82. Естетична програма поетів- неокласиків.

Різні мистецькі уподобання і зацікавлення викликали певне протистояння одне одному та необхідність визначитися і пристати до того чи іншого напряму, течії, продовжували велику кількість мистецьких спілок, своєрідних “громад”, які засвідчували й ідейно-естетичне розмежування. Одним з перших виник “Плуг” - спілка селянських письменників.

Неокласицизм — тенденція в розвитку літератури і мистецтва, яка проявлялася після занепаду класицизму як літ. напряму і знаходила вияв у використанні античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів, у проголошенні гасел “істинного мистецтва” й культу художньої форми, позбавленої суспільного змісту земних насолод.

Неокласицистичні тенденції знаходять вияв у сер.19ст. у збірках “Античні вірші” фран. поета Леонт де Ліля, в творах рос. поетів А. Майкова, М. Щербини.

У 20 -х роках на Радянській Україні існувала група неокласиків, учасники якої переважно відгороджувалися від сучасної революційної дійсності, наслідували мистецтво минулих епох, надавали основного значення формі творів.

Найбільш послідовними виразниками некласичних тенденцій були Зеров, Бургарут. Вони підхопили політично ворожий заклик Хвильового про орієнтацію на “Психологічну Європу”. Кращі з неокласиків, зокрема Більський і Филипович, невдовзі перейшли на позиції соціального реалізму.

83. Рання поезія п. Тичини (“Сонячні кларнети”, “Замість сонетів та октав”, “Плуг”, “Вітер з України”)

П. Тичина(1891 — 1967). Особливості індивідуального стилю письменника: звертання до “вічних тем”, висока культура віршування, потужне ліричне “я”- символ нової людини 20ст., поєднання різних стильових тенденцій (символізму, неоромантизму, експресіонізму).

Перша збірка “Сонячні кларнети” (1918) засвідчила психологічний стан людини, повної очікування радості. Тональність збірки наскрізь оптимістична. Це дитинство почутті, тож чуття панує над осмисленням буття (“Не Зевс, не пан..”). Ліричний герой пізнає світ через музику: “Біжать світи, дзвенять світи музичною рікою”. Отже, Всесвіт — це велетенська музична ріка, у якій зливаються голоси природи і людини.

Навіть для інтимного почуття Тичина знаходить музичне вираження.

Наступні збірки - “Замість сонетів і октав” (1920), “Плуг” (1920), “Вітер з України” (1924). внутрішній світ Тичини поступово еволюціонує від радісного, ідеалістичного сприйняття буття, яке було характерним для нього в революційний та пореволюційний час, до повного розчарування в жорстокому і кривавому світі.

Ця еволюція знайшла творче втілення в шляху митця від апофеозних, безпрецедентних за стилістикою і художнім значенням “Сонячних кларнетів” до тенденційної збірки “Вітер з України”, де вже виразно звучали прорадянські настрої й традиційні для пізнього Тичини мотиви боротьби з “буржуазним націоналізмом”.

Однак образ природи рідної землі для письменника залишається непорушним. Укр. природа постає у віршах Тичини мальовничою, сповненою ніжної і чуйної душі.

84. Лірика в. Сосюри.

В. Сосюра (1898-1965) письменник, поет, лірик, автор понад 80 збірок поезій, широких епічних віршованих полотен, роману “Третя рота”

Особливості творчої манери: загострення акцентів на силі почуття, тяжіння до драматичних сюжетів, звертання уваги до процесів життя, на його динаміку, рух, зміни, а не причини й наслідки.

Він співець почуття (на противагу поетам- неокласикам, що оспівували розум), який проголошує існування особистості, що навіть на складному історичному етапі сміливо заявляє про власне право жити, любити, страждати. Майже кожен вірш є частиною поетового життя, тож дуже часто герой його поезій - це ліричне “я”.

1914р — перші спроби пера рос. мовою, прийшов із романтичної поезії, а 1917 — революційні вірші (“Чи вже не пора”). 1918 — бере участь у повстаннях, козак Петлюрівської армії. 1919 — полон у денікінців, хворіє на тиф у лавах Червоної армії. Рання лірика — особистісна. 1920- починає писати укр. мовою. 1921 — 1 збірка “Поезії”, поема “Червона зима” (декадентська лірика), образ революції, піднесене “я”. 20-ті роки “Осінні зорі”, “Сьогодні”, “Коли зацвітуть акації”. Ліричний герой переповнений чуття, живе, кохає: “Коли потяг у даль загуркоче”, “Ластівки на сонці”. 1922 — збірка “Червона зима”, поеми “Навколо, В віках”. 1925 — літературна праця, кидає Хар. У-т. 1922-32 — член різних організацій (“Плуг, Гарт, ВАПЛІТЕ”). Збірки “Коли зацвітуть акації”, “Де шахти на горі”. Настрої відчаю у збірці “Серце”1931. 1934 — потрапив до психіатричної лікарні. 1937 — збірка”Люблю” поетичне врівноваження, звернення до фольклорних мотивів. 1940 — збірка “Крізь вітри і роки”, 1941 - “Любіть Україну”

85. Поезія Рильського 20-30 років 20 ст.

