40. Романтичні балади та історичні поеми Шевченка

Тара́с Григо́рович Шевче́нко, *9 березня 1814 — †10 березня 1861) — український поет, письменник, художник. Як поет доби романтизму, Шевченко розпочав свою творчість баладами БАЛАДИ (від італійського слова "балляре", що значит "танцювати" чи "танцювальна пісня") - це форма поем романтичного стилю, у яких реальні події сплітаються зі світом людської уяви, фантазії, вірувань. , в яких описав красу української землі з багатими картинами народної фантастики й вірувань, у таких поемах, як "Тополя" " "Причинна" , "Утоплена", "За байраком байрак", "Русалка", та інші. Спочатку він пише довші балади («Причинна», «Тополя», «Лілея», «Русалка», «Чого ти ходиш на могилу»). При цьому, Шевченко від звичайного типу балади-оповідання переходить до ориґінально збудованих балад, де головна дійова особа розповідає про свою долю («Лілея», «Русалка»), а поруч із цим утворює чудові коротенькі балади, що помітно наближаються до народної пісні («Хустина»=«У неділю не гуляла», «Хустка», «Хустина»= «Чи то на те Божа воля?», «Коло гаю в чистім полі», «У тієї Катерини»).

Власне, до балад наближаються такі історичні вірші Шевченка,. Тараса Григоровича Шевченка завжди цiкавила iсторiя. Поет пишався слав­ним минулим свого народу, вiрив, що його волелюбний i незалежний харак­тер не зломлений  крiпосницькою системою. Важлива частина спадщини Кобза­ря  - це твори на iсторичну тематику: "Iван Пiдкова", "Тарасова нiч", "Гамалiя",  "Гайдамаки", "Чигрине, Чигрине" та iншi. У поемi "Iван Пiдкова" поет вiдтворив боротьбу нашого народу проти сул­танськоï Туреччини, яка намагалася загарбати украïнськi землi. Т. Шевченко славив мужнiсть запорожцiв, ïх смiливiсть, винахiдливiсть. У поемi "Гамалiя" теж вiдтворено похiд козакiв у Царгород, бiй з ними за  звiльнення бранцiв та повернення на Батькiвщину. Боротьба з турками зображе­на як визвольна, запорожцi ïдуть помститися ïм за кривди своïх  спiввiтчизникiв. У поемi уславлюється образ ватажка Гамалiï, який мужньо бореться з турками. Пiдносячи тему визвольноï боротьби украïнського народу проти зовнiшнiх  ворогiв, Т. Шевченко пише поему "Тарасова нiч", у якiй вiдтворена боротьба проти  польського панування в Украïнi. В основу поеми покладена iсторична подiя - перемога козакiв над вiйськом польським 1630 року пiд Переяславом. Поет радiє  перемозi запорожців.

Поет уславлює гетьмана Тараса Трясила, його перемогу над ляхами. Проти польськоï шляхти, ïï знущання над народом Украïни спрямована й одна з кращих поем Т. Шевченка на iсторичну тему "Гайдамаки", в основi якоï - подiï 1768 року, вiдомi під назвою Колiïвщина. Поет вiдтворює силу на­роду, його роль в iсторiï. Гайдамаки для Т. Шевченка - це нескоренi, волелюб­нi патріоти.

Роздумує Кобзар над долею своєï Батькiвщини i в поезiï "Чигрине,  Чигри­не". Боляче поетовi, що "заснула Украïна", а тому потрiбно пiдняти онукiв, на­щадкiв гайдамакiв, на боротьбу проти крiпацтва. Тему iсторичного минулого Украïни порушував Кобзар i в засланнi, i в остан­нi  роки свого життя. Поет прагнув розбудити пам'ять народу, нагадати про муж­нiсть i  незалежнiсть наших предкiв, закликаючи i своïх сучасникiв бути борцями за своє майбутнє. Воскрешаючи минуле, Т. Шевченко ставить перед собою мету за допомогою слова надихнути народ на нову боротьбу за нацiональне визволення.

