56. Історичні романи Нечуя-Левицького («Князь Єремія Вишневецький», «Гетьман Іван Виговський»): тематика і проблематика

"Князь Єремія Вишневецький" написаний у 1897 p., але не був опублікований за життя письменника, хоч, судячи з листування автора з редакціями журналів "Київська старовина", "Діло" та інших, він неодноразово намагався це зробити. Редакції відмовлялися, посилаючись на "анахронізми та історичні недогляди". Роман побачив світ аж у 1932 p. в Харкові, а пізніше ввійшов у 10-томне зібрання творів письменника у 1968 p. Варто зазначити, що вихід роману від початку був непомічений літературною критикою, не згадується він і в монографіях, присвячених життю й творчості І.Н-Л. (О.Білецький, В.Власенко, С. Єфремов, Н.Крутікова). Другий роман І.Нечуя-Левицького "Гетьман Іван Виговський" вийшов у 1898 p. у Львові. Його доля була щасливішою, тому що був опублікований одразу після написання, але й він не здобув належної оцінки, щоправда, історик Ор.Левицький звернув увагу на "понижене" тлумачення головного героя. Однак за радянських часів не перевидавався, оскільки не вписувався в ідеологічну схему партійних істориків. Для обох історичних романів письменник обирає найцікавіший період історії України — козаччину."Князь Єремія Вишневецький" — це історико-біографічний роман, у якому письменник реалістично показав життєвий шлях нащадка давнього українського роду Вишневецьких — Єремії Вишневецького. І.Н-Л., на відміну від М.Старицького, О.Стороженка, Д.Мордовця, які у своїх творах змалювали Єремію цілком сформованим шляхтичем, прагне проникнути в психологію персонажа, а не відтворити всім відомі з історії риси його характеру. Тому історію життя "одступника" починає з дитинства. У центрі роману "Князь Єремія Вишневецький" — образ Єремії "одступника", "перевертня". Крок за кроком, починаючи з дитинства, письменник намагається простежити становлення характеру цієї неординарної постаті. Автор звертає увагу на те, що Єремія з юних літ був сильною особистістю з непокірливою вдачею, ніколи не принижувався і за певних умов міг успадкувати славу Байди-Вишневецького, що причиною національної зради стали особливості виховання юнака. Єремію ще дитиною віддали на навчання до єзуїтської колегії, яка розвинула в ньому гордовитість і ненависть до всього українського. Саме з колегії він вийшов уже окатоличеним і спольщеним шляхтичем, що* намагається і не згадувати про своє національне коріння. Відірваність од рідного Грунту негативно вплинула на молодого Єремію, розвинула в ньому пихатість, егоїзм, честолюбство. Прагнення "такої слави, щоб вона затінила славу усіх князів, гетьманів, королів, засліпила увесь світ, щоб про його ймення та про його славу пройшла чутка од краю до краю й залунала піснями"", бажання довести, що він справжній "уродзоний" поляк і відданий королю не менше від родовитої польської шляхти, призводить до того, що Єремія найжорстокішими методами прагне викоренити все українське і тим самим завоювати собі найгучнішу славу в Польщі, а в подальшому стати її королем. Письменник зазначає, що не тільки Вишневецький таким способом намагається уславитись, а й інші представники української окатоличеної шляхти (Лящ, Потоцький, Острозькі, Тишкевич). Прагнення наблизитися до королівського трону спонукає Єремію одружитися з дочкою польського канцлера Замойського — Гризельдою. Створюючи образ Єремії, митець показує, що пихатість, яка була помітна в ньому з дитинства щодо старших і вищих за себе, розвинулася ще більше, але тепер вона виявилась у ставленні до польської шляхти. Така зверхність до магнатів призвела до того, що не йому було доручено командування урядовим військом, а нездарним воєначальникам Острозькому, Заславському, Потоцькому. Треба сказати, що автор не малює образ Єремії суціль чорними фарбами. Він захоплюється ним як талановитим полководцем, що організував добре вишколене військо. Єремія - бережливий господар, що веде майже аскетичний спосіб життя і весь свій час проводить не на балах, а в походах. І.