М. Рильський (1895-1964) 60 років працював на ниві літератури, писав праці з мовознавства, мистецтвознавства. Академік, голова спілки письменників України. Вчився в Києві у приватній школі Науменка. 1907 — опублікував перший вірш. 1910 — збірка “На білих островах” 1918 — студент медфакультету Київ. У-ту., через 2 роки навчання на історико- філологічному ф-ті, але війна змусила перервати освіту. Вчителює в початковій школі, викладає мову в Києві. Належить до неокласиків. 1931 перебуває під слідством в ув’язнені. Різні роки в творчості “Три цвітіння” - в 50 роках.

Ранній період творчості письменника — найплідніший етап його поетичного життя. “Троянди й виноград”, “Далекі небосхили”, “Голосіївська осінь” (50-60 р). - Збірки

“На білих остовах” 1910. - перша збірка — це вправне наслідування громадських мотивів народницької поезії, пошуки ідеалів, підлітковий мінор, уявне переселення на білі острови.

2 збірка “Під осінніми зорями”. Поеми “Царівна”, “На узліссі”. Рильський майстер лаконічного вірша: людяність, закоханість у життя (“Мені снилось”, “Вже червоні помідори”). Мотиви невдоволення собою, любов до природи (“Люби природу, не як символ ”)

10-20 р. 20ст. - 2 період у творчості “неокласичний” (Відданість традиції, морально — психологічні цінності, негативні думки про політизоване мистецтво). 1922 — збірка “Синя далечінь” (соціальні і воєнні проблеми), суперечливість (“Грістім од гримів”, “Несіть Богам дари”, “Нашу шлюбну постелю”). Другі настрої — тривога від історичних поворотів (“Ми одпливали”),почуття самотності і розгубленості (“Як тепло свічки вечір догора”)

1925-29 — розквіт творчості.

Збірки: “Крізь бурю і сніг” (1925), “13 весна” (1929), “Гомін і відгомін” (1929).

Еволюція мотивів і тем, почуття єдності з народом, ідеї спадкоємності культури, ліроепічні цикли “Гануся”, “Вікна говорять”. 1923 — поема “Чумаки” - полеміка про культурну спадщину.

86. Драматургія М. Куліша і театр Леся Курбаса.

Як драматург Микола Куліш послідовно йшов до створення драми модерну, яка за останні сто років отримала в різних країнах кілька назв — від драми експресіонізму до драми абсурду. Український мистецький авангард 1920-х — початку 1930-х рр. узагалі неможливо зрозуміти без п'єс М Куліша та вистав Л Курбаса Навіть перша п'єса драматурга часом торкається таких мистецьких явищ, які були невідомими не тільки в «оказьоненій» літературі, а й у європейській культурі з'явилися дещо пізніше. Наприклад, у «психологічно недостовірному» ранньому фіналі «97» з'являються деякі елементи, властиві драмі абсурду п'ятдесятих років.

«97», «Комуна в степах» і «Прощай, село!» — трилогія про українське село 1919—1930 pp. і водночас трагічний літопис загибелі українського села. Видавництво в 1934 р. вимагало зміни назви «Прощай, село!»: у цій назві цілком закономірно вбачали символ знищення органічної ланки нашого буття під час колективізації, хоча автор мав на думці зовсім інше. Постать середняка в п'єсі окреслювалася в елегійних тонах, які переходили в трагічні, а характер дискусії між куркулем (хазяїном) та «партійною лінією» набував рис притчі. Опозиційні персонажі не просто сперечаються, а й розповідають один одному такі собі романтичні «казочки». А притчі самі по собі завжди звернені в майбутнє, тому «казочки» Кулішевих куркулів сьогодні сприймаються дещо інакше, ніж за життя автора..

