4.3. Сутність соціально-педагогічної роботи з сім’ями військовозобов’язаних

Одним із стратегічних загальнонаціональних пріоритетів державної політики України є захист та підтримка сім’ї як важливого соціального інституту. Це стосується і сім’ї військовослужбовця Збройних Сил України, яка посідає одне з провідних місць у соціальному устрої українського суспільства. Адже від вирішення багатьох проблем, що виникли перед сучасною сім’єю військовослужбовця, залежить результативність реформ, які здійснюються сьогодні у Збройних Силах, боєздатність держави, а також характер процесів, що відбуваються як усередині неї, так і за її межами.

Важливість соціально-педагогічної роботи з військовослужбовцями і їх сім’ями зумовлюється тим, що військовослужбовці є соціальною групою, яка істотно впливає на все суспільство в цілому, оскільки військова служба у Збройних Силах – це особливий, надзвичайно важливий вид діяльності, покликаний гарантувати громадянам України національну безпеку. Зміцнення сім’ї військовослужбовця, її життєстійкості, захист інтересів і прав її членів вимагають спеціально організованої, науково обґрунтованої та технологічно виправданої соціально-педагогічної підтримки.

Перш ніж розглядати комплекс проблем військовослужбовців, необхідно привести деякі дефініції, які відповідно до чинного законодавства встановлюють статус визначуваних явищ.

Громадянин, який проходе військову службу, є військовослужбовцем і має правову позицію, яка визначається Законом України „Про військовий обов’язок і військову службу”.

Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров’я і віком громадян України, пов’язаній із захистом Вітчизни (Закон України „Про військовий обов’язок і військову службу”).

Військова служба у Збройних Силах – це дуже важливий вид діяльності, покликаний гарантувати національну безпеку України. За своєю суттю вона є діяльністю військовослужбовців, для якої характерні певні обмеження: чітка регламентація професійної діяльності, поведінки та побуту; певні обмеження у деяких особистих, громадянських, політичних та соціально-економічних правах (наприклад, військовослужбовцям заборонено вступати до політичних партій, або членство у таких на період служби призупиняється; свобода слова, доступ до отримання інформації обмежуються таким поняттям як „нерозголошення військової таємниці”); відсутність звичних умов життя; звуження кола людей, з якими спілкується військовослужбовець і його сім’я. Діяльність військовослужбовців, які виконують конституційний обов’язок із захисту Вітчизни, часто пов’язана з ризиком для життя. На особистість, стиль життя військовослужбовця впливає також можливість застосування насильства (іноді – з використанням зброї) при виконанні закріплених законом функцій.

Незважаючи на все це, специфіка праці військовослужбовця формує у нього такі соціально-типові якості, характерні для військової професії, як: законослухняність, відповідальність, мужність, дисциплінованість, вольові якості та ін. Ці якості набувають характеру духовно-моральних зразків, цінностей, норм, що формують так звану військову субкультуру.

Для людей, які проходять військову службу встановлюються склади військовослужбовців: рядовий склад (солдат, старший солдат, матрос, старший матрос), сержантський і старшинський склад (молодший сержант, сержант, старший сержант, старшина, прапорщик, старший прапорщик, старшина 2 статті, старшина 1 статті, головний старшина, головний корабельний старшина, мічман, старший мічман) та офіцерський склад (молодший офіцерський склад (молодший лейтенант, лейтенант, старший лейтенант, капітан, капітан-лейтенант); старший офіцерський склад (майор, підполковник, полковник, капітан 3 рангу, капітан 2 рангу, капітан 1 рангу); вищий офіцерський склад (генерал-майор, генерал-лейтенант, генерал-полковник, генерал армії України, контр-адмірал, віце-адмірал, адмірал).

Від приналежності до того або іншого складу залежить статус військовослужбовця, його субординаційна позиція, матеріальне становище, побічно – стан здоров’я, родинні обставини та інше. Тому соціальні проблеми військовослужбовців до певної міри можуть бути згруповані залежно від їх приналежності до того або іншого складу.

Розрізняють такі види військової служби:

• строкова військова служба;

• військова служба за контрактом осіб рядового, сержантського і старшинського складу;

• військова служба (навчання) курсантів (слухачів) вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки;

• військова служба за контрактом осіб офіцерського складу;

• військова служба за призовом осіб офіцерського складу.

На строкову військову службу в мирний час призиваються придатні для цього за станом здоров’я громадяни України чоловічої статі, яким до дня відправлення у військові частини виповнилося 18 років, та старші особи, які не досягли 25-річного віку і не мають права на звільнення або відстрочку від призову на строкову військову службу.

Від призову на строкову військову службу в мирний час звільняються громадяни України:

• які визнані за станом здоров’я непридатними до військової служби;

• які до дня відправлення на строкову військову службу досягли 25-річного віку;

• батько або мати, рідний (повнорідний, неповнорідний) брат або сестра яких загинули, померли або стали інвалідами під час проходження військової служби або зборів військовозобов’язаних. Призовники, які мають право на звільнення від призову на цій підставі, можуть його не використовувати;

• які до набуття громадянства України пройшли військову службу в інших державах;

• які були засуджені за вчинення злочину до позбавлення волі, обмеження волі, арешту чи виправних робіт, у тому числі із звільненням від відбування покарання;

• яким після закінчення вищих навчальних закладів присвоєно військові (спеціальні) звання офіцерського (начальницького) складу.

Деяким категоріям призовників надається відстрочка від призову на строкову військову службу (наприклад, за сімейними обставинами, станом здоров’я, для здобуття освіти та продовження професійної діяльності); умови та термін відстрочки надається призовникам за рішенням районної (міської) призовної комісії відповідно до Закону України „Про військовий обов’язок і військову службу”.

Терміни строкової військової служби за призивом встановлюються:

• для солдатів і матросів, сержантів і старшин, які проходять строкову військову службу в Збройних Силах України та інших військових формуваннях, – до 12 місяців;

• для матросів і старшин, які проходять строкову військову службу на кораблях, суднах і в берегових частинах бойового забезпечення Військово-Морських Сил Збройних Сил України та Морської охорони Державної прикордонної служби України, – до 18 місяців;

• для осіб, які мають вищу освіту за освітньо-кваліфікаційним рівнем підготовки спеціаліста або магістра, – до 9 місяців.

Для людей, які проходять військову службу за контрактом, установлюються такі строки військової служби:

• для військовослужбовців, прийнятих на посади рядового складу, – 3 роки;

• для військовослужбовців, прийнятих на посади сержантського і старшинського складу, – 5 років;

• для курсантів вищих військових навчальних закладів та військових навчальних підрозділів вищих навчальних закладів – час навчання у вищому військовому навчальному закладі або військовому навчальному підрозділі вищого навчального закладу;

• для осіб офіцерського складу – 5 років.

На наш погляд, одне із провідних місць у забезпеченні належного функціонування Збройних Сил України займає сім’я військовослужбовця. Тип сім’ї військовослужбовця можна визначити за рядом ознак: якістю зовнішніх і внутрішніх меж (ретрофлексуючі і дезорганізовані); структурою влади (авторитарні, демократичні та ліберальні сім’ї); стадією становлення (молоді, середні, зрілі); складом (нуклеарні, розширені, змішані (перебудовані), неповні сім’ї, подружні); розподілом ролей (традиційні (патріархальні чи матріархальні), егалітарні); психологічним кліматом (сім’ї із сприятливим і несприятливим психологічним кліматом); мірою негараздів (проблемні, конфліктні, кризові); основними функціями сім’ї: рівнем матеріальної забезпеченості (бідні, малозабезпечені, забезпечені, багаті), професійною приналежністю, освітнім рівнем, віком, ставленням до релігії та особливими умовами сімейного життя, складом сім’ї (прості (неповні, прості нуклеарні (батьки і діти), складні (батьки, діти, дідусі, бабусі – у різних варіантах), великі (батьківська пара, декілька дітей із своїми сім’ями – три і більше подружніх пар)), кількістю дітей в сім’ї (інфертильні (бездітні), однодітні, малодітні (дві дитини), багатодітні (троє і більше дітей до 16 років)), однорідністю соціального складу (однорідні, різнорідні); тривалістю подружнього життя (сім’ї молодят, сім’ї з тривалістю подружнього життя: від 1 до 3 років, від 3 до 5 років, від 5 до 10 років, від 10 до 20 років, від 20 до 25 років, від 25 до 30 років, від 30 років і більше), типом керівництва (еголітарні; авторитарні); типом юридичних взаємостосунків (побудовані на шлюбних стосунках; позашлюбні; оформлені юридично, але проживають окремо), юридичними взаємостосунками батьків та дітей (рідні діти; зведені діти; усиновлені діти; опікунські сім’ї), якістю емоційно-психологічних взаємостосунків у сім’ї (гармонійні; конфліктні; емоційно неврівноважені; дезорганізовані); сім’ї із специфічними проблемами (наявністю психічних чи фізичних захворювань, правопорушників, алкоголіків, наркоманів, захворювань на СНІД, схильності до суїциду, інвалідів); благополучні і неблагополучні (у тому числі – зовні благополучні) сім’ї; професійною ознакою (сім’ї офіцерів (молодших і старших, керівного складу), сім’ї прапорщиків (які перебувають на командних, технічних посадах і посадах тилового забезпечення); сім’ї курсантів; сім’ї рядового і сержантського складу; сім’ї військовослужбовців-жінок; сім’ї цивільного персоналу (працівників силових відомств, які несуть службу); ставленням до військового соціуму (новоприбулі сім’ї; сім’ї, що вибувають до місця служби військовослужбовця; осілі сім’ї; сім’ї військових пенсіонерів; сім’ї військовослужбовців, звільнених у запас; сім’ї військовослужбовців – ветеранів війни, учасників бойових дій) тощо. Типів сучасних сімей військовослужбовців можна назвати значно більше. Крім того, у межах кожного типу можна визначити окремі види сімей військовослужбовців.

Таким чином, ситуація, що склалася вимагає розробки та реалізації низки радикальних заходів: по зміні соціального статусу військовослужбовців і членів їх сімей, закріпленого в законодавчому порядку; щодо пріоритетного розвитку соціальної, соціально-педагогічної роботи з ними в закритому військовому соціумі; з пошуку і використання потенціалу не лише державної та відомчої соціальної політики щодо цієї специфічної групи населення, але і нетрадиційних (або незвичних в даний час) форм надання соціальної допомоги членам сім’ї військовослужбовця. Ці заходи мають здійснюватися на декількох рівнях.

