батьками?”, а на радіо – „Парадокси виховання”, які мають пропагувати діяльність ЦСССДМ, а також висвітлювати найбільш актуальні й складні питання сімейного виховання.

Виховання дітей 2-3 річного віку покладено на молоду матір, яка знаходиться з дитиною вдома і потребує психолого-педагогічної допомоги в організації життєдіяльності дитини цього віку, її виховання, зміцнення здоров’я, підготовки дитини до дитячого садка. Батьки часто стикаються зі складними питаннями розвитку дитини в цей період, негативними проявами особистості (боязкість, надмірна сором’язливість, впертість, капризування, вияв агресивності та ін.). Допомогти батькам у вихованні таких дітей має соціальна служба з дитячим садком. З цією метою на базі дитячого садка організовується „Школа молодих матерів”, яка допомагає сім’ї підготувати дитину до дитячого садка. Така школа розрахована на рік, який передує вступу дитини до дитячого садка.

Наступна робота з батьками проводиться в „Школі батьківської підтримки”. Це можуть бути систематичні заняття з батьками на базі шкіл і дитячих садків або індивідуальні консультації в соціальних службах, виїзні консультації в школах, студентських гуртожитках. Завдання такої школи – підтримати батьків, які мають нестандартну дитину або дитину з деякими відхиленнями в розвитку надати психолого-педагогічну допомогу в її вихованні.

Значні складнощі для батьків становлять обдаровані діти. У їх навчанні та вихованні виникає багато проблем. Адже саме від сім’ї великою мірою залежить: буде розвинений чи знищений їхній творчий потенціал. Обдарована дитина інакше сприймає дійсність та оточуючих її людей, тому завдання батьків – зберегти творчі здібності своїх дітей, подолати перешкоди у спілкуванні з оточуючими. Крім того, у завдання батьків входить сприяння творчим пошукам дитини, позитивна їх оцінка. Талановита дитина – це велика радість для батьків і водночас великій клопіт.

Психолого-педагогічна підтримка необхідна батькам та їх дітям, які не відвідували дитячий садок і виявили психологічно не підготовленими у 6 років відвідувати школу. Значну увагу слід приділяти пропаганді серед батьків знань з вікових особливостей дітей з метою раціональної організації сімейного виховання з дітьми різних вікових груп. Важливо підкреслити типові помилки, що їх припускають батьки в системі сімейного виховання, і допомогти запобігти їм або позбутися зовсім.

Значна увага повинна приділятися пропаганді серед батьків знань про індивідуально-психологічні особливості дітей різних вікових груп з метою раціональної організації з ними сімейного виховання. Адже відсутність у батьків педагогічних знань із цих питань часто стає причиною виникнення важковиховуваності, педагогічної занедбаності дітей.

Для батьків, які прийняли рішення про усиновлення дитини, проводиться спеціальна робота з проблем виховання прийомних дітей. Ці консультації мають передбачати такі питання: Роль сім’ї у вихованні дитини (покинуті батьками діти; турбота про одиноку дитину; критерії усиновлення; психологія виховання дітей-приймаків; вплив оточуючого середовища; юридичні, соціальні, психолого-педагогічні проблеми у вихованні усиновлених дітей) та Юридичні проблеми (основи юридичних відносин між батьками і дітьми; види сімейної опіки; усиновлення та його громадсько-правові проблеми).

Отже, „Школа батьківської підтримки” вміщує комплекс програм, спрямованих на надання різних форм психолого-педагогічної допомоги молодим батькам у сімейному вихованні, адаптації дітей в оточуючому середовищі.