Н-Л., на відміну від інших авторів творів про Вишневецького, не змальовує його й фанатиком католицької віри: "йому було байдуже, чи він українець, чи поляк: віра була задля'нього формальність, без котрої не можна було досягти визначеної для себе високої мети" Засіб контрасту як композиційний прийом і принцип попарного групування персонажів є одним із найуживаніших у І.Н-Л. Антиподом Вишневецького виступає Максим Кривоніс, і кожен з власних позицій бачить майбутнє України. Якщо перший не любив Україну за демократизм і вважав, що "козаків, їх гетьманів, усю Україну треба знищити і вбити на смерть" 13, то Кривоніс с виразним представником української ідеї, він хоче бачити рідну землю вільною від шляхетського панування і спрямовує на цю боротьбу всі сили й засоби. Максим виступає умілим організатором і розважливим політиком, який може захопити людей своїми ідеями, повести за собою. Прагнучи до всебічного висвітлення характеру головного героя, письменник розповідає історію кохання Єремії й простої козачки Тодозі Світайлихи. Кохання простої козачки - це внутрішня драма жінки, в якій борються суперечливі почуття: з одного боку, їй полюбився цей рішучий і деспотичний чоловік, а з другого — розуміє, що це кохання не принесе їй щастя, бо коханий - кат її народу. Вона намагається у цій ситуації зберегти людську гідність. Любов Світайлихи до Вишневецького чиста і благородна. Незалежно від випробувань долі, ця жінка залишається людяною й попереджає пролиття безвинної крові княгині і її малого сина Михайла. Богдан Хмельницький у романі — досвідчений полководець, який очолив визвольну боротьбу рідного народу. Письменник показав незаперечний авторитет гетьмана у війську. Продовжуючи тему визвольної війни, яка завершилася підписанням принизливої для України Переяславської угоди, автор вказує на те, що боротьба не закінчилася, а перейшла на інший рівень. Композиційно роман "Гетьман Іван Виговський" складається з двох сюжетних ліній, які взаємно переплітаються і доповнюють одна одну: історія сім'ї Виговських та родини простого козака Демка Лютая. Саме через життєпис цих двох сімей письменник прагне показати ситуацію в Україні після Переяславської угоди та смерті Богдана Хмельницького, ставлення простого народу до намірів своїх провідників. Цей роман теж належить до історико-біографічного жанру. Письменник показав життя головного героя, в зрілому віці як людину з уже сформованим характером, життєвою позицією, певним соціальним статусом. Ідучи за історичними-фактами, а також даючи волю художньому домислу, автор переконливо й аргументовано розкриває трагічну долю державного лідера, якого у вирішальний для України час не зрозуміли й не підтримали представники провідної верстви суспільства. І.Нечуй-Левицький в історичному нарисі про І.Виговського не дає власної оцінки діям гетьмана, але в романі відчувається авторська позиція щодо героя: уже з перших сторінок видно симпатії автора до гетьмана Виговського як до мудрого політика, який в усьому прагне наслідувати Богдана Хмельницького, хоч у деяких питаннях не завжди з ним погоджується. Письменник співчуває людині з таким високим інтелектуальним потенціалом, що не змогла його зреалізувати на благо свого народу. Іван Виговський, як і інші патріоти України, прагне втілити в життя ідеї Б.Хмельницького - відвернути Україну від темної Московщини, але бачить вихід не в самостійності: "Визволимо Галичину і Волинь, зберемо весь наш український народ докупи, і пристанемо до хисткої Польщі і матимемо силу і снагу вдержати самостійність при слабкій Польщі". Письменник засвідчує, що така ідея гетьмана була прогресивна, але неприйнятна для народу, який багато натерпівся від польської шляхти й сподівався "зажити в щасті" під Росією. На відміну від попереднього роману в "Гетьмані Іванові Виговському" І.Н-Л створив цілу галерею цікавих, почасти суперечливих чоловічих і жіночих образів: стомленого військовими походами і хворобою, інколи непередбачливого й свавільного в останні роки життя Богдана Хмельницького, поміркованого й розважливого Івана Виговського, мудрого Юрія Немирича, неврівноваженого й хворобливого Юрія Хмельницького, честолюбної Олесі Виговської, веселої Катерини, сестри гетьмана, шанованої та розважливої Ганни Золотаренко тощо. Із неприхованою симпатією І.