Теоретико-методологічний рівень припускає глибоке вивчення соціальної ситуації в країні та перспектив її розвитку у всіх сферах суспільної життєдіяльності, в тому числі і в Збройних Силах України; прогнозування можливих їх змін у соціальному самопочутті та статус основних соціальних груп населення, серед яких важливе місце належить військовослужбовцям та членам їхніх сімей; цілепокладання в розвитку соціальної сфери життя суспільства і Збройних Сил України; визначення співвідношення соціальних потреб військовослужбовців та членів їхніх сімей з економічними можливостями суспільства на тому чи іншому етапі його розвитку; формування іміджу військовослужбовця як високопрофесійного фахівця і відповідного ставлення до нього з боку суспільства та ін.

Концептуально-політичний рівень вирішення соціальних проблем передбачає вироблення соціальної політики по задоволенню життєвих інтересів військовослужбовців та членів їхніх сімей. Соціальна політика відносно Збройних Сил України може розглядатися і як сукупність пріоритетів у розвитку їх соціальної сфери, і як сукупність правил, певних принципів і підходів до вирішення соціальних проблем даних категорій населення на конкретному етапі розвитку суспільства. В даний час пріоритет у формуванні та реалізації соціальної політики стосовно Збройних Сил України належить державі, що не має, однак, для цих цілей достатніх коштів.

Громадсько-цивільний рівень припускає участь у формуванні та реалізації соціальної політики стосовно Збройних Сил України недержавних, громадських об’єднань і комерційних структур. У зв’язку зі своїми статутними цілями або комерційними інтересами ці представники громадянського суспільства здатні не тільки впливати на вироблення пріоритетів розвитку соціальної сфери армії і флоту, здійснювану представниками держави, але й докладати серйозні зусилля з розвитку та функціонування соціальної інфраструктури у військовому середовищі. Логічно припустити, що збільшення ролі всіх суб’єктів соціальної політики щодо армії буде сприяти більш якісному вирішенню соціальних проблем військовослужбовців та членів їхніх сімей.

Нормативно-юридичний рівень вирішення цих проблем передбачає забезпечення соціально-правового захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей. При цьому під соціально-правовим захистом розуміється система соціальних гарантій (а також діяльність з їхньої розробки, законодавчого закріплення і реалізації), що забезпечують мінімально достатні умови життя. Ці соціальні гарантії складають частину загального законодавства країни в соціальній сфері.

Військово-практичний рівень вирішення соціальних проблем військовослужбовців та членів їхніх сімей передбачає формування системи соціально-педагогічної роботи з даною категорією.

Проблеми військовослужбовців (та їхніх сімей) обумовлені покладеними на них обов’язками по озброєному захисту держави, що передбачає виконання поставлених завдань в будь-яких умовах, у тому числі з можливим ризиком для життя. Це визначає особливості тієї соціально-рольової системи, в якій вони діють. Функціональні обов’язки військовослужбовців строго регламентовані, а субординаційна структура є жорстко ієрархічною. Накази вищестоящих осіб не обговорюються і підлягають неухильному виконанню незалежно від відношення до наказу тієї особи, яка його отримує. Крім того, у військовослужбовця (і у ряді випадків його сім’ї) відсутня можливість вибору заняття і місця проживання. Людина, яка проходе військову службу, часто піддається впливу несприятливих чинників: емоційне і фізичне перевантаження, дія шуму, вібрації, хімічних реагентів, замкнутого простору, монотонія, сенсорна депривація, постійний вимушений контакт з іншими військовослужбовцями, відсутність можливості побути на самоті, міжособистісна напруженість, міжособистісні конфлікти.

Усі проблеми і кризи українського суспільства знаходять віддзеркалення в Збройних Силах України, одному з соціальних інститутів країни. Так, зниження якості здоров’я й інтелекту населення призводить до того, що на військову службу потрапляють особи з серйозними соматичними або психічними захворюваннями (з іншого боку, непосильні армійські навантаження, неякісне харчування з вираженим білково-вітамінним дефіцитом призводять до появи або загострення у військовослужбовців різних захворювань); зростання злочинності у суспільстві, збільшення масштабів наркоманії і алкоголізму обумовлюють підвищення числа злочинів, що здійснюються військовослужбовцями, небезпека для самих військовослужбовців стати жертвою злочину з боку своїх колег.

Одна з гострих проблем сучасних Збройних Сил України – наявність декількох статусних систем в її рядах: офіційна (формальна) „статутна” система взаємин, яка визначається загальним законодавством і відомчими документами (статутами, інструкціями й т.п.); „дідівська” система, тобто неформальний, але, проте, широко поширений пріоритет старослуживих солдат, що насаджується ними самими, і пригноблення, приниження новобранців; „земляцька” статусна система, відповідно до якої влада і вплив у військових колективах розподіляються залежно від приналежності до певного територіального або національного угрупування. Наявність декількох статусних систем є віддзеркаленням характерної для сучасного суспільства аномії, тобто розпаду колишніх ціннісних систем, з симптомом загальносоціальної морально-психологічної кризи. Наслідком подібного становища є зниження керованості військовими колективами, падіння дисципліни, насильство, якому частенько піддаються військовослужбовці, поширення суїциду в Збройних Силах України, причому не лише серед рядового і сержантського складу, що, як правило, обумовлено „неформальними” стосунками у військових колективах, але і серед офіцерів.

Унаслідок соціально-економічних труднощів, які зазнає країна, затримуються грошові виплати військовослужбовцям, розпадається система матеріально-технічного постачання, застарівають техніка і озброєння.

Крах колишньої ідеологічної системи, в якій Збройні Сили України, займали одне з провідних місць як символ державності, патріотизму, священного обов’язку захисту Вітчизни від зовнішніх ворогів, відсутність інших цінностей, які повинні були прийти на зміну колишнім, є причиною морально-психологічної кризи багатьох військовослужбовців, відчуття ними безцільності своєї діяльності, падіння престижу військової служби, масового ухилення від призову в армію, невпевненості військовослужбовців у стабільності свого існування, своєму майбутньому.

Загальність військової служби не здається суспільству виправданою: більшість населення підтримує перехід Збройних Сил України на контрактний принцип формування і виключно добровільне несення громадянами військової служби. Відсутність гарантованого Конституцією права на альтернативну військову службу, слабка юридична і соціальна захищеність усіх категорій військовослужбовців, економічні й побутові труднощі – усе це обтяжує морально-психологічне самопочуття військовослужбовців.

Неясність планів військової реформи, кадрових перспектив військовослужбовців, масові звільнення офіцерського складу без надання належних їм за законом житла і виплат, труднощі з влаштуванням на роботу після закінчення військової служби створюють ще один проблемний комплекс „перехідного” періоду – між закінченням військової служби і адаптацією до громадської дійсності.

Особливу групу складають проблеми учасників війни і озброєних конфліктів, і їх реадаптація до мирного життя. По-перше, особи, що отримали поранення або, тим більше, що втратили повністю здоров’я, працездатність, здібність до соціального функціонування, не користуються в даний час адекватним рівнем соціального забезпечення; вони та їхні сім’ї мають цілий ряд матеріальних, фінансових, житлових, медичних і соціальних проблем, на вирішення яких ні у них самих, ні у держави в даний час не вистачає ресурсів.

По-друге, це, навіть ті, військовослужбовці, які не отримали поранень в подібних озброєних конфліктах, але є носіями так званого „посттравматичного стресового синдрому”.

Його основні симптоми: слабкість психіки, при якій незначні проблеми сприймаються як нездоланні перешкоди, що штовхають людей на прояв агресії або самогубство, відчуття провини перед загиблими (за те, що залишився живий), негативне або зневажливе відношення до соціальних інститутів.

Цей контингент складний ще й тим, що в перші п’ять років після повернення з „гарячих точок” у них практично не буває захворювань. Для них у цей час характерна лише різна ступінь психоемоційного напруження. Проте через кілька років різко зростає захворюваність цих осіб навіть в порівнянні зі звичайними людьми такого ж віку, які не брали участі у військових конфліктах.

На жаль, в історії нашої країни достатньо багато „дивних” війн і конфліктів. Крім того, цілий ряд дій представників Збройних Сил України не отримали суспільного визнання, а їх учасники, що ризикували життям і що втратили здоров’я, не мають належного соціального забезпечення – наприклад, учасники ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. Це серйозна соціальна проблема, і її вирішення може бути лише комплексним: вживання соціальних заходів, використання всіх видів реабілітації осіб, які постраждали в наслідок військової служби, розвиток протезних служб, формування доступного середовища для інвалідів, організація психологічної підтримки, зміна відношення суспільства до осіб, які виконували свій обов’язок перед державою і тому заслуговують на допомогу й підтримку.