Питання сімейної психотерапії є складним у реалізації в діяльності соціальних педагогів. Робота у цьому напрямі передбачає соціальну реабілітацію молодих сімей з дисгармонією у сімейних взаємостосунках, наявністю конфліктних ситуацій; чимало сімей, де один з подружжя або обоє вживають алкогольні напої, наркотичні речовини, мають різні види нервових захворювань, а це створює загрозу для стабільності сім’ї, що вимагає соціальної допомоги і підтримки. Крім того, існують сім’ї, які потребують соціально-психологічної допомоги внаслідок тимчасових або затяжних труднощів, з якими стикається сім’я в перший період свого існування: серйозні захворювання членів сім’ї, майнові витрати, конфліктні взаємостосунки між батьками та дітьми, незадоволеність рольових очікувань у сім’ї, різні акцентуації в характерах подружжя, нервово-психічні захворювання та ін. Тут свою негативну роль відіграє фактор реактивності, непідготовленість членів сім’ї до тієї ситуації, в яку вони потрапили. Виникають почуття невпевненості, безвиході, безпорадності. Усі ці явища можуть дестабілізувати сім’ю, якщо наслідки таких труднощів заходять дуже далеко. Це ще залежить від того, якої функції сім’ї вони торкаються насамперед: матеріальної, виховної, психологічної, стану здоров’я, комунікативної. Як правило, порушення життєдіяльності сім’ї призводить до незадоволення потреб членів сім’ї, що зумовлюють незадоволеність, нервово-психічну напруженість, тривогу. Тобто наслідком таких порушень у сімейному житті є їх негативний вплив на психічне здоров’я членів сім’ї, психотравмуюча дія. У цих обставинах виникає потреба в сімейному лікарі, який може допомогти окремим членам сім’ї позбутися психічних травм.

Подружня психотерапія являє собою особливу форму психотерапії, орієнтовану на подружню пару та її проблеми. Вона має допомогти подружжю подолати сімейні конфлікти, кризові стани, досягти гармонії у взаємостосунках, забезпечити взаємне задоволення потреб, що дає змогу врегулювати подружні взаємини та позитивно впливати на спільне життя подружжя. Робота з такими сім’ями має суто індивідуальний характер і проводиться з подружжям разом або окремо з кожним.

Використовуються різні тести, анкетування, психоемоційні тренінги. При судах, ЗАГСах проводять бесіди-консультації з тими, хто розлучається. Якщо не вдається допомогти знайти спільну мову, робота з психотерапії розлучення допоможе знайти душевну рівновагу та почуття безпеки, навчити не зосереджуватись на стражданнях, любити і розуміти себе, долати труднощі.

Значну увагу потрібно приділяти сім’ям, що перебувають на грані розлучення. Причини розлучень можуть бути соціально-економічного, соціального й біологічного, психолого-педагогічного й фізіологічного характеру. До соціально-економічних причин належать матеріальні нестатки, відсутність нормальних житлово-побутових умов для проживання сім’ї. Причини соціального й біологічного характеру – хвороби членів сім’ї, несерйозність у ставленні до шлюбу, наявність другої сім’ї, подружня невірність, пияцтво, алкоголізм, наркотична залежність тощо. Причини психофізіологічні – фізіологічна несумісність, імпотенція, фригідність, велика різниця у віці, небажання мати дітей; соціальні психолого-педагогічні причини – соціальна та психологічна несумісність; різний рівень культури; різні характери, погляди на сімейне життя і виховання дітей; відсутність взаємодопомоги та взаєморозуміння; неповага один до одного; різні мета життя й життєві цінності; складний характер (ревнощі, жорстокість, скупість). Як свідчить практика, переважають соціально-психологічні причини, що стають основою сімейних конфліктів і призводять до розлучення.

