118. Історичні Романа Романа Іваничука та Романа Федоріва. Мотиви історичної пам’яті та яничарства.

В повісті Р.Федоріва «Турецький міст», і в романі Р.Іваничука «Мальви» виразно проглядаються мотиви історичної пам»яті та яничарства. Жорсткість моральних імперативів у літературі з’являлася як відповідь на виклики далекої від гармонії дійсності. Тема суду історії, нащадків і власної совісті над людиною, її життям і вчинками, провідна і для роману „Шрами на скалі” (1986 р.). Зі сторінок роману читачів зустрічає не застиглий у бронзі чи камені Іван Франко, а жива, стражденна і цільна душа Франкова, яка існує в широкій амплітуді – від інтимної лірики „Зів`ялого листя” до „Я син народу, що вгору йде”. У цьому творі маємо Франка-людину, яка йде до нас, але за умови: якщо ми у своєму прагненні досконалості йтимемо до нього. „Вода з каменю” (1982 р.) – твір про духовний героїзм та одержимість. Адже і сьогодні це актуально. Герої твору – Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький, що в 30-х роках XIX ст. уперше в Західній Україні стали писати літературні твори народною мовою. Роман «Мальви» Р.Іваничука спочатку мав називатися «Яничари». І справа, звісно, не тільки в тому, що в його сюжеті значне місце займає історія султанської піхотної гвардії «йєні-чері». Мотив яничарства в Іваничука сповнений морального змісту. Одісея української Марії, проданої разом із донькою та двома синами в рабство до ординців, виписана так, що сам цей образ стає символом історичних поневірянь України. Р.Іваничук, опираючись як на історичні документи, так і на досвід фольклору (історії реальної Роксолани й легендарної Марусі Богуславки відлунюють у «Мальвах»!) створив роман-баладу, в якому драматизм подій поєднується з епічністю викладу, а водночас і з глибоким ліризмом. Марія хоче будь-що повернути дітей в Україну, але для цього їй потрібне якесь чарівне євшан-зілля, адже тепер вона дружина хана Іслам-Гірея та яничарська мати. Тема відступництва та зцілення покалічених душ прозвучала в «Мальвах» надзвичайно пронизливо. Схожий мотив є і в повісті Р.Федоріва «Турецький міст», яка завершувалася пронизливою вставною новелою про зрадника — гетьмана-невдаху Юрася Хмельницького, який губить і батькову славу, й українську волю, й власну душу. У повісті Р.Федоріва легко зауважити надмір публіцистики, особливо в монологах, репліках і листах учителя історії Василя Доброчина, який проповідує «синівське почуття рідної землі» й заперечує немудру житейську філософію «перекотиполя». Авторські інтенції мають високий емоційний градус, і часом це обертається патетикою. Інженер Богдан Доброчин, зайнятий будівництвом Бурштинської ГЕС, звичайно, гідно переймає від батька-вчителя духовну естафету; високий стиль у патетичних сценах різко контрастує із стилем низьким, коли йдеться про байдужого до «витоків» заробітчанина Тимка Шершуна; в устах колгоспного коваля цигана Тодорка раптом з’являється репліка про «субчиків із Пентагону», — все це може викликати й усмішку. Проте в повісті є й те, що перекриває певну прямолінійність художніх рішень і данину «правильним» соцреалістичним взірцям. Проза Р.Федоріва тяжіє до фольклорної поетики, в ній — передусім у розділі про Юрася Хмельницького — раптом цілком органічно виринають історична пісня, дума з характерною ритмікою, символікою, рефренами. Це проза несподіваних зближень віддалених історичних часів і гострих моральних альтернатив та імперативів. Відступництво Юрася карається так, як це велить фольклорна традиція: його череп не приймає земля. І навіть гаремна дівка Онисія зневажає перевертня. «Турецький міст» — проза дидактична, з чорно-білим розподілом тонів, але це тому, що Р.Федорів будує свою повість на притчевій основі. Вельми цікавою в ній є колізія, пов’язана з постатями гетьмана Юрася та поета Якима Доброчина, якому Богдан Хмельницький заповів «бути сумлінням, голосом поспільства» біля його сина, говорити молодому гетьманові правду й стерегти від спокус. Опозиція «влада — митець» у Р.Федоріва — це опозиція суєтного й вічного. Моральне опанування поета гетьманові завершується в повісті трагічно: слабкий (Юрій) убиває сильного (Якима Доброчина), але перемагає все ж не він. «Якщо поетів страчують правителі, то й під владикою трон хитається», — каже перед смертю Яким.