Соціально-педагогічна діяльність з сім’єю алкоголіків

Діти батьків, які ведуть аморальний та делінквентний спосіб життя, втрачають нормальні родинні зв’язки і почуття, в них немає зразку позитивного способу життя, вони втягуються батьками в розпусту та правопорушення, кидають навчання, не бажають працювати, набувати професію, втрачають моральні ідеали. У них спостерігаються затримки в розвитку, труднощі в спілкуванні з однолітками (вони ж знають більше за них, ведуть дорослий спосіб життя), що можуть використати дорослі для маніпулювання ними (докажи, що ти не маленький, зможеш це зробити). Разом з тим члени сімей наркоманів та алкоголіків відчувають на собі зменшення матеріального благополуччя, впевненості в завтрашньому дні, емоційну напругу, страх за сім’ю, безсилля зупинити цей процес. Сім’ї втрачають внутрішньосімейні зв’язки (родинні почуття, почуття безпеки, сімейні ролі), замикаються у своїх проблемах вдома, втрачають зв’язки з мікро- та макросередовищем, лишаються сам на сам із залежністю членів сім’ї. Ще однією з проблем такої сім’ї є спів залежність – особистісне утворення у дружини алкоголіка, яке розвивається внаслідок тривалої концентрації на проблемах того, хто п’є і характеризується само відторгненістю, ігноруванням своїх обов’язків щодо дітей (алкоголізм), що приводить до деградації морального обличчя, порушення емоційної, психічної, соматичної сфери; все це приводить до погіршення умов для соціалізації, виживання, захисту і розвитку дитини: діти страждають від неуважного ставлення, відсутності турботи з боку дорослих, жорстокої поведінки дорослих, схильні до девіантної поведінки, мають психопатії, граничні психічні розлади, відхилення в особистому розвитку, схильні до дитячого алкоголізму. Все це свідчить про необхідність спеціальної роботи з асоціальною сім’єю. Оскільки сім’я є соціальною підсистемою суспільства, то на її асоціальну поведінку впливають як зовнішні фактори (становище і проблеми в суспільстві, мікросередовищі), так і внутрішні (стосунки і почуття між членами сім’ї, її соціальний і виховний потенціал).

Робота соціального педагога повинна вестися в тісному контакті з правоохоронними органами, а також органами опіки і опікування. Сім’я алкоголіків, маючи низький соціальний статус в якій-небудь з сфер життєдіяльності або в декількох одночасно, не справляється в покладеними на неї функціями, адаптаційні здібності алкоголіків істотно понижені, процес родинного виховання дитини протікає з великими труднощами, повільно, малорезультативно. Даному типу сім’ї, зрозуміло, необхідна допомога з боку соціального педагога.

Перш за все, звичайно, соціальний педагог повинен починати свою роботу з вивчення сім’ї. Вивчення стосунків усередині сім’ї і їх обговорення допоможуть педагогові представити положення в ній підлітка. В разі роботи з сім’єю алкоголіка діагноста виявляє основну причину зловживання спиртними напоями і супутні обставини.

Соціальний педагог складає „карту сім’ї”, де дається характеристика кожному членові сім’ї, вказуються дати народження, знаменні дати в сім’ї. Робота з питущими батьками ведеться по трьох напрямах: медико-фізіологічному, соціально-педагогічному і правовому.

Медико-фізіологічний напрям здійснюється лікарями, перш за все наркологами і психіатрами.

Соціально-педагогічний напрям реалізується переважно школою спільно з іншими установами і організаціями. Головна його мета – розкрити батькам і дітям негативний вплив алкоголю на взаємини між людьми, у тому числі на родинні стосунки, показати збиток, який пияцтво наносить сім’ї.

Правовий напрям має своєю основною метою роз’яснення наслідків від дії і поведінки осіб, що знаходяться в стані алкогольного сп’яніння і їх відповідальності перед законом.

Таким чином, основне завдання соціального педагога в роботі з сім’єю алкоголіків – зміцнення взаємодії з ними, використання всього комплексу педагогічних засобів для зміни стилю спілкування між батьками і дітьми, розвиток відповідальності за виховання, дія на стан підлітка, корекція його поведінки. Соціальний педагог допомагає батькам усвідомити позитивні і негативні події, що відбуваються в сім’ї, побачити реальну можливість зміни важкій ситуації, учить долати перешкоди на дорозі досягнення родинного благополуччя. Він ставить за мету відновити виховний потенціал сім’ї.

Визначається статус сім’ї, житлові умови, сусідство, релігійна і національна приналежність сім’ї. Доповненням „карти” є вивчення виховання підлітка в сім’ї:

• як і скільки батьки проводять часу з підлітком. Чи є у них загальні справи, яка форма спілкування;

• чи проводять вони разом вільний час;

• що читають;

• чим цікавиться підліток;

• з ким дружить;

• які стосунки в класі, школі тощо;

• яке здоров’я підлітка;

• які у нього проблеми.

Соціальному педагогові важливо враховувати всі взаємини усередині сім’ї, відношення дорослих між собою, між дорослими і підлітками, родичами і не родичами, які живуть в сім’ї. Слід з’ясувати і те, що знають підлітки про своїх батьків, їх смаки, інтереси, друзів і авторитет на роботі, турботах, проблемах, здоров’ї.

Залежно від характеру проблем соціальний педагог надає сім’ї освітню, психологічну, посередницьку допомогу в рамках довготривалих форм роботи.

1. Освітня складова включає у собі два напрями діяльності соціального педагога. Допомога в навчанні спрямовано запобігання виникаючих сімейних труднощів і формування педагогічної культури батьків.

Діяльність соціального педагога передбачає проведення освіти батьків за наступним колом питань:

• педагогічна і соціально-психологічна підготовка батьків до виховання майбутніх дітей;

• значення особистісного прикладу й авторитету батьків щодо виховання майбутніх дітей;

• значення особистісного прикладу й авторитету батьків на вихованні дітей, атрибути ролі батька і матері в родині, відносини між дітьми;

• взаємостосунки різних поколінь у сім’ї, методи педагогічного впливу на дітей, формування позитивних відносин між дітьми і дорослими;

• виховання у сім’ї з урахуванням статі та віку;

• соціально-психологічні проблеми виховання;

• сутність самовиховання та її організація, роль сім’ї у керівництві процесом самовиховання дітей і підлітків;

• заохочення та покарання дітей у сім’ї;

• найпоширеніші помилки батьків у вихованні дітей;

• організація режиму праці, навчання, відпочинку і дозвілля дітей у сім’ї.