На основі ґрунтовного аналізу літератури серед найбільш значущих сьогодні проблем сімей військовослужбовців можемо виділити такі:

1) малозабезпеченість, зумовлена економічними проблемами Збройних Сил України, наслідком яких є низька оплата праці. Проблеми щодо забезпечення сім’ї військовослужбовця посилюються у зв’язку з тим, що він не може знайти додаткові заробітки (юридично заборонено законом, фактично блоковано ненормованим робочим днем), необхідністю високої оплати за оренду житла (за умови відсутності постійного власного житла), труднощами з працевлаштуванням дружини;

2) проблеми з житлом, викликані дефіцитом житлового фонду в Україні в цілому і в Збройних Силах зокрема. Дефіцит зумовлюється низкою причин: збереженням державної житлової заборгованості Збройним Силам; невиконанням органами влади законодавчих актів з фінансування будівництва і надання військовослужбовцям житла; низьким рівнем матеріального достатку кадрових військовослужбовців, що не дозволяє їм самостійно будувати або купувати житло; постійне зростання цін на житло;

3) проблеми зі здоров’ям як самого військовослужбовця, так і членів його сім’ї, які пояснюються труднощами, пов’язаними із специфікою сучасної військової праці (зростання соціальної напруженості, підвищення фізичних і психологічних навантажень, дія різних негативних чинників середовища, необхідність постійної соціально-психологічної адаптації до нових умов), і відсутністю можливості постійно отримувати висококваліфіковану спеціалізовану медичну допомогу;

4) проблеми з освітою і вихованням дітей з’являються у зв’язку з частими змінами навчальних закладів, неможливістю вибору місць навчання, віддаленістю від культурних і академічних центрів. Перевантаженість службовими обов’язками і їх підвищена складність заважають нормальній участі військовослужбовця у вихованні дітей, викликають внутрісімейну гіперпроекцію на стосунки з дітьми через специфічний характер військової діяльності. Нерідко трапляються і смислові конфлікти, коли діти не розділяють ціннісних орієнтацій батьків;

5) проблеми з працевлаштуванням і соціальним становищем дружин військовослужбовців пояснюються обмеженістю в місцях проходження служби робочих місць за фахом. У віддалених гарнізонах і військових містечках робочих місць не вистачає взагалі, що змушує дружин військовослужбовців залишатися без роботи;

6) напруженість і соціально-психологічний дискомфорт у сім’ї зумовлюються, окрім спільних сімейних проблем, величезною кількістю специфічних чинників: зростанням соціальної напруженості, розчаруванням і невпевненістю у професійній діяльності, частими переїздами на необлаштовані місця проживання, втомою від важкої і напруженої роботи, впливом гомогенного чоловічого колективу, недоліками спілкування в сім’ї, відчуттям нереалізованості своїх можливостей у дружин військовослужбовців, проблемами з дітьми, невпевненістю у майбутньому та ін.;

7) проблема неадекватної взаємодії сім’ї з соціумом, яка стає особливо актуальною у зв’язку зі зростанням кількості дезорганізуючих чинників, які впливають на сім’ю.

Виходячи із зазначених проблем, метою соціально-педагогічної роботи з сім’ями військовослужбовців Збройних Сил України є налагодження їх позитивно спрямованої життєдіяльності та створення оптимальних умов для соціалізації членів сімей. При цьому до основних завдань соціально-педагогічної роботи з сім’ями військовослужбовців належать: визначення оптимальних умов здійснення соціально-педагогічної роботи; налагодження ефективної соціально-педагогічної роботи; соціальний захист сімей військовослужбовців; зміцнення, гармонізація та розвиток духовних процесів, внутрішньосімейних стосунків, зв’язків із соціальним оточенням; активізація функцій сім’ї, надання допомоги у вихованні дітей; посилення позитивного впливу сімей на виконання військовослужбовцями своїх професійних обов’язків.

Виділяють наступні сфери життєдіяльності військовослужбовців, де проходить соціальна взаємодія і формуються соціальні відносини:

• військово-службова;

• суспільно-політична;

• сімейно-побутова;

• культурно-дозвіллєва;

• сфера міжособистісної взаємодії (соціально-психологічна сфера).

Військово-службова сфера – сфера життєдіяльності військовослужбовців, де реалізується їх головна предметно-цільова функція, пов’язана з військовою службою, виконанням службових завдань, посадових, спеціальних і функціональних обов’язків, а також з дотриманням військових ритуалів.

Ця сфера відіграє вирішальну роль у формуванні та становленні особистості професійного військового в умовах військового середовища. У функціонуванні цієї сфери першорядне значення має організація таких видів діяльності, як бойова, громадсько-державна і спеціальна підготовка.

Громадсько-політична сфера – сфера життєдіяльності військовослужбовців, яка пов’язана з реалізацією ними сукупності громадських, особистісних, політичних і соціально-економічних прав і свобод, встановлених законом, закріплених в нормах права і гарантованих державою.

Сімейно-побутова сфера – сфера життєдіяльності військовослужбовців, яка пов’язана із задоволенням їхніх потреб на сімейному і побутовому рівні. Основними предметними чинниками даної сфери є житлові та побутові умови життєдіяльності військовослужбовців та членів їхніх сімей, забезпеченість усіма видами достатку та ін.

Культурно-дозвіллєва сфера – сфера життєдіяльності військовослужбовців, яка пов’язана із задоволенням їхніх духовних потреб і організацією їх дозвілля і вільного часу. Особливості територіального розташування багатьох частин Збройних Сил України та військових формувань інших силових відомств, їх віддаленість від населених пунктів створюють значні проблеми в реалізації даних потреб особистості військовослужбовця і членів його сім’ї.

Сфера міжособистісної взаємодії (соціально-психологічна сфера) охоплює взаємодію на формальному (службовому) і на неформальному рівні, засвоєння і виконання військовослужбовцями різних соціальних рольових функцій, процес їхнього входження в нову соціальну середу, в системи соціальних зв’язків і відносин між собою, з командним і підлеглим особовим складом, з членами сім’ї та соціальним оточенням.

Соціально-педагогічна робота з сім’ями військовослужбовців Збройних Сил України здійснюється відповідно до Законів України „Про Збройні Сили України”, „Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”, Концепції виховної роботи у Збройних Силах України та інших військових формуваннях України, Концепції гуманітарного і соціального розвитку Збройних Сил України, ряду інших законодавчих та нормативних документів.

Зміст соціально-педагогічної роботи з сім’ями військовослужбовців Збройних Силах України та її результативність залежать від багатьох чинників, і, насамперед, від особливостей життєдіяльності цих сімей. До таких особливостей відносимо:

1. Переважаюча нуклеарність і малодітність (виховують двоє дітей) сімей, що зумовлюється частими переїздами у зв’язку із зміною місця проходження служби та, у більшості випадків, низьким рівнем матеріального забезпечення військовослужбовців;

2. Дистантність більшості сімей (приблизно 75 % сімей військовослужбовців проживають нарізно), що викликано проблемами у забезпеченні роботою дружин військовослужбовців за місцем проходження служби чоловіком та труднощами у забезпеченні сім’ї житлом;

3. Нереалізованість сподівань стосовно один одного у зв’язку із специфікою військової професії;

4. Мінімальний розподіл праці на „чоловічу” і „жіночу” у більшості сімей, у зв’язку із специфікою військової служби (закономірним є підвищення статусу жінки в сім’ї, яка виконує типово керівну роль у веденні господарства);

5. Раннє „дорослішання” дітей військовослужбовців, пов’язане із специфікою професійної діяльності батьків-військовослужбовців, частими переїздами, що зумовлюють швидше формування навичок переборювати труднощі, долати стреси тощо;

6. Складність стосунків дітей і батьків, зумовлена можливість дітей проводити велику частину вільного часу поза сім’єю, або лише під наглядом матері. Як правило, цей час вони присвячують заняттям, що є прийнятними серед однолітків, і далеко не завжди піклуються про схвалення їх батьками.

Виходячи із зазначеного, метою соціально-педагогічної роботи з сім’ями військовослужбовців є гармонізація внутрісімейної взаємодії, налагодження позитивно спрямованої життєдіяльності сімей, організація співпраці індивіда і соціального військового середовища. Саме взаємозв’язок індивіда і соціального військового середовища обумовлює основні завдання соціальної діяльності з сім’ями військовослужбовців: здійснення впливів на індивіда з метою його соціалізації у військовому середовищі, забезпечення його входження в конкретний військовий соціум; вдосконалення соціального військового середовища (і, природно, конкретного військового соціуму) в інтересах індивіда; оптимізація взаємодії індивіда і соціального середовища; організація соціальної взаємодії в сім’ях; налагодження позитивно спрямованої життєдіяльності сімей військовослужбовців.

Об’єктом діяльності соціального педагога з сім’ями військовослужбовців є конкретна сім’я (особа), включена у соціальне військове середовище, подружжя, дитина, оточення сім’ї. Предметом – практична діяльність відповідних інститутів і організацій, а також окремих осіб із забезпечення взаємозв’язку сім’ї військовослужбовця і середовища її життєдіяльності. За змістом діяльність соціального педагога з сім’єю військовослужбовця поділяється на такі види: освітня; виховна; психологічна; посередницька. Залежно від терміну надання, основні види соціальної допомоги сім’ям військовослужбовців поділяють на: короткочасні та довготривалі (від чотирьох місяців і більше).

Численні наукові дослідження доводять, що соціально-педагогічна робота з даною категорією сімей підпорядковуватиметься наступним принципам:

1) соціально-політичним: принципу законності та прав людини, який полягає у забезпеченні державою та відповідними соціальними інститутами реалізації прав і свобод, ратифікованих нашою державою; принципу державного підходу до завдань, який реалізується шляхом активної участі держави у підготовці і організації соціально-педагогічної роботи з сім’ями військовослужбовців; принципу зв’язку змісту соціальної діяльності з конкретними умовами функціонування сім’ї військовослужбовця, що полягає у організації допомоги та підтримки, зумовленій умовами макро- і мікросередовища цієї сім’ї;

2) соціально-педагогічним: принципу особистісного соціально-діяльнісного підходу до професійної діяльності, який забезпечує облік у соціально-педагогічній роботі усієї сукупності потреб кожного члена сім’ї військовослужбовця, переорієнтацію членів сім’ї з пасивно-споживчої на активно-змінюючу соціальну діяльність; принципу диференційованого і індивідуального підходу до об’єкта діяльності, який передбачає необхідність відмежування конкретних потреб сім’ї військовослужбовця від загальних, врахування індивідуальних особливостей кожного члена сім’ї і ситуації, що склалася; принципу суверенності сім’ї, який забезпечує врахування права сім’ї на пошук та отримання (чи відмови від) допомоги, вибору з наявних варіантів надання допомоги найбільш прийнятного для сім’ї, погодження щодо втручання в особисте життя сім’ї військовослужбовця (за винятком випадків, обумовлених законом);

3) організаційним: принципу інтеграції, який забезпечує координацію зусиль керівництва військової частини, державних і недержавних організацій у вирішенні проблем сімей військовослужбовців; принципу професійної компетентності, який передбачає надання допомоги спеціалістами відповідного кваліфікації та підкреслює обов’язковість професійної підготовки фахівця; принципу контролю, який забезпечує контроль щодо організації та здійснення соціальної підтримки і захисту, їх результативності, а також формування рекомендацій з підвищення ефективності цих процесів;

