Розділ ііі зміст технологій соціально-педагогічної роботи з різними категоріями сімей

3.1. Робота з сім’єю, яка є фактором дезадаптації дитини

Сім’я є безпосереднім середовищем, яке формує моральні цінності дитини. Найважливішими каналами, через які йде вплив на дитину в сім’ї, виступають батьківська любов, батьківський авторитет, моральні орієнтації батьків, психологічний клімат у сім’ї. В результаті позитивного впливу зазначених факторів у дитини формується сприятлива позиція в родині, почуття захищеності, емоційне благополуччя, а засвоєні моральні еталони стають орієнтирами поведінки. При несприятливих факторах поведінка дитини істотно спотворюється і він може встати на шлях правопорушень і злочинів. У даний час в результаті посилення, негативних процесів у різних сферах життя: економіці соціальній сфері, духовного життя збільшилася кількість сімей, які можуть негативно впливати на розвиток та становлення дитини.

Сучасна соціальна ситуація суспільства визначає схильність окремих категорій дітей та їх сімей до групи ризику по окремим факторам і (або) їх поєднанню.

До групи ризику, як правило, потрапляють найбільш незахищені в соціальному і соціально-психологічному плані верстви населення. Несприятливі умови соціалізації в найбільшій мірі впливають на соціально-незахищені категорії дітей (діти з обмеженими можливостями, котрі виховуються в неблагополучних, асоціальних, малозабезпечених сім’ях, у родинах переселенців).

Одні ознаки і обставини, що визначають приналежність до групи ризику, мають постійний характер і непереборні (наприклад, інвалідність), інші виявляються на певному етапі (соціальна дезадаптація). Є ознаки (сирітство, соціальні відхилення, протиправна поведінка), які можна запобігти або усунути при певних умовах (усиновлення, реабілітація, корекція протиправної поведінки).

З соціальною категорією „група ризику” пов’язане й таке поняття, як „важка життєва ситуація”. Знаходження дітей (і їх сімей) у важкій життєвій ситуації вже само по собі зумовлює втручання фахівців, які за родом своєї діяльності займаються наданням їм допомоги. Важка життєва ситуація – ситуація, яка об’єктивно порушує життєдіяльність дитини.

До категорії дітей, які перебувають у важкій життєвій ситуації, відносяться:

• діти, які залишилися без піклування батьків;

• діти з обмеженими можливостями здоров’я, діти, які мають вади фізичного і психічного розвитку;

• діти-жертви збройних і міжнаціональних конфліктів, екологічних і техногенних катастроф, стихійних лих;

• діти із сімей біженців і вимушених переселенців;

• діти, що опинилися в екстремальних умовах (в тому числі: діти-жертви насильства; діти, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі у виховних колоніях; діти, що перебувають в спеціальних навчально-виховних закладах; діти, які проживають в малозабезпечених сім’ях, діти з відхиленнями у поведінці);

• діти, життєдіяльність яких об’єктивно порушена в результаті обставин, що склалися і які не можуть подолати дані обставини самостійно або за допомогою сім’ї.

Сім’я, що перебуває в соціально небезпечному положенні, визначається як родина, що має дітей, які знаходяться в соціально небезпечному положенні, а також родина, де батьки або інші законні представники неповнолітніх не виконують своїх обов’язків по їх вихованню, навчанню і (або) змістом і (або) негативно впливають на їхнє поводження або жорстоко поводяться з ними.

У сучасній соціальній ситуації поняття „діти групи ризику” розглядається фахівцями перш за все з точки зору того „ризику”, якому піддаються вони самі у своїй соціальній ситуації: ризику втрати життя, здоров’я, нормальних умов для повноцінного розвитку.

Виділяють такі групи чинників ризику:

• Медико-біологічні (група здоров’я, спадкові причини, вроджені властивості, порушення в психічному і фізичному розвитку, умови народження дитини, захворювання матері тощо). Стани ризику по здоров’ю виникають, коли діти, зовні або внутрішньо високо мотивовані до навчання, не можуть собі дозволити захиститися від надмірного для них навантаження на поведінковому рівні. Вони живуть і працюють в режимі наднапруження. Наслідки такого наднапруження можуть виявлятися в збої роботи слабких систем організму.

• Соціально-економічні та соціально-демографічні (багатодітні та неповні сім’ї, неповнолітні батьки, безробітні сім’ї, сім’ї переселенців, мігрантів). Такі сім’ї, як правило, відчувають труднощі матеріального, педагогічного і психологічного характеру.

• Соціально-психологічні (неправильне виховання в сім’ї; педагогічно-некомпетентні, конфліктні сім’ї; відчуження від соціального середовища та ін.). Серед стилів, що роблять несприятливий вплив на дитину, найбільш часто зустрічаються: авторитарний стиль виховання; вихованням за типом домінуючої гіперпротекції; гіпоопіка; виховання в умовах підвищеної моральної відповідальності; неприйняття, емоційне відкидання дитини, відсторонено-байдужий, непослідовний стилі виховання.

• Педагогічні (невідповідність змісту програм освітнього закладу та умов навчання дітей їх психофізіологічним особливостям, темпу психічного розвитку дітей та темпу навчання, відсутність мотивації до навчання тощо).

Серед цієї групи факторів виділяють особливості освітньої організації:

• Середовище, яке сприяє мотивації до навчання;

• Конфліктні обставини;

• Авторитарний / ліберальний стиль взаємодії;

• Зниження виховного потенціалу школи: концентрація тільки на навчальному процесі, недостатня сформованість системи позаурочної роботи з дітьми;

• Професійна некомпетентність педагогів: відносини, побудовані на необґрунтованих вимогах, надмірна система контролю, невміння створити сприятливий психологічний клімат.

Розвиток шкільної дезадаптації при тих чи інших станах ризику розвивається поетапно у двох аспектах – діяльнісному та сфері відносин.

У навчальній діяльності при несприятливому розвитку шкільної ситуації первинні труднощі у навчанні (1-й етап) переростають у прогалини в знаннях (2-й етап), відставання у засвоєнні матеріалу по одному або кількох предметів (3-й етап), неуспішність часткову або загальну (4-й етап), далі можливий крайній випадок – відмова від навчальної діяльності, коли дитина перестає відвідувати навчальні заняття (5-й етап).

У сфері соціальних відносин негативна динаміка виражається в тому, що первинне виникле напруження дитини у відносинах з батьками і педагогами (1-й етап) переростає в смислові бар’єри (2-й етап), в епізодичні (3-й етап) і систематичні конфлікти (4-й етап), і як крайній випадок, у розрив особистісно-значущих для нього відносин (5-й етап).

Педагоги, як правило, причини таких змін в поведінці дитини найчастіше не пов’язують з впливом школи і дають однозначну оцінку – „не хоче вчитися”, „у нього погана поведінка”.

Неуспішність у навчальній діяльності, проблеми у відносинах з особистісно-значущими людьми негативно позначаються на соціально-психологічному благополуччі особистості. Можуть виникати порушення поведінки, деформації характеру, зміни стану соматичного та психічного здоров’я. Змінюються життєві, ціннісні установки особистості. У ситуаціях хронічної неуспішності навчальна діяльність перестає сприйматися дитиною як значуща. Дитина починає шукати той вид занять, в якому вона була би більш успішною. Це може бути як різна дозвіллєва діяльність (гуртки, студії тощо), спортивні заняття, залучення в неформальні підліткові групи різної спрямованості. Можлива поява різних форм поведінкових девіацій. Такі форми поведінки можуть служити способом залучення уваги дорослих. Можлива поява саморуйнування поведінки (вживання наркотичних речовин тощо).

• Кримінальні (асоціальна поведінка батьків; небезпечні для дитини умови проживання в сім’ї; жорстоке поводження з дітьми в сім’ї; позбавлення одного з батьків (обох батьків) батьківських прав; девіантна, делінквентна поведінка дитини). Девіантна поведінка визначається як антигромадська (не підлягає суворим правовим санкціям) і завдає шкоди самому виконавцю. При делінквентній поведінці дії особи, яка її вчиняє, вступають у конфлікт з правовими нормами, є злочином, тому настає кримінальна відповідальність.

Часто така девіантна поведінка в підлітковому віці обумовлена поєднанням педагогічної занедбаності дитини з особливостями перехідного віку. Можна виділити особистісні особливості підлітка, які підвищують ризик девіантної поведінки:

• Труднощі формування життєвих орієнтирів, цінностей;

• Внутрішня самотність, нерозуміння;

• Переживання власної неуспішності;

• Труднощі саморозуміння, неадекватна самооцінка;

• Відсутність позитивних життєвих цілей;

• Невміння взаємодіяти з оточуючими;

• Нестійкість емоційної сфери;

• Нестійкий розвиток навичок саморегуляції.

Однак не можна стверджувати, що неблагополуччя в сім’ї – основна причина девіацій. Різні варіанти порушення поведінки підлітків можуть бути і в зовнішньо благополучних сім’ях.

Виділяють такі сім’ї (виходячи з їх типології), в яких дитина найбільш піддається впливу несприятливих факторів і може бути віднесена до групи ризику по одному (що рідко) або кількох із них.

Типологія сімей за ступенем розвитку здатності до вирішення криз.

• Сім’ї, в яких система взаємодій гнучка, члени сім’ї здатні обговорювати виникаючі проблеми спільно, що дає можливість пошуку нових форм відносин і організації життя сім’ї. Такі сім’ї потрапляють до групи ризику в разі виникнення ненормативної кризи, при виникненні складних ситуацій: нещасні випадки, серйозні захворювання членів сім’ї, передчасна смерть близьких. Сім’ї цього типу потребують соціально-педагогічної підтримки саме в ситуаціях таких ненормативних криз.