Соціалізм як «хвора мрія» стає провідною темою найвизначнішого Кулішевого твору — трагікомедії «Народний Малахій», але ця тема розкривається значно глибше, сягаючи філософських засад буття взагалі. Жанр п'єси сам автор визначив як «трагедійне», але з повним правом п'єсу можна вважати й антиутопією. Її незвичність для українського театру буде ще довго вражати глядачів. Це п'єса екзистенціального змісту, що поновлюється кожного разу, коли людство шляхом соціальних і економічних змін намагається вдосконалити природу людини. Більшу трагедію та більшу утопію важко вигадати. Заборона вистави цієї п'єси була першим значним кроком у політичному процесі знищення новітньої української драматургії та театру. Нічого вузько-політичного в п'єсі немає, саме тому вона сприймається злободенно й через багато років. «Народний Малахій» — це трагікомедія людської мрії, що несе на собі тавро тієї маленької особистості, яка її репродукує, це трагікомедія історичного максималізму, що здатен покласти людське життя на вівтар вистражданої ідеї. П'єса будується як історія хворої на шизофренію людини з типовими маніями та нелюдською наполегливістю в досягненні фанатичної мети. Для сучасної світової драматургії така побудова не є абсолютно новою, вона досить часто використовувалася в літературі авангарду, у драматургії абсурду. Весь світ постає як суцільна божевільня в сприйнятті хворої, за нормами «здорового глузду», людини.

«Мина Мазайло» є не лише феєрверком художніх типів, концептуальних зіткнень, світоглядних поєдинків, відточених сцен, дотепних діалогів, епатаж-них реплік, афористичних висловів, жартівливих умовиводів, трагікомедійних суджень, мовленнєво-фонетичної гри. «Мина Мазайло» — це й вишукана в структурно-композиційному відношенні п'єса, що характеризується наявністю численних знахідок, «секретів» у плані організації та динаміки комедійної дії. У творі драматург широко застосував прийом гри. Ідея розпочати гру виникає на початку п'єси — у другій сцені першої дії. Належить вона Рині й пов'язана з розстановкою сил у сім'ї Мазайлів: Мина Мазайло, батько, бажає змінити своє прізвище на російське, максималіст з романтичною душею Мокій, його син, навпаки — прихильник усього українського, Рина з матір'ю прагнуть вплинути на Мокія та підтримати Мину. М. Куліш показує, що, на перший погляд, усе продумано в Рининих розрахунках: національна зорієнтованість світогляду брата, чарівна зовнішність подруги, у якої «чудесні губи, прекрасний бюст», власне (Ринине) вміння впливати на людей. Вона змальована в комедії як стратег і тактик колізії з «нейтралізації» Мокія.

П'єса «Патетична соната» — продовження теми «Народного Малахія» та «Мини Мазайло». Ця тема — згубність, трагедійність ідейного фанатизму будь-якого гатунку. Немає у світі такої ідеї, що була б рівноцінною людському життю. Ідея, що змушує людей іти на ешафот — антигуманна, безвідносно до того, чи є то ешафот реальний, чи ешафот, де гине людська душа. Куліш цілком свідомо, послідовно й наполегливо йшов до трагедії. А цей жанр за радянських умов міг бути втіленим тільки у формах такого жанрового покруча, вигаданого на потребу тоталітаризму, як «оптимістична трагедія». Ані в «Народному Малахії», ані в «Патетичній сонаті» немає нічого оптимістичного. Гине людська душа, до того ж без надії на воскресіння, якого немає й не буде.

Художня сила п'єс Миколи Куліша полягає в тому, що вони пройняті відчуттям незборимого трагізму людського буття, усвідомленням глибинних дисгармоній духу, суспільства, світу. У центрі Кулішевої драматургії перебуває трагедія особистості на тлі соціальних зламів і протиріч.

Творчість М. Куліша — це не тільки драматургія характерів, сцен,, ідей, це також і драматургія мови. Він надавав неабиякого значення мовній відшліфованості, мовно-тропеїчним якостям своїх п'єс. Слово в його творах грало багатьма барвами й тональностями: інтонаціями народної говірки, гостротою сюжетних ходів, колоритністю народного гумору, напруженістю розумових пошуків, поетичною глибиною світоглядних висновків та узагальнень. Слово в Кулішевій драматургії — чи то стислі або гранично розгорнуті ремарки, чи то монологічні, діалогічні або полілогічиі репліки дійових осіб — характеризувалося влучністю, образністю, економністю, асоціативністю, інтелектуальністю. Особливо яскраво в п'єсах М. Куліша подано народну мову, якою дихає ледь не кожна з них. Поліфонія народного мислення, голосу робить твори Куліша панорамним літописом національного буття. Художній метод М. Куліша відрізнявся неоднорідністю й синтезованістю. У ньому знайшли відбиток якості реалізму, етнографічного побутовізму (насамперед у перших редакціях перших п'єс), національного вертепного дійства, драматургії абсурду, натуралізму, потоку свідомості, експресіонізму, символізму. Попри всі різноякісні складові його метод являв собою цілісність — органічну у своїй складності естетичну цілісність, у якій акумульовано досягнення поетик різних літературно-мистецьких напрямків і течій.

