105. Космічна тема в поезії 60-рр 20 ст.

Космізм — художнє відображення в літературі тем, мотивів, безпосередньо пов'язаних із уявленнями людини про космічну сферу. У 60-ті ця тема фігурує у творчості І. Драча, М.Вінграновського, де яскраво виражені намагання синтезувати світоглядні елементи з досягненнями НТР.Досить популярною в українській літературі десь з 60-х років стала проблема людина та наука.

Рильського, як поета-філософа, ця проблема теж цікавила. Він часто задумувався над тим, чи потрібні наукові відкриття вищого ґатунку, яку роль у добу НТР має відіграти поезія. Поет був свідком виходу в космос першої людини — Гагаріна Ю. Після цієї події стало суттєво змінюватися світовідчуття, світомислення. Саме в цей час розпочалася дискусія ліриків і фізиків. Рильський, учасник дискусії, на питання, чи потрібне мистецтво добі космічних відкриттів, сказав:

А я додам: любити можна Поезію в добу ракет.Бо дивна річ: людина кожнаЯкоюсь мірою поет. («Вірш в альбом»)

Космічна тема, яка була дуже популярною в українській поезії першої половини 60-х років, прозвучала у ліриці М. Вінграновського і здобула своє оригінальне втілення: Вірші поета співзвучні з загальною проблематикою – тривогою за долю планети. Саме глобальні образи, оперування широкими просторовими й часовими площинами органічно вписує його поезію в літературний процес того часу.Семантика слова “космос” усвідомлюється М. Вінграновським як арена зіткнення руйнівної і творчої сил. Характерним у цьому плані є вірш “Фуга”, в якому автор прагнув персоніфікувати суспільно-моральні категорії. Твір починається такою глобально-космічною картиною: “Сутеніло. Сатаніло. Погляд сходив кров’ю… / В скафандрі хмар ішло землею небо. Сутеніло. / Бомбами, бомбами, бомбами / Бийте свободу в лоб!” Космос для поета – переплетіння доброго і злого начал, при цьому він має свій неповторний спосіб реалізації на рівні символіки, образної палітри. Отже, космічну тему автор наповнив суспільною, земною проблематикою.

Космічну тематику бачимо і в Костенко – «Пісенька про космічного гостя» - (Достигають яблука ранети. Рання осінь листя золотить. Гарний хлопець з іншої планети, може, завтра в гості залетить) Вірш пронизаний безмежною любов'ю до рідної планети Земля. тонким гумором, національною гордістю. Хто не мріє про майбутнє, не уявляє собі його якось! І в першу чергу ці уявлення пов'язані з освоєнням космосу, із зустрічами з "братами по розуму". Мабуть, космічні пришельці будуть мати високорозвинені цивілізації, вмітимуть робити те, чого ще не навчилися земляни. Але такої роси на квітах, таких запашних слів, як у нас, вони, напевне, не матимуть. Буде їм чого повчитися і в нас, землян, наприклад, зустрічати гостей хлібом-сіллю, милуватися журавлиним ключем у небі, айстрами в крапельках дощу.

У віршах Івана Драча багато філософії. «В протуберанцях серця» поряд з космічною образністю використовує фольклорні мотиви, створює земні ліричні поезії — вірші про радощі й драми кохання.

106. Новелістика 60-х рр. 20 ст, її представники

Основним жанром прозаїків-шістдесятників на початку їх творчості була новелістика, і вона в 60-х роках справді підносилася на вищий ідейно-художній, інтелектуально-психологічний рівень, ставав помітним її вплив на інші прозові жанри. Відчутно конструктивним за наслідками виявився вплив на

прозове мислення 60-70-х рр. доробку Григора Тютюнника. Його не такі вже й численні книжки новел, оповідань та повістей “Зав’язь” (1966), “Деревій” (1969), “Батьківські пороги” (1972), “Крайнебо” (1975),