Одним з методів соціального педагога – консультування, мета якого полягає в підвищенні педагогічної культури батьків. У ході консультування педагог прагне встановити контакт з дорослими членами сім’ї, допомагає усвідомити причини асоціальної поведінки сім’ї, характер виховних помилок, коректує взаємини батьків і підлітків. Також соціальний педагог може надавати індивідуальну допомогу підліткові, що знаходиться в сім’ї алкоголіків. Суть індивідуального підходу складає гнучке використання психологом різних форм і методів виховання з метою досягнення оптимальних результатів по відношенню до кожного підлітка.

Розкриємо сутність соціально-педагогічних методів у роботі з асоціальною сім’єю.

Метод вибуху. Під „вибухом” він розумів миттєве руйнування негативних якостей, негативного стереотипу поведінки у процесі бурхливих емоційних переживань. При застосуванні методу вибуху особистість переживає „катастрофу всередині самого себе”, їй ніколи розмірковувати, зважувати, розраховувати, хитрувати. Цей метод передбачає доведення до межі конфлікту особистості з колективом. При цьому чітко ставиться альтернатива: стати об’єктом критики колективу та залишити його, або змінити себе, завоювати повагу, авторитет. При несподіваному збігу обставин особистість становиться перед конфліктною ситуацією і перед нею постає питання: як бути далі? Внаслідок цього у особистості виникає незадоволення собою, відраза до попереднього образу життя, антипатія до своїх недоліків та прагнення стати краще. Але цей метод можна застосовувати лише в сильному, згуртованому колективі, в крайньому випадку, дуже рідко, в реальних обставинах, разом з іншими методами впливу на особистість. Прийомами створення методу вибуху є: доведення до абсурду негативної лінії поведінки підлітка та нагнітання негативних переживань до межі. Цей метод тільки руйнує негативні якості та поведінку, тому після нього необхідним є застосування інших методів формування свідомості та поведінки.

Метод перенавчання. Цей метод спирається на метод переконання і закріплює його результати. Спрямований на ліквідацію поганих звичок, відчування від поганих дій та привчання до позитивних звичок. Відчування здійснюється через заборону та контроль за діями. Не можна нав’язувати свою волю та думку як найправильнішу та найвірнішу, постійно вказувати на один і той же недолік.

Це може викликати протилежну реакцію або нервовий зрив. Не можна також вимагати миттєвої відмови від поганої звички. Необхідно створити чіткий режим, демонструвати позитивні приклади, давати поради щодо поведінки у конкретних ситуаціях. Привчання вимагає послідовності та систематичності дій, дисципліни та самодисципліни.

Метод реконструкції. При перевиховуванні не можна разом з негативними руйнувати й позитивні якості особистості, необхідно зберегти „здорову основу” характеру вихованця. „Реконструкція” означає відбудову усього цінного, позитивного в характері та поведінці. Педагогу необхідна віра в позитивне у вихованця і лише на цій основі можливо виправлення особистості. Треба знайти точку опори у душі вихованця, яка стане вихідним пунктом у перевихованні. Позитивні якості інтенсивно охоплюються, а негативні – критикуються.

Етапи „реконструкції”:

Вивчення особистості вихованця з метою визначення перспектив майбутнього розвитку.

Актуалізація та поновлення позитивних якостей, які досі не Були потрібними (створення виховних ситуацій, вправи тощо).

Формування тих позитивних якостей, які швидко та легко з’єднуються з ведучими позитивними якостями.

Подолання опору вихованця виховному впливу, створення режиму, організація середовища та життєдіяльності вихованця таким чином, щоб не залишилось часу на погані вчинки.

Метод переключення. Сутність цього методу полягає в тому, що зона активності вихованця переводиться у соціальне значущу сферу діяльності на основі використання тих позитивних якостей, які є у вихованця. Метод переключення є ефективним за таких умов: використання поваги до вихованця; вивчення особистості вихованця, особливостей відносин у колективі, спільної думки; постійного контролю за діями вихованців, врахування конкретних обставин життя та діяльності вихованців.

Допомога у вихованні проводиться соціальним педагогом, в першу чергу з батьками, шляхом їх консультування, а також з підлітками за допомогою створення спеціальних виховуючих ситуацій для вирішення завдання своєчасної допомоги сім’ї в цілях її зміцнення і якнайповнішого використання її виховного потенціалу. При роботі соціальний педагог використовує методи, які діляться на дві групи.

Першу групу методів складають методи повсякденного спілкування, ділової, довірчої взаємодії. Другу групу складають методи педагогічної і психологічної дії педагога на особу підлітка в цілях корекції його свідомості і поведінки.

2. Наступний вид допомоги – психологічна складова соціально-педагогічної допомоги – включає два компоненти: соціально-психологічну підтримку і корекцію. Підтримка направлена на створення сприятливого мікроклімату в сім’ї в період кризи. Найбільш ефективною робота буде у тому випадку, коли допомога сім’ї виявляється комплексно: соціальний педагог визначає проблему, аналізуючи міжособистісні стосунки сім’ї, положення підлітка в сім’ї, стосунки сім’ї з суспільством. Соціальний педагог повинен зробити так, щоб взаємодії були конструктивнішими.

3. Посередницький компонент соціально-педагогічної допомоги включає в себе три складові: допомогу у організації, координування й інформування.

Упорядкування програм із самими алкоголіками, з його родиною, з соціальним оточенням. Така програма повинна мати лікувальні заходи, консультації, психотерапію і психокорекцію, можливо, соціально-трудову реабілітацію самого алкоголіка та його сім’ї. Медична реабілітація алкоголіків на сьогоднішній день має невисоку ефективність і великий відсоток рецидивів, бо пролікований пацієнт повертається у таку ж середу, яка штовхнула його до пияцтва. Сім’я, звикла довгі роки існувати в умовах перманентної кризи і вичерпала певний гомеостазис, свідомо чи несвідомо штовхає його до поновленню пияцтва. Особистісних ресурсів слабкої людини недостатньо, щоб перешкоджати таким тенденціям.

Тому робота з такий сім’єю включає в себе формування мотивації клієнта та його сім’ї на безалкогольне існування й побудова інших систем взаємовідносин; психокорекційні заходи, створені задля виховання особистості, здатної бути господарем власної долі.