• Сім’ї, в яких основні зусилля спрямовані на підтримку відносин згоди, досягнутої за рахунок провідної ролі одноосібного „сімейного лідера”. У таких сім’ях досить високий ризик виховання дитини по авторитарному типу, в силу, наприклад залежного положення матері тощо. За своїм стилем життя вони – досить „закриті”, що визначає складності в наданні їм соціально-педагогічної допомоги, в якій вони можуть мати потребу, часто не усвідомлюючи цього. Члени цієї родини, як правило, рідко звертаються по допомогу (в основному в результаті гострої кризи – психічного захворювання членів сім’ї, сімейного насильства тощо).

• Сім’ї, в яких суперечки і конфлікти складають основу внутрішньосімейних взаємин. Такі сім’ї в найменшій мірі володіють потенціалом для самостійного вирішення проблем. Діти з цих сімей схильні до ризику соціальної дезадаптації через невміння без конфліктів вибудовувати свої відносини з оточуючими.

Типології сімей за їх функціональної спроможності.

• Сім’ї можна умовно розділити на „функціонально заможні” (благополучні) і „функціонально неспроможні” (група ризику). У основі цієї типології лежить такий показник, як здатність сім’ї справлятися зі своєю виховної роллю.

• Функціонально неспроможні сім’ї характеризуються підвищеною конфліктністю відносин між подружжям, або відчуженням, а крім того, несприятливим стилем сімейного виховання дитини: надмірною авторитарністю батьків, гіперопікою, відсутністю емоційного прийняття дитини та ін. Таке сімейне середовище робить на дитину непрямий десоціалізуючий вплив.

Типологія сімей з прямим десоціалізуючим впливом.

• Сім’ї з прямим десоціалізуючим впливом характеризуються асоціальною поведінкою. Це кримінально-аморальні сім’ї (в них переважають кримінальні фактори ризику) і асоціально-аморальні.

• Кримінально-аморальні сім’ї характеризуються найбільш несприятливими (часто – небезпечними) умовами для виховання та розвитку дитини. У таких сім’ях ризик того, що дитина може опинитися в ситуації, що загрожує її життю і здоров’ю, досить високий. У кримінально-аморальних родинах батьки, інші дорослі зловживають алкоголем, наркотиками, займаються кримінально-карними діяннями і т.п. Діти, як правило, в таких сім’ях позбавлені елементарної турботи, часто піддаються жорстокому поводженню, тому в максимальному ступені потребують соціально-психологічної, педагогічної підтримки, захисту своїх прав. У цій ситуації єдиний вихід – вилучення дитини з сім’ї, постановка питання про позбавлення або обмеження батьківських прав, залучення батьків до відповідальності.

• Асоціально-аморальні родини можуть сприйматися оточуючими як благополучні по рівню життя. Батьки в таких сім’ях найчастіше піклуються про своїх дітей і створюють, з їх точки зору, сприятливі умови життя. Однак „антиціннісні” орієнтації батьків, їхній спосіб життя порушують нормальне моральний розвиток дитини.

Типологія сімей з соціально-психологічної та соціально-економічної ситуації.

• Неповні сім’ї.

• Сім’ї з дітьми з обмеженими можливостями.

• Багатодітні сім’ї.

• Малозабезпечені сім’ї.

• Сім’ї безробітних.

• Сім’ї з неповнолітніми батьками.

Умови життя таких сімей, насамперед, ускладнені проблемами матеріального характеру, можливі також педагогічні та психологічні труднощі. Зустрічаються в них і варіанти неблагополуччя.

Таким чином, фактори адаптації до ситуацій ризику у неповнолітніх різні. Ті групи неповнолітніх, які в силу поєднання об’єктивних і суб’єктивних причин максимально схильні до різних соціальних і соціально-педагогічних ризиків, називають „групами” або „категоріями ризику”.

Соціальна дезадаптація дитини характеризується спочатку порушенням взаємин у родині, потім розривом зв’язків з батьками та батьків з дітьми, порушенням соціально-значимої діяльності, до якої відносяться вчення, спілкування з однолітками, праця.

У сучасній соціальній ситуації дитина найменш захищена від несприятливого впливу середовища. Це проявляється в протиріччі між декларуванням здорового способу життя, моральності, правової законності і відсутністю виконання цих вимог в дійсності. Крім того, існує безліч законів, що захищають дитинство і юнацтво, а в реальному житті переважає дитяча незахищеність. Ключова фігура в освітньому закладі, що забезпечує захист прав та інтересів дитини у важкій життєвій ситуації, – соціальний педагог.

Також існують наступні типи сімей, які є фактором дездаптації дитини.

Перший тип – сім’ї, де батьки ведуть аморальний спосіб життя, пиячать, здійснюють безчесні вчинки, подають дітям приклад антигромадської поведінки. Механізм впливу на дитину в такій родині може проявлятися в декількох формах.

Перша форма. Повна байдужість, до своїх дітей з боку батьків, викидання їх на вулицю. Діти є свідками бійок, лихослів’я, вони надані самі собі, поведінка їх не контролюється. У дитини виникає відчуття власної ущербності, непотрібності, обділеності. Ці почуття стають основною для формування негативного ставлення до оточуючих, неприйняття норм моральної поведінки. При співбесіді з підлітком, він каже: „Додому йти не хочу. Приходять сторонні люди, п’ють з батьками, дома незатишно. Я там нікому не потрібен”. Діти і підлітки з таких сімей перебувають без нагляду, безцільно бродять по вулицях, легко потрапляють під вплив вуличних угруповань, починають вживати алкоголь, токсичні і наркотичні речовини. Дитина знаходиться в позиції „занедбаної”.

Наприклад, Володя ріс у неблагополучній родині. Батьки систематично пиячили, хлопчик перебував без контролю. До того ж Володю часто карали. Одного разу він вирішив висловити протест: пішов з дому на кілька днів. Згодом Володя розповідав, що він сподівався на те, що мама буде хвилюватися, переживати, плакати, шукати його і в результаті до нього змінять ставлення і всі, члени родини. Але яке ж було здивування підлітка, коли він все-таки повернувшись додому, побачив, що на його відхід ніхто не звернув уваги. Думка: „Зовсім не потрібен”, – пронизала хлопчика. Після цього випадку Володя зовсім пішов з дому і став бродяжити.

Друга форма. Вплив „пасивного” прикладу антигромадської поведінки батьків. Діти звикають до такої поведінки батьків як до норми, бо іншого прикладу вони просто не бачать. Діти переймають цинічне ставлення до моральних норм, неповагу до оточуючих людей, споживацьке ставлення до життя. Цей процес відбувається швидше, якщо між батьками та дітьми зберігається емоційний контакт, коли діти прив’язані до своїх батьків. Наведемо приклад.

Костя Н., 12 років. Хлопчик жив у неблагополучній сім’ї, оскільки батьки часто випивали і сварилися між собою. Батько був інвалідом. Після чергової випивки та сварки з дружиною, плакав, скаржився на долю. Хлопчик шкодував свого батька і виправдовував його пияцтво. Він говорив: „Тато п’є тому, що він не може ходити”. Маму Костя теж любив. Мама працювала в буфеті. Вона часто приносила додому залишки продуктів: бутерброди, солодощі, фрукти. Хлопчик слухав розмови про те, як мамі вдалося обдурити відвідувача, обрахувати його. Поступово у підлітка сформувалося переконання в тому, що для того, щоб добре жити, можна і необхідно обманювати. Коли мати пішла на іншу роботу (вона стала працювати двірником), підліток перший час допомагав їй, але потім, познайомившись зі старшими хлопцями, майже весь час проводив з ними. Після смерті батька, хлопчик перебував у пригніченому стані. Він згадав його слова: „Вип’єш, полегшає”. Костя вперше напився. З тих пір став випивати, а потім пристрастився до наркотиків. Щоб мати кошти для придбання наркотиків, підліток почав красти.

Третя форма. Пряме, активне залучення дітей і підлітків у пияцтво, вживання наркотичних речовин, проституцію, антигромадську діяльність.

Так, Олена С. жила з мамою і часто спостерігала як до мами приходили сторонні чоловіки, приносили їй цукерки, квіти, подарунки. Коли дівчинка підросла, мати заявила їй: „Якщо хочеш все мати, живи, як я”. З 15 років дівчинка через матеріальні міркування була залучена матір’ю в заняття проституцією.

Другий тип – сім’ї з порушеним емоційним контактом між батьками і дітьми, жорстким контролем за поведінкою і всім життям дитини. У таких сім’ях позиція батьків (частіше батька) авторитарна. До дітей висувають високі вимоги, але позитивні сторони не помічаються. Відсутня теплота взаємин. Дитина знаходиться в позиції „пригніченості”. На питання, що тебе засмучує у взаєминах з батьками, підлітки з таких сімей відповідають: „Немає розуміння”, „Я їм не потрібен”, „Він (батько) злий, черствий”, „Ненавиджу, коли кричить, б’є”, „Боюся йти додому, коли отримаю погану оцінку в школі”. Радує таких підлітків „Коли вдома тихо і затишно”, „Коли батько не п’є, не кричить”, „Коли розуміють”, „Коли батьки радіють моїм хорошим відмітками”, „Коли вдома нікого немає і ніхто тебе ні в чому не дорікає”.