4) специфічним: принципу соціокультурної спрямованості соціальної діяльності, який передбачає використання поняття „культура соціального військового середовища” як мету і критерій оцінки рівня розвитку середовища існування сімей військовослужбовців у конкретних військових частинах, містечках, гарнізонах, місцях їх компактного проживання; принципу наукової обґрунтованості соціальної діяльності, що забезпечує вивчення вітчизняного і зарубіжного досвіду, визначення змісту, організації і методики соціальної діяльності з військовослужбовцями і їх сім’ями; принципу цілеспрямованості, відповідно до якого соціальний педагог повинен цілеспрямовано досягати позитивного результату у роботі з сім’єю військовослужбовця, впливаючи на свідомість, волю, почуття і вчинки як членів сім’ї, так і її оточення; принципу універсальності, згідно якого слід виключити дискримінацію при наданні соціальної допомоги сім’ї військовослужбовця за будь-якими ознаками: ідеологічними, політичними, релігійними, національними, расовими, віковими, тощо; принципу соціального реагування, який передбачає усвідомлення необхідності вживати заходів до виявлених соціальних проблем сім’ї військовослужбовця, діяти відповідно до конкретних обставин соціальної ситуації індивідуальної сім’ї; принципу клієнтоцентризму, що означає визнання пріоритету прав сім’ї військовослужбовця в усіх випадках, крім тих, де це суперечить правам та інтересам інших людей; принципу опори на власні сили, який підкреслює суб’єктну роль сім’ї військовослужбовця, її активну позицію у вирішенні своїх проблем (йдеться про сім’ї, достатньо дієздатні з огляду на їх інтелектуальні, психічні та фізичні ресурси); принципу конфіденційності, що полягає у забезпеченні нерозголошення тієї інформації про сім’ю військовослужбовця, яка може завдати їй шкоди, чи дискредитувати її членів; принципу толерантності, якого слід дотримуватись насамперед у роботі з сім’ями, які можуть не викликати симпатії у фахівця (політичні, релігійні й національні особливості індивідів, які потребують допомоги, їхні поведінкові стереотипи й сама зовнішність можуть виявитися неприємними для соціального педагога); принципу системності, згідно якого сім’я військовослужбовця – це органічна єдність, що становить складну систему структурних елементів і функціональних взаємодій; принципу об’єктивності, який у широкому соціологічному аспекті передбачає об’єктивний підхід до проблем сім’ї військовослужбовця на теоретичному й державно-організаційному рівнях; у вузькому розумінні – вимагає від фахівця, який надає допомогу сім’ї, подолання усіх проявів аберації (перекручувань у результатах соціального спостереження й технологічного вибору), які виявляються у результаті дії чинників, визначених самим соціальним педагогом; принципу гуманізму, що має на меті професійну діяльність на основі людяності, емпатії, альтруїзму, прийняття особистості такою, як вона є – з усіма позитивними і негативними сторонами; принципу прізвищецентризму (родиноцентризму), який передбачає, що у процесі організації соціальної діяльності на всіх її рівнях права та інтереси сім’ї стоятимуть на першому місці, маючи пріоритет перед правами та інтересами держави, товариства та ін.

У своїй сукупності вищевказані принципи визначають функції і сфери соціально-педагогічної роботи з сім’ями військовослужбовців Збройних Сил України, а саме:

• діагностичну функцію, яка зумовлює сферу соціальної діагностики і прогнозування. Соціальній діагностиці підлягають: власне соціальні потреби сімей військовослужбовців; ступінь розвитку цих потреб і їхнього задоволення в конкретній військовій частині, військовому містечку, гарнізоні, місці компактного проживання військовослужбовців і членів їхніх сімей; ступінь розвитку інфраструктури конкретного військового соціуму і її відповідності потребам його мешканців; ступінь оптимальності і гармонійності взаємодії військовослужбовців і членів їхніх сімей із середовищем їхнього перебування та ін.;

• обслуговуючу функцію, яка зумовлює розвиток відповідної сфери соціально-побутового обслуговування;

• адаптаційну функцію, якій відповідає сфера соціальної адаптації (реадаптації) сімей військовослужбовців та становлення кожного члена сім’ї як сім’янина, члена колективу, фахівця та ін.;

• превентивну, профілактичну і корекційну функції, які формують сферу соціальної профілактики і корекції поведінки членів сімей військовослужбовців і умов та факторів військового середовища;

• реабілітаційну функцію, що зумовлює розвиток і функціонування сфери соціальної реабілітації і реалізується стосовно тих сімей військовослужбовців, які мають несприятливу, негативну динаміку розвитку; військовослужбовців з несоціалізірованною і девіантною поведінкою; військовослужбовців і членів їхніх сімей, які зазнали психотравмуючого впливу військової служби та ін.;

Діяльність інститутів і спеціалізованих служб даної сфери, що реалізують реабілітаційну функцію, повинна бути значною мірою орієнтована на профілактику, своєчасне попередження соціальних відхилень і факторів, які їх формують.

• анімаційну функцію, яка зумовлює формування і функціонування сфери соціально-культурного розвитку і пов’язана не лише з організацією дозвілля сімей військовослужбовців, але і з гуманізацією вільного часу кожного члена військового соціуму. Інститутами даної сфери є різні установи культури (театри, кінотеатри, Будинки офіцерів, гарнізонні клуби, клуби військових частин, бібліотеки та ін.). І спеціалізовані служби, що створюються недержавними організаціями у військовому соціумі;

• освітню функцію, що зумовлює розвиток сфери підготовки і перепідготовки кадрів і охоплює військовослужбовців, які звільняються або вже звільнилися з військової служби, а також членів їхніх сімей та пов’язана з їхньою професійною орієнтацією, перепідготовкою на нові для них спеціальності і працевлаштуванням відповідно до потреб місцевого або регіонального ринків праці;

• прогностичну функцію, яка дозволяє прогнозувати перспективи розвитку і задоволення потреб сімей військовослужбовців;

• організаційно-розпорядчу функцію, яка зумовлює розвиток і функціонування сфери менеджменту соціальної діяльності;

• функцію забезпечення сприятливих соціально-екологічних умов для життєдіяльності і розвитку сімей військовослужбовців, що передбачає діяльність з усунення негативних факторів, поліпшення умов праці і побуту військовослужбовців, сприяння підвищенню можливостей працездатності військовослужбовців і здатності їх сімей до соціального функціонування;

• функцію розвитку соціальних комунікацій, яка полягає у ліквідації напруженості, конфліктів, особливо в закритих військових містечках, відірваних від широких соціальних контактів;

• функцію соціальної освіти, яка формує відповідну їй сферу соціальної освіти та проявляється у організації вивчення, узагальнення і поширення передового досвіду соціальної діяльності; виданні і поширенні наукової, навчальної і методичної літератури з соціально-педагогічної роботи у військовому середовищі; презентації програм і проектів соціально-педагогічної діяльності з сім’ями військовослужбовців.

Функції соціально-педагогічної роботи з сім’ями військовослужбовців тісно пов’язані із її напрямами. Основні напрями соціально-педагогічної роботи з сім’ями військовослужбовців зумовлюються проблемами, які виникають у кожній конкретній сім’ї.

Напрямами соціально-педагогічної роботи з сім’ями військовослужбовців є:

• систематичний розгляд питань практичної роботи з сім’ями військовослужбовців, цивільного персоналу та умов їх життя;

• безпосереднє спілкування командирів і начальників з родиною військовослужбовців і жіночим активом, постійна увага до життя військовослужбовців, стану моральної атмосфери в їхніх сім’ях, утвердженню в них тверезого способу життя;

• урахування нестатків і потреб молодих і багатодітних сімей військовослужбовців, при розгляді питань надання житла, фінансового забезпечення, надання матеріальної допомоги;

• роз’яснення положення нормативно-правових актів щодо поліпшення соціально-економічного становища, про пільги, що надаються військовослужбовцям, громадському персоналу Збройних Сил України та членами їхніх сімей;

• турбота про організацію дозвілля та сімейного відпочинку, оздоровлення дітей військовослужбовців і громадянського персоналу, активне використання можливостей культурно-освітніх установ і спортивних споруд Збройних Сил України;

• роз’яснення членам сімей військовослужбовців завдань, що випливають з особливостей життя військових колективів;

• спрямування зусиль на підвищення престижу міцного сімейного союзу, материнства та батьківства, відповідальності подружжя за збереження родини, створення у ній обстановки високої моральності і взаємної поваги, що сприяє успішному виконанню військовими кадрами їх службового обов’язку;

• працевлаштування жінок, розвиток форм надомної роботи;

• залучення членів сімей військовослужбовців у благоустрій військових містечок, вулиць, будинків.

Таким чином, соціально-педагогічна робота з сім’ями військовослужбовців покликана задовольняти різні соціальні потреби військовослужбовців і членів їх сімей.

Щодо особливостей життєдіяльності сімей військовослужбовців, то найголовнішими з них (які докорінно впливають на зміст соціально-педагогічної роботи), є:

а) подружні відносини усе більше визначаються мірою і глибиною прихильності між членами подружжя, різко підвищується їх рівень сподівань стосовно один одного, реалізувати які більшість не може як в силу традицій, культури, індивідуальних особливостей, так і через специфіку військової професії;

б) традиційний розподіл праці на „чоловічу” і „жіночу” у більшості сімей, у зв’язку зі специфікою військової служби, зведений до мінімуму; закономірним є підвищення статусу жінки в сім’ї, яка виконує типово керівну роль у веденні господарства;

в) велика кількість сімей мають одну дитину і складаються з двох поколінь – батьків і дітей; бабусі і дідусі, інші родичі, зазвичай, живуть окремо. У результаті – батьки не лише не мають можливості повсякденно використовувати досвід і підтримку попереднього покоління, але й гіпотетичне використання цього досвіду часто є проблемним;

г) у зв’язку зі специфікою професійної діяльності батьків військовослужбовців, частими переїздами, діти раніше дорослішають, швидше навчаються тому, як переборювати труднощі, долати стреси, характерні для нашого часу (зокрема розлучення батьків та їх наслідки, конфліктні сімейні ситуації, проблеми пристойного виживання тощо);

д) відносини дітей і батьків стали складнішими, адже діти отримують можливість проводити велику частину вільного часу поза сім’єю або лише під наглядом матері. Зазвичай, цей час вони присвячують заняттям, що є прийнятними серед однолітків, і далеко не завжди піклуються про схвалення їх батьками. Авторитет батьківської влади часто не спрацьовує – на зміну йому повинен приходити авторитет особистості батьків.