Робота соціального педагога з сім’єю алкоголіків дуже тривала і не завжди ефективна, оскільки проблема алкоголізму розповсюджена в нашій країні, а фахівців в цій галузі мало. Соціальний педагог виконує ще 2 ролі: роль педагога і батька для підлітка. Адже таким підліткам не вистачає ласки, кохання, турботи, і соціальний педагог хоч би частково повинен замінити їм батьків.

Соціальний педагог покликаний забезпечити соціально-педагогічний захист дітей в сім’ї і підвищити педагогічно-психологічну культуру батьків. Його мета – налагодити певні дороги взаємодії між людиною (дорослим і дітьми) і його сім’єю, з одного боку, і суспільством, соціальним оточенням, з іншою.

У роботі з підлітками увага соціального педагога направлена на підвищення рівня їх розвитку з тим, аби вирівняти можливості для соціального старту, заповнити збиток, нанесений формуванню особи родинними обставинами. Поодинці педагогові з цими завданнями не впоратися, доводиться мобілізувати всі соціальні сили: сім’ю, освітні установи, поліклініку, мікросоціум, засоби масової інформації, трудові колективи і так далі.

Так, поширеними на Заході є програми „Анонімні алкоголіки”, „Анонімні наркомани”, які являють собою модель подолання залежності від алкоголю і наркотичних речовин. Ця програма почала діяти і в Україні. Вона починається в лікарні, продовжується після 3-5 кроків у групах самопідтримки під керівництвом і за допомогою колишніх алкоголіків і наркоманів. Важлива роль приділяється сім’ї як засобу підтримки на шляху ліквідації залежності. Сім’я звикла бачити хворого на алкоголізм, наркоманію як погану вівцю в стаді, але його успіхи необхідно помічати, включати його у сімейні стосунки, налагоджувати сімейне життя в нових умовах, перерозподіляти знов сімейні ролі, відновити почуття. Це важка робота і сам хворий її не подолає, а члени сім’ї цього не завжди хочуть робити або не можуть. Тут доцільними є групи взаємо і самопідтримки для членів сім’ї з подібними проблемами, тренінги, консультації, інформування про можливі заходи відновлення сім’ї.

Доцільно знати, що під час лікування та реабілітації хворий на алкоголізм і наркоманію проходить такі особисті етапи (карта Джелінека):

Лікування:

1. Прийняття рішення звернутися по лікування.

2. Детоксикація.

3. Прийняття концепції хвороби, алкоголізм.

4. Розуміння факту втрати контролю над вживанням алкоголю та над своїм життям.

5. Узнавання фактів особистої залежності.

Реабілітація:

6. Визначення особистих втрат, яких зазнав у зв’язку із зловживанням.

7. Руйнування власної „системи ілюзій та заперечень”.

8. Побудова нового бачення особистої тверезості.

9. Праця над покращанням сімейних стосунків.

10. Навчання конструктивному виразу емоцій.

11. Прийняття рішення щодо участі в групах самодопомоги „анонімних алкоголіків”.

12. Робота над запобіганням рецидивів хвороби.

Самореалізація:

13. Відчуття потреби в тверезому житті.

14. Регулярний прийом їжі, спокійний сон і відпочинок.

15. Реалістичне мислення.

16. Зменшення сексуальних проблем.

17. Поява нових інтересів.

18. Покращання самооцінки.

19. Зменшення страхів перед майбутнім.

20. Тренування практичних навичок спілкування з людьми.

21. Покращення емоційного контролю.

22. Покращення сімейних стосунків.

23. Перші кроки до емоційної стабільності.

Тверезість:

24. Зміна стилю поведінки, життєвих цінностей та ідеалів.

25. Задоволення від тверезості.

26. Повне прийняття тверезості.

Знання цих етапів дозволяє членам сім’ї побачити складності одужання і своє місце в цьому процесі відповідно до етапів, не вимагати від людини миттєво змінитися, а разом з нею працювати над змінами.

І. Лисенко свідчить, що під час роботи груп взаємодопомоги доцільно здійснювати як гетерогенні і сімейні заняття, так і заняття з представниками однієї статі. Це сприяє кращому розумінню між пацієнтами і представниками однієї з ними статі, прояву прихованих почуттів, які виникають у зв’язку з сімейними та соціальними проблемами. На таких заняттях обговорюються почуття учасників, які займаються в окремій групі, стосунки з родичами, теми насильства, сексуальні проблеми, ресурси для розв’язання сімейних проблем, майбутнє після одужання з наголосом на стать.

Доцільним є застосування схеми життєдіяльності, яка складається разом з об’єктом реабілітації. На основі роботи О. Долгушина пропонуємо варіант, що стосується особистості і сім’ї.

На основі вивчення проблем об’єкта реабілітації складається план реабілітації з ним, який включає:

1) проблеми діяльності (самообслуговування, адаптацію до навколишнього середовища, пересування, продуктивність дій, комунікацію, психологічний стан тощо);

2) оцінки діяльності (первинну, контрольну, підсумкову). Цей план погоджується з іншими фахівцями, об’єктом реабілітації, з яким може бути навіть підписаний контракт про виконання плану, що дисциплінує.

Педагог здійснює:

1) соціальну терапію (очну і дистанційну, індивідуальну і групову);

2) співпрацю з працівниками різних соціальних інституцій і залучає їх до надання допомоги особистості, що сприяє подоланню кризових ситуацій та проблем клієнта на основі самоусвідомлення особистістю відношення до себе, оточуючих та навколишнього середовища;

3) корекційно-реабілітаційну роботу, яка спрямована на зміну та вдосконалення особистих якостей людини, особливостей життєдіяльності та створення умов для розвитку потенційних можливостей осіб з функціональними обмеженнями, активне залучення їх до участі у суспільному житті. При цьому соціальний педагог повинен прогнозувати наслідки своїх дій і прогнозувати і планувати життєвий шлях об’єкта реабілітації, налагоджувати зв’язки з усіма можливими суб’єктами корекційно-реабілітаційної допомоги.

Ж. Шимкене вважає, що для того, щоб сім’я не втратила свого благополуччя і не стала асоціальною, необхідно створювати умови для:

1) взаємовідповідності членів подружжя;

2) збереження різними способами контактів між членами подружжя;

3) розвитку як особистості кожного з членів сім’ї, відпочинку один від одного;

4) підтримки самобутності сім’ї за рахунок традицій та ритуалів.