Самооцінка часто у таких дітей буває занижена або має конфліктну будову. Оцінка з боку вчителів і товаришів може бути позитивною (результатами конкретної діяльності і деякими якостями особистості). Однак ця оцінка приходить у серйозне протиріччя з тією, яку дають підлітку батьки. Звідси можливість конфліктів або повна пригніченість, замкнутість. Бажання відповідати позитивній оцінці і неможливість отримати її від близьких людей травмує підлітка, спотворює його поведінку. Вони починають хуліганити, порушувати дисципліну і т. п. Часто діти піддаються фізичним покаранням приниженням, знущаннями. Скоєне над дитиною насильство впливає на його подальше життя. У таких дітей спостерігається порушення емоційного та психічного стану, страхи, тривожність, замкнутість. Вони можуть відчувати злість бажання мстити; стають маловідгукуваними, черствими по відношенню до людей. Такі діти часто тікають з дому, проявляють жорстокість до молодших, слабших, тварин. У цьому виражається їх бажання вилити образу, задовольнити ущемлене самолюбство. У ряді випадків діти та підлітки виявляють схильність до самодеструктивної поведінки, тобто заподіяння собі шкоди. Грубість, приниження людської гідності, знущання з боку дорослих сприяють тому, що діти і підлітки стають на шлях найсерйозніших правопорушень і злочинів.

Так, Денис К. виховувався у вкрай несприятливих умовах. Батько працював на будівництві, часто пив. Мати – домогосподарка. З боку батька було холодне, надмірно авторитарне ставлення. До того ж за найменшу провину хлопчик піддавався фізичним покаранням. У початковій школі Денис навчався посередньо, в міру своїх здібностей. Напружена обстановка дома і покарання призвели до того, що хлопчик почав грубити вчителям, порушувати дисципліну, зривати уроки, битися на перервах. Після школи додому йти не хотів, подовгу бродив по вулицях. У 5-му класі після чергового покарання батька втік з дому. Кілька днів не приходив додому. Ночував на вокзалі, на горищі, в підвалі з бомжами, навіть на лавці в саду. Зблизився з вуличним угрупованням. Включення в антисоціальну діяльність групи відбулося швидко. До моменту зближення з угрупованням у підлітка сформувалися такі якості, як агресивність, підозрілість до старших, бажання мстити. У складі угруповання підліток скоїв декілька зухвалих правопорушень і злочинів: хуліганство, побиття перехожих, грабіж.

Третій тип – сім’ї з важким матеріальним становищем. Розглядаючи даний тип сім’ї, необхідно звернути увагу про те, що діти і підлітки в таких сім’ях можуть займати досить різні позиції, оскільки емоційний клімат між батьками і дітьми може бути на самому різному рівні. Об’єктивно діти і підлітки в таких сім’ях не задовольняють найелементарніших потреб в їжі, одязі, житлі. У багатьох сім’ях спостерігається і важкий морально-психологічний клімат сварки між батьками, напружені відносини між усіма членами сім’ї. Батьки стурбовані пошуком засобів для існування, зривають свій напружений стан на дітях. Діти з малозабезпечених сімей не можуть займатися в платних гуртках, секціях, відвідувати театри, музеї. У ряді випадків важке матеріальне становище доповнюється дитячою бездоглядністю. Дитина порівнюючи себе із забезпеченими однолітками, відчуває себе скривдженою і обмеженою. Надана сама собі, не зайнята у сфері дозвілля, а часто просто голодна, дитина здатна вчинити злочин.

Четвертий тип – сім’ї з низькими духовними потребами та споживацьким ставленням до життя. У таких сім’ях процвітає дух накопичення, заздрості, фетишизації речей. Батьки намагаються до наживи будь-якими засобами і підносять дітям своє розуміння моральних цінностей. З дитини формується егоїст.

В одних сім’ях виховання дітей обмежується турботою про їх матеріальне благополуччя. В інших критерієм успішного виховання вважають адаптацію дитини в суспільстві. По-третє цінують, перш за все, здатність дітей встановлювати контакти з іншими людьми. По-четверте батьки хочуть виховати людину, що прагне до самовдосконалення і т.д. Ставлення батьків до проблем виховання дітей відображає систему цінностей сім’ї, то, до чого вона прагне і на якій основі складається її спосіб життя. Тому за рівнем усвідомлення своєї відповідальності за долю дітей стоять культура і атмосфера сімейного життя. Відповідно заходи, спрямовані на посилення відповідальності батьків за виховання і навчання дітей, певною мірою впливають на весь уклад сімейного життя, допомагають їм подолати ряд соціальних проблем і сприяють профілактиці „соціального” сирітства, девіантної, бездоглядності, наркоманії та ін.

Залежно від ступеня відповідальності батьків за виховання і навчання дітей можна виділити кілька типів сімей: „проблемну”, „некомпетентну”, „благополучну”. Розглянемо особливості кожної з них більш докладно.

Проблемна сім’я

Здавалося б, існування дітей вже само по собі робить батьків більш відповідальними і змушує приймати більш розумні рішення в кризових ситуаціях. Однак це далеко не так. У цьому переконує так звана „проблемна сім’я” чи, точніше, сім’я „групи ризику”. У повсякденній свідомості найчастіше до цього типу родини відносять неповну сім’ю на тій підставі, що відсутність одного з батьків є джерелом серйозних відхилень у поведінці дітей. Наукові дослідження не виявляють такої прямого зв’язку. Вони фіксують, з одного боку, життєву незадоволеність батьків, поодинці виховує дитину, низьку матеріальну забезпеченість подібної сім’ї, але, з іншого – високий ступінь самостійності дитини, ранній прояв почуття відповідальності. Серйозною передумовою відхилень у поведінці дітей неповна сім’я стає в тому випадку, коли діти відчувають дефіцит уваги з боку матері (чи батька).

Робота з „проблемною” сім’єю, націлена на посилення відповідальності батьків, повинна починатися з виявлення неблагополучних дітей. Подібна діагностика здійснюється соціальними педагогами, психологами та педагогами впродовж досить тривалого часу і включає збір інформації, спілкування з дітьми і батьками. У результаті вона дозволяє зафіксувати характер і види відхилення і на цій основі виділити дві групи підлітків, які потребують:

а) у захисті від сім’ї;

б) у відновленні втрачених контактів з родиною та школою. Технологія роботи з дітьми, які належать до першої групи, обумовлена, перш за все, характером сімейних проблем. В залежності від них розробляється план реабілітації, що включає широкий комплекс заходів: від скорочення термінів перебування дитини в сім’ї до приміщення дитини до центрів дитячої реабілітації на основі рішення органу місцевого самоврядування.

Комісії у справах неповнолітніх можуть застосовувати до батьків адміністративні заходи (оголосити громадський осуд або попередження, накласти грошовий штраф за заподіяну шкоду і т. д.) у разі злісного невиконання батьками обов’язків по вихованню та навчанню дітей. Передбачені такі спеціальні норми кримінальної відповідальності батьків:

• за втягнення неповнолітніх дітей у вчинення злочину шляхом обману, погроз або іншим способом;

• за втягнення неповнолітніх у систематичне вживання спиртних напоїв та одурманюючих засобів;

• за втягнення у заняття проституцією, бродяжництвом або жебрацтвом;

• за невиконання або неналежне виконання обов’язків по вихованню дітей, якщо ці діяння з’єднані з жорстоким поводженням.

При цьому батьки втрачають права, засновані на факті споріднення з дитиною, а також право на пільги і державні допомоги, встановлені для громадян, які мають дітей.

Робота з дітьми, віднесеними до другої групи, націлена на відновлення загублених контактів з родиною та школою. Вона здійснюється психологами, педагогами, соціальними педагогами, батьками, самими дітьми. Якщо дитина кинула школу, то першорядне завдання – повернути її. Навчальні труднощі, викликані прогулами, гостро відчуваємий неуспіх народжують агресію, пошук підтримки серед нестійкою частини підлітків і прагнення знову кинути школу. У цьому випадку доцільно не наполягати на поверненні учня у колишній клас, а за погодженням з батьками перевести його в професійне училище або вечірню школу.

Участь школи у відновленні сімейних контактів повинно бути націлене:

• на формування у батьків ставлення до підлітків як до самоцінним особистостям, які мають сильні сторони і необхідні можливості для гідного життя;

• на розвиток зацікавленої взаємодії, що вимагає не стільки додаткового часу, скільки вміння виявляти щирий інтерес до потреб дитини та її станів;

• на освоєння підлітками навичок конструктивної взаємодії з батьками (вміння розуміти батьків, вміння вести себе гідно в конфліктних ситуаціях з батьками і т.ін.).

Як уже зазначалося, відчуженість, придушення особистості дитини, недовіра породжують у батьків індиферентне ставлення до дітей, а в крайніх випадках уявлення про них як ледачих, ні на що не здатних. Тому особливого значення набуває презентація здібностей і талантів дітей батькам. „Відкриття” батьками дитини для себе, пробудження інтересу до неї – стимул перегляду звичних відносин, а в ряду випадків і катарсису. Одночасно створюються передумови до усунення напруженості і недовіри у відносинах сім'ї до школи.

Відсутність стабільних контактів батьків зі школою, ставлення до школи як до джерела негативної інформації робить вельми проблематичним відвідування батьками цієї групи батьківських зборів, лекцій та інших форм психолого-педагогічної освіти. Можна вважати, що однією з ефективних форм відновлення контактів школи та сім’ї виступає консультування батьків. Його мета – допомогти кожному члену сім’ї критично оцінити свою позицію в області сімейних відносин; зміцнити віру в свої сили і бажання досягти успіху у вирішенні проблем виховання та навчання дітей. Аналіз досвіду дозволяє сформулювати деякі умови ефективної консультаційної роботи:

• уміння створити доброзичливу атмосферу, що розташовує до діалогу;

• соціальний захист, заснований на індивідуальному підході і обліку реальних можливостей сім’ї;

• повага до особистості кожного члена сім’ї, довірливість і такт;

• конфіденційність;

• здатність надати психологічну підтримку;

• здатність бачити найменші досягнення і вселяти віру в успіх;

• співпраця з сім’єю на діловій основі, яка визначається планом, договором, що фіксує обов’язки сторін і т. д.