Виходячи із зазначеного вище, важливою умовою ефективності соціально-педагогічної роботи з сім’ями військовослужбовців є організація в них соціально-педагогічного процесу – спеціально організованої послідовної зміни функціонування сім’ї, яка розвивається в часі і в межах визначеної виховної системи та спрямована на перетворення особистісних властивостей і якостей її членів. Зміст цього процесу полягає у перетворенні соціально-педагогічних знань у власний потенціал сім’ї, що відбувається у чотири етапи:

• інформаційно-аналітичний, характерною особливістю якого є створення банку даних про: актуальні проблеми різних типів сімей, їх структуру, можливі наслідки життєдіяльності, ресурси і можливості та їх використання в обставинах, що склалися. Найважливішими завданнями соціально-педагогічної роботи на цьому етапі є збір інформації і розробка загального стратегічного плану дій соціального педагога; оцінка рівня складності і характеру проблем сім’ї; аналіз можливостей щодо надання сім’ї необхідної допомоги;

• прогностичний, для якого характерним є інтенсивне формування обґрунтованих думок про можливі зміни у сім’ї в найближчому майбутньому і далекій перспективі, або про альтернативні шляхи її розвитку. До завдань цього етапу належить: прогнозування змісту і тенденцій розвитку можливих психолого-педагогічних проблем сім’ї на різних стадіях, або в змінних умовах її життєдіяльності; моделювання та прогнозування ефективності діяльності фахівця щодо надання допомоги цій сім’ї;

• спонукально-супровідний, який відрізняється особливою динамічністю і евристичним характером діяльності як соціального педагога, так і членів сім’ї, з якою він працює. Найважливіші завдання цього етапу: розробка і впровадження методик оцінки різних явищ, діяльності, спілкування, технологій соціального виховання; психолого-педагогічна допомога сім’ї (батьківський всеобуч, консультування, профілактика, корекція, сімейна терапія та ін.); соціалізація (соціальне виховання) членів сім’ї;

• відновно-реабілітаційний, який є етапом активного залучення сім’ї до вирішення власних проблем і освоєння членами сім’ї технологій відновлення і підтримки життєвого потенціалу сім’ї. До найважливіших на цьому етапі належать завдання: діагностика сімей, на які подіяли стресогенні чинники (втрата близьких, стихійні лиха, непередбачені зміни в житті та ін.); відновлення втрачених функцій психічного здоров’я клієнтів і психологічного здоров’я сім’ї; проведення психолого-педагогічної реабілітації; узагальнення і впровадження вітчизняного і зарубіжного досвіду соціально-педагогічної роботи з сім’єю, інновацій у соціальній сфері.

Під час соціально-педагогічного процесу в сім’ї військовослужбовця фахівець почергово виступає у трьох основних ролях: порадника (інформує сім’ю про важливість і можливості взаємодії подружжя між собою та з дітьми; розповідає про розвиток дитини; дає педагогічні поради щодо виховання дітей); консультанта (консультує з питань сімейного законодавства, організації соціальної взаємодії та налагодження позитивно спрямованої життєдіяльності в сім’ї; інформує про методи виховання, орієнтовані на конкретну сім’ю; пояснює батькам способи забезпечення умов, необхідних для нормального розвитку та виховання дитини в сім’ї); захисника (захищає права індивіда (сім’ї) у випадку, коли відбувається порушення законних прав і свобод, нормальних умов життєдіяльності чи деградація особистості (алкоголізм, наркоманія, жорстоке ставлення до дітей, тощо)).

Форми соціально-педагогічної роботи з сім’ями військовослужбовців класифікують за такими ознаками: складом і кількістю учасників (індивідуальні, групові, масові); тривалістю (одноразові заходи, постійно діючі, „пульсуючі”); перспективою (розраховані на близьку перспективу, розраховані на середню перспективу, розраховані на віддалену перспективу); місцем проведення (стаціонарні, виїзні, пересувні, циклічні); ступенем самостійності учасників (групи самодопомоги, взаємодопомоги; ті, які працюють за допомогою консультанта, сім’ї, які працюють під безпосереднім керівництвом соціального педагога); рівнем творчості (інформаційні, репродуктивні, тренувальні, творчі); видом діяльності (ігрові, комунікативні, трудові, навчальні); умовами здійснення (екстрені, звичайні); характером спілкування (безпосередні, опосередковані); метою (спрямовані на збір та аналіз інформації, участь у формуванні сімейної політики і завдань соціально-педагогічної роботи, участь у реалізації сімейної політики і проведенні соціального супроводу сім’ї, профілактику неблагополуччя та його рецидивів, узагальнення результатів, контроль за якістю соціально-педагогічної роботи); складністю побудови (прості, складні, комплексні).

Найпоширенішими методами роботи соціального педагога з сім’ями військовослужбовців є: бесіда, переконання, формування перспективи, вправа, заохочення і покарання, методи подолання конфліктів (прямі і опосередковані), методи діагностики (спостереження (включене, систематичне, не систематичне, ситуативне), анкетування (відкрите і закрите), тестування, соціометрія, інтерв’ю, моніторинг). Ефективність діяльності соціального педагога зумовлюється чіткою взаємодією та взаємовідповідністю методів, прийомів і засобів, які використовуються в межах усієї методики. У роботі з сім’ями військовослужбовців використовують твірні (заохочення, увага, прохання, довіра, зміцнення індивіда у власні сили) і гальмівні (наказ, натяк, вдавана байдужість, недовіра, осуд, попередження, вибух емоцій) прийоми. У якості засобів соціально-педагогічної роботи з сім’ями військовослужбовців найчастіше виступають книги, засоби масової інформації, природа і навколишнє середовище.

Технології соціально-педагогічної роботи з військовослужбовцями та їхніми сім’ями розрізняються залежно від характеру і глибини їх соціальних проблем, що в значній мірі визначається приналежністю до призовного або контрактного контингенту, певного складу військовослужбовців, тривалістю їх перебування на військовій службі.

Так, безумовно, матеріальні труднощі й соціальні обмеження, які зазнаються солдатами термінової служби та їхніми сім’ями (малий грошовий достаток, життя в казармі, далеко від сім’ї), можуть бути не характерними для солдатів особливих спеціальностей (музиканти, спортсмени), які деколи живуть у сім’ї і отримують певну винагороду за свою працю в період військової служби.

Військовослужбовці потребують захисту своїх прав і в проведенні виховно-адаптаційних і культурно-рекреаційних заходів, що виробляють звичку до перебування в досить монотонних умовах військової служби, в постійному оточенні одних і тих же людей.

У зв’язку із особливостями сімей військовослужбовців Збройних Сил України та розмаїттям притаманних їм проблем гостро постає питання ресурсного забезпечення соціально-педагогічної роботи з цією категорією сімей. Ресурсне забезпечення соціально-педагогічної роботи з сім’ями військовослужбовців являє собою сукупність засобів і можливостей, які соціальний педагог може використовувати з метою виконання поставлених завдань чи покращення результативності професійної діяльності.

На сьогодні відомі різні підходи до класифікації ресурсів соціально-педагогічної роботи. Але найбільш прийнятною є класифікація, запропонована О. Безпалько, відповідно до якої усі ресурси поділяються:

• на офіційні і неофіційні;

• внутрішні і зовнішні;

• реальні і потенційні.

Офіційні ресурси соціально-педагогічної роботи – це засоби, використання яких передбачене чинним законодавством і нормативно-правовими документами. До них відносяться соціальні служби, навчально-виховні заклади, державні установи й організації, діяльність яких спрямована на виконання соціально-педагогічних функцій, а також їх працівники (насамперед, безперечно, соціальні педагоги, соціальні працівники, вчителі, вихователі, психологи тощо), устаткування та обладнання, документація та технології, якими володіють спеціалісти.

Одним із вагомих офіційних ресурсів соціально-педагогічної роботи з сім’ями військовослужбовців є загальноосвітня школа. Взаємодія школи і сім’ї військовослужбовця забезпечується її суб’єктами, головними з яких є соціальний педагог (класний керівник, вчитель) і батьки дитини. При цьому провідну роль у налагодженні взаємодії, на наш погляд, повинен відігравати соціальний педагог як кваліфікований спеціаліст, що володіє відповідними знаннями, професійними уміннями і навичками. Основні напрями взаємодії школи з сім’єю військовослужбовця визначаються перш за все проблемами, які виникають у процесі навчання і виховання дітей, без вирішення яких складно отримати позитивні результати соціалізації, а саме:

• високим рівнем тривожності, пов’язаним зі специфікою професійної діяльності військовослужбовця (ризиком для життя і здоров’я, частими переїздами у зв’язку зі зміною місця проходження служби та ін.);

• проблемами у вихованні дітей (характерними є гіпо- або гіперопіка);

• високим рівнем агресивності батьків-військовослужбовців (близько 40 % батьків виявляють диктат у ставленні до дитини, а найбільш поширеною формою виховного впливу все ще залишається покарання, до якого вдаються понад 90 % батьків).

До особливостей взаємодії школи і сім’ї військовослужбовця слід віднести можливість використання професійних знань та умінь військовослужбовця у процесі соціалізації не лише власних дітей, але й інших учнів навчального закладу. Їх знання, переконання можна використати у моральному, патріотичному, суспільному вихованні школярів. Адже характерними рисами представників цієї професії є відданість Батьківщині, постійна готовність її захищати; вірність обов’язку; постійне прагнення до професійної майстерності і підвищення рівня знань; зразковий порядок, організованість і дисципліна; товариськість і колективізм. Батьки-військовослужбовці можуть взяти активну участь у підготовці дітей до самостійного життя, трудовому і патріотичному вихованні школярів, їх професійній орієнтації.

Неофіційні ресурси – державні, громадські, релігійні організації, їх працівники та прихильники, які виконують волонтерську та благодійну діяльність, спрямовану на подолання назрілих соціально-педагогічних проблем.