Для цього, на думку Ж. Шимкене необхідно створювати також ситуації, в яких сім’я чи її члени здійснюють:

1) вільний вибір;

2) вибір з кількох можливих альтернатив;

3) вибір після тривалого міркування;

4) високу оцінку і бережливе ставлення до наявних цінностей;

5) відкрите проголошення цих цінностей;

6) вчинки у відповідності до цих цінностей;

7) послідовні дії у відповідності до цінностей, спрямовані на вироблення моделі поведінки.

Це дозволяє зберегти благополуччя, жити батькам своїм життям, дітям – спостерігати і вчитися жити на прикладі батьків, сім’ї – розв’язувати свої завдання на кожному з етапів і тим розвиватися. Такі умови дозволяють подолати насильство в сім’ї, налагодити родинні зв’язки, стабілізувати стосунки, розвиватися як самодостатній особистості кожному члену сім’ї і тим попереджувати чи долати її асоціальну поведінку у поєднанні з етапами реконструкції характеру (за А. Макаренко), маємо умови для відновлення позитивного в члені сім’ї та сім’ї в цілому. Звичайно, що це не розв’язує проблеми всіх асоціальних сімей, в них є специфічні проблеми, але дозволяє намітити напрямки і завдання, етапи роботи з асоціальними сім’ями.

Соціально-педагогічна робота з сім’єю наркомана.

Аналіз публікацій з проблем наркоманії однозначно переконує в тому, що оскільки ефективна профілактична робота неможлива поза роботою з сім’єю. У зв’язку з цим розглянемо деякі аспекти наркоманії як сімейної проблеми. Коли йдеться мова про наркоманію як сімейну проблему виділяють:

1. Сім’я як система реагує на звістку про вживання підлітком наркотиків певним чином.

2. Реакція сім’ї на звістку про вживання наркотиків залежить від вихідного стану сімейної системи.

3. Реакція сім’ї на звістку про вживання підлітком наркотиків може носити як конструктивний (сприяти припиненню вживання наркотиків або експериментів з ними), так і деструктивний (закріплює наркотизацію) характер.

4. Момент виявлення сім’єю факту наркотизації одного з її членів є початком розвитку сімейної кризи.

5. Розвивається у батьків синдром батьківської реакції на наркотизацію (СРРН) підлітка є чинником закріплення у нього адиктивної поведінки.

6. Специфічні для наркоманів риси особистості є вторинними порушеннями, тоді як первинними є порушення в системі соціальних відносин.

Незважаючи на загальновизнаний факт виникнення в сім’ях хімічно залежних людей особливого типу внутрішньосімейних відносин, що описуються поняттям „співзалежність”, до цих пір відчувається гострий дефіцит теоретичних і практичних досліджень механізмів взаємовпливу сім’ї та підлітка, що вживає наркотики.

У сім’ях підлітків, що вживають наркотики, виявляються специфічні особливості внутрішньосімейних відносин, що фіксують адиктивну поведінку підлітка і формують особливий тип поведінки батьків, в основі якого лежить СРРН.

Побудова та обґрунтування системи психотерапевтичної роботи з сім’ями наркоманів періоду дорослішання відкривають нові можливості в організації соціальної та психологічної реабілітації наркозалежних. Аналіз досвіду роботи з батьками наркоманів показує, що психологічна допомога сім’ям наркоманів може ґрунтуватися на принципах системного підходу до аналізу психічних явищ і методології системної сімейної терапії.

У фокусі реабілітаційної роботи з наркоманами періоду дорослішання повинна бути сім’я (сімейна система). Попередні дослідження показали, що в групі підлітків, чиї сім’ї були залучені в реабілітаційний процес, ремісія більше року спостерігається на 70 % частіше, ніж у групі підлітків-наркоманів, чиї батьки ухилялися від психотерапії.

Узагальнення досвіду роботи з сім’ями наркоманів періоду дорослішання показує, що сім’я може виступати як фактор: провокації вживання наркотиків; фіксації психологічної залежності від наркотиків; провокації зриву в період ремісії; ефективності реабілітаційної та профілактичної роботи.

Характерними особливостями асоціальних сімей є:

• надзвичайно емоційне, вразливе та хворобливе ставлення підлітків до своїх батьків та їхніх проблем (мається на увазі гострі, хворобливі реакції на сімейну ситуацію). Якщо при цьому в сім’ї присутній холод в спілкуванні, неемоційна, строга і несердечна атмосфера, то ситуація набуває найбільшої гостроти;

• нерідко в сім’ях наркоманів у період, що передує наркотизації, спостерігається конформізм і потурання батьків, аж до готовності йти на поводу у підлітка. Найчастіше така поведінка батьків – своєрідний спосіб уникнення емоційно-близьких стосунків з підлітком: „Я зроблю, як ти хочеш, тільки відчепися ...” або „Що ще тобі потрібно? У тебе все є ...”;

• використання дитини як засобу тиску і маніпуляції подружжям один одним („Не кричи на мене: бачиш, дитина від цього страждає!”);

• непослідовність у стосунках з дитиною: від максимального прийняття до максимального відкидання. Дитину то наближають до себе, то віддаляють незалежно від особливостей її поведінки;

• не залученість членів сім’ї в життя і справи один одного (коли все поряд, але не разом; коли родинне життя зводиться до спільного побуту);

• директивний стиль відносин і емоційне відкидання;

• сплутані стосунки та розмиті (невизначені) міжпоколінні кордони. Прабатьки (дідуся та бабусі) активно втручаються в життя сім’ї, продовжуючи виховувати вже дорослих дітей, при цьому стосовно онукам найчастіше виявляється гіперпротекція і потурання. Те, що не дозволяють батьки, дозволяють дідусь і бабуся тощо.

Перераховані особливості сімейної ситуації приводять до підвищення ризику наркотизації, перш за все тому, що у підлітка не формується почуття відповідальності за себе, своє життя і свої вчинки.

Несформованість почуття відповідальності у підлітків у період до початку наркотизації є спільною рисою всіх майбутніх наркоманів. У кожному з типів проблемних сімей, крім загальних рис, складаються і специфічні особливості відносин, які будуть надавати наркоманії підлітка особливий символічний сенс.

Вивчення та аналіз ретроспективних матеріалів, звітів, біографій і генограмма сімей наркоманів показують, що момент виявлення у підлітка наркоманії є принципово важливим з точки зору змін сімейних відносин, аж до зміни вихідного типу сім’ї.