Дотримання подібним правилам дозволяє соціальному педагогу розташувати до себе батьків, завоювати довіру, викликати на відвертість. У свою чергу, подібні консультації допомагають краще зрозуміти дитину, знайти найбільш доцільні способи вирішення проблем виховання дитини в сім’ї та школі.

Не менш актуальна психологічна робота з підлітками з проблем їх взаємовідносин з батьками, оскільки, як уже зазначалося, досить велика кількість дітей не задоволена своїми відносинами з батьками. Важливо познайомити їх зі способами продуктивної поведінки у випадках, коли батьки, як їм здається, надмірно авторитарні і владні, байдужі до них і їх турбот, ворожі.

Проведення такої складної за характером і методам роботи не під силу одним вчителям. Навіть класні керівники, які отримали спеціальну підготовку, далеко не завжди в змозі виступити в ролі консультантів. Виникає об’єктивна необхідність у спеціально організованої соціально-педагогічної роботи та чіткому визначенні статусу і прав соціальних педагогів, здатних спільно з різними громадськими організаціями, телефонами довіри, школами, Центрами психолого-педагогічної допомоги, комісіями у справах неповнолітніх розширити можливості впливу на сім’ю „групи ризику”. Зокрема, консультування повинно практикуватися не тільки в школах, а й дитячих поліклініках, дошкільних установах.

Не варто думати, що під впливом зазначених заходів батьки швидко і без проблем усвідомлюють свою відповідальність за виховання і навчання дітей. Не можна чекати швидких результатів. Проте можна вважати, що кропітка праця педагогів, психологів, соціальних педагогів дозволить батькам критично поглянути на себе як на вихователів. У цьому випадку зростає їх інтерес до проблем життєзабезпечення дітей, до їх шкільних успіхів, до освоєння навичок елементарної психологічної допомоги собі (зняття роздратування, гніву, образи), до грамотного вирішення життєво важливих проблем. В цьому випадку в якості одного з найважливіших джерел батьківської рефлексії стає соціальний педагог.

Сказане дозволяє ще раз підкреслити, що об’єктивні несприятливі фактори формують негативне або індиферентне ставлення до дітей в „сім’ях ризику” не самі по собі, а у „взаємодії” з соціальною та моральною нестійкістю батьків.

Некомпетентна сім’я

Подібне визначення підкреслює невміння батьків взаємодіяти з дітьми, їх нездатність зрозуміти справжні потреби дитини і створити можливості задовольнити їх в даних матеріальних умовах, невміння бачити перспективи розвитку дитини, постійне підкреслення свого авторитету і т. д.

Звідси поява низки соціальних проблем, які прямо або побічно впливають на ставлення дітей до батьків, оточуючих, школи; досить низький рівень відповідальності дітей за себе, свої вчинки та їх наслідки. Можна зробити висновок, що виховна некомпетентність має далекосяжні соціальні наслідки, зокрема небезпека перетворення подібної сім’ї в сім’ю „групи ризику”. Тому робота з підвищення батьківської компетентності носить профілактичний характер.

Виділяються три групи батьків на основі аналізу їхнього ставлення до своєї підготовки в галузі виховання дітей.

Перша група не відчуває своєї некомпетентності. Вона впевнена в тому, як треба „виховувати”, впевнена в хорошому знанні себе і дитини, переконана у праві „писати сценарій” її майбутнього життя. В основі подібної позиції лежить досвід власного дитинства, прийняті тоді методи і форми виховання; негативне ставлення до „словесної педагогіки”; розуміння виховання як маніпулювання, як корекції поведінки та ставлення до переживання як до того, що не заслуговує уваги дорослих. Звідси прихований або явний конфлікт зі школою, якщо педагоги в тій чи іншій мірі критично оцінюють окремі вчинки дитини або рекомендують щось самій родині.

Представників сімей цього типу не можна дорікнути в зниженій відповідальності за виховання дітей. Однак вона базується на прагненні батьків виховувати дітей за своїм образом і подобою. Нав’язування батьками своїх цінностей та ідеалів рано чи пізно призводить до придушення дитини, а то й до його опору, який виражається або активно (у формі конфлікту), або пасивно (у формі депресивних станів). Некомпетентність другої групи сімей обумовлена „гіперсоціалізуючим вихованням”, коли батьки концентруються на успіху дітей, прагнуть завантажити і перевантажити їх усілякими заняттями. При цьому реальні можливості дитини часом переоцінюються або ігноруються. Незадоволені батьки починають завзято боротися з „непослухом”, „неорганізованістю”, „лінню” та іншими недоліками дітей. Спочатку дитина бореться з окремими стресовими подіями, потім опір слабшає і з дитини починають „вихлюпуватися” то „погане”, з точки зору батьків, яке до певного часу стримувалося, – грубість, різкість, агресивність.

Третя група батьків відчуває свою непідготовленість до виховання дітей. Для неї характерно гостро переживане почуття безпорадності, пригніченості, роздратування, свідомість неможливості знайти „спільну мову” з дитиною, вплинути на неї. Усвідомлення відповідальності за сьогоднішній і завтрашній день дітей, тривога за їхнє майбутнє, з одного боку, і труднощі у встановленні контактів у міру їх дорослішання – з іншого, стають джерелом напруженості, крайнього невдоволення собою, інтенсивного пошуку виходу з ситуації, що складається.

Відповідно формуються різні позиції по відношенню до школи і педагогічної допомоги сім’ї. Представники першої та другої груп, довіряючи насамперед звичному стилю взаємин і сформованим нормам сімейного життя, досить негативно ставляться до „втручання” соціальних працівників, педагогів і психологів у „справи сімейні”, в індивідуальні звички та уявлення. Подібне відношення до порад продиктовано не тільки вірою батьків у непорушність сформованих основ сімейного виховання, але часто і позицією педагогів, їх невмінням встановити контакт з сім’єю, рахуватися з сімейними традиціями. Виховання „важких дорослих” буде ефективно в тому випадку, якщо вони беруть участь в ньому добровільно. Разом з тим мистецтво роботи соціального педагога полягає в тому, щоб стимулювати потребу батьків у перегляді звичних уявлень, не ущемляючи їх гідності.

Робота з цією категорією дорослих покликана допомогти їм зрозуміти дітей, увійти в їхній спосіб мислення, навчитися розбиратися в мотивах вчинків. З цією метою слід розвивати кордони співробітництва, використовуючи неформальні контакти (чаювання, зустрічі для обговорення особистого досвіду з навчання та виховання дітей і т. д.). Особливе значення досвідчені соціальні педагоги надають обговоренню з батьками конкретних ситуацій, аналізу витоків конфліктів, їх наслідків для всіх членів сім’ї. В процесі подібного обговорення корисно уявити розглянуту ситуацію як би побачену очима дітей.

Ключ до довіри лежить в докладному ознайомленні батьків з традиціями та особливостями школи, можливостями, наданими учням і вимогам до них. Ознайомлення з вимогами – складова частина виховання в дусі демократії, в якій існують обмеження волі, засновані на усвідомленні дитиною власної відповідальності за свої вчинки та їх наслідки.

Взаєморозуміння соціального педагога і батьків приходить в міру залучення сім’ї в життя школи. Одночасно розширюються контакти з іншими батьками. Спілкування педагогів з батьками дозволяє виокремити низку проблем, що вимагають ґрунтовної розмови: девіантний підліток, хто винен? Сім’я понад усе? Що необхідно знати про свою дитину? Як відбувається її емоційний розвиток? Які основи співпраці сім’ї зі школою? Як у родині підтримати авторитет вчителя? Як навчити дитину говорити „ні” тощо. Для обговорення подібних питань в освітніх установах, навчальних центрах організуються групи з саморозвитку (іноді окремо для матерів і батьків). Керує подібної групою психолог або соціальний педагог. Мета програми – навчити батьків позитивно впливати на своїх дітей, розуміти і враховувати особливості віку, вчити здоровому образу життя. Участь у тренінгах спілкування, вирішення конфліктів, розвиток навичок спільної роботи, обговорення проблем, пов’язаних із захистом прав дітей і батьків, допомагають дорослим вдивлятися, відчувати світ дитини, дивитися на все її очима. У результаті збагачуються уявлення батьків про сутність відповідальності за все, що відбувається в сім’ї.

Отже, діяльність соціального педагога на перших порах виступає як профілактична, покликана пом’якшити проблеми „важких батьків”, потім вона стає все більш оздоровлюючою і в певному сенсі реформуються, розширюється область знань батьків, основу батьківської компетентності починає визначати не стільки власний досвід, скільки розуміння внутрішнього світу дитини і орієнтація на сучасні суспільні запити.

Представники третьої групи батьків, відчуваючи свою невпевненість, активно шукають шляхи підвищення компетентності. Особливо гостро ця проблема відчувається в молодих сім’ях. Прагнення батьків вирішити конфлікти, знайти спільну мову з дітьми диктує потребу в практичних знаннях. Але батьки далеко не завжди знають, що вони хочуть. Тому, перш за все, необхідний професійний підхід, що дозволяє визначити загальні питання, які прямо або побічно стосуються проблеми відповідальності батьків за виховання дітей. До числа найважливіших проблем, можна віднести:

• догляд за дітьми та їх виховання: допомога у розвитку дитини і т.д.;

• взаємини в сім’ї: взаємовплив членів сім’ї, поради та консультації, вирішення проблем загального характеру, особисті потреби та потреби, прояв почуттів;

• знання світоглядного характеру, що стосуються способу життя сім’ї, її духовних цінностей, правил поведінки, взаємовідносин, розподіл обов’язків по дому, відповідальність кожного, дозвілля та розваги, свята в родині;

• взаємовідносини сім’ї та школи: роль школи в житті людей різних поколінь, школа очима батьків, основи співробітництва, солідарність з учителем;

• проблеми сучасного підлітка: пошук власної моделі життєвого самовизначення, витоки конфліктів у сім’ї та школі, кримінальний контакт („погана компанія”).