“Коріння” (1976) і “Вогник далеко в степу” (1979) полишали враження стильової і світоглядної цільності. Саме простота і справжність, за якою стоїть і якою досягається повна психологічна сполучність слова, вжитого автором і читачем в одній особі, і є тим, що становить основу стилю Гр.Тютюнника. Григір Тютюнник вважав, що новела стоїть до поезії найближче, і тому більшість його творів — це невеликі оповідання. Цей жанр вимагав від письменника самодисципліни і великої концентрації думки. Він умів у короткій новелі повністю розкрити внутрішній світ героя, показати високі почуття («Зав'язь») чи такі ганебні явища, як бездуховність, споживацтво, конформізм, міщанство («Син приїхав»). Твори Г.Тютюнника цікаві тим, що в них майже немає відступів. Це характерна особливість його художньої манери. Натомість одразу подаються яскраві життєві картини, гострі ідальго, в яких чітко вимальовуються характери героїв, або подається подія, що є зав’язкою. Автор ніколи не виступає моралі затором, який повчає читача. Він надає нам право самим оцінювати його героїв, він любить свого читача, поважає його і вірить у нього.

Головні риси новаторства Є. Гуцала-новеліста - насамперед у глибині відображення душі звичайної людини, у відкритті незвіданих багатств її духовного, емоційного життя (“Ходімо до мене, Іване”, “Скупана в любистку”, “Олянка”)Зберігаючи вірність класичній формі новели, Є. Гуцало модифікує її, накладаючи відбиток власної індивідуальності. Є. Гуцало все частіше відходить від прямого відображення внутрішнього світу; збільшує щільність, насиченість твору художніми деталями; модифікує різні літературні види: оповідання і новелу, літературний лист і літературний спогад, акварель і етюд, пейзаж і пісню, створюючи в такий спосіб нову модель жанру (новела-пейзаж, новела-пісня). Є. Гуцало – митець винятково мелодійний, що відповідає тим ознакам стилю, котрі можна назвати “супроводжуючим” ліризмом (пафос, настрій). Музика як щось глибоко внутрішнє, що йде з самої душі письменника, вихованого на материнських співанках, найбільш відповідала філософській суті письменника, найяскравіше вираженій у створеному ним жанрі новели-пісні (“Пісня про мить”, “Пісня про Високі Гори”, ” Пісня про стару хату”, “Пісня про Максима”)

Протягом усього творчого життя Олесь Гончар звертався до малих літературних жанрів — новел та оповідань, ставлячи їх на один філософсько-естетичний щабель з великими прозовими полотнами. Новелістика Гончара — високохудожня частина його творчого доробку. Причому, тематика його новел дуже різноманітна («За мить щастя» (1964 р.), «З тих ночей» (1974р.) У 1966 pp. Олесь Гончар створив ще один твір, в якому засудив жорстокість, але тепер вже жорстокість людини по відношенню до природи. Це новела «На косі».Потрапивши на невеличкий краєчок землі — необжиту косу, яка сягає далеко в море, — людина відчуває надзвичайну гармонію буття, в якій перебуває, відчуває себе маленькою часточкою всесвіту, краплинкою вічності.Героїня твору, в недавньому минулому студентка біофаку, а тепер співробітник заповідника, Ольга, відчуває себе щасливою. Вона окрилена своєю роботою, свіжим повітрям, незайманістю і чистотою природи. Більше за все дівчина боїться стати байдужою до краси, перестати нею милуватись. Адже найбільшим гріхом людини вона вважає практицизм, який призводить до байдужості.Дівчина навіть не сподівалась, що байдужість, як і ницість, — не така вже й поодинока риса. Яким було її розчарування, коли чоловік, якого вона вподобала, в якого навіть закохалась, виявився підлабузником і негідником. Саме негідником, бо порушив не тільки обов'язки єгеря, захисника природи, а і всі загальнолюдські норми. Принижуючись перед начальством, він дозволив, навіть спонукав їх до полювання на птаха. Ні один із сторожів заповідника не погодився готувати лебедя на вечерю. Для всіх присутніх цей птах вважався святим, крім найвищого начальства, якому догоджав єгер. Жахливо ще й те, що під час прогулянки на косі ніхто з присутніх посадових осіб, навіть кандидат наук з контори заповідника, не попередили злочину, дозволили вбити довірливого птаха.Виникає суперечливе питання щодо причетності до злочину. Винен той, хто вбивав лебедя, чи той, хто стояв поруч і догідливо мовчав? О. Гончар устами Ольги ставить перед сучасниками і нащадками питання моралі. Через переживання героїні новели «На косі» автор намагається зрозуміти межу добра і зла, прагне повернути людські душі до святинь.