70. «Покутська трійця»: Василь Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина.

„Покутську трійця» - вони писали про життя галицького села, затурканість його селянина, класову ворожнечу між багатіями і біднотою, утиски влади, безчинства їх представників - ось ці далеко невичерпні питання, які хвилювали цих письменників. Незважаючи на всі внутрішні спільності цих письменників, кожен з них є оригінальним, самобутнім талантом. Василь Стефаник – безперечно, найдраматичніший з українських прозаїків початку ХХ століття, - володіє тільки йому притаманним даром писати “коротко сильно і страшно” (Максим Горький), а Марко Черемшина – у своїх гуцульських новелах виступає натхненним ліриком, Лесь Мартович – є неперевершеним гумористом-сатириком в літературі цього періоду, що виявляє надзвичайно глибокі життєві спостереження над різними прошарками й станами галицької суспільності, зокрема над селянством.  Спільне: 1. Всі троє вихідці з нижчих верств трудового люду. 2. Однодумці за поглядами, вони і в громадській і в літературній діяльності керувалися одними і тими ж принципами. 3. Виступали поборниками демократичних свобод, корінних соціальних перетворень. 4. Їх життя і творчість проходили переважно на Покутті – тій невеличкій частині Галичини, що розташована між Прутом і Черемошом, що одним кінцем упирається в Карпатські гори, а другим – у подільську рівнину. 5. Спорідненість тематики творів: в їх творчості протиставлені два світи: світ важкої праці й злиднів і світ паразитизму й розкоші; шану й співчуття віддають письменники першому, ганьбою і прокляттям таврують другий. 6. Використання у творах для передачі характеру людини діалектизмів, покутської говірки, що наближала мову творів письменників до народної. 7. Василь Стефаник, Лесь Мартович і Марко Черемшина розробляли жанр новели і дали класичні зразки його. 8. Пишучи про народ і для народу, письменники  використовували фольклорні багатства. 

На творчості кожного з письменників “покутської трійці” певною мірою позначилися різні обставини й середовища, в яких вони жити й працювали, талант кожного з них має свої характерні грані: 1. Надзвичайний лаконізм, драматично-трагічне напруження психологічних конфліктів – характерні особливості індивідуального стилю Василя Стефаника. 2. Василь Стефаник не дає докладних описів зовнішності, а обмежується вказівками на окремі характерні деталі. 3. Пісенні мотиви включені у новели Василя Стефаника, але ми їх швидше відчуваємо, ніж читаємо. 4. У творах Леся Мартовича – на відміну від Василя Стефаника і Марка Черемшини – охоплено значно ширшу західноукраїнську етнографічну територію: Покуття і Рава-Руський повіт. 5. Марко Черемшина, щедро зачерпнувши із гуцульського фольклору, став ніжним ліриком у прозі. 6. Лесь Мартович продовжував і розвивав традиції докладного оповідання, але щедро скупав його в народному дотепі(сміх крізь сльози). У його творах присутні і їдка іронія, і спопеляюча сатира, і сарказм. Лесь Мартович – сатирик-фотограф. 7. Василь Стефаник і Марко Черемшина пройшли складніший шлях самовизначення, зазнали деякого впливу імпресіоністичних течій (ранній період творчості), тоді як Лесь Мартович зразу виступив з реалістичними образками. 8. Василь Стефаник і Марко Черемшина вже першими новелами привернули до себе увагу широких кіл читачів і критики, Лесь Мартович  публічно почув доброзичливе слово заохочення лише через 10 років після виходу першого оповідання “Нечитальник”. 9. Спадщина Леся Мартовича дійшла до нас не в повному обсязі (чимало творів збереглося в уривках).  Перші літературні спроби Стефаника припадають на роки навчання в гімназії;  1897 в чернівецькій газеті «Праця» надруковано сім новел з життя покутського села («Виводили з села», «Лист», «Побожна», «У корчмі», «Стратився», «Синя книжечка», «Сама-саміська»), підписаних криптонімом "С". у 1899, теж у Чернівцях, з'явилася перша збірка прози Стефаника «Синя книжечка». Після появи "Синьої книжечки", як відзначала Леся Українка, Стефаник "став знаменитістю". Наступного року у Львові з'явилася друга збірка письменника «Камінний хрест»(1900), а на самому початку (1901) там же вийшла третя книжка — «Дорога». На перші роки 20 століття твори Стефаника були вже відомі в перекладах польською, німецькою, російською, італійською та іншими мовами. У творах цього періоду можна виділити такі основні