Батьки отримують відповіді на хвилюючі їх питання по різним каналам; стихійного та організованого. У стихійно здійснюваному освітньому процесі джерелами інформації є друзі, сусіди, родичі. Вони надають емоційну та матеріальну допомогу, контролюють методи виховання молодих батьків, самі показують приклад виконання батьківських функцій. Ці джерела інформації виявляються найбільш авторитетними, оскільки допомога близьких людей заснована на міцній внутрішній прихильності і зацікавленості. Доповнює цю інформацію самоосвіта (читання книг, журналів і газет з проблем виховання дітей, спеціальні теле- та радіопередачі і т. ін.). Читання, теле- та радіопередачі дають батькам зразки спілкування, на які можна орієнтуватися, допомагають пізнати і зрозуміти внутрішній світ дитини, дають поради щодо вибору рішення в складних ситуаціях.

Організовані форми навчання включають: різні курси, практичні заняття, консультації, відвідування батьківських зборів, клубів для батьків і т. д. Вони створюються на базі шкіл, дитячих консультацій при поліклініках, в дошкільних дитячих установах. Чим молодша дитина, тим більше в її розвитку визначається сім’єю, тим ширше представлена сфера, що надає організовані освітні послуги батькам. Чим старша дитина, тим більшого значення набувають у її соціалізації, крім батьків (в першу чергу матерів), друзі, вчителі, інші дорослі люди, її власна позиція. Все це звужує сферу організованих освітніх послуг батькам.

Слід визнати помилковою розхожу думку, що помилки, вчинені батьками по відношенню до маленької дитини, мають більш глибокі наслідки для її благополуччя, ніж помилки, допущені по відношенню до старшокласника. Приклади глибоких конфліктів між батьками та дорослими дітьми демонструють значущість питань освіти батьків і на етапах завершення дітьми шкільної освіти. Однак далеко не завжди зміст і організація навчання задовольняють запити й очікування батьків. Ефект навчання досягається в тому випадку, коли на заняттях забезпечується вільний обмін інформацією між учасниками, коли вони „проживають” матеріал, тобто пробують реалізувати в родині ті чи інші рекомендації, коли виникає потреба в продовженні контактів, обговоренні різних сімейних колізій. Однією з центральних завдань є твердження самоповаги батьків, сприяння в самопізнанні. Чим краще батьки будуть знати себе, тим краще вони зможуть зрозуміти почуття і поведінку дітей.

Важливо підкреслити необхідність перегляду звичних „сценаріїв” проведення батьківських зборів. Вони також повинні нести цінну інформацію, що дозволяє батькам підвищити свою компетентність в області виховання і навчання дітей та зміцнити зв’язки сім’ї і школи.

Поряд з різними формами спеціально організованого навчання особливу значимість набуває залучення батьків до участі в шкільному житті. Батьківська допомога школі носить епізодичний і односторонній характер, а саме, вони беруть участь в „посильному фінансуванні деяких заходів”; в організації окремих культурних та спортивних заходів; в роботі опікунської ради; в керівництві гуртком або секцією. Розширення контактів приносить користь не тільки школі, збагачуючи навчально-виховний процес, а й сім’ї: розширюється коло її інтересів, з’являються нові сфери спілкування з дітьми.

У цьому плані заслуговує на підтримку укладення договору між шкільною адміністрацією і батьками. У кожному подібному договорі чітко визначені обов’язки сторін. Зокрема, описані умови навчання, перераховані права і обов’язки шкільної адміністрації на основі чинного Статуту навчального закладу. У договорі охарактеризовано права та обов’язки батьків, гарантії їх реалізації. Описано форми та види спільної діяльності учасників договору. Хоча подібний договір не має правової основи, він дозволяє чітко визначити „кордон” відповідальності сторін, та визначено основи співпраці.

Взаємодія з родиною передбачає спеціально організовану роботу і з підлітками, покликану допомогти їм усвідомити, що напружені відносини і конфлікти з батьками є звичайним наслідком їх дорослішання і породжуються існуючими об’єктивно відмінностями між людьми різних поколінь. Можна очікувати, що діяльність по підвищенню виховної компетентності батьків буде проявлятися в різних аспектах:

• в тому, яке місце займає дитина в житті батьків, чи відчуває вона свою безпеку і захищеність;

• у більш глибокому взаєморозуміння представників різних поколінь;

• в усвідомленні батьками значимості своєї батьківської діяльності, у появі батьківської відповідальності не тільки за своїх, а й за інших дітей;

• в оптимістичному погляді батьків на життя, на можливість вирішення проблем навчання і виховання дітей;

• в прояві батьківської солідарності і згуртованості. Зростання компетентності батьків і зміни в характері взаємин у сім’ї є потужним стимулом до саморозвитку, при цьому сім’я може подолати небезпеки різних „ризиків” і збагатити потенціал повноцінного виховання дитини.

Звична орієнтація адміністрації освітнього закладу на роботу з проблемною сім’єю залишає осторонь сім’ю благополучну на тій підставі, що вона успішно вирішує питання навчання і виховання дітей. Але благополучна сім’я – найсуворіший замовник і найсуворіший „експерт” в оцінці діяльності школи. Сім’я подібного типу створює репутацію школи, формує громадську думку. У вирішенні проблеми посилення відповідальності сім’я подібного типу може внести великий внесок.

Один з найважливіших напрямів в цьому плані – співпраця з батьками.

По-перше, вона дозволяє налагодити контакти з „важкими” дорослими. Подібні контакти виступають не просто джерелом знань і життєвого досвіду, вони виконують терапевтичну функцію і грають істотну роль в житті особи і сім’ї. Ніякі офіційні організації або громадські установи не в змозі замінити допомогу і пораду, засновані на батьківському досвіді. Він покликаний допомогти батькам „групи ризику”, які стикаються з серйозними проблемами у взаєминах з дітьми усвідомити себе як вихователів у тих конкретних умовах, в яких вони живуть.

По-друге, „благополучні батьки”, беручи участь в різних шкільних програмах (організації екскурсій, конкурсів, оглядів тощо), допомагають класним керівникам, соціальним педагогам розширювати сферу своєї виховної діяльності, залучати до неї важких підлітків. Батьки можуть виступити в якості керівників різних навчально-пізнавальних об’єднань, спільнот за інтересами, груп продовженого дня і т. д. Контакти подібного роду можуть вийти за межі школи і зробити благотворний вплив на зміст і організацію дозвілля учнів.

По-третє, дуже повчальними для учнів (особливо старшокласників) можуть виявитися зустрічі з батьками. Їхні розповіді про професійну кар’єру, ролі і значення особистісних якостей, знань, умінні спілкуватися з людьми, з одного боку, дозволяють побачити батьків у новій для дітей позиції і, з іншого, служить цінним життєвим уроком.

По-четверте, співпраця дозволяє розширити коло батьків, здатних надати спонсорську допомогу школі.

По-п’яте, участь батьків у роботі педагогічних рад, піклувальних рад в якості повноправних членів педагогічної спільноти.

Подібна робота дозволяє соціальному педагогу не тільки глибше вивчити соціальне замовлення батьків, але і включити їх у життя школи в якості повноправних суб’єктів освітньої діяльності та розширити основи співдружності дітей і дорослих. У процесі співробітництва налагоджуються зв’язки з соціальними інститутами, які виступають у ролі соціальних партнерів (органи виконавчої, законодавчої та муніципальної влади, установи культури і спорту, професійні спільноти і вузи, представники малого та середнього бізнесу, національних спільнот, служба зайнятості, правоохоронні органи та ін.). Найбільш перспективним взаємодія буде в тому випадку, якщо воно включає такі соціально-педагогічні проблеми, як дотримання прав дитини, дитяча наркоманія та злочинність, збереження здоров’я, соціально-трудова адаптація випускників, підтримка обдарованих дітей та ін. Слід зазначити, що далеко не завжди соціальні інститути надають активну підтримку шкільним починанням. Протидія може виходити від консервативно налаштованих управлінців, засобів масової інформації, частини батьків. І в цих „позашкільних”, часом досить конфліктних, контактах найбільш авторитетні батьки можуть надати істотну допомогу педагогічному колективу.

Спільна колективно розподілена діяльність різних соціальних інститутів долає відчуження школи від життя і збагачує позитивний вплив соціокультурного середовища на сім’ю, її соціальний захист та захист прав дітей. Подібна діяльність не тільки розширює основи взаємодії школи і сім'ї, але і підвищує виховну культуру батьків, формує потребу в самоосвіті. У свою чергу, досвід роботи з батьками, набуття педагогами, поширюється на взаємодію з учнями, сприяючи демократизації і гуманізації шкільного життя.

Таким чином, зміцнюючи і розвиваючи контакти з „благополучної” сім’єю, школа:

• розширює свій вплив на „проблемні” сім’ї;

• попереджає негативні тенденції в родині, пов’язані зі зниженням добробуту;

• створює умови для реалізації прав дитини, сприяє її повноцінному розвитку;

• сприяє формуванню потреби батьків у підвищенні своєї загальної та виховної культури.