Н-Л змалював образ Юрія Немирича, овруцького старости й київського підкоморія, який, будучи шляхтичем, "залишився при вірі свого народу і відрікся від привілеїв свого стану", приєднавшись до Богдана Хмельницького. Він був справжній патріот: "...люблю рідний край і ладен служити на добро йому, поки й мого живоття". Саме думки Юрія Немйрича про розбудову України як автономної держави, в союзі з Польщею, в якій гарантувалися б широкі політичні й культурні свободи для українців, глибоко запали в душу І.Виговського й стали одним із поштовхів до підписання Гадяцької угоди, яка передбачала створення Конфедерації Польщі й України. Не вина, а біда І.Виговського і Ю.Немирича, що їхні плани не здійснилися. Тодішнє українське суспільство, передовсім провідна верства не зрозуміли і не підтримали їх. Певна річ, Конфедерація теж не розв'язала б до кінця усі проблеми, які б призвели до створення незалежної Української держави (про це говорить і той факт, що Виговського, попри його пропольську орієнтацію, вбили поляки). Та все-таки це був би крок уперед у порівнянні з Переяславською угодою, тобто питання про самостійну державу українського народу залишилося б відкритим. Світоглядним орієнтиром письменника був націоналізм, що позначилося на інтерпретації історичних подій та осіб. Сюжетну основу романів І.Н-Л побудував за принципом контрасту хар-рів героїв, їх життєвої та моральної поведінки. Найбільш яскраво письменник розкрився як художник-портретист, майстер психологічного відтворення внутрішнього світу героїв, "побутописець". У своїх романах він прагнув через психологічні й соціальні чинники простежити причини деформації людської душі, мотиви віровідступництва тощо. Автор намагався показати, що віровідступництво, духовне зубожіння, егоїстичність натури, прагнення величі за будь-яку ціну призводять до "обміління" людської душі, до життєвої та політичної драми.

57. Соціально-побутові повісті І.Нечуя-Левицького: своєрідність характерів, особливості гумору, комізм ситуацій.Поєднання реа­лістичної конкретності й точності в описах сільського побуту, праці, природи з потягом до живописної образності, до насичених, яскравих епіте­тів і порівнянь є однією з основних особливостей стильової манери.Соціально-побутові повісті І.Н-Л. становлять пев­ний етап в українській прозі і за змістом, і за формою. На широкому соціальному тлі постають нові типи сучасної письменнику епохи. В центрі уваги письменника — образи простих людей, селян, заробіт­чан, їх конфлікт з кріпацькими і пореформеними порядками в селі й на промислах. Типові риси образів виявляються в старанно деталізованих описах зовнішності, одягу, поведінки й мови персонажів, поданих з урахуванням соціальних та індивідуально-психологічних подробиць, хоч зберігаються ще й традиційні ліро-епічні фольклоризовані характеристики. У своєрідному стилі І.Н-Л. поєднується тенденція до предметності, локальності й конкретності — соціальної, етнографічної, географічної із прагненням ху­дожника до поетизації кращих сторін народного життя, до зобра­ження селянського світу в рельєфних, пластичних образах. Зокрема, у повісті “Хмари” позначилася надзвичайна спосте­режливість письменника і його вміння через детальні описи побуту відтворювати атмосферу тогочасної епохи. Повертаючись до принципів відтворення психології в повісті І.Н-Л., зазначимо, що письменник правдиво відтво­рює зв'язок людини з її суспільним та матеріальним оточенням. Характер Миколи Джері розкривається в тісному зв'язку з соці­альними умовами. В численних описах фабричного побуту, завод­ської й рибальської праці виявляються конкретні прояви різних форм залежності кріпака від поміщика або найманого робітника від хазяїна-фабриканта. Вже перші розділи повісті “Микола Джеря” містять справжню енциклопедію селянського побуту й праці за ча­сів панщини у селі Вербівка. Крім Миколи Джері, в повісті постають інші живі образи селян: батьки Джері, Нимидора, Любка, її чоловік. А сумна доля заробіт­чанина Петра Кавуна, який вмирає на чужині, є лише варіантом типової долі селянина-втікача. Симпатії І.