Так, важливою, у процесі попередження чи подолання проблемності сімей військовослужбовців є співпраця соціального педагога і церкви. На сьогодні церквою накопичено багатий досвід психологічного захисту воїнів під час їхнього перебування в бойовій обстановці, послаблення надмірно інтенсивних реакцій військовослужбовців і членів їх сімей на проблеми військової служби, а також повернення депресованих осіб до нормальної діяльності. Варто зазначити, що релігійно-зорієнтовані військовослужбовці складають третину особового складу Збройних Сил України. Як суб’єкт соціально-педагогічної діяльності церква, на наш погляд, може безпосередньо вплинути на виконання сім’єю таких функцій, як репродуктивна, виховна, комунікативна, рекреативна. Що стосується інших функцій, вплив церкви може бути опосередкованим. Основними формами співпраці соціального педагога і церкви можуть бути: організація екскурсій до місць, що мають духовну і культурно-історичну цінність; отримання бібліотеками військових частин від релігійних організацій та соціальних служб тематичної літератури; проведення бесід, лекцій, „круглих столів” на морально-етичні і патріотичні теми; інші заходи, які не суперечать чинному законодавству. Актуальними сьогодні є чимало різних програм (зокрема таких, як „Родинне життя”), які організовують і реалізують військові капелани, а також курси підготовки до одруження, семінари для гармонізації подружнього життя, бесіди щодо попередження різного роду насильства в родинному житті.

Найважливішу, з точки зору соціальної педагогіки, роль у забезпеченні ефективності соціально-педагогічної роботи виконують внутрішні (особистісні) ресурси учасників соціально-педагогічного процесу, до яких відносяться такі психологічні характеристики індивіда: особистісні характеристики (особливості характеру, темпераменту, а також інтереси, мотиви, потреби і цінності); особливості пізнавальних процесів (мислення, мови, пам’яті, сприймання, уваги й уяви); особливості вияву емоційно-вольових станів індивіда; освітній рівень; професійні та соціальні вміння і навички.

Так, вагому роль у організації позитивно спрямованої життєдіяльності сімей військовослужбовців відіграють такі внутрішні (особистісні) ресурси, як позитивні особливості професії військовослужбовця, а саме: наявність стійких моральних якостей (відповідальності, вихованості, патріотизму, тактовності, терпимості, чесності, поваги до старших, здатності прийти на допомогу, справедливості); низький рівень делінквентності і девіантності поведінки; чітка профорієнтація.

Зовнішні ресурси являють собою можливості щодо розв’язання індивідуальних і суспільних проблем, які може використати як суб’єкт, так і об’єкт соціально-педагогічної роботи. До зовнішніх ресурсів відносяться: інституційні (соціальні інститути, соціальні служби, громадські і релігійні організації тощо), інформаційні (законодавча і нормативно-правова база, документи, спеціальна література, матеріали у ЗМІ, Інтернеті, усна інформація), людські (спеціалісти (фахівці-практики і науковці), волонтери), матеріальні (фінанси, приміщення, обладнання, транспорт, одяг, ліки, продукти харчування). Варто зауважити, що О. Безпалько розділяє види зовнішніх ресурсів на „матеріальні” і „фінансові”. На наш погляд, такий розподіл є зайвим, оскільки до фінансових ресурсів соціально-педагогічної роботи відносяться усі види грошових надходжень: кошти, отримані від бюджету, страхування, приватні кошти, гранти, які, як і приміщення, одяг, ліки, транспорт, обладнання, продукти харчування, є матеріальними.

Для забезпечення ефективної соціальної-педагогічної діяльності соціальний педагог повинен тісно співпрацювати з такими зовнішніми ресурсами соціально-педагогічної роботи, як: керівництво військового підрозділу, частини, у якій служить військовослужбовець Збройних Сил, їх виховні відділи. Найбільш розповсюдженою у військових підрозділах організацією, покликаною здійснювати соціально-педагогічну діяльність з сім’ями військовослужбовців, є Жіноча рада військової частини. Головною метою діяльності Жіночих рад є сприяння командирам усіх рівнів, органам соціально-виховної і просвітницької роботи серед військовослужбовців та членів їх сімей у зміцненні сімей, відродженні духовних традицій українського народу та формуванні серед військовослужбовців готовності до подвигу заради незалежності України. Завданнями Жіночих рад є: надання допомоги командирам усіх рівнів щодо формування серед військовослужбовців та членів їх сімей високої моральності, виховання у них національної самосвідомості, гордості за історичне, героїчне минуле України, вірності бойовим традиціям Українського війська; активна популяризація української мови, літератури, мистецтва, народної творчості, свят та звичаїв як головних чинників відродження духовності військовослужбовців та членів їх родин; проведення серед дружин військовослужбовців роз’яснення актуальних питань соціально-політичного життя України, будівництва її Збройних Сил; національно-патріотичне виховання дітей військовослужбовців, пропаганда педагогічних знань серед батьків, надання допомоги в організації позашкільної роботи, діяльності дошкільних закладів, проведення оздоровчих заходів під час шкільних канікул; надання всебічної допомоги у вирішенні питань соціального захисту військовослужбовців та членів їх родин, працевлаштуванні дружин і створенні умов для отримання ними нових професій; надання благодійної допомоги багатодітним сім’ям та сім’ям загиблих військовослужбовців, а також тим сім’ям, у яких члени сім’ї отримали інвалідність під час виконання службового обов’язку у лавах Збройних Сил; сприяння створенню побутових умов, що відповідають естетичним та санітарним нормам; проведення активної роботи щодо естетичного виховання військовослужбовців та членів їх сімей, організації змістовного дозвілля; створення умов для розвитку народної творчості військовослужбовців та членів їх родин; організація для військовослужбовців та членів їх сімей конференцій, семінарів та інших заходів з метою підтримки тісних зв’язків із громадою. Виходячи із зазначеного, діяльність Жіночих рад військових частин сприятиме розв’язанню соціально-педагогічних проблем у сім’ях військовослужбовців.

Реальними є ті ресурси соціально-педагогічної роботи з сім’ями військовослужбовців, які щоденно застосовуються у ході розв’язання соціально-педагогічних проблем. Потенційними ресурсами соціально-педагогічної роботи є ті, що володіють необхідним потенціалом і можуть бути використані у майбутньому.

Таким чином, ресурси соціально-педагогічної роботи з сім’ями військовослужбовців відіграють значну роль у забезпеченні її ефективності. Різноманітність ресурсів сприяє їх широкому використанню.

Соціально-педагогічна робота з військовослужбовцями здійснюється як безпосередньо в умовах Збройних Сил України, так і в суспільстві у цілому. Невірно було б думати, що в армії вона є обов’язком лише заступників командирів по роботі з особистісним складом. Безумовно, саме вони в першу чергу зобов’язані займатися соціальним захистом військовослужбовців, так само як військові психологи, юристи, фахівці військово-медичних установ. Проте стройові командири і керівники будь-якого рангу також повинні забезпечувати в межах своєї компетенції соціальну захищеність підлеглих ним військовослужбовців та їхніх сімей. Одне з найважливіших завдань – дотримання всіх прав і пільг, які належать військовослужбовцям згідно із чинним законодавством, забезпечення таких соціально-побутових умов, які не руйнують здоров’я і працездатність людей, що несуть військову службу.

Важливу роль відіграє усунення хоча б найбільш грубих проявів неформальних відносин у Збройних Силах України в рамках „дідівських” і „земляцьких” статусних систем.

На жаль, в теперішніх умовах не представляється можливим повністю усунути ці потворні явища – потрібно змінити морально-психологічний клімат у суспільстві, подолати такий поширений культ жорстокості, знизити ступінь криміногенності, запобігти приходу до Збройних Сил України осіб з кримінальним минулим, а також хворих психологічними або психічними відхиленнями, підвищити авторитет військової служби у цілому і офіцерів зокрема. Однак і в існуючих умовах можна зробити спроби захистити військовослужбовців строкової служби: поліпшити соціальний контроль у військових колективах, створити більш довірчі взаємини між солдатами, молодшими командирами і офіцерами, застосовувати суворі санкції за кожен випадок насильства над військовослужбовцем. У зв’язку з цим безумовно необхідно покінчити з практикою замовчування злочинів проти військовослужбовців строкової служби, інформувати військовослужбовців про їхній правовий статус, роз’яснювати механізм користування цими правами, консультувати з приводу конкретних ситуації і конфліктів.

Оскільки сім’ї військовослужбовців строкової служби мають згідно з законодавством ряд пільг, спрямованих на полегшення їхнього існування аж до повернення з армії годувальника (наприклад, допомогу на дитину військовослужбовця строкової служби встановлено в розмірі 1,5 мінімальної заробітної плати), соціальний педагог в першу чергу повідомляє їм про наявність цих пільг і надає допомогу в їх отриманні. На жаль, оскільки тут задіяні кошти місцевих бюджетів, ці допомоги часто виплачуються нерегулярно – в цьому випадку сім’ї військовослужбовця строкової служби може бути надана адресна соціальна допомога, а також термінова соціальна допомога у вигляді грошових виплат або в натуральній формі (продукти, одяг, паливо і т.п.). Така сім’я може розглядатися як тимчасово неповна сім’я, в зв’язку з чим соціальні педагоги при необхідності повинні надавати дружині військовослужбовця сприяння в її працевлаштуванні, влаштуванні дитини в дитячий дошкільний заклад, психологічну підтримку.

Соціально-педагогічна робота з батьками пенсійного віку військовослужбовців строкової служби аналогічна соціально-педагогічній роботі з іншими літніми клієнтами.

Зрозуміло, що в період збройних конфліктів члени сім’ї військовослужбовців особливо мають потребу в інформації про життя і здоров’я своїх родичів, але організувати таку роботу у стані лише Міністерство оборони України та інші міністерства і відомства, службовці яких знаходяться в зоні бойових дій, а не установи соціального обслуговування.

Основні соціальні проблеми військовослужбовців-контрактників, що належать до різних складів (офіцер, прапорщик, старшина або солдат), можуть бути подібними: малозабезпеченість; проблеми з освітою і вихованням дітей; проблеми зі здоров’ям самого військовослужбовця і членів його сім’ї; проблеми з житлом; проблеми з роботою і соціальним становищем дружини військовослужбовця.