теми: австроцісарська рекрутчина, і її трагічні наслідки, еміграція трударів за океан, породжувані крайнім зубожінням сімейні драми у селянських родинах на межі двох століть. Події Першої світової війни стали новим імпульсом до творчої діяльності: з 1916 він пише низку новел ("Діточа пригода", Вона — земля", "Марія", "Сини"), в яких відбито криваве лихоліття, порушено гострі проблеми національної долі українців. У 1919 р. в Києві виходить книга "Оповідання", у 1924 р. в Харкові з'являється найповніша збірка новел "Кленові листки", у 1926 р. виходить остання збірка «Земля», "Вибрані твори" (1927), "Твори" (1927"), "Вибрані оповідання" (1930). Із середини 20-х років письменник брав безпосередню участь в літературно-мистецьких журналах "Плужанин", "Життя й революція" та інших, друкуючи в них свої нові твори. Останні твори вже тяжко хворий письменник продиктував 1933 р., коли готувалася до видання його нова книга «Твори», куди ввійшла й решта його доробку, друкованого по журналах. Другий період творчості тривав з 1916 до 1933 (23 новели і кілька автобіографічних спогадів.) Нове за другого періоду творчості з'являється лише в тематиці, а також помітне повернення до лірично-автобіографічних образків, з яких він починав свою творчість. Найповнішим виданням доробку письменника є «Повне зібрання творів» у 3-х томах, 1949–1954.

Стефаник започаткував в українській літературі експресіонізм. Побут покутського села і його типи послужили Стефанику для художньої конкретизації показу людини в межовій ситуації, трагедію якої щоразу переживав сам автор як свою власну («І все, що я писав, мене боліло»). Звідси цілком новий в українській літературі жанр малої новели, вільний від народницької ідеалізації села, характеристичний зведенням до мінімуму описовості («образ без рамки», за словами самого Стефаника), крайнім лаконізмом розповіді, драматизм якої посилений перевагою діалогу і монологу над розповіддю, специфічно експресіоністичною образністю, прикметним гіперболізмом, застосуванням розгорнених катахрез тощо. Тим самим пояснюється й уживання покутського діалекту, який засобом «учуднення» передавав живі, як саме життя, образи трагічної дійсності, які неможливо було б відтворити літературною мовою.

Лесь Мартович — автор 27 оповідань.Свої новели з селянського життя Лесь Мартович писав покутською говіркою.Писати Лесь Мартович почав ще в гімназії. Перше оповідання «Не-читальник» було написане в 1889. У своїй творчості письменник відходить від народницьких канонів; він нерідко розвиває глибокі соціально-економічні корені класової нерівності на селі («Мужицька смерть»). Мартович змальовував односельчан, глибоко люблячи їх. Виразна риса його художньої манери - поєднання трагічного з комічним, гумор, який часом переходить у гостру сатиру. Особливо вдалися Мартовичу образи селян у повісті «Забобон», в якому поєднуються обидві тематичні лінії творчості письменника - селянська та інтелігентська. В цій повісті письменник осуджує світ зла й несправедливості, дає яскраві картини боротьби передових людей села проти соціального гніту, рабства і показує, що народ є єдиною позитивною силою, яка може і хоче змінити старий світ соціальної нерівності та експлуатації на новий, кращий. Центральні образи лихарів - піп  Матчук та шляхтич Краньцовський. Через образ сина Матчука Славка - письменник показав моральне і фізичне виродження попівської касти. Славка виховували в лінощах, ненависті до всякої праці, навчання. Він керується в житті забобоном. Ідеалом для нього є батькове сите і бездіяльне життя. Тільки він, ставши господарем чималого майна, ще грав би роль патріота, записався б разом з селянами до читальні, щоб мужики до світу наввипередки бігли до роботи на його землях. Така ж жалюгідна як родина  Матчуків є і родина шляхтича Краньцовського. На прикладі образу життя цих родин сатирик показав моральний розклад і паразитизм у середовищі поміщиків. Всім цим лихарям письменник протиставляє людей праці - сільську бідноту і наймитів. Це свідоміші селяни, які думають про зміну того суспільного ладу, в якому панують злодії і розбійники. Вони шукають шляхів боротьби за справедливий  світ. В образі агітатора Потурайчина письменник показав інтелігента, що вийшов з народу ( його батько був робітником), турбується про поліпшення долі трудящих, уміє організувати їх на спільну справу.