Н-Л. завжди були на боці простого народу. Того­часні соціальні умови не сприяли розвиткові особи. Це був період про­будження людської свідомості, або, як писав В. Бєлінський, “олюднен­ня людини”. Психологія селянина, його інтелектуальний рівень не ви­ходили за коло конкретних, соціально обмежених вражень. Письменни­кові доводилося бути досить обережним у відтворенні певного соціаль­ного типу. Заслуга І.Н-Л. полягає в тому, що він одним з перших змалював типовий позитивний образ селянина — протестанта проти крі­посництва. Микола змальований з усіма сильними й слабкими сторонами своєї натури. Робить це автор шляхом проникнення у його душу через зовнішні ознаки, обставини життя. Внутрішній світ героя по­дається немов другим планом, як доповнення до того, що ми знаємо з подій. Проте все мобілізується для аналізу почуття Миколи, його пере­живань, настрою, думок. В останньому розділі повісті розповідається про повернення Мико­ли додому. Почувши страшну звістку про смерть Нимидори, “Микола тільки й примітив, що Вербівка закрутилась перед ним; була зелена, потім стала жовта, а потім ніби вкрилась туманом, а потім він уже й не бачив її за слізьми, неначе над селом схопилися хмари і залили дощем усе село”. У тому як герой побачив своє рідне село — весь його душевний стан. Тут, мабуть, ніякий психологічний аналіз не зміг би так повно розкрити всю глибину його трагізму, як цей малюнок. Як зазначає Н. Крутікова, “поширеним засобом психологічної ха­рактеристики в повістях І.Н-Л. є прийом паралелізму між явищами природи і душевним станом людини”.У кращих творах письменника сконцентрований сільський пейзаж уже є не лише окрасою твору, а й набу­ває певної психологічної функції в розкритті образу, підкреслює особ­ливості вдачі персонажа. Зокрема, досить яскраво постає душевний стан Нимидори, коли у її снах постає Микола на фоні мальовничої сільської природи. Нимидора бачить, як сонце зійшло серед неба, а “за річкою на горі пишний садок, де між зеленими яблунями поспіло дерево з золотими яблуками”, а на дереві “співали райські птиці в золотому пір'ї”. Близькі до наведених прикладів і сни смертельно хворого Кавуна, Миколиного побратима. Втративши віру в можливість повернутись у рідне село, він усе частіше бачить Вербівку, залишену сім'ю. У його видіннях переважає вогняна стихія: горить земля, палає і клекоче вода в ставку. “Перед ним, неначе з землі, одразу висовується високий, як стовп, камінь, весь червоний, як жар, а на тому камені стоїть Бжозовський. На Бжозовському палає одежа, палає волосся на голові; з його ллється потьоками кров по гарячому камені ”. Прикметним є те, що письменник намагається передати найбільш напружені моменти в житті персонажів, як, наприклад, Василини з повісті “Бурлачка”, че­рез зовнішній вияв дії, трагізм становища, напруженість ситуацій. Пси­хічний стан Василини письменник розкриває шляхом зіставлення, з одного боку, трагічної безпорадності героїні, а з другого,— напоєним радістю пейзажем. “А ранок розгорювався, як золото на сонці. Небо червоніло, як рожі в садку. Пташки щебетали. Надворі пахло холодком та польовим зіллям. І в небі, й на землі було розлите розкішне щастя пишного літнього ранку”. У повісті “Кайдашева сім`я” яскраво постають сцени з життя села Семигори. Автор майстерно розкриває психологію дійових, осіб у комічному діалозі між Карпом і Лавріном, у сце­нах сутичок, що відбуваються між свекрухою та Мотрею. Тут найпов­ніше проявляються риси індивідуалізму, дрібновласницької психології, що робили нестерпним життя селянства. Таким чином, творчість І.Н-Л. взагалі, а майстерність у відтворенні життя українського села, зокрема, були новим кроком у художньому відтворенні дійсності. Окрім того, характерною особливістю творчої індиві­дуальності І.Н-Л. є органіч­не поєднання тонкого ліризму і винятково дотепного гумору. Показовою з цього по­гляду є передусім повість “Кайдашева сім'я”. У ній м'які, пастельні описи мальовничої природи українського села, розповіді про найінтимніші, найніжніші почуття молодих героїв твору змінюються непривабливими картинами сва­рок, бійок, зображенням “ідіотизму” пат­ріархального селянського побуту.