Завершуючи аналіз шляхів підвищення відповідальності батьків за навчання та виховання дітей, слід ще раз підкреслити комплексний (правовий, психологічний, економічний і соціально-педагогічний) характер проблеми. Її вирішення можливе тільки об’єднаними зусиллями державного і суспільного систем на рівні країни, регіону, локального середовища, конкретних організацій (у тому числі сім'ї та школи). У свою чергу, зустрічні зусилля мають виходити від професіоналів (педагогів, психологів, соціальних педагогів), діяльність яких будується на наукових засадах, які включають елементи психології, педагогіки, соціології та права. Одним з важливих умов успіху стає врахування особливостей позиції батьків як дорослих людей-вихователів. Одні з них усвідомлюють свої промахи і намагаються по можливості їх виправити. Інші, загіпнотизовані власною непогрішністю, відкидають думку, що можуть діяти неправильно. На сьогоднішній день Українське законодавство в області регламентації прав, обов’язків і відповідальності батьків за виховання дітей багато в чому носить декларативний характер. В ньому не містяться ясні і чіткі механізми незворотності покарань батьків за бездіяльність або згубні для дитини дії. І це все супроводжується девальвацією сімейних цінностей і падінням моральних засад суспільства.

Сім’я виступає як перший виховний інститут, зв’язок з яким людина відчуває протягом всього свого життя. Саме в родині закладаються основи моральності людини, формуються норми поведінки, розкриваються внутрішній світ та індивідуальні якості особистості. Сім’я сприяє самоствердженню людини, стимулює його соціальну і творчу активність. Іншими словами в сім’ї здійснюється первинна соціалізація дитини.

Особливості соціального статусу конкретної сім’ї визначають її виховні можливості і характер дитячо-батьківських відносин. Сімейне виховання має ряд безперечних достоїнств. До них слід віднести, сприятливий емоційний і морально-психологічний клімат, атмосфера любові, турботи і підтримки, близькість батьківського впливу, духовний зв’язок і наступність між поколіннями, постійний приклад дорослих, моральне виховання особистості, через засвоєння системи цінностей, сімейних традицій, стереотипів поведінки та спілкування і т.д. Однак зустрічаються так звані неблагополучні сім’ї, виховання в яких, як правило, деформує особистісний розвиток дитини.

До сімей, які стають фактором дезадаптації дитини можна віднести наступні.

Сім’ї з недоліком виховних ресурсів, неповні сім’ї; сім’ї з недостатньо високим загальним рівнем розвитку батьків, які не мають можливості надавати допомогу дітям у навчанні; сім’ї, де витрачають багато часу на підтримку матеріального благополуччя, тим самим, створюючи небажаний фон для виховання дітей.

Конфліктні родини: в таких сім’ях діти, як правило, демонстративно конфліктні, неврівноважені; старші діти, протестуючи проти існуючого конфлікту, встають на сторону одного з батьків.

Морально неблагополучні сім’ї. Серед членів такої родини відзначаються відмінності у світогляді і принципах організації сім’ї, прагнення досягти своїх цілей на шкоду інтересам інших, прагнення підпорядкувати своїй волі іншого і т.п.

Педагогічно некомпетентні сім’ї. Наслідками виховання в таких сім’ях можуть стати бездоглядність, безініціативність, сліпе підпорядкування і т.д.

Негаразди в сім’ї породжують насильство (фізичне, психічне або емоційне, сексуальне). Отримати об’єктивні статистичні дані про випадки насильства в сім’ї досить складно. Про них стає відомо, якщо дитина потрапляє до лікарні з травмами або робить правопорушення.

Форми жорстокого поводження не зводяться до фізичного насилля, тому що – це будь-яке насильницьке посягання на особистість члена сім’ї, на його право розпоряджатися своїми фізичними, психічними чи іншими здібностями – наприклад, заборона спілкуватись з друзям і сусідами, перешкоджання позадомашньої зайнятості дружини, придбання освіти, підвищенню кваліфікації, насмішки, образи, необґрунтована критика. Такі поведінкові акти і психологічна атмосфера руйнівно діють на відношення між членами сім’ї, їх психосоматичне здоров’я.

Фізичне та сексуальне насильство в сім’ї найбільш небезпечно для особистості, її здоров’я і життя. Фізичним насильством вважаються побої, спроби задушення, нанесення поранень, навмисні опіки, укуси, а також умисне використання отруйних чи психотропних речовин і т.д. Сексуальне насильство по відношенню до неповнолітніх дітей – це дотик до їх статевих органів, примус до статевих зносин, орального або анального сексу, мастурбація, демонстрація дітям порнофільмів та інші подібні дії. Нерідко для примусу дітей до розпустових дій використовується і фізичне насильство. Однак іноді емоційно знедолені та соціально занедбані діти використовують свої сексуальні ресурси для „підкупу” дорослих, щоб привернути їх увагу та отримати захист. Подібна специфічна сексуальна поведінка насилу піддається корекції.

Для осіб, які пережили фізичне та сексуальне насильство, характерні тривалі депресивні стани, напади тривожності, страх дотиків, нічні кошмари, відчуття ізольованості і низька самооцінка. Захист більш слабких членів сім’ї, насамперед дітей, від жорстокого поводження в сім’ї – одна з найважливіших задач соціального педагога. Часом діти, що піддаються жорстокому поводженню, залякані або не в змозі розповісти про те, що з ними відбувалося, в силу нерозуміння, малолітства, інтелектуально-психічних обмежень або з інших об’єктивних причин. Як правило, така поведінка прихована від очей оточуючих. Прямими та непрямими ознаки жорстокого поводження в сім’ї з дітьми є: агресивність і дратівливість, відчуженість, байдужість, зайва поступливість або обережність, зайва (не за віком) сексуальна поінформованість, болі в животі незрозумілої етіології, проблеми з їжею (від систематичного переїдання до повної втрати апетиту), неспокійний сон, нічне нетримання сечі. Крім того, можуть бути присутніми підкреслена секретність у відносинах між дорослим і дитиною, страх дитини перед якимось конкретним членом сім’ї, явне небажання залишатися з ним наодинці.

Іноді батьки не дозволяють дитині відвідувати школу, а діти, які відвідують школу, майже не беруть участь у шкільних справах у них мало або зовсім немає друзів, вони відстають у розвитку, погано вчаться. Дитина не довіряє дорослим, він не може спробувати втекти з дому, вчинити самогубство. Крім того, сліди побоїв, садна або опіків на шкірі, крововиливи в білки очей, сліди крові або сперми на одязі можуть свідчити про жорстоке поводження з дитиною в родині.

Сукупність таких ознак має стати причиною для серйозного дослідження ситуації в родині. Участь у цьому дослідженні фахівця з соціально-педагогічної роботи, психолога, лікаря, іноді співробітника органу внутрішніх справ має дати об’єктивну картину того, що відбувається і допомогти припинити жорстоке поводження з дитиною. Як правило, є необхідність негайного видалення її з такої сім’ї та приміщення в установу соціальної реабілітації – це знаходиться в компетенції місцевих органів опіки та піклування. Прояв жорстокості по відношенню до дітей, некорегуєма поведінка дорослих можуть служити приводом для порушення справи про позбавлення батьківських прав або кримінального переслідування винного в жорстокому поводженні. Також, використовуються у випадках сімейної жорстокості, соціальні притулки, які дають можливість жінкам і дітям (за рубежем існують притулки і для чоловіків, що піддаються жорстокому обігу в сім’ї) перечекати в безпечному місці кризу сімейної ситуації. Однак, як правило, обмежуватися тільки таким видом допомоги буває непродуктивно, бо невирішені сімейні конфлікти періодично загострюються. Тому необхідно вдатися до середньострокових програм допомоги, орієнтованим на стабілізацію сім’ї, відновлення її функціональних зв’язків, нормалізацію відносин між подружжям, між батьками і дітьми, взаємовідносин всіх зазначених членів сім’ї з оточуючими.

У практиці соціально-педагогічної роботи вже склалася певна модель діяльності з проблемними сім’ями. В даний час соціальними педагогами активно використовуються наступні моделі допомоги сім’ї: педагогічна, соціальна, психологічна, діагностична і медична. Використання тієї чи іншої моделі залежить від характеру причин, які викликають проблему дитячо-батьківських відносин.

Педагогічна модель базується на припущенні про недостатню педагогічну компетентність батьків. Суб’єктом скарги виступає дитина. Використовуючи дану модель, соціальний педагог орієнтується не стільки на індивідуальні можливості батьків, скільки на універсальні, з точки зору педагогіки і психології, способи виховання.

Соціальна модель використовується в тих випадках, коли сімейні труднощі є результатом несприятливих життєвих обставин. Тому крім аналізу життєвої ситуації необхідна допомога зовнішніх сил (допомоги, разові виплати і т.п.).

Психологічна модель використовується, коли причини труднощів дитини лежать в області спілкування, в особистісних особливостях членів сім’ї. Дана модель передбачає аналіз сімейної ситуації, психодіагностику особистості, діагностику сімейних взаємин. Практична допомога полягає в подоланні бар’єрів спілкування та причин його порушень.

Діагностична модель ґрунтується на припущенні дефіциту у батьків спеціальних знань про дитину або своєї сім’ї. Об’єкт діагностики – сім’я, діти та підлітки з порушеннями спілкування.

Медична модель припускає, що в основі сімейних труднощів лежать хвороби. Допомога полягає у проведенні психотерапії (лікуванні хворого і адаптації здорових членів сім’ї до проблем хворого).