Після виявлення наркоманії у підлітка його хвороба стає загальносімейною реальністю, що незалежно від вихідної ситуації призводить до розвитку гострої сімейної кризи.

З позицій сімейної психології наркоманію у підлітків і молоді можна розглядати як крайню форму сімейної кризи. Навіть якщо вихідної ситуацією для початку наркотизації є звичайна підліткова цікавість, частіше пов’язують з особливостями віку, виявили факти наркоманії буде по-різному переживатися і використовуватися різними членами родини. Ставлення до наркоманії у різних членів сім’ї буде багато в чому визначатися їх часто несвідомими відносинами один до одного. Нерідко це призводить до того, що сімейне взаємодія чи поведінка когось з членів сім’ї виступає як фактор, що запускає та фіксує наркотичну поведінку.

Як правило батько, дистанціюється від все більш замикається в собі парі мати – дитина (зазвичай син), надаючи їм можливість самим вирішувати проблему. Однак періодично батьки роблять спроби вклинитися в материнсько-дитячий альянс. Способи такого проникнення можуть бути різними: від підкупу до агресії. Дуже скоро батько знову опиняється на периферії сімейних відносин. Таким чином цикли повторюються один за одним, роблячи відносини в сім’ї все більше псіхопатологізуючими. У цьому випадку відмова від наркотиків мав би призвести до перерозподілу сімейних ролей і зміни всієї системи сімейних взаємин. Несвідомий опір таким змінам приводить до наростання проявів, що провокують.

У житті це виглядає так: пролікувавшись і звільнившись від фізіологічної залежності підліток у якийсь момент зривається і починає знову вживати наркотики.

Інтимна причина рецидиву, як правило, не усвідомлюється і описується зовнішнім обставинам: колишні друзі, умови життя, стреси та ін. Наскільки б сильно не відрізнялися один від одного подібні сім’ї їх об’єднує спільна риса, яка полягає в тому, що подружжя і решта домочадців говорять, думають і розмірковують на одному рівні, а взаємодіють, відчувають, переживають – на іншому, що утворює як би приховану інфраструктуру їх життя, своєрідний підтекст сімейних відносин. Саме в цьому підтексті і може ховатися причина, яка фіксує наркотизацію підлітка. Зовнішні стимули, що запускають ланцюжок наркотичної поведінки, можуть виглядати по-різному. Це можуть бути:

• непослідовність у очікуваннях, що виражається то у впевненості в успіху терапії і реабілітації, то у висловлюваннях про безперспективність і даремність терапії, фатальної приреченості підлітка;

• закиди в невдячності, слабовілля;

• вербальні і невербальні повідомлення, що підкреслюють провину підлітка;

• гіперконтроль, підозрілість, конфліктність.

У динаміці відносин у сім’ях наркоманів можна виділити три стадії:

1. Сім’я до моменту виявлення факту наркотизації (стадія латентної наркотизації).

2. Сім’я в період відкритої наркотизації (від моменту виявлення факту наркотизації до звернення за психологічною допомогою).

3. Сім’я в період терапії, реабілітації і після нього.

Кожен з цих етапів має свою специфіку.

На стадії латентної наркотизації підлітки можуть вдаватися до наркотиків як до засобу догляду від тиску сімейних конфліктів, інших психотравмуючих ситуацій.

Профілактика наркоманії в роботі з асоціальними сім’ями полягає в керованому вирішенні пригніченої сімейної кризи. Однак реальність така, що в полі зору соціальних педагогів такі сім’ї потрапляють вже, як правило, в період відкритої наркотизації, коли в більшості випадків психологічна залежність від наркотику поєднується з фізіологічною залежністю, а батьки та інші домочадці вже включені в систему наркоманської поведінки і у них сформувався СРРН.

Типовими рисами батьківсько-дитячих відносин у цей період стають:

• делегуються позиція батьків (коли відповідальність і провина за наркоманію приписуються винятково підлітку або іншому батькові);

• тотальний контроль, недовіра і підозрілість;

• конфліктність і агресивність з боку батьків;

• патологічна брехливість, маніпулювання найсвятішими почуттями, образливість з боку підлітка;

• почуття провини батьків перед підлітком і один одним.

Часто батьки схильні сприймати ситуацію як сімейну трагедію, що автоматично розподіляє ролі: „винуватець – жертви”. Тоді неминучими стають тотальна недовіра і конфліктність, маніпуляції і брехливість. Або у батьків розвивається фобія втрати, що формує активну протекцію у матерів і розгубленість і пасивність у батьків. Сімейна криза на цьому етапі максимально загострюється. І навіть якщо в цей період наркоман проходить курс медичного лікування, ремісія, як правило, не буває тривалою. Звернення наркомана або його батьків за психологічною допомогою є моментом переходу до третьої стадії, на якій розгортається сімейна терапія і реалізується психологічна допомога батькам.

Завдання-мінімум – змінити сімейну ситуацію і зробити принципово неможливим повернення до колишньої системи відносин. Завдання-максимум – нормалізувати і реконструювати основні функції сім’ї, активізувати особистість як суб’єкта відповідальності за своє життя і долю. Парадоксальність ситуації може полягати в тому, що рух підлітка від наркоманії може одночасно означати для сім’ї рух до розлучення. Тому, робота з сім’єю наркомана – це, по суті справи, сприяння у прийнятті членами сім’ї нових відповідальних рішень але приводу себе і свого місця в сім’ї.

Оскільки, підліткова наркоманія є сімейною проблемою, важливою складовою вторинної профілактики наркоманії стала робота з батьками. У структурі системного терапевтичного впливу на сім’ю наркомана важливу роль відіграють групові форми роботи з батьками. Істотним є, на наш погляд, те, що робота з ними може вестися як паралельно з реабілітаційної програмою наркомана, так і незалежно від неї. Навіть якщо наркоман уникає лікування, батьки, які відвідують батьківські групи, можуть змінити своє ставлення до наркоманії, свою поведінку в сім’ї, свої реакції на дитину.

У даний час для опису психічного стану, що розвивається у членів сім’ї хімічно залежного пацієнта (наркоманія, алкоголізм, токсикоманія тощо), широко використовується термін „співзалежність”. Поняття „співзалежність” використовується як для опису психічного стану окремих членів сім’ї (співзалежних), так і для характеристики внутрішньосімейних відносин у цілому.

