131. Будова і функції синтаксичного паралелізму і градації

Синтаксичний паралелізм - стилістична фігура, яка ґрунтується на однотипній синтаксичній побудові двох або більше суміжних мовних одиниць, переважно рядків поетичного тексту, що породжує відчуття їхньої симетрії. Н-д: Зашуміла дібровонька, листом зашуміла/ затужила дівчинонька, серцем затужила (Шашкевич). Найчастіше паралелізм, симетрія в синтаксичній побудові суміжних поетичних рядків супроводжується образним зіставленням виражених у них думок – так званим образно-психологічним паралелізмом: між життям природи і фрагментами людського життя. Паралелізм відомий з давніх-давен. Найбільше він уживаний у народній поезії. Значного поширення набуває у романтичній поезії на 211оч..19 ст., часто як стилізація фольклорних мотивів. Паралелізм може складати композиційну основу ліричного віршового твору.

Градація – це стилістична фігура. Утворена зіставленням певних мовних одиниць у послідовності поступового наростання чи спадання їхнього смислового або емоційного значення. Градація, в якій суміжне розташування мовних одиниць веде до наростання виявленої смислової ознаки, називається висхідною. Н-д: цвіти над нами веселково/як мир, як щастя, як любов (Рильський). Градація, в якій послідовність суміжно розташованих мовних одиниць веде до спадання виявленої смислової ознаки, називається спадною. Н-д: На майдані пил спадає/замовкає річ… Вечір. Ніч (Тичина).

132. Будова і функції антитези, оксиморону, парадоксу

Антитеза (грец. Άντίθεσιζ — проти­ставлення) — це стилістична фігура, яка утворюється зіставленням слів або словосполучень, протилежних за своїм змістом. Наприклад: «Думав, доля зустрінеться — спіткалося горе» (Т. Шевченко).  Антитеза часто зустрічається в прислів’ях та приказках, афоризмах: «Ситий голодного не розуміє», «Багатство дме, а бідність вдвоє гне». Антитеза використовується для опи­сів, характеристики предметів, часто іронічної або сатирич­ної. Наприклад:  Всякий, хто вище, то нижчого гне, — Дужий безсильного давить і жме, Бідний багатого певний слуга, Корчиться, гнеться пред ним, як дуга. (І. Котляревський)

Оксюморон, або оксиморон (грец.  Οξόμωρον — нісенітниця), — це стилістична фігура, що полягає у зведенні слів або словосполучень, значення яких взаємовиключає одне одного, створюючи ефект смислового парадоксу. На­приклад: «На нашій — не своїй землі» (Т. Шевченко); «довго тягтиметься мить» (Є. Плужник); «холодний окріп нарзану» (М. Лєрмонтов).  Оксюморон дуже виразний стилістичний прийом: ви­користовуючи мінімум мовленнєвих засобів, він характери­зує складність, внутрішню суперечність описуваного пред­мета або явища: Ні, я хочу крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Жити хочу! Геть думи сумні! (Леся Українка). Вживається О. й у розмовно-побутовому (ходячий труп, страшенно веселий), у публіцистичному (запеклі друзі; вперед, до світлого минулого і т.п.), навіть у науковому мовленні. 

Парадокс (грецьк. Paradoxon— несподіваний, дивовижний, той, що суперечить здоровому глуздові) — у логіці — міркування, - яке не належить до ряду істинних чи хибних. Трапляється П. у філософії, у математиці та в лінгвістиці (семантичний та синтаксичний П.), а також у художній літературі, де вживається як художній засіб, відіграючи відмінну за смисловим навантаженням функцію. Подеколи П. формулюється у вигляді афоризму, близького до Народного прислів’я («Тихіше їдеш — далі будеш»), каламбуру («Катерина та Дем’ян / посварились за бур’ян, /Катерина Дем’яну / не уступить бур’яну»). Має лаконічну, викінчену за думкою форму. Віртуозністю парадоксального мислення відзначалися Б. Паскаль, Ф. Ларошфуко, О. Уальд, А. Франс, Б.-І. Антонич та 212н.. Інколи П. вживається як складник мовлення літературних персонажів, окреслюючи їхні індивідуальні особливості (класичні образи баби Палажки та баби Параски, створені І. Нечуєм-Левицьким). Значно рідше П. спостерігаються як окремий твір («Парадокси» Ціцерона, «Чи сприяло відродження наук та мистецтв поліпшенню моралі?» Ж.-Ж. Руссо, «Парадокс про актора» Д. Дідро, «Розмова, звана Алфавіт, або Буквар світу» Григорія Сковороди та 212н..). Досить яскраві риси парадоксального світосприйняття притаманні і сучасним українським поетам — І. Драчу, Р. Бабовалу, Еммі Андієвській, М. Воробйову, В. Голобородьку, І. Калинцю, М Григоріву, С. Вишенському та 212н.. Часто, особливо у практиці авангардистів, принцип П. гіпертрофується, тому при втраті чуття естетичної міри може перетворитися на фарс.