121. Трилогія в. Шевчукка «Три листки за вікном».

Назва роману – 3 епохи – 17, 18, 19 ст.Мета – показати внутрішній дух. Вимір людини у переломні для її свідомості часи. Цей твір не є документом доби, а осягнення психології та світобачення пересічної людини певного часу. У першому листку у центрі Ілля Турчиновський, мандрівний дяк, що хотів пізнати світ у всій його багатобарвності, знайти межу між добром і злом. Цю частину інкрустовано цілою в*яванкою притч, які вводяться органічно, не порушуючи жанровою своєрідності твору, з метою увиразнити явища, що цікавлять автора. Світ бачиться через символи, герой мислить його категоріями, персоніфікуються абстрактні поняття (мораль, воля). Характерно для доби середньовіччя.

Сповіддю І. Т. розпочинається І частина. Від першої особи веде розповідь і його внук, головний герой роману "Петро утеклий". Від першої особи пише свою "Чорну книгу" і Петрів праправнук - Киріяк Автомонович Сатановський, головний герой заключної частини Отже, центральними постатями цих романів стали книжники.

Ветхий літами дід, колишній священик, усамітнившись на пасіці, потайки від усіх, навіть від дружини, створює свого роду "лист у вічність" - "заповідь дітям своїм та внукам, правнукам і всім, хто прийде у світ після них, хоч, може, не всім нащадкам така заповідь буде потрібна". Зовні це роман виховання - розповідь про "літа науки і мандрів" головного героя, що вирушає у світ з наміром осягнути його і здобути якусь вищу ("позачасову", як іронічно зауважує його далекий нащадок К. Сатановський) мудрість та умиротворення. Внутрішньо це, однак, вельми архаїчна притча про блудного сина - одна з найулюбленіших і найпоширеніших у творчості В. Шевчука; архаїчна вона і за загальним задумом, і, що особливо цікаво, за конкретним виконанням. Справді-бо: весь сюжетний простір і час притчі лежить між відходом героя і його поверненням..

Звісно, роман Шевчука не зводиться до суто житійної схеми: для цього навряд чи варто було створювати роман - досить було б просто передрукувати одну з відомих літературних пам'яток. І річ не лише у філософських коментарях старого Іллі Турчиновського та постійному рефлектуванні, розмірковуванні про добро і зло молодого героя під час мандрів; річ не лише у майстерно стилізованих "під бароко" притчах та інтермедіях, написаних начебто самим Турчиновським і дотепно вкраплених в текст сповіді; річ іще й у значно складнішій системі художніх дзеркал, утвореній двома іншими романами аналізованої тут трилогії, та й по суті, всією творчістю Валерія Шевчука - одного з наполегливіших дослідників і знавців українських "старожитностей".

Вся трилогія В. Шевчука, може, навіть мимоволі, - це трагічна розповідь про кризу сковородинської філософії і - ширше - проторенесансної культури в умовах пізньофеодальних деспотичних відносин. Усамітнене, умиротворене існування Іллі Турчиновського в українському середньовічному суспільстві 17ст. було загалом проблематичне, але ж можливе: тип мандрівних дяків, як ми знаємо, - вельми своєрідне явище того часу; Для 19ст. таке життя - вже явний анахронізм, недарма ж воно викликає подив і навіть обурення К. Сатановського: "Дивні то були часи: хлопець захотів мандрувати, а батько не чинить йому заборони; син діда Іллі тікає з дому, а він, як божевільний, регоче. А чого вартий опис суду на Поповій Горі: лад у тодішній державі, між нами кажучи, був увіч негодящий. Загалом мого предка треба було б судити як волоцюгу, і я дивуюся з доброти тодішніх владик, які ставилися до нього непростимо співчутливо, а в Шклові дозволили навіть виставити чотрзна-яку п'єсу".

Петро Турчиновського, внука Іллі, що живе уже у 18ст. й веде, на відміну від свого діда-самітника, веде життя "у світі", тобто сумлінно виконує "мирську" роль канцеляриста сотенної канцелярії й не уникає, судячи з усього, інших "мирських" справ. Убивство, в розслідуванні якого йому за службовим покликанням доводиться брати участь, обставини, що відкриваються йому в ході розслідування, геть-чисто змінюють його життя: Петро Турчиновський пускається в мандри, але вже не з зачудуванням і несміливістю юнака, що пізнає світ, не з ірраціональною, "лунатичною" любов'ю до незнаних шляхів, а радше з відчаєм і викликом, з відчуттям ворожості світу й неминучості своєї загибелі в ньому, але загибелі гідної й аж ніяк не пасивно-вмиротвореної.