Співзалежність – це „емоційний, психологічний і поведінковий стан, що виникає в результаті того, що людина тривалий час піддавався впливу пригнічують правил – правил, які перешкоджали відкритого вираження почуттів, а також відкритого обговорення особистісних та міжособистісних проблем”.

Співзалежність – це захисна компенсаторна реакція на внутрішньоособистісний конфлікт. Сторонами конфлікту при цьому виступають вкрай суперечливі відносини зі значимою людиною (значущими людьми) та індивідуалізована система культурних норм, цінностей, приписів тощо.

Співзалежність при цьому виражається в поведінці, направленому на руйнування однієї зі сторін конфлікту. Очевидно, що така поведінка є саморуйнується. Таким чином, у відношенні родини наркомана, доречно визначення саморуйнування сім’ї.

Аналіз існуючих дефініцій співзалежності дозволяє виділити деякі суттєві параметри цього феномена.

1. Співзалежність пов’язана з порушенням можливості відкритого вираження почуттів і обговорення особистісних та міжособистісних проблем.

2. На поведінковому рівні співзалежність проявляється у вигляді стереотипних форм.

3. Співзалежність пов’язана із зубожінням емоційної сфери особистості.

4. Співзалежність виражається в переміщенні фокусу відповідальності і контролю з свого життя на життя іншої людини.

5. Співзалежність – це реактивний процес, сенс і мета якого полягають в знятті внутрішньоособистісних конфліктів способом саморуйнуючої поведінки.

Дослідження структури і динаміки реакцій батьків підлітка, що вживає наркотики, показало, що виявлення вживання дитиною наркотиків призводить до розвитку особливого синдрому батьківської реакції на наркоманію (СРРН).

У структурі СРРН найбільш чітко виражені:

У матерів, фобія втрати дитини, почуття провини, сором, виховна невпевненість, проекція на дитину власних рис;

У батьків: емоційна та поведінкова нестійкість, виховна невпевненість, відкидання дитини, відкидання материнського стилю виховання.

Таким чином, співзалежність в сім’ях наркоманів – це саморуйнівна поведінки, що виникає на основі СРРН.

У міру розвитку СРРН, як і при будь-якої хвороби, батьки наркомана пристосовуються і починають „вичавлювати” максимум вигод зі своїх невротичних симптомів і захистів. Симптоми та захисту набувають соціальну функцію, формуються особливі внутрісімейні ролі, які замінять відносини близькості, що приносять психологічні переваги, наприклад, відчуття на кшталт „Я за свою дитину ... ”, „Я все для нього зробила”, „У мене вже інший турботи немає...”, в яких яскраво виражено відчуття провини за відсутність щирості і близькості з дитиною раніше. Можливо, таким „психологічним купоном” є співчуття. Одного разу домігшись чого-небудь, люди намагаються добитися того ж тими ж засобами.

Таким чином, купуються „вторинні вигоди”, які виступають як потужні детермінанти сімейних відносин, в яких сховані фактори, що провокують зриви в період реабілітації і переривають ремісію.

У батьківсько-дитячих стосунках СРРН проявляється в тому, що у матерів формується опікуються (60%) і потурають (30%) гіперпротекція, що виступає як позитивне підкріплення наркоманської поведінки у дітей. У батьків формується нестійкий стиль батьківсько-дитячих відносин, що в поведінці часто проявляється як суперечливі дії, близькі до ситуації „подвійного затиску”.

Відмінності в стилі батьківсько-дитячих відносин, наявність в структурі СРРН несумісних елементів, відкидання батьками виховного стилю матерів – все це призводить до того, що відносини в подружній парі погіршуються, розвивається гостра криза всередині шлюбної пари.

У переважній більшості сімей це призводить до того, що структура сім’ї стрімко змінюється: мати і дитина наркоман створюють коаліцію з жорсткими, ригідними зовнішніми кордонами і загостреними, максимально напруженими емоційними відносинами усередині. Шлюб в цьому випадку практично руйнується.

Важливим, на наш погляд, є поведінка братів і сестер по відношенню до батьків і наркоману. Незважаючи на те, що реакції братів і сестер, що відрізняються від наркомана за віком та статтю (старше – молодше; одностатеві – різностатеві), істотно різняться, у них є спільне підстава – позиція контролюючого батьки по відношенню до наркомана. Очевидно, що така поведінка дітей-наркоманів у сім’ї стає додатковим джерелом напруженості і конфліктів і призводить до ще більшої сплутаності відносин і внутрішньосімейних ролей.

Таким чином, основні елементи сімейних відносин набувають патологічний психотравмуючий характер.

Реалізація в груповій роботі з батьками наркоманів принципів гуманістичної психології, безумовно, сприяє наданню їм емоційної та соціальної підтримки. Однак найбільш важливим, на наш погляд, є прийняття батьками відповідальності за свою поведінку і своє життя, чому сприяє реалізація моделі групового психологічного консультування, методологічною основою якого виступає трансактний аналіз Е. Берна.

Учасники групи в цьому випадку сприймаються як дієздатні суб’єкти, здатні нести відповідальність за свою поведінку і вирішення своїх проблем. Керівник підтримує комунікації в групі з его-стану Дорослий. Освоєння учасниками групи термінології структурного та трансактного аналізу дає можливість для ефективного дослідження ними особливостей внутрішньосімейних відносин, зовнішньої і внутрішньої комунікації. Використання моделі психологічного консультування та методології трансактного аналізу дозволяє вирішувати комплекс взаємопов’язаних завдань, безпосередньо випливають із зазначених вище особливостей сімей наркоманів та їх батьків:

• підвищення відповідальності за свою поведінку і своє життя;

• розвиток готовності до творчого реагування на наркоманію дитини;

• підвищення психологічної компетентності і розширення свідомості;

• зміна реакції на проблему (від пошуку причин до пошуку рішень);

• розвиток реалістичності мислення і усвідомлення відносин;

• підвищення здатності до спостереження.

Очевидно, що перераховані завдання абсолютно різні і за змістом, і за структурою, і за методами їх вирішення. Тому найважливішою характеристикою батьківських груп є, на наш погляд, плюралізм методів, який дає можливість застосувати велику кількість методів і засобів у процесі терапії.

Технології роботи з асоціальною сім’єю можна реалізовувати як в соціальних службах реабілітації сім’ї, центрах допомоги сім’ї і дітям, так і в загальноосвітніх закладах. Такі технології можуть бути різних рівнів.

