69. Іван Франко – літературний критик.

Входження Івана Яковича Франка (1856–1916) в українську літературну критику було закономірним. Франко-гімназист був учасником палких гутірок про літературу, про великих геніїв, навіть у листах до коханої продовжував незакінчені бесіди-суперечки, які вже через пару літ (у 1878 році) розцінював як «несосвітенну тарабарщину». Його перші творчі спроби — переклади з іномовних авторів і балади на історичні теми — також засвідчували інтерпретаційно-критичні зацікавлення. Образне мислення спиралося на знання і довершувалося раціоналістичними роздумами. Автор-початківець прагнув почути бодай якесь слово про власні витвори, а тим більше — щире і відверте, навіть якщо воно й несхвальне: він розумів користь критики. У редакції студентського журналу «Друг» Франко побачив літературу «за кулісами»; зіставивши листи М. Драгоманова і лекції Ом. Огоновського, глибше відчув потребу збагнути сутність літератури і «закони естетики», які видавалися тоді за вічні і незмінні правила. Більше того, сам почав публікувати знаменитий Бориславський цикл творів і рецензії на тодішні видання. Він одразу висловив погляд на сутність «соціяльної критики» — увиразнив підставу своїх оцінок. Не маючи ще усталеної термінології, Франко вживав кальку «проізвод» замість слова «твір» і сформулював таку методологічну засаду: «Критика ніколи не повинна відривати проізвод від общества і общественного життя, бо, по-перше, тоді аж стійність того проізвода стане перед нашими очима у властивім світлі, а, по-друге, лиш таким способом зможе критика стати сильним фактором у суспільності і впливати і на поступ її мислей. Методологічний характер для критика мала і перша Франкова «естетична студія» (не закінчена) з підзаголовком «Дефініція поезії» (1877). Розмірковуючи про поезію як «винайдення іскри божества в дійствительності», про поетичну «справедливість», автор наголошував: «Життя, яким всі жиєм, най представляє нам поезія, а тогди лишень стане вона нам вірною подругою в житті». У цьому світлі зрозумілі критерії, які Франко застосував до оцінки творів К. Устияновича. Він відразу заявляв: «... я на то зовсім іначе задивляюся» і далі відзначав попри деякі позитивні якості поем їх вади, зокрема, те, що зображені в них постаті — то «мертві ляльки, котрі рухаються ведля волі автора». Таким чином, у перших рецензіях автор чітко заявляв свої методологічні засади, критерії, вдавався до теоретичних узагальнень на підставі аналізованих матеріялів і водночас — до образних засобів, енергійної артикуляції, навіть стильової виразності. Крім того, враховував можливі реакції своїх старших сучасників на гострі закиди: якщо негативні рецензії на дві книжки свого вчителя І. Верхратського були позначені значком (+), то відгуки про твори Е. Золя, І. Тургенєва, переклади М. Старицького, опубліковані тоді ж, підписані криптонімом І. Ф. Так же авторизована полемічна стаття 1878 року «Література, її завдання і найважніші ціхи». Викривальні публіцистичні матеріяли Франко публікував або взагалі без підписів, або під іншими криптонімами (К., Й. Д., Микита). Це ж стосується і польськомовних статей з проблем соціялізму. Натомість статтю «Emil Zola i jego utwory», опубліковану в часописі «Tydzień literacki, artystyczny, naukowy i społeczny» підписано прозоро — J. F.  Формування творчого методу І. Франка-критика припало на період розквіту в Центральній Європі філософії і практики позитивізму (60–90-ті роки ХIХ століття) з його апогеєм саме в 70-ті роки. Сцієнтизм мислення виявлявся не тільки у філософів і соціологів (Конт, Спенсер, Мілль), а й істориків, літературознавців (Бокль, Ренан, Тен, Свєнтоховський, Хмельовський, Драгоманов), письменників (Е. Золя, брати Гонкури, Б. Прус, Е. Ожешко). Все це витворювало суспільну атмосферу, в якій складався також літературно-критичний дискурс молодого Франка, що наважився в одній статті «Життя і побут сучасного селянина на Вкраїні і у Франції» зіставляти художні твори і наукові праці, статистичні дані. У такому контексті він розглядав повість «Микола Джеря» І. Нечуя-Левицького, бо його цікавила «правда без огляду на то, чи кому коли вона подобається» (т. 26, с. 68). Отже, маючи у свідомості уявлення про естетичні виміри літератури, критик у конкретному висловлюванні редукував свою свідомість і дав текст начебто неповний, вразливий з власне естетичного погляду. Так написана полемічна стаття «Література, її завдання і найважніші ціхи», якою закінчується ранній період його літературно-критичної діяльності. Вона є ситуативним породженням позитивістської естетики, а не «могутнім вибухом у літературно-критичному житті 70-х років», як вважав І. Дорошенко. Акцентуючи на наявності в літературі зображення, опису й оцінки, правди і тенденції, він обстоював природність аксіологічно-естетичного аспекту в літературному творі («факти без перекручування і натягування так угрупувати, щоб вивід сам складався в голові читателя, виходив природно і ясно і будив у нім певні чуття, певні сили до ділання в жаданім напрямі»). Це — механізм поєднання так витлумаченого «наукового реалізму» і так потрактованої «поступової тенденції», який проте реалізується «різними способами». Тому в такому тексті не виключені інші наголоси, інші перспективи його проголошення в інших ситуаціях. Він залишив простір для появи і нових способів художнього освоєння дійсності, і, відповідно, нових способів сприйняття художнього світу, і нових критеріїв оцінки того, що може з’явитися. 

Нові художньо-естетичні реалії Франко-критик невдовзі почне виявляти, пояснювати їх специфіку, урізноманітнювати свій літературно-критичний дискурс. Він все більше буде розходитися з М. Павликом, М. Драгомановим і радикалами, з соціял-демократами. При цьому він не відкине юнацької статті, а розгорне те, що було в ній немовби приховане, містилося в затінку позитивістського кредо. Перші симптоми кризи позитивізму проявилися в Європі вже на початку 80-х років. Російське народництво, українське громадівство і народовство засади й ілюзії позитивізму випробувало ще до кінця століття. І. Франко на матеріялі української культури, розглядаючи її в європейському контексті, відчув ті симптоми і почав їх аналізувати, полемізуючи з друзями, опонентами і ворогами, на десятиліття опинившись в центрі, у самому вирі життя нації.