Як правило, соціальний педагог використовує педагогічну (навчальну) модель в роботі з батьками. Дана модель виходить з припущення про дефіцит у батьків знань і умінь з виховання дітей. Ця модель носить профілактичний характер, особливо її потребують дисфункціональні сім’ї, так як вона спрямована на підвищення психолого-педагогічної культури батьків, розширення і зміцнення виховного потенціалу сім’ї. У цих цілях використовують такі форми роботи з проблемною сім’єю в рамках педагогічної моделі як:

• психолого-педагогічні консультації на теми: „Роль сім’ї у розвитку дитини”, „Сімейна атмосфера”, „Подружній конфлікт і емоційний стан дитини”, „Дитячо-батьківський конфлікт і способи його подолання”, „Сімейна жорстокість” і т.д.

• педагогічні доручення, наприклад, організація праці в сім’ї, сімейного свята, режиму дня дитини, сімейного читання або написання листа своїй дитині і т.д.

• педагогічні практикуми на наступні теми: „Який ви батько”, „Як допомогти дитині вчитися”, „Яка у вас дитина”, „Претензії до моєї дитини” і т.д.

Об’єктом впливу соціального педагога можуть бути всі дорослі члени сім’ї, дитина і сама сім’я, в цілому, як колектив. Діючи в інтересах дитини, соціальний педагог покликаний надавати необхідну допомогу і підтримку сім’ї. В його завдання входить встановлення контактів з родиною, виявлення проблем і труднощів сім’ї, стимулювання членів сім’ї до участі у спільній діяльності, надання посередницьких послуг у встановленні зв’язків з іншими фахівцями (психологами, медичними працівниками, представниками правоохоронних органів та органів опіки та піклування та ін.). Діяльність соціального педагога з сім’єю протікає за трьома напрямами: освітній, психологічний, посередницький. Розглянемо названі напрями роботи.

Освітній напрям. Включає допомогу батькам у навчанні та вихованні. Допомога в навчанні спрямована на формування педагогічної культури батьків та їх просвітництво. Допомога у вихованні здійснюється шляхом створення спеціальних виховних ситуацій з метою зміцнення виховного потенціалу сім’ї. Даний напрям ґрунтується на використанні педагогічної моделі допомоги сім’ї.

Психологічний напрям. Включає соціально-психологічну підтримку та корекцію й ґрунтується на психологічній та діагностичної моделях. Така підтримка з позиції соціального педагога, спрямована на формування сприятливої психологічної атмосфери в сім’ї. Надання підтримки в союзі з психологом стає найбільш ефективним. Корекція відносин здійснюється в тому випадку, коли в родині спостерігаються факти психологічного насильства над дитиною (образа, приниження, нехтування його інтересами і потребами).

Посередницьке спрямування. Даний напрям містить наступні компоненти: допомога в організації, координацію та інформування. Допомога в організації полягає в організації сімейного дозвілля (включення членів сім’ї в організацію та проведення свят, ярмарок, виставок і т.д.). Допомога в координації спрямована на встановлення і актуалізацію зв’язків сім’ї з різними відомствами, соціальними службами, центрами соціальної допомоги і підтримки. Допомога в інформуванні спрямована на інформування сім’ї з питань соціального захисту. Даний напрям ґрунтується на використанні медичної та соціальної моделі.

Працюючи з сім’єю, соціальний педагог виступає, як правило, в трьох ролях: радник, консультант, захисник. Радник – інформує сім’ю про важливість і можливості взаємодії батьків і дітей у сім’ї; розповідає про особливості розвитку дитини; дає педагогічні поради з виховання дітей. Консультант – консультує з питань сімейного законодавства; питань міжособистісної взаємодії в сім’ї; роз’яснює батькам способи створення умов, необхідних для нормального розвитку та виховання дитини в сім’ї. Захисник – захищає права дитини у випадку, коли доводиться стикатися з відстороненістю батьків від процесу виховання дітей.

До довгострокових форм роботи відноситься соціально-педагогічне патронування та нагляд. Консультативна робота і освітній тренінг є універсальними, тому що використовуються як у короткострокових, так і довгострокових формах роботи.

Діагностика сім’ї є постійним компонентом у діяльності соціального педагога, на якому ґрунтується система допомоги та підтримки сім’ї. Проведення діагностичних процедур вимагає дотримання ряду принципів: комплексності, об’єктивності, достатності, послідовності і т.д. Не слід розширювати діагностику, якщо до того немає необхідних свідчень. Нове дослідження може бути зроблено тільки на основі аналізу попередньої діагностичної інформації. Слід починати з первинної діагностики скарг батьків, а далі, вивчивши обґрунтованість цих скарг, виявити причини вказаних порушень.

У основі діагностики сім’ї та сімейного виховання лежать два положення:

Теоретичне положення – причини порушень в поведінці та розвитку дитини можуть лежати в особливостях дитячо-батьківських відносин, стилі виховання, а також у спотворенні процесу саморозвитку.

Практичне положення – побудова діагностики за принципом „гілкового дерева”, тобто наступний діагностичний крок робиться лише в тому випадку, якщо отриманий відповідний результат на попередньому етапі.

У ході первинної діагностики важливо розібратися в характері скарги або проблеми, яка може бути обґрунтована, частково обґрунтована і необґрунтована. Необхідно дізнатися, як самі батьки розуміють проблему, чи правильно бачать її причини, якої допомоги чекають від фахівця. Основне призначення діагностики – складання висновку про стан конкретної сім’ї і тенденції, властивостей певної сім’ї. Використовувані діагностичні методики традиційні: спостереження, анкетування, опитування, тестування, бесіди. Особливу групу складають методи вивчення сім’ї очима дитини: малюнкова методика, ігрові завдання, методика коментування картинок, методика завершення розповіді, методика незакінчених пропозицій і т.д.

Працюючи з сім’єю, соціальний педагог нерідко вдається до соціального патронажу або нагляду. Соціальний патронаж – це форма найбільш щільної взаємодії з сім’єю, коли соціальний педагог знаходиться в її розпорядженні довгий час, входить в курс всього, що відбувається, впливаючи на суть подій. Термін патронажу обмежений (4-9 міс.). Одночасно соціальний педагог може патронувати не більше двох родин, і в той же час під його наглядом можуть бути сім’ї патронована ним раніше. Робота соціального педагога в рамках патронажу включає кілька етапів. Однак межі етапів умовні.

1 етап. Знайомство і укладення договору з сім’єю. Договір не має юридичної сили. Його призначення у визначенні кола прав і обов’язків членів сім’ї та соціального педагога.

2 етап Входження в сім’ю, створення і підтримка мотивації до виходу з кризи. Для підтримки мотивації необхідне залучення осіб користуються особливою довірою, які значимих для членів сім’ї.

3 етап Збір і аналіз інформації про сім’ю. Зіставлення інформації отриманої з різних джерел. У міру необхідності соціальний педагог вдається до консультативної допомоги інших фахівців. На основі збору та аналізу інформації соціальний педагог формує відносини з родиною, способи взаємодії з нею і плани спільної роботи щодо виходу сім’ї з кризи.

4 етап Виведення сім’ї із стану кризи, вирішення проблем, усунення причин, що їх породили. Зміст роботи з родиною визначається наявними в неї проблемами. Соціальний педагог може надавати родині інформаційну та організаційну допомогу.

5 етап Вихід із сім’ї. Після закінчення інтенсивного періоду роботи соціальний педагог складає карту змін сім’ї. Розглядається питання про зняття сім’ї з соціального патронажу і встановлення за сім’єю спостереження на певний термін (до року). Соціальний педагог продовжує повідомляти сім’ї необхідну інформацію, запрошує на оздоровчі, культурно-освітні та інші заходи.

Соціальний педагог використовує такі форми нагляду. Офіційний нагляд – це нагляд, здійснюваний соціальним педагогом за дорученням офіційний органів (органів опіки та піклування, органів управління освітою і т.п.), в обов’язки яких безпосередньо входить контроль за діяльністю відповідних соціальних об’єктів. Неофіційний контроль – це взаємний контроль учасників якогось процесу за дотриманням кожним з них формально встановлених зобов’язань. Соціальний нагляд, здійснюваний соціальним педагогом, не передбачає активних корекційно-реабілітаційний заходів з боку фахівця. У цьому його відмінність від соціального патронажу.

Сімейне консультування являє собою надання соціальним педагогом консультативної допомоги при виникненні проблем, конфліктів у взаєминах між дорослими і дітьми.

Предметом соціально-педагогічного консультування є:

• сфера життєзабезпечення: працевлаштування, отримання пільг, субсидій, матеріальної допомоги тощо;

• сфера організації побуту: організація куточка дитини в квартирі, прищеплення дитині навичок гігієни, організація вільного часу і т.д.;

• сфера сімейного здоров’я: діагностика і профілактика захворюваності, організація відпочинку та оздоровлення дітей тощо;

• сфера духовного і морального здоров’я: традиції і засади сім’ї, розбіжність ціннісних орієнтації членів сім’ї тощо;

• сфера виховання дітей: рішення проблем шкільної дезадаптації, діагностика та корекція відхилень у розвитку і поведінці дітей, педагогічна неспроможність і непоінформованість батьків;

• сфера внутрішніх і зовнішніх комунікацій сім’ї: відновлення нових позитивних соціальних зв’язків, вирішення конфліктів, гармонізація дитячо-батьківських і подружніх відносин.

У даний час найбільш поширеними є наступні моделі консультування сім’ї: психоаналітична, біхєвіористична, системна.

Порушення сімейних взаємин психоаналітична модель розглядає з точки зору внутрішньої мотивації поведінки подружжя, велике значення надається впливу батьківської сім’ї на сімейне поведінку подружжя.