58. І. Нечуй-Левицький: перші українські романи з життя інтелігенції («Хмари», «Над Чорним морем»)

Особливої актуальності набула нині потреба нового прочитання та ґрунтовного кваліфікованого аналізу художнього доробку письменників, якітворили в період 70-90-х років XIX століття. Це стосується творів на тему інтелігенції, які потребують переосмислення та докладного вивчення. Найбільшої уваги в дослідженнях було звернено на селянську тематику в творчості Івана Нечуя-Левицького, його визначні твори «Кайдашева сім'я», цикл «Баба Параска та баба Палажка», «Микола Джеря». Значно менше акцентувалася увага на творах з життя інтелігенції. Досі малодослідженими лишаються твори «Хмари», «Над Чорним морем» та інші.У ці роки український народ був роз'єднаний кордонами чужих його ментальності імперій, і це стримувало його духовний поступ, негативнопозначалося на мистецько-літературному процесі. Скасування кріпацтва в 1861 році, наступне проведення в Росії земської, судової, міської, військової і шкільної реформ призводять до кардинальних зрушень у громадській думці. Прогресивно настроєна інтелігенція стає основною силою народницького руху. Активізація громадського наукового і культурно-освітнього життя відбилася на творчості багатьох українських письменників.Але політика жорстоко переслідувала все українське, починаючи ще в 1863 році Валуєвським циркуляром, була знову ще в суворішій формі підтверджена Емським указом царя 1876 року та інструкцією 1881 року.Літературний процес 70-90-х років характеризується інтенсивним розвитком прози. Поряд з І.С. Нечуєм-Левицьким і Панасом Мирним в літературу вступає ряд активних письменників (Д. Маркович, М. Павлик, О. Маковей, Олена Пчілка, Н. Кобринська, О. Кониський, М. Старицький, Б. Грінченко,Д. Мордовець).Окреме місце в прозі 70-90-х років XIX століття, і особливо в прозі І. Нечуя-Левицького належить повістям з життя інтелігенції, які, хоч і мають інший об'єкт зображення, ніж це було в сільській повісті, відбивають загальні принципи характеротворення та сюжетоскладання: та ж паралельність історій кількох героїв, біографічний («житійний») сюжет, контрастність типів. Символічною є назва роману, бо хмари - то своєрідне уособлення національного гноблення та придушення української культури. У цій атмосфері моральної задухи формується характер головних героїв. Це ­ люди широких прогресивних поглядів, які, незважаючи на всі перепони, своєю просвітницькою діяльністю здіймають хвилі національної свідомості народу та розганяють «хмари», прагнучи до світла Трактування нової людини у Нечуя-Левицького своєрідне. Це трактування розкривається на образі Радюка і його однодумців – просвітяни, культурники, що обмежуються програмою “малих діл”, дбаючи про національні справи, не заглиблюючись у соціальні причини бідування народу. Ставлення письменника до героя суперечливе. Автор усвідомлює необхідність боротьби проти деспотизму і національних утисків, але побачив можливого борця лише в особі українофіла-народолюбця, методи якого не завжди ефективні. Невлаштованість селянського життя Радюк пояснює неосвідченістю, темнотою, згрубілим впливом тогочасної народної школи, засиллям шинків – це основне зло, на який єдиний засіб – просвіта, а звідси і програма героя – просвітянство. У «Хмарах» письменник показує кілька поколінь місцевої інтелігенції: Дашкович і Воздвиженський, Радюк і Кованько, Дунін - Левченко. Змалювання в романі рутини і міщанської обмеженості стар­шого покоління, поверховості і навіть легковажності молоді передає складність і без того несприятливої обстановки на Ук­раїні у 40-50-ті роки, коли важко було здійснювати навіть об­межену культурницьку програму.