Напруженість в сім’ї військовослужбовця може обумовлюватися не тільки загальними сімейними проблемами, але й цілим рядом специфічних факторів: невпевненість у майбутньому, втома від матеріальних нестатків і частих переїздів на необлаштовані місця, важкої і напруженої служби; невдоволення дружини недостатньою участю чоловіка у сімейному житті та вихованні дітей, нереалізованість своїх можливостей; тривога за долю дітей та ін.

Такий стан може посилюватися відчуттям вимушеність свого перебування на військовій службі, неможливістю змінити своє життя, невідомістю свого майбутнього, оскільки звільнення з військової служби тягне за собою втрату права на якісь пільги (не секрет, що для значної частини військовослужбовців-контрактників військова служба – це єдина або найбільш підходяща можливість отримати житлову площу для сім’ї).

Військовослужбовці, які підлягають швидкому звільненню з військової служби, а також нещодавно звільнені зазнають соціальні й психологічні кризи, глибина яких залежить від тривалості їх перебування на військовій службі, віку, особливостей характеру, вимушеного чи добровільного звільнення з військової служби, ступеня вирішенні їхніх соціальних проблем.

Непередбачуваність та стохастичність відносин, характерні для громадянських осіб, суперечать чіткості й визначеності військової служби; навички директивного поводження з людьми не завжди виявляються застосовними в громадянських умовах. Крім того, багато військовослужбовці не можуть знайти застосування своїм здібностям в умовах ринкових відносин, адаптуватися до цих відносин.

Завдання соціально-педагогічної роботи з військовослужбовцями, які несуть службу за контрактом – соціальне і юридичне консультування з усіх питань, пов’язаних з їхніми правами та можливостями до і після звільнення, правами членів їхніх сімей, захист їхніх інтересів перед командуванням частини, вищими інстанціями, органами місцевої влади. У разі порушення таких прав офіцер, який здійснює соціально-педагогічну роботу, направляє інформацію про це в порядку підлеглості і сприяє відновленню прав. У його обов’язки входить роз’яснення військовослужбовцям та членам їхніх сімей нормативної бази вирішення конфліктних ситуацій, надання допомоги в зверненні до інстанцій, компетентні вирішити конфлікт.

Важливу роль відіграє соціально-педагогічна допомога дітям військовослужбовців, проведення педагогічної корекції з метою ліквідації труднощів у навчанні, усунення виховних дефектів, соціальної реадаптації дітей та підлітків, які мають проблеми. Чималий виховний потенціал має система дитячих військово-спортивних таборів, клубів і гуртків, що допомагає відродити у підлітків подання про високий соціальний статус військової служби, повагу до праці батьків.

Одна з функцій соціально-педагогічної роботи в Збройних Силах України – забезпечення сприятливих соціально-побутових і соціально-екологічних умов для військовослужбовців. Поліпшення умов праці та побуту військовослужбовців, усунення антропогенного забруднення навколишнього середовища, безсумнівно, буде сприяти підвищенню працездатності військовослужбовців і їх здібностей до соціального функціонування.

Одна з важливих функцій соціально-педагогічної роботи – розвиток соціальних комунікацій, ліквідація міжособистісної напруженості, конфліктів, згуртування військових колективів (особливо в закритих військових містечках, гарнізонах, надовго відірваних від сім’ї, суспільства). З цією метою застосовуються конфліктологічні процедури, технології посередництва, методи групової терапії у вигляді бесід, ігор й т.п., тренінги спілкування і навчання комунікативним навичкам, виявлення психологічної сумісності або несумісності індивідів для комплектування найбільш життєздатних або стабільних колективів.

Найбільш ефективними методами роботи з військовослужбовцями є: індивідуальне консультування з використанням проективних методик; методи релаксації; ігрові техніки особистісного росту.

Дані методи ефективні в зв’язку з тим, що використовуються з урахуванням специфіки армійської служби.

Рівень „офіцер – солдат” передбачає, що солдат, як правило, виступає не в ролі суб’єкта спілкування, а в ролі об’єкта спілкування. Його дії практично цілком регулюються наказами, тому що солдат не має можливості проявити себе як особистість. Для дисципліни це добре, а для розвитку особистісних якостей – не завжди. Підпорядкованість у ситуації армійської служби, яка не обговорюється, є також одним із чинників зниження самооцінки особистості. Тому, крім фізичного розвитку необхідно також розвивати морально-психологічний рівень військовослужбовців строкової служби.

Будь-яка міжособистісна взаємодія пов’язана не менше з передачею інформації, але й з тим, як вона подається, і як ми її сприймаємо. Не завжди в умовах армійського підпорядкування військовослужбовці мають справу з тим, що їм до душі. Якщо у них у зв’язку з цим з’являються негативні емоції і вони не вміють їх оцінювати, усвідомлювати справжню локальну причину їх появи, не мають навичок спрямовувати їх у будь-яке русло своєї служби, то рівень емоційної напруги підвищується, причому без контролю свідомості. Критична маса негативних переживань збільшується, і на певному етапі змінюється таким станом, який можна кваліфікувати як погранично-психічний. Тому в умовах армії для військовослужбовців важливо розвивати уміння оцінювати і регулювати свої емоції, почуття і переживання.

Спілкування за допомогою ігрових технік дає можливість відволіктися від рутинних обов’язків служби, дає заряд позитивних емоцій, знімає емоційну напругу. Повернення до своїх повсякденних обов’язків, до спілкування з товаришами по службі носить якісно інший характер, а саме – крізь призму нового емоційно-позитивного досвіду, що, у свою чергу, опосередковано покращує психологічний клімат у мікрогрупах військовослужбовців.

Основні проблеми звернень військовослужбовців, що потребують проведення індивідуальних консультацій стосуються таких питань:

• проблеми особистості – внутрішньо особистісні конфлікти, проблеми стосунків із оточенням, адаптація до військового колективу, зняття психологічної напруги, перевантаження, соціальна ізоляція, підтримання зв’язків із родиною;

• аспекти армійського життя – нестатутні взаємовідносини, проблеми першого та останнього періодів служби, суїцидальні та гоміцидні наміри;

• сімейні питання – внутрішньосімейні конфлікти, виховання дітей у родині.

Під час індивідуальних консультацій соціальні педагоги використовують як методи психологічного впливу, бесіди із елементами переконання та навіювання.

Основна спрямованість групових консультативних занять – гармонізація міжособистісних стосунків у середовищі молодих воїнів, у тому числі і сімейних, вирішення прихованих конфліктів, оптимізація групових комунікацій, подолання проблем соціальної ізоляції.

Технології психологічного тренінгу, психотерапії та психокорекції найбільш поширені в роботі з великими групами людей, до яких, безумовно, відносяться і військовослужбовці. Стимуляція позитивних психологічних реакцій і придушення або згладжування негативних реакцій необхідні в умовах постійного і вимушеного спілкування з іншими людьми. Потрібно вчити людей пом’якшувати негативні риси свого характеру, практикувати аттрактивні (які привертають) спілкування, яке нейтралізує можливу агресію з боку оточуючих, розв’язувати проблеми на доконфліктній стадії. За допомогою аутотренінгу військовослужбовці можуть навчитися керувати своїми емоціями, самовідновлюватися після сильних навантажень. Проведення такої роботи можливо також у формі групової терапії, тобто у формі створення груп самодопомоги та взаємопідтримки.

Зміст проведених спеціалістами соціально-психологічних тренінгів у військових частинах в основному спрямованих на розвиток комунікативних здібностей, сприяння згуртованості військового колективу, стимулювання особистісного зростання, розвитку творчих здібностей, адаптаційних можливостей, безконфліктного, позитивного, конструктивного спілкування, впевненості в собі, зняття емоційної напруги, стимулювання взаєморозуміння у групі, розвиток вербальної та невербальної комунікації, емпатії, попередження конфліктних ситуацій, формування адекватної самооцінки, релаксацію тощо.

Спеціалісти у роботі з військовослужбовцями та їх сім’ями використовують комплекс психокорекційних вправ із використанням рольових ігор, мозкового штурму, релаксаційних технік, методики зворотного зв’язку, арт-терапії, сімейної терапії, методики корекції депресивних станів та сприяння адаптаційним можливостям, елементів феноменологічної психодрами, гештальдтерапії, когнітивних, поведінкових методик та технік психодинамічної терапії.

За соціальним замовленням заступників командирів із виховної роботи військових підрозділів спеціалісти проводять також комплекс діагностичного обстеження, що дозволяє визначати групи ризику, серед військовослужбовців, які потребують індивідуальної та групової корекційної роботи. За результатами психодіагностичних досліджень соціальні педагоги надають заступникам військових частин з виховної роботи практичні рекомендації щодо визначення причин і сфери конфлікту в групах, формування сприятливого мікроклімату у військовому колективі, шляхів здійснення психологічного управління діяльністю членів групи, методик ефективного впливу на особистість підлеглих (особливо тих, хто належить до „групи ризику”), організації змістовного дозвілля військовослужбовців, формування навичок конструктивного безконфліктного спілкування, вдосконалення програми психологічної підготовки молодших офіцерів тощо.

Окремим методом соціально-педагогічної роботи є використання лекцій, які несуть профілактичне й інформаційне спрямування. Лекції за змістом в основному спрямовані на попередження негативних явищ у військовому середовищі, зокрема, ВІЛ/СНІДу, хвороб, що передаються статевим шляхом, позастатутних відносин, а також профілактику конфліктів, подолання стресових ситуацій. Лекції інформаційного спрямування, як правило, стосуються основних напрямів державної молодіжної політики, релаксації та техніки психологічного розвантаження, психологічної природи спілкування, профорієнтації та юридичних аспектів працевлаштування, пільг військовослужбовців, особливостей психологічної роботи з особовим складом Збройних сил, соціально-психологічних особливостей управління військовим колективом тощо.

Певний внесок у поліпшення становища військовослужбовців та їхніх сімей можуть внести соціально-економічна робота, організація самодопомоги та взаємодопомоги сімей військовослужбовців, розвиток елементів малого виробництва, кооперативних форм праці. Організатори соціально-педагогічної роботи можуть виконувати функції консультантів та менеджерів, посередників у контактах асоціації і об’єднань дружин військовослужбовців з органами соціального захисту населення, медичними установами, іншими органами та установами.

