Розділ іі діяльність соціального педагога з педагогічно неспроможними сім’ями

2.1. Соціально-педагогічна робота з асоціальними сім’ями

Соціальні служби особливу увагу повинні приділяти роботі з асоціальними сім’ями (сім’ями алкоголіків, наркоманів, які ведуть аморальний спосіб життя). Така сім’я не може нормально функціонувати, адже за умов псевдоблагополуччя спостерігаються відсутність довіри у стосунках, розподілу ролей у сім’ї та конфліктність. У таких сім’ях має місце співзалежність інших членів сім’ї від хворого на алкоголізм, що полягає у постійній зайнятості його проблемами, тривозі, почутті вини та сорому, безнадії, відчаю, низькій самооцінці. З’являється страх перед тим, що можна залишитися без чоловіка, що в дітей не буде батька, що скажуть сусіди та ін. Це створює нервову обстановку в сім’ї. Такі сім’ї потребують спеціальної допомоги. Насамперед, їх треба виявити.

Асоціальні сім’ї – ті, з якими взаємодія є найбільш трудомісткою і стан яких потребує докорінних змін. У цих родинах, де батьки ведуть аморальний, протиправний спосіб життя і де житлово-побутові умови не відповідають елементарним санітарно-гігієнічним вимогам, а вихованням дітей, як правило, ніхто не займається, діти виявляються бездоглядними, полуголодними, відстають у розвитку, стають жертвами насильства з боку батьків, так і інших громадян того ж соціального шару.

Соціально-педагогічна робота з асоціальною сім’єю – це система взаємодії соціальних органів держави і суспільства та сім’ї, спрямована на поліпшення матеріально-побутових умов життєдіяльності сім’ї, розширення її можливостей у здійсненні прав і свобод, визначених міжнародними та державними документами, забезпечення повноцінного фізичного, морального й духовного розвитку усіх її членів, залучення до трудового, суспільно-творчого процесу.

Мета і завдання соціально-педагогічної роботи з асоціальною сім’єю, розуміння сім’ї як особливої соціальної системи і соціального інституту, сутності і причин асоціальної поведінки сім’ї зумовлюють здійснення роботи з нею на основі таких принципів (основних положень теорії, вимогами до практичної діяльності, які забезпечують її успіх та ефективність):

• не обвинувачення (виходячи з презумпції не обвинувачення);

• створення умов для виходу з кризи через опору на права сім’ї і позитивне;

• конкретність (розв’язання конкретних проблем конкретної сім’ї у реальних умовах);

• добровільності у прийнятті допомоги;

• орієнтація на пропозицію і надання послуг, а не на їх продаж в безальтернативних умовах;

• орієнтація на державний підхід і на об’єкти соціально-педагогічної роботи, їх проблеми;

• постійний (безпосередній та опосередкований) зворотній зв’язок з сім’єю;

• системність і систематичність у роботі;

• гнучкість у роботі і оптимальність вибору методів, засобів, форм роботи;

• здравого стимулювання;

• індивідуалізації допомоги сім’ям;

• субсідіарності (одержання допомоги відповідно до потреб сім’ї);

• спрямованості на самовизначення, розвиток сім’ї та всіх її членів;

• гуманізму;

• доступності, конфіденційності;

• співпраці з сім’єю;

• цілісного, комплексного та систематичного підходу;

• рівності і якості послуг;

• законності, додержання і захисту прав людини;

• солідарності (спрямованість на допомогу і підтримку, які базуються на співчутті, усвідомленості спільного в інтересах, необхідності спільного досягнення мети, організацію спільних дій заради спільних інтересів сімей, розв’язання проблем сімей);

• толерантності (повага до традицій, мети життєдіяльності сім’ї, її права на вибір і сповідання релігії для себе і своїх дітей, на визначення у середовищі, на відмінність, особливість, цілісність, на самостійність у прийнятті рішень і виборі засобів їх реалізації, на участь у формуванні і реалізації сімейної політики, на інформацію);

• компетентності (означає, що соціально-педагогічну роботу з сім’єю може здійснювати лише особа, яка має для цього професійну освіту і володіє професіонально-педагогічною майстерністю);

• принцип надання соціальної допомоги молодій людині незалежно від національності, походження, соціального статусу, сфери зайнятості, місця проживання, релігійної належності;

• принцип адаптації, що визначає особливості включення різних категорій молоді у соціально-значиму діяльність;

• принцип безкоштовності обслуговування.

Існують різні моделі допомоги сім’ї, які може використати спеціаліст у роботі з сім’єю. Залежно від обраної моделі будуються програми корекції стосунків між батьками і дітьми. Домінують 5 моделей допомоги сім’ї:

1. Педагогічна модель ґрунтується на гіпотезі про нестачу педагогічної компетентності батьків. Суб’єктом скарги у такому випадку найчастіше виступає дитина. Консультант разом із батьками аналізує ситуацію, накреслює програму заходів. Спеціаліст орієнтується не стільки на індивідуальні можливості батьків, скільки на універсальні з точки зору педагогіки і психології засоби виховання. Ця модель носить профілактичний характер. У ній, особливо, мають потребу проблемні, дисфункціональні сім’ї. Вона спрямована на підвищення психолого-педагогічної культури батьків, розширення і відновлення виховного потенціалу сім’ї, активне включення батьків у процес соціального виховання дітей.

Форми роботи у межах цієї моделі спрямовані на підвищення батьківської компетентності. Використовуються лекції і бесіди для батьків із питань сімейного виховання, дискусії, аналіз та обговорення реальних труднощів сімейного виховання, групові форми роботи з батьками, що спрямовані на оволодіння навичками спілкування з дітьми тощо.

2. Соціальна модель використовується у тих випадках, коли сімейні труднощі є результатом несприятливих зовнішніх обставин. У цих випадках окрім аналізу життєвої ситуації і рекомендацій, є потреба у втручанні зовнішніх сил.

3. Психологічна (психотерапевтична) модель використовується тоді, коли причини труднощів дитини знаходяться у сфері спілкування, особистісних особливостях членів сім’ї. Модель передбачає аналіз сімейної ситуації, психодіагностику особистості, діагностику сім’ї. Практична допомога полягає у подоланні бар’єрів спілкування та виявлення причин його порушення.

4. Діагностична модель ґрунтується на припущенні про дефіцит у батьків спеціальних знань про дитину або свою сім’ю. Об’єктом діагностики є сім’я, а також діти і підлітки з порушеннями і відхиленнями у поведінці. Діагностичний висновок може виступати основою для прийняття організаційного рішення.

5. Медична модель передбачає, що в основі сімейних труднощів лежать хвороби. Завдання психотерапії – діагноз, лікування хворих і адаптація здорових членів сім’ї до хворих. Соціальний педагог може використовувати різні моделі допомоги сім’ї залежно від характеру причин, що викликають проблему дитячо-батьківських стосунків.