В образах Дашковйча і Воздвиженського простежується формування інтелігенції старшого покоління. Вони нібито про­тилежні, а насправді подібні, судячи з результативності їхньої громадської та виховної діяльності. Адже обмежений до при­мітивності, прямолінійний, грубий, відвертий реакціонер і рути­нер Воздвиженський навряд чи мав істотний і дійовий вплив на молодь, а Дашкович, захопившись давньою філософією і фак­тично відійшовши від потреб сучасного громадського життя, також не зміг згуртувати навколо себе передову слов'янську і зокрема українську молодь, яка протягом певного часу тягну­лася до нього як до обдарованого демократично настроєного професора. Картини екзамену і ,,п'ятниць“ у Дашковича, особ­ливо слов'янського вечора, є найпоказовішими щодо позиції письменника в зображенні старшого покоління. Відповідна ха­рактеристика дається і Київській академії того часу, яка ,,стоя­ла дуже низько і не давала нічого для мислі“. Ні академія, ні університет у 40-50-ті роки не створювали належної атмосфери в громадсько-культурному житті України.Молоде покоління в романі, представлене образами Радюка, Кирила Кованька та Дуніна-Левченка, теж не залишає надій і споді­вань: Кованці бракує міцних переконань, принциповості, він скоріше ділок, торгаш, а Дунін-Левченко, потомок заможного дідича, недостатньо ініціативний. Зображуючи Радюка у стосунках з представниками різних соціальни верств – з селянами, дрібним панством, старим українським дворянством, професурою, студентами – письменник досягає багатосторонності його розкриття.Автор роману показав також ідейне розмежування у середови­щі української інтелігенції, коли частина її ставала опорою буржуазно-поміщицького ладу (Воздвиженський, Кованько), хо­ча і не досяг належної глибини у його зображенні.Як правило, погляди головних героїв роману виявляються у дискусіях, у їхніх просторих самороздумах – практичної ж реалізації задумів, наприклад, Радюка у творі не показано. Більш того, ентузіастичний герой, злякавшись осуду місцевих панів, негайно відїжджає на Кавказ.І. Нечуй-Левицький звернувся також до змалювання представ­ників різних суспільних верств і прошарків українського сус­пільства. Більшість образів твору постають як індивідуалізовані характери  Антиподом освічених українців Дашкевича й Радюка в романі є не лише виходень із Тули, кар'єрист Воздвиженський, а й новий, "вітчизняний" ділок-буржуа, українець Кованько з його безпринципністю та жадобою збагачення. Так само Турман-де-Пурверсе — не тільки пихата салонна дама, а й виразниця шовіністичних уявлень столичних дворянсько-поміщицьких кіл.. Роман має історико-пізнавальну і художню цінність і становить певний етап у створенні великих епічних творів в українській прозі.  Новою версією образу просвітянина — діяча став Комашко з повісті "Над Чорним морем". Героя протиставлено тут не лише кар'єристові Фесенку, а й цілій групі "космополітів", або "драгоманівців" (під цією назвою виступають у повісті учасники народницького руху часів "ходіння в народ" і проповіді ідей утопічного соціалізму). Останні представлені досить різнорідними постатями — від афериста грека Целаброса, що лише маскується під людину передових поглядів, до справді переконаних молодих ентузіастів (Надія Мурашкова, Саня Навроцька). Проте й щирі представники народницької молоді виявляються розчарованими в своїй діяльності, їх чекає або трагічна загибель, або відмова від радикальних переконань заради поступової національно-культурницької справи, яка своєю чергою переслідується й гальмується в умовах тодішньої держави. Виявляючи погляди персонажів різних груп у досить гострих полемічних сутичках, Нечуй-Левицький надає слово не лише Комашкові, а й його ідейним супротивникам; так побудовано діалог героя й Сані Навроцької. Комашко твердить, що треба взяти в свої руки народну просвіту, "вкравши" її у "тигрів" (тобто реакційних правлячих кіл), а Саня резонно відповідає: "Поки сонце зійде, роса очі виїсть". Повість "Над Чорним морем" порівняно з "Хмарами" більш схематична. Проте у зв'язку з образом Комашка в ній зображено певні цікаві тенденції: по-перше, вияви толерантності героя до інших народів і націй ("Для нього, як для демократа, були дорогі інтереси як свого народу, так і інших слов'янських і неслов'янських народів"), по-друге, Комашко, що завжди пропонував лише "працювати і ждати", відчувши на собі репресії й переслідування тогочасною державою, стає рішучішим: "в його душу, добру зроду, запала злість, ненависність до порядків".