Згідно біхевіористичної моделі, консультування з приводу порушень у сімейних взаєминах має бути спрямоване на зміну поведінки партнерів з використанням методів навчання.

Системний підхід ґрунтується на принципах циркулярності, гіпотетичності, нейтральності. Іншими словами неможливо зрозуміти проблему однієї людини без аналізу того, яке значення вона має для інших членів сім’ї. Ще до роботи з сім’єю необхідно сформулювати гіпотезу щодо сенсу і мети сімейної дисфункції; консультанту необхідно уважно ставиться до кожного члена сім’ї, розуміти його і при цьому ні кого не засуджувати і не ставати на чиюсь сторону.

Можна виділити ряд загальних і послідовних етапів роботи консультанта, характерних для будь-якої моделі консультування. Виділення етапів в складному процесі соціально-педагогічного консультування носить умовний характер.

Встановлення контакту. На цьому етапі важливо створення атмосфери підтримки, яка буде сприяти досягненню довіри між консультантом і клієнтом.

Збір інформації. Уточнюються проблеми сім’ї, так як вони бачаться учасникам процесу. Важливо, щоб консультант виділяв емоційні і когнітивні аспекти проблеми. У цьому йому можуть допомогти закриті і відкриті запитання. Уточнення проблеми ведеться до тих пір, поки консультант і клієнт не досягнуть однакового розуміння проблеми.

Визначення цілей консультування, психологічний контакт. Доцільно обговорити з клієнтом як він уявляє собі результат консультування. Це має принципове значення, так як цілі консультування у консультанта і клієнта можуть бути різними. Після визначення цілей сторони домовляються про права та обов’язки, які беруть на себе.

Вироблення альтернативних рішень. Відкрито обговорюються можливі альтернативи вирішення проблеми. Саме на цьому етапі консультант стикається з основними труднощами. Консультант допомагає позначити членам сім’ї всі можливі варіанти вирішення проблеми і відібрати ті з них ті, які найбільш прийнятні з точки зору існуючої ступеня готовності сім’ї до змін.

Узагальнення. На цьому етапі підводяться підсумки роботи, узагальнюються досягнуті під час консультації результати. При необхідності здійснюється повернення на попередні стадії.

До активно вживаних методів відноситься так звана арт-терапія – аутодіагностична і псіхокорекційна методика, за допомогою якої конфліктуючі подружжя раціоналізують свої в цілому негативні емоційно-психологічні взаємини. В ході її здійснення пропонується відповісти „так” чи „ні” на ряд чітко сформульованих питань щодо різних сторін взаємин подружжя. В результаті балансу своїх позитивних чи негативних відповідей один із подружжя може пом’якшити своє ставлення до іншого, якого звик звинувачувати у всіх гріхах, і визначити свої справжні наміри – хоче він поліпшення відносин або розлучення. Інша методика – популярний на Заході метод „скульптурної групи”: члени сім’ї візуалізують своє уявлення про сімейні взаємини, створюючи скульптурну групу, причому при обговоренні місця в ній кожного члена сім’ї він реально оцінює свою позицію в ній і розбіжність своєї оцінки з оцінкою інших.

Усвідомлення реальної сімейної проблеми має не тільки діагностичне, але й терапевтичне значення, оскільки виявлене і усвідомлене утруднення змушує членів сім’ї переглянути свою поведінку.

Одна з багатосторонніх методик – побудова генограми сім’ї, тобто це схеми сімейної історії, створюваної за певними правилами, яка відображає взаємини в поколіннях прабатьків, батьків і в самій досліджуваної сім’ї. Цей процес досить захоплюючий – складання свого генеалогічного дерева є однією з глибинних потреб людей. Крім того, в ході його створення разом із соціальним педагогом та за його участю члени родини, котрі можливо, практично не спілкувалися протягом тривалого часу, залучаються в єдину діяльність, доповнюючи один одного. Нарешті, підсумкова картина володіє значною інформативністю: надмірна кількість вдів або випадків розлучень у висхідних або бічних гілках сім’ї можуть свідчити відповідно про негативну біологічну схильність або про наявність природжених особистісних проблем.

Діяльність соціального педагога повинна допомогти клієнтам усвідомити і визнати необхідність змінення їх сімейних взаємин, укоренити мотивацію для тривалої, терплячої і складної роботи, спрямованої на самозміну, подолання власних небажаних стереотипів.

Наступна методика – це методика спрямованої зміни полягає в тому, що член сім’ї, який виявив в іншому члені сім’ї небажані риси або особливості поведінки, впливає на того за допомогою емоційного заохочення або покарання (під покаранням може матися на увазі відсутність заохочення, емоційна холодність). Лише „хороша поведінка” заслуговує нагороди. Методика відрізняється від повсякденних взаємин тим, що вплив проводиться не на раціональному, а на підсвідомому рівні, причому, за задумом її розробників, індивід через досить короткий термін навчиться автоматично обирати форми поведінки, за якими слід нагорода.

Більш рівноправні відносини передбачає методика „сімейної угоди” (не слід плутати з цивільно-правовими шлюбним договором). Її здійснення починається з суб’єктивного виявлення претензії подружжя один до одного і зняття емоційних ярликів типу „у нього ніколи часу на сім’ю не залишається” або „вона завжди всім незадоволена” – в процесі підготовки подібні беззмістовні звинувачення повинні бути замінені викладом конкретних неправильних дій подружжя. Згодом виробляється мінімальний взаємно прийнятний список зобов’язань щодо зміни поведінки обох сторін на термін – від місяця до півроку (за більш короткий термін не вдасться констатувати зміни поведінки, більш тривалий строк не дозволить підвести підсумки, згасне інтерес до процесу). Цей список оформляється двостороннім договором і підписується обома подружжям. Зрозуміло, юридична сила такого договору мала, санкцій за його порушення бути не може, але не слід недооцінювати морально-психологічного впливу такого документа. Взяті на себе подружжям зобов’язання повинні бути конкретними і перевіряються. Після закінчення терміну договору подружжя разом із соціальним педагогом аналізують виконання його умов і при необхідності укладають аналогічну угоду на наступний період – можливо, вже містить нові, збільшені вимоги. З часом присутність соціального педагога стає непотрібним, подружжя набувають навичок самостійного оперування цим методом.

Технології корекції сімейних взаємин численні; їх вибір визначається як обставинами конкретної соціальної ситуації, включаючи характерологічні риси клієнтів, так і особистісними якостями самого фахівця з сімейної терапії, його смаками та уподобаннями. З часом кожен досвідчений фахівець по-своєму трансформує методики, створює власну контамінацію з декількох підходящих форм роботи. Сутність всіх застосовуваних засобів – здійснення і закріплення тих змін, які сприятимуть бажаної стабілізації сім’ї.

На жаль, далеко не всі види сімейних дисфункцій піддаються корекції, причому це залежить не тільки від недостатності або неадекватності зусиль фахівця. Іноді можна з великою часткою ймовірності передбачити несприятливий прогноз майбутнього сімейного союзу ще до його укладення. Деякі варіанти проблем можна розв’язати на ранніх етапах, але вони ускладнюються у міру відкладання їх вирішення. Соціальний педагог не повинен вважати ситуацію безнадійною, як би не загострилися відносини між членами сім’ї, проте слід пам’ятати, що вирішення сімейних проблем – це перш за все.

Психологічна деформація сім’ї пов’язана з порушенням системи міжособистісних відносин у ній, а також з прийняттям і реалізацією в родині системи негативних цінностей, асоціальних установок і т. п. Психологічної деформації сім’ї. Численні дослідження переконливо свідчать, що психологічна деформація сім’ї, порушення системи міжособистісних відносин і цінностей в ній надають найпотужніше вплив на негативний розвиток особистості дитини, підлітка, приводячи до різних особистісних деформацій – від соціального інфантилізму до асоціальної і делінквентної поведінки. Хоча батьки як центр орієнтації та ідентифікації відступають в підлітковому і юнацькому віці на другий план, це стосується лише певних сфер життя. Для більшості молодих людей батьки, і особливо мати, залишаються головними емоційно близькими особами і в цьому віці.

Робота соціального педагога з сім’єю зводиться до того, щоб створити в родині відчуття безпеки, соціальний педагог повинен бути твердо переконаний у правильності своїх дій, бути здатним чітко викласти свої цілі тим, з ким збирається працювати. Соціальний педагог повинен постійно засвоювати нові методи і прийоми роботи з сім’єю, розуміти механізм їх дії і відповідально підходити до їх застосування. Надаючи допомогу іншим людям, він повинен відрізнятися від інших професіоналів не тільки спеціальними знаннями, але і особливим ставленням до своїх клієнтів. З одного боку, він повинен визнавати і поважати їх права як особистостей, а з іншого – враховувати неповторність внутрішнього світу кожної людини, що не терпить загального підходу. Для встановлення контакту соціальний педагог повинен навчитися дивитися на світ очима свого клієнта – з позиції клієнтоцентрізму.

Ключові поняття: типологія сімей, які є фактором дезадаптації дитини, фактори дезадаптації дитини, робота соціального педагога з дезадаптованою сім’єю.

Питання та завдання:

1. Які існують групи чинників ризику розвитку сім’ї?

2. Охарактеризувати типи сімей, котрі оказують десоціалізуючий вплив на дитину.

3. Як батьки ставляться до виховання дітей у сім’ях „групи ризику”?

4. Що включає робота соціального педагога з проблемною, некомпетентною сім’єю?

5. Розкрити напрями діяльності соціального педагога з сім’єю, яка є фактором дезадаптації дитини.

Проблемне завдання. Скласти план роботи соціального педагога на півроку з сім’єю, яка є фактором дезадаптації дитини за напрямами: освітній, психологічний, посередницький.