Марко Черемшина, навчаючись у Коломийській гімназії, зацікавився тогочасним життям у Галичині і на Буковині, передплачував майже всі тодішні часописи. На цей час припадають і його перші літературні спроби, які він підписує псевдонімами Василь Заренко, Марко Легіт. Згодом Марко Черемшина написав свій перший твір-драму «Несамовиті» і надіслав її на конкурс, оголошений львівським журналом «Зоря». Хоч драма була оцінена рецензентами позитивно, вона ні в друк, ні на сцену не потрапила, текст її загубився. Згодом він визначним майстром психологічних новел, характерною прикметою яких є глибокий драматизм. Перше оповідання «Керманич» надрукував 1896 у газеті «Буковина». Упродовж 1900–1901 років у львівському «Літературно-науковому віснику» і чернівецькій «Буковині» була надрукована низка оповідань, які склали першу книгу письменника — «Карби. Новели з гуцульського життя»: «Святий Николай у гарті», «Хіба даруймо воду», «Раз мати родила», «Зведениця», «Більмо» та інші (разом 15), — присвячені зображенню життя темного й зубожілого гуцульського селянства за Австрії. Після «Карбів» у творчості Черемшини залягла довготривала перерва, по якій з 1919 почали з'являтися його оповідання, присвячені руїні галицького села, спустошеного подіями першої світової війни: «Село вигибає», «Село потерпає», «Бодай їм путь пропала», «Перші стріли» тощо.Третій тематичний цикл становлять оповідання Черемшини, писані про життя селянства під гнітом польської влади: «Верховина», «Ласка», «Коляда», «На Купала на Івана» та ін. У Львові до другої світової війни окремими виданням після «Карбів» вийшла збірка оповідань Черемшини: «Вибрані твори» (1929), «Твори. Повне видання», т. І—III (1937), «Вибрані твори» (1938). Загалом, літературний доробок Черемшини становить близько 60 літературних творів.

71. Ранній український модернізм, його філософські та естетичні засади. Дискусія: М.Вороний – І.Франко. М. Вороний народився у 1871 році на Катеринославщині, дитинство пройшло під Харковом. Мамині пісні, «Кобзар» і все таке. Закінчив початкову школу, реальне вчилище у Харкові, а потім у Ростові. У Ростові читав багато новітньої рос літератури, зблизився з народниками і разом з драгоманівцем С. Ерастовим орг.  «Українську Громаду». Після арештів і трусів В виключили з 7-го класу училища з забороною вчитися. Драгоманівець Вороний рушив до Софії, де якраз викладав Драгоманов, але, приїхавши до Львова, дізнався, що Драгоманов помер. Виїжджає до Відня, вчиться там в університеті, відтак переводиться до Львова. Саме у Львові В. знайомиться і зближується із Франком. Співпрацює в його журналі «Житє і слово», допомагає Франкові у виданні журналів «Громадський голос», «Радикал», на деякий час стає актором і режисером театру «Руська Бесіда». Свої літературні погляди Вороний висловив на сторінках «Літературно-наукового вісника» у 1901 році, закликавши висилати для альманаху твори «хоч з маленькою ціхою оригінальності, з незалежною вільною ідеєю, з сучасним змістом, де було б хоч трошки філософії, де хоч клаптик яснів би того далекого блакитного неба, що манить нас своєю недосяжною красою. . .» Бажав дати укр. читачеві альманах, зміст якого можна було б поставити поряд з найкращими західноєвропейськими зразками. Це звернення С.Єфремов назвав «маніфестом українського модернізму». Явно віддавав перевагу естетичному звучанню, витонченій, досконалій формі, «штуці заради штуки», аніж соціальному, громадянському боку. Фактично він закликав до втечі від реального життя. Франко пише Вороному «Послання», у відповідь на яке Вороний пише вірш «Іванові Франкові», в якому ще раз стверджує: високе, справжнє мистецтво мусить єднатися з боротьбою за гармонійне щастя людини. Поет не може стояти осторонь жорстокої дійсності. Його душа шукає відради, забуття. Тільки рядки високої поезії, що народжуються за незалежними законами творчості, «тягар життя скидають і душу раєм надихають», тільки така поезія не може залишити читача байдужим. Він не був прихильником «чистого