Профілактичний рівень. На даному рівні діяльність соціального педагога будується на принципі надання достовірної інформації. Один із шляхів – розробка таких спеціальних програм педагогічної просвіти батьків, які б сприяли повноцінному функціонуванню сім’ї і запобіганню проблемам у взаєминах дітей і батьків. Наприклад, при роботі з сім’єю, в якій у процесі виховання дитини застосовується насильство, необхідно пояснити членам сім’ї пагубні наслідки фізичних покарань і навести приклади гуманних методів покарання.

Діагностичний рівень. Тут можливі два варіанти діяльності соціального педагога:

• при добровільному зверненні клієнтів – оцінка ситуації й у випадку необхідності організація консультації психолога;

• при недобровільному зверненні – збір достовірної інформації про сім’ю, організація зустрічі з нею, забезпечення зворотного зв’язку.

Обов’язковими етапами діагностики є: збір інформації; аналіз інформації; постановка соціального діагнозу.

На даному етапі обов’язково використовуються такі діагностичні методи: спостереження; бесіда; анкета; тести. Також у діагностиці широко використовуються:

а) шкалювання – для визначення результату спільної діяльності з сім’єю пропонується шкала, на якій члени сім’ї відзначають стан своєї проблеми до і після візиту до соціального педагога;

б) карткові методики – набір карт з певним смисловим змістом (любов, ненависть, розлучення). Сім’ї дається завдання розмістити карточки за часом – теперішнє, минуле і майбутнє. Карткові методики дозволяють скласти загальне уявлення про емоційний стан сім’ї, її життєву ситуацію;

в) проективні методики – різновид тестів, спрямованих на визначення неусвідомлюваних клієнтом станів (без свідомий потяг, прихована агресія, переживання);

г) асоціативні проективні методики, побудовані на словесних асоціаціях, системі незакінчених речень;

д) експресивні методики (засновані на малюванні: малюнок сім’ї, малюнок себе у вигляді рослини, тварини);

е) аналіз документації;

є) метод соціальних біографій – збір інформації про історію життя людини і її сім’ї.

Реабілітаційний рівень. Реабілітаційний рівень складається із трьох підрівнів – індивідуального, групового, общинного.

На індивідуальному рівні реабілітаційної роботи з батьками чи з дитиною використовується декілька технологій:

• консультування. Консультування відрізняється від навчання тим, що значення мають не стільки знання консультанта, скільки його ставлення до проблеми, що склалася, вплив його особистості;

• телефонне консультування. Особливість технології – спілкування відбувається через посередника – телефонний апарат, відсутній візуальний контакт, не можна використати невербальні засоби спілкування;

• метод „лист-звернення”. Мета листа-звернення – повідомити інформацію чи зажадати її; клопотання; захист прав клієнта; лист-привітання, підтримка клієнта;

• соціальний патронаж.

Груповий рівень. Кількість учасників групи залежить від певної проблеми, що об’єднує людей. Методи групової реабілітації: бесіди, лекція, диспут, дискусія, збори та ін. Значення цих форм роботи полягає в тому, що вони допомагають виявити проблеми, сприяють їх вирішенню, розвивають комунікативні навички клієнта. Однією із ефективних технологій групової роботи є тренінг. У ході тренінгових занять використовується багато з прийомів індивідуальної і групової роботи: міні-лекція, диспут, бесіда, використовуються відеоматеріали, прийоми ігротерапії, арт-терапії, „мозкової атаки” тощо.

Общинний рівень реабілітаційної роботи. Мета общинної роботи – анімація, стимулювання життєвого простору людей. Общинна робота активізує зусилля людей з вирішення своїх загальних проблем, дозволяє покращити умови життя, виявити конструктивних лідерів і нейтралізувати деструктивних. Методи общинної роботи – лекції, дискусії, бесіди, організація масових акцій (суботники, свята). Цілі – виховні, пропагандистські, рекреаційні тощо.

Види соціально-педагогічної роботи з асоціальною сім’єю.

Розрізняють такі види соціальної та соціально-педагогічної роботи: соціальне обслуговування, соціальна профілактика, соціальна реабілітація та супровід. Вимагає визначення соціально-педагогічна специфіка цих видів роботи. Особливості сім’ї і мета та завдання соціальної педагогіки дозволяють розкрити специфіку цих видів роботи.

Соціально-педагогічне обслуговування – вид роботи, який спрямований на задоволення потреб і розв’язання поточних проблем, протиріч сім’ї, які виникають у процесі її життєдіяльності через надання різноманітної допомоги сім’ям та її членам. Допомога означає надання сім’ям послугу: сфері освіти, культури, охорони здоров’я, спеціального медичного обслуговування, оздоровлення, відпочинку, доборі роботи і працевлаштуванні, професійної підготовки, перепідготовки, освіти і професійної орієнтації; фізкультурно-оздоровчих послуг. Обслуговування асоціальної сім’ї реалізується через: організацію змістовного дозвілля, відпочинку, оздоровлення сім’ї, сімейну просвіту, навчання сімейному бізнесу, розробку планів розвитку сім’ї для удосконалення внутрішньо-сімейних стосунків, життєдіяльності і розвитку сім’ї і кожного її члена, консультування сім’ї, корекція сімейних стосунків. Обслуговування ґрунтується на цілісності і збалансованості державних, громадських та приватних соціальних програм, на координації функцій соціальних педагогів.

Соціально-педагогічна реабілітація – це комплекс заходів, спрямованих на відновлення порушених чи втрачених індивідом і сім’єю суспільних зв’язків та відносин унаслідок погіршення стану здоров’я, стійких розладів функцій організму (інвалідність); зміни статусу (особи похилого віку, безробітні, біженці); умов життя (смерть члена сім’ї, втрата житла тощо). Метою цих заходів є повернення сім’ї до виконання її функцій, формування в особистості позитивного ставлення до життя, праці, навчання. Реабілітація спрямована на конкретну особистість чи сім’ю, але у певному соціумі, що зумовлює вибір заходів для відновлення їх можливостей і потенціалу на основі врахування зв’язків з мікросередовищем, його особливостей. Соціально-педагогічна реабілітація сім’ї повинна бути спрямованою на відновлення соціального і виховного потенціалу сім’ї, захист її прав у кризових ситуаціях, що дозволить їй повернутися до функціональної спроможності у суспільстві, знайти мету життєдіяльності і місце у мікро- і макросередовищі, самостійно розв’язувати проблеми. Реабілітація здійснюється як фахівцями, так і самою особистістю у спільній діяльності, яка передбачає комплекс заходів, їх неперервність, інтенсивність, підпорядкованість меті, індивідуальність відбору, наступність, комплексність заходів, співпраця з клієнтом та його оточенням, здійснення заходів на початку виникнення проблеми, профілактика рецидивів. Реабілітація передбачає надання допомоги особистості чи сім’ї, поки вони не відновили свої функції, життєдіяльність.

