73. Українська новелістика кінця 19-поч.20. Жанрові модифікації. Франко про психологізм молодої прози

Новела рубежа ХІХ – ХХ віків виявилася вкрай оперативним жанром української літератури, що зазнавав численних формо-змістових експериментів, стильових модифікацій, естетичних пошуків, наближаючись до кращих зразків світового модерного письменства.

Відомо, що стильові та естетичні контури вітчизняного новелістичного дискурсу формують перш за все твори М. Коцюбинського, В. Стефаника, М. Черемшини, М. Яцкова. Новели цих авторів презентують кращі зразки імпресіоністичного, експресіоністичного, символістського прозописьма, цілком нового (“модерного” в первісному значенні цього слова) для українського мистецтва слова.

Місце новели в системі жанрів літературі порубіжжя ХІХ – ХХ століть, її проблемно-тематичний діапазон чи не найяскравіше охарактеризував І.Денисюк. Так, дослідник зауважив: “Вона (новела. – М.Х.) вторгається в усі клітини складного суспільного організму, відгукується на епохальні політичні струси й катаклізми – революцію і війну, відбиває глибинні соціальні процеси села й міста.

У центрі уваги новелістів рубежа віків опинялись не тільки й не стільки соціальні чи політичні проблеми доби. Письменників цікавили насамперед зрушення в психіці індивіда, роздвоєність свідомості особистості кінця ХІХ ст., складний комплекс підсвідомих мотивів поведінки, феномен тілесної чуттєвості, еротики тощо.

Найвищого свого розвитку у цей час досягає укр.проза, явивши так звану «нову школу» письма. Українська проза цього періоду поступово відкидає описовість, акцентуючи на індивідуальному світі окремої особистості.

Письменники цього періоду повністю виконали мистецьке завдання, яке постало перед українською прозою ще з початку ХІХ ст., заповнивши прогалини у жанровій системі новими формами. Українські прозаїки активно послуговуються зразками як фабульної прози (оповідання, повість, роман), так і безфабульної, т. зв. фрагментарної (ескіз, етюд, образок, поезії у прозі, акварель, мініатюра). Роман втрачає позицію першості у жанровій системі, поступаючись зразкам малої прози, серед яких найбільшої популярності набуває новела. «Новела — найбільш універсальний і свобідний рід літератури, найвідповідніший нашому нервовому часу…» (І. Франко).

Новела у цей період надзвичайно урізноманітнюється, причому авторські жанрові визначення вказують на близькість літературного твору до музичних (ноктюрн, імпровізація, фантазія, арабеска) чи живописних (етюд, ескіз, фрагмент, образок, бризки пензля, малюнок, картина, акварель) жанрів.

Цей жанр приваблював багатьох українських прозаїків. Так, у ХІХ — на початку ХХ ст. більше 170 письменників зверталися до нього.

У новелістиці цього часу можна виділити кілька течій: покутська група (М. Черемшина, Г. Хоткевич), «симфонічна» словесність (М. Коцюбинський, С. Васильченко), «жіноча» проза (Христя Алчевська, Уляна Кравченко, Дніпрова Чайка (Людмила Василевська), Ольга Кобилянська, Леся Українка).

Іван Франко у статті «Старе і нове в сучаснійукраїнськійлітературі» дає свою концепцію«нового», досліджуючирисилітературикін. ХІХ - поч. ХХст.

«Нове» не в темах, а в способіосмислення і змалювання тих тем, тобто у способібачення і відчуття тих тем письменниками. І цейсамеспосібвизначаєцінністьмистецькихтворів.

І.Франко зачисляє М.Коцюбинського до першого ряду артистів, вважає його одним з найкращих новелістів, бо він є гармонійною натурою, яка здатна об’єктивно змалювати дійсність у погідних, ясних тонах. Франко порівнює Коцюбинського з Тургенєвим. Та це не заважає Франкові висунути критичне зауваження, що сей автор якось не поступає наперед, не зважується на ширший твір.

У малій прозі Коцюбинського («Цвіт яблуні», «Невідомий», «Intermezzo») з’являється оповідач нового типу, якого можна порівняти з ліричним героєм поезії , своїми роздумами, переживаннями ділиться з читачем оповідач, добре обізнаний з іншими галузями культури, музики, живопису. Йде безнастанна трансформація жанрів малої прози – взаємопроникнення і їх взаємонакладання, процвітає розмаїтість форм і барв.

І. Денисюк, аналізуючи загальні тенденції розвитку української малої прози зламу століть, зазначив, що «… відбувається дифузія літературних родів та жанрів – лірика затоплює прозу. Драма братається з новелою…» . Ц ж можна сказати і про творчість Василя Стефаника. Він уміє бути реалістом і ліриком.