мистецтва», не закликав тікати від реальності у світ містики, не проповідував бездійності в мистецтві. Поет творить за законами краси. Поезія – «свободний», творчий дух, який живиться, наповнюється реальним життям, який нікому не закувати у кайдани. Вона не бездумна, не байдужа до волі народу. Гасло поета: «іти за віком і бути цільним чоловіком». Кожен модерніст починає з виголошення своїх намірів. Почуття і боротьба. Напрями: неоромантизм, імпресіонізм, символізм. М. Вороний мав весь набір модерністичних традицій Західної Європи. Модернізм – міська поезія. Читач до того в Україні готовий не був. Вороний стверджує, що хоче йти за віком. Хоче бути цільною людиною – себто тією, що має особисті почуття. Зразки – Верлен, Бодлер. Любовний вірш в українській літературі розвинений не був. Автори не звільнилися від соціального детермінізму. Спроба протиставити інтелектуальну, естетичну поезію народницькій. Народництво себе вичерпало, а формувалася поезія краси. Найслабкішим місцем модерністів була мова. Пропаганда гедонізму, що реалізується лише на рівні закликів. Відновлено забутий вже в Україні роман. Микола Вороний сформував тип артистичної поведінки. До “Молодої музи” входили Вороний, Лепкий, Рубчак і М. Ільницький. “Молодомузівці” вносили в українську літературу нові теми”. Українська література орієнтувалася на німецьку, а згодом на французьку літературу. Але розриву з народництвом не відбулося. О.Олесь і Вороний емігрували. Поразка модернізму на всіх фронтак. Франко – між народництвом і модернізмом. Вороний закликав до “європеїзму”, пошуку нових шляхів у поезії. Альманах “З-над хмар і з долин” покликаний хоч почасти наблизити українське літературне видання до новітніх течій у напрямі євр літератури. Модернізм Вороного був відносним і поміркованим. Йшлося про відмову од народницького шаблону, грубої тенденційності, подолання естетичної глухоти. Несправедливими були звинувачення в декадентстві, хворобливому індивідуалізмі, втечі у світ ілюзій, які переслідували В. від самого посатку. Насправді ж він, приділяючи велику увагу естетичному оновленню поезії та її тематичному “розкріпаченню”, аж ніяк не був позбавлений громадянськості і навіть публіцистичного темпераменту.

72. Літературні групи «Молода Муза» та «Українська хата».

У першому десятилітті нового століття, модерністські течії з’явилися в літературі Західної України, що перебувала тоді під впливом Австро-Угорщини. Вільно організована група молодих письменників “Молода Муза” з’явилася в 1906. Серед її членів були Володимир Бірчак, Степан Чернецький, Михайло Яцків, Петро Норманський, Остап Луцький, Василь Пачавський, Осип Туринський та Єлдір Твердхліб. Також пов’язаний з ними був поет Богдан Лепкий. У 1907 Остап Луцький опублікував статтю у “Ділі”, що сприймалася як маніфест “Молодої Музи”. Він розпочав з опису “нової хвилі” у західноєвропейському письменництві і мистецтві, що була під впливом творів Ніцше, Ібсена і Метерлінка. Цю “втрату всіх надій”, “переворот цінностей” і нові “містичні небокраї” можна було помітити і в українській літературі, зокрема у творах Ольги Кобилянської. Старші критики, такі як Єфремов, висміяли тих, хто писав по-іншому. Художній твір відповідно до “нової школи” не був ні опікуном, ні “пропагандою”, його єдина функція – внутрішня “духовна ” потреба митця, що не може бути зачинений у раціональні рамки. Замість “холодних аргументів”, виливають вогонь своїх власних сердець, бо поезія повинна, насамперед, бути поезією. Про нову тенденцію в літературі “дала нам Кобилянська, Стефаник, Леся Українка, Лепкий, Щурат і багато інших”, як результат, виникла і “Молода муза”, чиє завдання полягає в тому, щоб сприяти новій літературі через свої публікації. Порівнюючи російський і польський маніфест модерністів стаття Луцького була м’якою і стриманою. Вона просто констатувала про існуючу літературну ситуацію. Однак, менше як за місяць, також у “Ділі” вона була гнівно розкритикована Іваном Франком. На початку свого гнівного виступу, що