Криза "сковородинської" філософії , намічена в "Петрі утеклому", певною мірою розкривається у заключній частині трилогії. Її головний герой Киріяк Сатановський - не внук, як можна було сподіватися, а праправнук Петра Турчиновського; чотири покоління відділяє їх один від одного, величезні зміни відбулися за цей час - до середини 19 століття - на Україні. Киріяк Сатановський - у певному розумінні типовий продукт нової, самодержавно-поміщицької, деспотичної епохи і водночас логічне завершення (точніше - одне з можливих завершень) "родового" типу рефлектуючого, філософствуючого одинака. Потяг до написання, успадкований ним від предків, спрямований уже не на створення повчальних притч для нащадків, не на пошук якоїсь, хай навіть "позачасової", мудрості, а головним чином на виправдання власної мізантропії, скепсису, відчужено-зневажливого ставлення до "лісу людей". З композиційного боку "Чорна книга", створювана Сатановським, - твір ще химерніший, хаотичніший, "більш дилетантський", аніж писання його попередників. Герой, здається, одержимий хворобливим бажанням відобразити усі вади світу; нітрохи не дбаючи про цілісність і художню домірність частин, він нагромаджує одна на одну різні "авантюри", викриваючи людську дурість, нікчемність, жорстокість, корисливість, підлість; життя губернської Росії ("малоросіян, але не тих, хто виділяє себе в особливе плем'я", як каже сам Сатановський) постає перед нами в нещадному сатиричному висвітленні, хоч, може, "сатира" тут не зовсім те слово: Сатановський не викриває, а просто смакує людські вади, упивається відчуттям власної переваги - навіть у мализні своїй він вважає себе вищим від усіх отих мурашок, що метушаться (і в цьому самонавіюванні - головний сенс його писань), удостоюючи лише відчужено-зневажливого споглядання сповнений дріб’язкових пристрастей світ. " А тим часом з-поміж громіздких вставних оповідей і розлогих філософувань Сатановського поступово з'являється образ головного героя, його життя, його побут, і виявляється раптом, що цей "сатанинський" герой не такий уже й однозначний, у кожнім разі, він цікавий як особистість, він розумний, проникливий, він, можна сказати, навіть суб’єктивно чесний, - усупереч навколишнім обставинам, не надто сприятливим для всяких чеснот. Скромний гімназичний учитель Киріяк Сатановський не вірить у добро і водночас уперто відмовляється брати участь у навколишньому злі, посилюючи тим самим свою самотність і цілковиту відчуженість від усіх і вся.

Ця суб’єктивна чесність героя, власне, і є головним джерелом драматичної романної колізії. За бадьорими іронічними просторікуваннями ми помічаємо раптом у К. Сатановського зародження теплих людських почуттів - спершу це звичайна прихильність до одного з "нещасненьких", учня шостого класу Барановського, і співчутливе намагання якось допомогти бідному, але обдарованому хлопчині, пізніше це любов до мадемуазель Софії Фридерикс і навіть готовність з нею одружитися, почати сімейне життя. Обидві прихильності закінчуються для героя розчаруванням: хлопчик зізнається вчителю, що готовий був підсипати йому отруту в чашку з чаєм за намовою товаришів, а про Софію Фридерикс герой довідується раптом, що вона чекає дитини від заїжджого офіцера і тому так квапиться заміж. Світ виявляється саме таким, яким його від самого початку уявляв собі Киріяк Сатановський, а всі його розчарування не що інше, як відплата за хвилинне розслаблення і непослідовність у зневажанні світу. До таких невтішних висновків починає схилятися герой, і все-таки щось не дає йому знову ствердитися в заспокійливій мізантропії: Кидається зі скелі вигнаний Киріяком Сатановським хлопчик, вішається всіма зневажена Софія Фридерикс, накладає на себе руки врешті-решт і сам головний герой.

Зупинимось на внутрішніх паралелях Шевчукової трилогії: Киріяк Сатановський до певної міри повторює долю Петра утеклого; стоїчно-споглядальне ставлення до світу (у Петра зі знаком "плюс", у Киріяка - "мінус") в обох випадках не витримує випробування життям. "Але найбільше мені захотілось утекти від жалюгідного себе; того, котрий хотів здобути приятеля, кохану й крилатого коня, а натомість став Петром утеклим п’ятим". Так закінчує свою сповідь Петро Турчиновський, пускаючись у мандри; але так не може закінчити своєї сповіді його правнук у середині 19 століття, - втікати гімназичному вчителеві від життєвих розчарувань, здається, нікуди, хіба що "туди" - у небуття, де зникає добро і зло і де все урівнюється. Кінець цей символічний: перед смертю Киріяк Сатановський раптом починає розуміти зміст писань свого предка Іллі і навіть на якусь мить в алкогольно-галюцинативному трансі ототожнює себе з ним - триста років самотності Турчиновських доходять до свого трагічного завершення.

У кінці "Трьох листків за вікном" до згорілого дому Сатановського приводить він якусь шкапу; з неба падає сніг, димлять головешки світає... Шкапа "раптом зупинилася й голосно заіржала на білій і порожній вулиці, ніби до неї й справді поверталася молодість. З її очей потекли каламутні сльози, а тіло дрібно затремтіло".

Що це - пародія на того крилатого коня, якого мріяв піймати Петро Турчиновський? Чи натяк на те, що справжній крилатий кінь на волі? Чи може, чергова притча про те, що жалюгідна шкапа й крилатий кінь- одне і треба тільки вміти це побачити й відчути?..