Взагалі конфлікт вважається рушійною силою розвитку сім’ї; наявно або приховано конфлікти виникають в усіх сім’ях. Справа полягає в тому, як розв’язати їх і як члени родини вміють справлятися з тими суперечностями, з якими стикається сім’я в процесі розвитку. Якщо в сім’ї існують стійкі конфліктні ситуації, то причини їх – серйозні розбіжності в поглядах, інтересах, потребах та ін. Наприклад, розбіжності в уявленнях про сімейні цінності, подружня невірність, низький рівень етико-психологічної культури подружжя, прагнення одного до лідерства в сім’ї, неповага до іншого члена подружжя, споживацьке ставлення до сім’ї, ревнощі, антигромадська спрямованість вчинків; зловживання алкоголем і наркотиками; нерозуміння відмінності в психології та біоритмах почуттів протилежної статі. Проте багато конфліктів не мають серйозних причин, а виникають через низький культурний рівень обох або одного з членів подружжя. У основі конфлікту – ствердження своєї правоти, в результаті чого конфлікт поглиблюється, розростається. У роздратованому стані вступає в дію система узагальнень і перебільшень (люди пам’ятають лише погане) типу: „Ти завжди так робиш”, „Усі ви такі...”, „Скільки разів говорити про одне й те саме...”.

Існують так звані конфлікти молодого подружжя, коли відбувається пристосування один до одного. І від того, чи зуміє подружжя знайти способи розв’язати конфлікти, залежить подальша стабільність сім’ї. А небезпека конфліктів молодих подружніх пар полягає в тому, що вони не володіють цими способами розв’язання конфліктних ситуацій і якщо конфлікти стають нормою, – назріває розлучення. Адже під час конфлікту розвивається ворожість один до одного, травмується психіка, гіперболізуються недоліки – усе більше образ і стресового стану. Молодому подружжю слід роз’яснити, що вони ніколи не перероблять один одного, і не слід навіть прагнути до цього. Треба рахуватися з інтересами, смаками і поглядами іншого; після сварки не повинно залишатися психічних травм, тому слід обов’язково помиритися. Часто помилка в тому, що подружжя зі своєї сім’ї намагається створити зіграну команду, не враховуючи, що не обов’язково 1 + 1 повинно бути 2. Не враховується також і те, що обоє мають право на самостійність. Уникнути конфліктів, згладити їх можна за допомогою різних розваг, подорожі або деякий час пожити окремо.

Звичайно, наявність стійких конфліктів негативно позначається на вихованні дітей, деформує їх особистість, сприяє формуванню цілого ряду негативних якостей особистості, а також появі нервово-психічних захворювань у всіх членів сім’ї.

Робота з такими сім’ями, як вже зазначалося, має індивідуальний характер і полягає у проведенні психологічних консультацій, комунікативних та поведінкових тренінгів.

Для визначення, чи існує в сім’ї небезпека розлучення можна запропонувати спеціальний тест, результати якого допоможуть зрозуміти, чи загрожує розлучення сім’ї, чи може вона подолати труднощі, з якими стикається в процесі сімейного життя, чи в сім’ї складається ситуація, яка може призвести до розлучення. У такому випадку для усунення такої ситуації необхідно переглянути розподіл сімейних обов’язків. Кожному з подружжя слід постаратися з’ясувати для себе причини незадоволеності партнера і засоби її усунення. Бажано змінити способи спілкування в сім’ї: якомога доброзичливіше, ніжно, уважно, ласкаво звертатись і спілкуватись один з одним, якомога менше докорів і зауважень. Слід намагатися виділити і посилити те, що поєднує подружжя (діти, невирішені проблеми, загальні бажання, потреби тощо).

Таким чином, для досягнення своїх цілей соціально-педагогічна робота з молодими сім’ями повинна бути ретельно продумана, обґрунтована та спиратися на програму, у якій закладено зміст, форми і методи соціально-педагогічної роботи.

Ключові поняття: молода сім’я, подружжя, сімейне виховання, соціально-педагогічна робота, центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді (ЦСССДМ).

Питання та завдання:

1. Дайте визначення поняттю молода сім’я.

2. Назвіть соціально-педагогічні проблеми молодої сім’ї.

3. Розкрийте основні напрямки роботи центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді з молодою сім’єю.

4. Охарактеризуйте форми та методи роботи з молодою сім’єю.

Проблемне завдання. Розробити річний план роботи клубу молодої сім’ї.