без сумніву також посилювався гнівом у пародіях Луцького на його твори, Франко закликав читачів уважно розглянути поезію модерніста Василя Пачавського, якого звинуватив за “нітшеанство”. Вплив Ніцше був недовготривалим і “велика духовна криза” в Європі про яку Луцький писав, була неіснуючого Франко висміяв ідею, що література повинна показати нові почуття. Старші письменники заслуговують уваги, у той час як нові письменники не зуміли зачарувати читачів своєю “витонченістю” і “щирістю людських відносин”. “Модернізм – писав Франко, - ” неповинен стати частиною літературного процесу. Вкінці він виступив проти публікації “Молодої Музи”. В цілому його відношення до “Молодої Музи” було безкомпромісним. “Потрібно покласти кінець”, - писав він у листі до Грушевського, - “щодо деформації, дурості і претензії нашої “Молодої Музи””. Різкість критики Франка викликала небагато протесту. Його думка залишалася незаперечною і ніякої справжньої полеміки між народниками і модерністами в Україні не відбулося. Характерно, однак, що захисники традиції (Єфремов, Франко) виявили поверхневі оцінки модерної літератури. Через деякий час, починаючи з лютого 1906 “Молода Муза” видавала журнал “Світ”, редагований Вячеславом Будзиновським та журнал “Молодомузівець”. Після послаблення цензури в Росії, інший модерністський журнал “Українська хата”, був заснований у 1909 у Києві. Редакторами стали Павло Богацький і Микита Шаповал, чий літературний псевдонім був Сріблянський. Його провідними критиками і теоретиками були Микола Євшан, ряд творів якого було видано окремо. Після нітше і Раскіна, Євшан заявив про нову естетичну культуру, мета якої – нова і гармонійна людина, що не буде конфліктувати з іншими і з собою, і яка б могла незалежною і щасливою. В цілому український модернізм був помірним, чи, на жаль, нездатним висунути важливі нові теорії, експериментувати з новими стилями і структурами. «Українська Хата» — літературно-критичний і громадсько-публіцистичний місячник національного поступово-демократичного напряму, журнал молодої інтелігенції, виходив з березня 1909 р. до вересня 1914 р. у Києві за ред. П.Богацького і М.Шаповала. По петербурзькій «Вільній Україні» пробувала формулювати ідейні основи визвольного руху та нац. і соц. світогляду. Підносила ідеал українства, емансипованого від сторонніх впливів, спертого на себе, що зуміло б піднести свою індивідуальність. «Хатяни» виступали з критикою традицій українофільства з його поміркованим лібералізмом, поверховим демократизмом, угодовством та орієнтацією на чужі суспільні сили. В ділянці літератури обороняли й пропагували нові течії — модернізм та імпресіонізм як манеру творчості. Між «Українською хатою» і представниками поміркованих напрямів, переважно з газети «Рада», виникла гостра полеміка. С.Єфремов погляди «Української хати» кваліфікував як витвір рафінованого міщанства, декадентство і безпринципність. В журналі друковано ориґінальні твори (О.Олеся, Г.Чупринки, М.Вороного, Галини Журби, О.Кобилянської, В.Винниченка, С.Черкасенка та молодих тоді початківців: М.Рильського, П.Тичини, М.Семенка та ін.) і перекладні з західної літератури (Ш.Бодлера, К.Гамсуна, П.Альтенберґа, Є.Якобзена, Г.Манна та ін.) та літ. критику. Головним мірилом якости мист. твору вважалася вірність «чистій красі» або нац. ідеї (М.Вороний; М.Євшан «Під прапором мистецтва»). Прихильниками естетичної критики були Б.Лепкий, О.Грицай, М.Могилянський. Публіцистику репрезентував А.Товкачевський («Література і наші народники», «Компромітація ідей заступництва», «Чорносотенний націоналізм»), він же дав і розвідку про Г.Сковороду. Рецензії містили Ю.Будяк, М.Сріблянський (Шаповал) та ін. Подавано також україніку в чужій пресі і літературну хроніку. Поява «Української хати» була одним з цікавіших явищ в укр. літературному житті поч. 20 ст., вона змобілізувала молоді літературні таланти, розбудила мистецьку критику, зактивізувала духове життя України. Журнал заборонено з вибухом Першої світової війни.