Ця допомога залежить від потреб клієнта, характеру його проблем. Відновлення організму і потенціалу людини у реабілітації передбачає наявність орієнтирів для виявлення меж і ступеня допомоги. Таким орієнтиром є якість життя – ступінь сприйняття окремою особою чи групою людей факту задоволення своїх потреб, наявність можливостей для досягнення щастя і самореалізації. Сюди належать умови життя людини, домашні обставини, задоволеність працею чи навчанням, оточення, соціальні та політичні умови. Вимірюється якість життя через оцінку таких показників, як: 1) фізичний стан і функції; 2) психологічна сфера (пізнавальна діяльність, емоційна сфера, самооцінка); 3) рівень незалежності; 4) соціальні стосунки; 5) оточуюче середовище. Тому соціально-педагогічна реабілітація повинна здійснюватися у залежності від проблем сім’ї та особистості у комплексі з медичною, психологічною, соціальною, які з різних боків розв’язують проблеми дитини чи сім’ї. Реабілітація здійснюється на базі спеціалізованих служб, які в змозі виконати захисну, відновлюючу, компенсаторну та профілактичну функцію (профілактика здійснюється вторинна, з метою попередження рецидивів стресових факторів і кризових ситуацій) через створення умов у суспільстві, мікросередовищі, вдома для реабілітації особистості та сім’ї. У суспільстві це: соціально-реабілітаційні і кризові центри, соціально-реабілітаційні програми, підготовлені фахівцями, у мікросередовищі – організація спілкування і різноманітної діяльності, незважаючи на існуючі для цього обмеження навчання самообслуговуванню та самодопомозі, формування чи відновлення соціального досвіду, у сім’ї – укріплення родинних зв’язків, подолання відчуженості дитини від сім’ї, корекція розвитку та стосунків, пошук і розміщення дитини у прийомну сім’ю.

Соціальний супровід – робота, спрямована на здійснення соціальної опіки, допомоги та патронажу соціальне незахищених категорій дітей з метою подолання життєвих труднощів, збереження, підвищення їх соціального статусу. Соціальна опіка – це представлення інтересів особистості соціальним педагогом в органах державної влади, місцевого самоврядування тощо з метою захисту прав людини; допомога – це соціальні послуги, а патронаж – соціальні послуги переважно вдома, дітям, які знаходяться під державною опікою. Тому соціальний супровід асоціальних сімей – це вид діяльності, який передбачає здійснення системи комплексних заходів соціальними службами щодо тривалої допомоги сім’ям та їх членам з метою збереження сім’ї, відновлення родинних стосунків, захисту і реалізації прав членів сім’ї у родині і прав сім’ї у суспільстві через створення умов для цього у суспільстві та сім’ї.

Соціальний супровід здійснюється щодо асоціальних сімей після реабілітаційних заходів з членами сім’ї для попередження рецидивів; надання можливостей сім’ї для подолання причин і наслідків асоціальної поведінки, навчання самостійному розв’язанню проблем.

Соціально-педагогічний супровід – це довготривала, різноманітна допомога асоціальним сім’ям, яка спрямована на створення умов для ліквідації причин асоціальної поведінки, форсування формування здатності сім’ї самій розв’язувати її проблеми, долати труднощі, виконувати функції, реалізовувати свій соціальний і виховний потенціал, права в суспільстві; корекцію і покращення внутрішньо-сімейннх стосунків, стосунків сім’ї із мікро- і макросередовищем.

Етапами здійснення соціально-педагогічного супроводу асоціальної сім’ї є:

1. Виявлення асоціальних сімей соціальним педагогом для подолання кризової ситуації. Асоціальні сім’ї можуть бути виявлені: шкільними психологами, класними керівниками, вчителями, міліцією, сусідами, які зобов’язані повідомити про порушення прав людини в сім’ї органам державної влади. Якщо сім’я переступила морально-правові норми суспільства і знаходиться на обліку в міліції, то шансом залишення батьківських прав, попередження розлучень є робота сім’ї за контрактом з соціальним педагогом; у разі зняття сімейної кризи, її наслідків, причин сім’я знов починає існувати своїм життям, але під наглядом соціального педагога і міліції. Неуспіх роботи за контрактом приводить до дій органів влади по захисту прав людини.

2. Знайомство з сім’єю, збір інформації про неї, визначення її проблем, формування позитивної мотивації до участі в роботі з соціальним педагогом.

3. Подолання опору окремих членів сім’ї роботі через опосередкований вплив інших членів сім’ї, роз’яснення необхідності роботи, звернення до позитивного в сімейних стосунках, інформування про наслідки без діяльності, показ перспектив роботи.

4. Досягнення згоди сім’ї на соціально-педагогічну роботу, укладання контракту про обов’язки сторін у роботі.

5. Подолання наслідків асоціальної поведінки, стабілізація і корекція стосунків, укріплення зв’язків із мікросередовищем, усунення причин асоціальної поведінки. Розв’язання проблем сім’ї.

6. Профілактика рецидивів асоціальної поведінки, спрямування сім’ї на самовизначення і самостійне розв’язання проблем. Перевірка результатів роботи через опосередкований чи безпосередній нагляд.

7. Вихід із сім’ї соціального педагога. Закінчення контракту. Аналіз результатів. Розробка рекомендацій щодо подальшого самостійного життя сім’ї.

Ключові слова: асоціальна сім’я, наркоманія, алкоголізм, соціальний супровід, реабілітація, профілактика.

Питання та завдання:

1. Дати визначення поняттю „асоціальна сім’я”.

2. Розкрити соціально-педагогічну діяльність з сім’єю алкоголіків.

3. Охарактеризувати соціально-педагогічну діяльність з сім’єю наркоманів.

4. Проаналізувати технології роботи з асоціальною сім’єю.

5. Назвати види соціально-педагогічної діяльності з асоціальною сім’єю.

Проблемне завдання. Скласти характеристику соціально-педагогічного моніторингу асоціальної сім’ї