Для пом’якшення напруженості у сім’ях військовослужбовців, запобігання конфліктів або кризових ситуацій велике значення має розвиток спеціальної системи сімейного консультування та сімейної терапії. У випадках проживання далеко від великих міст наявність такої служби буде єдиною можливістю для сімей військовослужбовців отримати професійну допомогу у стабілізації сім’ї.

Якщо в містах, в яких функціонують центри допомоги сім’ї і дітям, створення особливих установ для сімей військовослужбовців недоцільно з економічних чи інших міркувань, фахівцям центрів необхідно отримати додаткову підготовку з метою надання військовослужбовцям та їх родинам кваліфікованої допомоги.

Специфічними завданнями соціального педагога в Збройних Силах України є навчання і перенавчання звільнених військовослужбовців і їхніх дружин цивільним професіям, що користуються попитом на ринку праці, правильна психологічна орієнтація і корекція очікувань, підготовка до неминучого зміни способу життя.

Культурно-дозвіллєва діяльність у Збройних Силах України, можливо, має набагато більше значення, ніж в інших сферах життєдіяльності. Вона надає можливість не тільки рекреації, відновлення втрачених сил, але і згуртування колективу, порушення монотонності військової служби, прояви свободи. Соціальний педагог стежить за регулярністю і рівним доступом всіх до культурно-дозвільної діяльності, сприяє більш широкому залученню до неї всіх бажаючих, забезпечення відповідним обладнанням та інвентарем.

Особливої уваги заслуговує соціально-педагогічна робота з особами, які звільнились з військової служби, вона повинна проводитися в основному за місцем проживання колишніх військовослужбовців (у військових містечках, на місцях їх компактного проживання в населених пунктах). Соціально-педагогічна робота покликана забезпечити гармонійну взаємодію людини з громадським соціальним середовищем за рахунок його реадаптації до неї, тобто своєчасне включення колишніх військовослужбовців і членів їхніх сімей в загальногромадянське життя.

Сукупність видів діяльності, спрямованих на задоволення соціальних потреб сімей громадян, звільнених з військової служби, називається соціально-педагогічною роботою з членами сімей військовослужбовців. Повний облік і задоволення всього комплексу потреб людини можливий тільки з опорою на сім’ю; тому ядро соціально-педагогічної роботи з колишнім військовослужбовцям складає робота з сім’єю.

Тільки активна участь членів сім’ї у вирішенні своїх проблем спільно з конкретним спеціалістом соціально-педагогічної роботи сприяє активному розвитку і людини, і військового соціуму, та механізмів їх взаємодії. Робота з членами сімей військовослужбовців проводиться за місцем проживання військовослужбовців у військових містечках гарнізонів, військових частинах, полігонах, базах, однак вона практично не ведеться в місцях компактного проживання сімей військовослужбовців у великих населених пунктах.

Однією з важливих складових соціально-педагогічної роботи є адаптація військовослужбовців, звільнених з армії, до громадянського середовища. Проте в даний час у військових організаціях не існує в достатній кількості спеціалізованих служб соціальної адаптації. Такі служби створюються поки в рамках окремих недержавних об’єднань, асоціацій та фондів.

Іншою важливою складовою соціально-педагогічної роботи є соціальна реабілітація військовослужбовців запасу. Інститутами цієї сфери можуть бути різні медичні, психологічні та психотерапевтичні, виховні та освітні, правові, культурно-дозвільні та спортивні організації та установи.

Діяльність інститутів і спеціалізованих служб даної сфери, що реалізують реабілітаційну функцію, також повинна бути значною мірою орієнтована на профілактику, своєчасне попередження соціальних відхилень і факторів, які формують їх. Важливою умовою успішності соціальної реабілітації є наявність і відповідна організація діяльності фахівців відповідного профілю, перелік і кількість яких визначається діагностико-прогностичними службами в залежності від потреб того чи іншого військового соціуму.

Важливим напрямком діяльності у даній сфері є створення спеціалізованих служб у військовому середовищі; об’єднання їх в єдину інфраструктуру соціальної служби медико-психолого-педагогічного характеру; організація в конкретному військовому соціумі субординаційних-координаційних зв’язків державних, відомчих та громадських служб; залучення до неї потенціалу громадських організацій.

У соціально-педагогічній роботі з колишніми військовослужбовцями та членами їхніх сімей необхідно дотримуватися принципу інтеграції, який означає:

а) об’єднання зусиль різних вертикальних (відомчих) структур соціально-педагогічної роботи (медичної, економічної, психологічної, культурно-дозвіллєвої та ін.) на задоволенні соціальних потреб осіб, звільнених з військової служби, та членів їхніх сімей безпосередньо в їх соціумі, тобто в конкретній військовій частині, військовому містечку, гарнізоні або місці компактного їх проживання в населених пунктах;

б) інтеграцію міжвідомчих та диференційованих (спеціалізованих) служб в комплексні соціальні служби (центри) в конкретних військових організаціях, на територіях і в населених пунктах;

в) забезпечення багатопрофільністю та взаємодоповнюваності в діяльності структур (служб) з колишніми військовослужбовцями та членами їхніх сімей у населеному пункті за місцем їх проживання;

г) формування структури соціально-педагогічної роботи як соціальної служби медико-психолого-педагогічного характеру, яка вирішує всі основні соціальні проблеми на рівні конкретного клієнта і його сім’ї за місцем проживання.

Диференціація служб, характерна для минулих років, застаріла. В даний час доцільно створення комплексної соціальної служби, яка об’єднує зусилля різних профільних служб.

Медико-психолого-педагогічний характер соціальної служби (центру) передбачає зосередження зусиль соціальних педагогів, соціальних працівників, психологів та медиків на пріоритетному розвитку медичної, психологічної та педагогічної служб в широкому спектрі надаваних ними послуг відповідно до запитів колишніх військовослужбовців.

Ще однією з найвагоміших умов ефективності соціально-педагогічної роботи з сім’ями військовослужбовців є професіоналізм фахівця, який здійснюватиме цю роботу. Соціально-педагогічна робота є універсальним видом діяльності. Вона вимагає від спеціаліста знань у найрізноманітніших сферах і, що найважливіше, уміння використовувати їх на практиці. Основними завданнями соціального педагога у роботі з сім’ями військовослужбовців є: виявляти сім’ї військовослужбовців та окремих осіб, які потребують різних видів соціальної допомоги; виявляти причини виникнення у них проблем, конфліктних ситуацій, сприяти їх розв’язанню; сприяти різноманітним громадським і державним організаціям і закладам у наданні необхідної соціально-економічної допомоги сім’ям військовослужбовців; надавати допомогу в сімейному вихованні, укладенні трудових договорів про надомну роботу жінкам військовослужбовців, які мають неповнолітніх дітей; проводити психолого-педагогічну та юридичну консультації; виявляти сім’ї військовослужбовців, які мають потребу в лікуванні, отриманні матеріальної, соціально-побутової чи іншої допомоги; організовувати соціальний захист сімей військовослужбовців; брати участь у роботі зі створення центрів соціальної допомоги сім’ям військовослужбовців, дитячих і сімейних центрів, клубів та асоціацій, об’єднань. Професійна діяльність соціального педагога у сім’ях військовослужбовців характеризується трьома основними підходами до розв’язання їх проблем: виховний – роль учителя, консультанта, експерта; фасилітативний – роль помічника, прихильника або посередника у подоланні труднощів чи проблем; адвокативний – роль адвоката, а також помічника людей, які не спроможні самостійно захищати свої права. Соціальний педагог у своїй діяльності виступає також посередником між сім’єю військовослужбовця, державою, громадськими організаціями та законодавчими органами. Послуги, які він надає сім’ї, спрямовані на допомогу у створенні й поліпшенні умов її життєдіяльності, можливостей самореалізації її членів, захист їх прав та інтересів. Це також впливає на налагодження соціального життя в сім’ї. Робота соціального педагога з сім’ями військовослужбовців характеризується рядом властивостей, основними з яких є: науковість; активність; адресність; комплексність; гнучкість; динамічність; неперервність. Найважливіше правило діяльності фахівця – „не нашкодь” – передбачає розуміння труднощів у життєдіяльності сім’ї військовослужбовця, уміння об’єктивно оцінити свою здатність „поправити справу” і бажання знайти гідний варіант вирішення проблеми для конкретної сім’ї. Ситуація, яка складається сьогодні у Збройних Силах, вимагає розробки і реалізації ряду радикальних заходів для: зміни соціального статусу військовослужбовців і членів їхніх сімей, закріпленого у законодавчому порядку; пріоритетного розвитку соціальної діяльності у військовому соціумі; пошуку і використання потенціалу не лише державної і відомчої соціальної політики стосовно цієї специфічної групи сімей, але і нетрадиційних (або незвичних у даний час) форм надання соціальної допомоги членам сімей військовослужбовців.

Таким чином, оптимізація соціально-педагогічної роботи з сім’ями військовослужбовців забезпечується: створенням мережі спеціалізованих соціальних служб; наявністю у фахівців спеціальної підготовки щодо роботи у військовому середовищі та вирішення проблем військовослужбовців та їхніх родин; організацією самодопомоги і взаємодопомоги родин військовослужбовців; задоволенням різноманітних потреб членів сім’ї військовослужбовців, що виникають у процесі взаємодії із соціальним військовим середовищем; формуванням дієвої соціальної політики держави загалом та у сфері соціального захисту військовослужбовців та їхніх сімей зокрема.

Ключові поняття: військовослужбовці та їхні сім’ї, строкова та контрактна служба, військова служба, Збройні Сили України, соціальна адаптація, реабілітація.

Питання та завдання:

1. Специфіка військової служби. Основні проблеми основних категорій військовослужбовців та їх сімей.

2. Назвіть основні цілі та завдання соціально-педагогічної роботи з військовослужбовцями та їх сім’ями.

3. У чому сутність технологій соціально-педагогічної роботи з військовослужбовцями та їх сім’ями.

4. Розкрийте найбільш вживані форми соціально-педагогічної роботи з військовослужбовцями та їх сім’ями.

5. Чим зумовлена соціально-педагогічна робота з військовослужбовцями та їх сім’ями?

Практичне завдання. Розробити тематичний план заходів щодо соціальної підтримки та захисту військовослужбовців та членів їх сімей.