Драматург виступав проти, як він казав, «жорсткої», «невгамовної» критики, убачаючи в ній неабияку деконструктивну силу. Його турбував і недиференційований підхід до художніх явищ й подій. М. Куліш зазначав, що «навіть перші драматичні спроби зазнають такої... критики, таких ударів зазнають вони..., що ці перші паростки, як під ударом суховію, в'януть і прикипають знов до землі».

Куліш був митцем, який постійно прагнув новизни у творчості — нових художніх засобів, прийомів, рішень; несподіваних думок, образів, конфліктів; нової, до нього ще не відкритої якості драматургічного світобачення. Він шукав — і знаходив нові напрямки розвитку мистецтва, літератури, драматургії, що потім ураховувалися іншими письменниками, художниками наступних поколінь.

Ім'я режисера українського театру Леся Курбаса (1887-1942), народженого в Галичині.

Коли життя країни, що була на межі повної руїни, стало поволі налагоджуватися, театральні діячі також робили все можливе для відродження театру. Лесь Курбас був серед них найбільшою творчою силою.

Закінчивши філософський факультет Віденського університету (1907-1908) та Львівського (1908-1910), Курбас присвячує себе театрові. Протягом кількох років він набував акторського досвіду в різних провінціях міста. Тільки 1916 року він вступив до театру Садовського в Києві. Від цього моменту після створення експериментальної театральної студії починається його справжня мистецька кар'єра. Праця в цій студії придалася йому два роки пізніше під час організації "Молодого Театру". У цьому театрі Курбас ставив чудовий репертуар: "Цар Едіп" Софокла, "Горе брехунові" Франца Грільпарцера, "Кандіду" Бернарда Шоу, "Затоплений дзвін" Гергарта Гавптмана, "Тартюфа" Мольєра, "Господиню готелю" Карло Гольдоні, "Ревізора" та "Одруження" Гоголя, "Дядю Ваню" Чехова, "Макбета" Шекспіра і, ясна річ, низку творів українських авторів, як "Гайдамаки" за Шевченком, "Чорну Пантеру" Винниченка, "Украдене щастя" Франка...

Курбас надавав величезної ваги професійному формуванню акторів і режисерів. Для цього він виробив систему навчання акторів, основану на культурі мови й жеста, встановлюючи правила стилю, форми, точності експресії, ясності кожного руху тіла, потенційної важливості пауз серед речення, динаміки мотивованих ситуацією контрастів, обов'язкового вживання технічних прийомів. Курбас вимагав від кожного актора зусилля концентрації, щоб він заходився загальною ідеєю вистави, збагнув внутрішні чинники дії та глибокі переживання дійових осіб.

"Березіль" вже займав центральне місце в театральному житті України. Не лише його вистави приваблювали широку публіку. Театр спромігся з початку березня 1922 року з числа молодих співробітників створити під керуванням Курбаса першу "Експериментальну студію"

У 1925 році Курбас був в апогеї своєї слави. В ці роки "Березіль" став державним театром. Його новий статус вимагав від акторів найвищої професійної майстерності, а від його керівника – підбору високоякісного репертуару.

Репертуар "Березо поля" збагатився п'єсами Миколи Куліша (1892-1942) – "Комуна в степах" (1925), "Народний Малахій" (1928), "Мина Мазало" (1929), "97" (1930) і "Маклена Граса" (1933). Коли Курбас готував до постави ще одну п'єсу Куліша – "Патетичну сонату" в 1933 році, її заборонила політична цензура.

Курбас набув на Україні такої слави, що інші режисери, які зовсім не поділяли його ідей про театральне мистецтво, імітували його сценічні композиції, переписували музичний акомпанемент, повторюючи постановки, що мали великий успіх у Курбаса, як, наприклад, інсценізація "Гайдамаків" за Шевченком.

З 1926 року "Березіль" осів у Харкові, де Курбас продовжував свою виняткову режисерську працю.

Але, не зважаючи на свій мистецький престиж, "Березіль" і його керівник Курбас були політично приречені, бо їхнє мистецтво було непотрібне, а то й незрозуміле керівним верхам.

Політична компанія проти Курбаса наростала й скінчилася його вигнанням в кінці 1933 року з "Березоля", а згодом арештом й засланням до концентраційних таборів...