55. Український театр корифеїв: історія виникнення, діяльність, творчість

Театр корифеїв — одна з найяскравіших сторінок українського театру. Фактично це перший професійний театр в Україні. Офіційно прийнято вважати, що театр засновано в 1882 році в Єлисаветграді (нині Кіровоград). У 1881 році український театр під керуванням Марко Кропивницького відокремився від російського і польського, а через рік був заснований «Театр корифеїв». Цікаво, що всі три театри не розділялися між собою, і актори зобов'язані були грати вистави на трьох мовах. У царській Росії діяв указ, згідно з яким вистави українською або польською мовами повинні були йти тільки після виступу акторів російською мовою. Але так як театр існував і до поділу, його історію часто ділять на два періоди: до 1881 року і після нього.  Серед акторів театру були вихідці з сім'ї Тобілевичів: Іван Карпенко-Карий (актор і драматург), Панас Саксаганський (актор), Микола Садовський (актор) і Марія Садовська-Барілотті (актриса і співачка). Завдяки Театру корифеїв друга половина XIX століття увійшла в українську історію як золотий вік українського театру. Театр корифеїв не носив суворої спрямованості — в репертуарі були і трагедія, і комедія. Однак національні сцени завжди показували головне: хоч народ і залишався жебрачим і пригнобленим, він, тим не менш, залишився нескореним і живим. Російський уряд безліч разів забороняв вистави, а найбільш серйозні твори цензори взагалі намагалися не пропускати на сцену. Комічні ж постановки пропускалися легко. На момент заснування театру його репертуар був невеликим — постановки за творами Івана Котляревського, Тараса Шевченка та Григорія Квітки-Основ'яненка «Наталка-Полтавка», «Москаль-чарівник», «Назар Стодоля», «Шельменко-денщик» і «Сватання на Гончарівці» . Надалі репертуар розширився за рахунок постановок драматургії Марко Кропивницького, Михайла Старицького та Івана Карпенка-Карого. Вони й режисерували свої власні роботи, і грали в них. Серед найвідоміших робіт театру — постановки «Запорожець за Дунаєм», «Катерина», «Галька», «Продана наречена» і відома «Енеїда» І. Котляревського. Своєрідним бунтом й незаперечною перемогою на сцені стала постановка «Ревізор» Миколи Гоголя українською мовою в 1907 році. Цікаво, що в 1885 році театр розділився на дві паралельні групи — щоб реалізувати свій творчий потенціал повною мірою, драматурги змушені були піти на такий крок.  Частина колективу залишилася з засновником руху, частина пішла зі Старицьким. Перерви в театральній діяльності практично не було — два театри стали давати концерти по містах Росії, маючи феноменальний успіх у публіки. У 1907 році театр під керуванням Миколи Садовського отримав власну сцену в Києві — одна з тих вольностей, якими Росія не часто балувала «малі народи». «Домом» для театру став орендований Троїцький народний дім (нині Театр оперети), де раніше виступала драматична трупа «Товариства грамотності». Саме за Садовського театр став по-справжньому народним. Вже не актори шукали глядача, а глядач — театр., Садовський знизив ціну на квитки до самого мінімуму — значно нижче, ніж у інших театрах «матері міст руських». будівля театру була воістину маленькою — всього 600 місць, що вдвічі менше, ніж у київській Опері, Творчу допомогу театрові надавав І.Франко. Свої роз­думи про завдання театру він виклав у низці статей — "Русь­кий театр у Галичині", "Наш театр" та ін. Нажаль, блищав театр не довго — всього сім років, до початку Першої світової війни. У ці фатальні дні влади Російської імперії заборонили всі українські театри, друковані видання та пункти торгівлі.