Поруч із цим Шевченко пише численні «байронічні поеми», тобто поеми «вільної форми», де теж змішуються ґатунки, бо іноді до вірша приєднується навіть проза («Гайдамаки», «Сотник»), де автор не лише зображує події, але дає місце широкому вислову своїх почувань та думок. «Катерина», «Гайдамаки», «Черниця Мар’яна», «Сова», «Єретик», «Невольник», «Наймичка», «Відьма», «Княжна», «Москалева криниця», «Варнак», «Титарівна», «Марина», «У Вільні городі преславнім», «Сотник», «Петрусь» — це довгий шерег цього улюбленого в Шевченка романтичного ґатунку, та й 1857 p. він починає наново з «Москалевої криниці», а обидві пізніші поеми «Неофіти» та «Марія» мають усі типові риси «байронічної поеми».

Це вибудування поеми з окремих малюнків, між якими немає безпосереднього зв’язку, послідовного переходу: у Шевченка від найбільш послідовного розвитку дії в «Катерині»(але й тут в основі — окремі сцени) маємо всі ґрадації до повного розкладу епічного ходу подій. Поема починається здебільшого відразу, без довшої підготовки («Не слухала Катерина ні батька ні неньки.», «У неділю вранці рано...», «У Оглаві...»), іноді початок попереджає загальний вступ ліричного характеру («Кохайтеся, чорнобриві...»).

Щодо стилістики, то стиль «байронічної поеми» Шевченка де в чому типовий для його віршів узагалі. Пропуски та перерви в змалюванні подій однаково типові і для його балад і для інших віршів, викликають певну «поетичну неясність». Те, про що класицисти або пізніші реалісти докладно б розповідали (мандрівки Катерини, участь ЯремиГалайди в усіх подіях повстання, мандрівки козаків на чужині, переживання окремих осіб) — подане часто лише натяками. Але, втрачаючи на широті малюнку (поеми Шевченка тому, що вони є «байронічні поеми», можуть мати мініатюрний обсяг, лише «Гайдамаки» наближаються до розмірів неромантичної «епопеї»), романтична поема та романтична поезія взагалі значно перевищує інші напрямки «глибиною» змісту. Бо для романтика все має подвійне значення, всякі події (а найбільше історичні, життя природи та життя народу) мають значення символічне. Шевченко сам одверто визначив своє ставлення до символіки, написавши «Великий Льох», який він називає ще й «містерією».

Шевченко не лише переймає з української історичної пісні та літератури величні образи минулого. Зустрічаємо в нього кілька думок, для нього специфічних. Шевченко, починаючи з перших своїх віршів, не випадково, мабуть, наслідуючи назву народної історичної пісні — «дума», починає говорити про свої вірші, як про «думи», «думки». В них справді поза образами багато думок, ідей, а крім музичності, для віршів Шевченка характерні і надзвичайно вдалі «поетичні формули», віршовані афоризми, в яких часто гостро сформульована думка, ще підкреслена співзвуччями, римою або іншими засобами «інструментації».

Майже немає вірша, де такі поетичні формули відсутні.

Зміст поетичних формул Шевченка виразно концентрується коло кількох основних думок-понять. «Слово», «Правда», «Слава» — три основні поняття, якими пройняте усе поетичне думання Шевченка. «Слава» — для Шевченка — це вся традиція народу, все його минуле, що в собі живе і може ожити для цілого народу. Бо «все гине — слава не поляже», це «святая слава», і Шевченко вірить:«І забудеться срамотня давняя година,і оживе добра слава, слава України!І світ ясний, невечірній, тихо засіяє!»

«Слава», що може ще ожити, — про неї мріяли й інші українські романтики. Але в Шевченка «Слава»зв’язана з тією вічною «Правдою»(або «правдою і волею»), що для нього в кожному разі лежить у будучим. Бо й про українське минуле ніхто з романтиків не відважився сказати стільки гірких слів, як Шевченко. А в сучасності: «Скрізь неправда, де не гляну»; «Розбійники людоїди правду побороли»; Шевченко сам «карається»«за правду на світі».