97.Улас Самчук «Волинь», «Марія»

Творчiсть Уласа Самчука заслуговує на велику увагу i високу оцiнку. Вiн талановитий прозаïк, який прожив довге i напружене життя, вимiрюване 82 роками, що збiглися з добою буремних iсторичних потрясiнь для украïнського народу. Автор монументальних творiв, повiстей, статей, спогадiв, романiв "Марiя", "Ост", роману-трилогiï "Волинь".Роман "Волинь" у 30-х роках висувався на здобуття Нобелiвськоï премiï, та автор не став лауреатом, бо "твори письменникiв погромленого i пригнобленого народу виявились неконкурентоздатними не за мiрою таланту, а через вiдсутнiсть перекладiв, вiдповiдноï реклами".

"Волинь" - твiр значною мiрою автобiографiчний. В основу його сюжету покладено факти життя автора та його родини. Ми знаходимо багато схожого в бiографiях

Самчука й головного героя роману Володька Довбенка. Перебуваючи на чужинi, прозаïк надзвичайно болiсно переживав розлуку з близькими йому людьми. Саме туга за рiдним краєм, батькiвським домом, батьками, сестрою стали головним поштовхом i бажанням повернутися подумки на Волинь, створити епiчний широко розгорнутий роман про людей, мiж яких вiн вирiс, яких знав i любив, без яких його iснування не мало сенсу.

Прагнучи створити широке епiчне полотно про життя волинського селянства першоï третини XX столiття, письменник змалював понад 450 персонажiв. Ми зустрiчаємося у романi iз селянами-хлiборобами рiзного достатку, помiщиками, священиками, панськими прикажчи ками, урядовцями, солдатами Першоï свiтовоï вiйни, революцiйними матросами. Вони - люди рiзного вiку, рiзних уподобань, рiзних полi-тичних поглядiв, вони - народ.

Трилогiя "Волинь" охоплює iсторiю украïнського роду Довбенкiв, якi мiцно, серцем приросли до наймальовничiшого куточка Украïни. Їм визначено долею жити у час великих соцiальних зрушень, боротися за збереження своєï сiм'ï, свого добробуту, корiння, любовi до землi. Матвiй та Володько Довбенки - носiï поглядiв селян на свiт, нового та старого. Матвiй не мислить себе без працi на землi, яка дає йому фiзичнi сили i духовну мiць, та Володько зачарований красою Волинi, загадковiстю ïï природи, хай важкою, але життєдiйною силою селянськоï працi, вбирає, як губка, подiï навколишнього життя i покидає рiдну домiвку, щоб здобути знання i ними бути корисним рiдному краю. Та i вся родина Довбенкiв, за влучним виразом В. Шевчука - "нiби команда корабля, що пливе в розбурханому морi життя". Самчук поселив родину Довбенкiв на хутiр, розповiдає про ïхнє родинне життя, в якому панує мир, спокiй, злагода. У кожного своя робота: батько корчує пнi за лiсом на вирубi, "щоб просо вродило, а пiсля пшениця"; мати пiшла до млина; старший син Василь корови пасе, менший Володько, хоч йому ще й семи рокiв немає, доглядає найменшого Хведота. Чiткий розподiл обов'язкiв, кожен знає своє мiсце. Та життя iде й iсторичнi буревiï вносять своï корективи у родинне життя. Батько Матвiй - надiйна людина, господар на своïй землi, витримав на своïх плечах усi злигоднi та лишається людиною з чистою совiстю, бо завжди керувався iстинними iдеалами добра.

Дiти пiдростають, Василь та Хведот цiкавляться, як i батько, господарством. А ось Володька, викупаного в красi волинськоï природи, "бiльше цiкавлять книжки та малюнки, та спiв, та музика, та школа, та мiста, та краï далекi, всiлякi розповiдi про страшне, про незбагнуте та про "Боже". Сидячи на березi рiчки, Дивлячись як несе вона своï води у безвiсть, багато рiзних питань у Володька народжуються. I саме в цей момент вiн уперше вiдчуває i плиннiсть часу, i безкiнечнiсть та красу свiту, замислюється над своєю життєвою дорогою. Не випадково, що джерело рiчки, якою так цiкавиться Володько, знаходиться в Дерманi, "звiдки три роки тому вибрався Матвiй", - це батькiвщина Уласа Самчука. Символiчно, що й погляд Володька спрямований на схiд - там сходить сонце, туди тече рiчка. Зi сходом ототожнюються у нього вимрiяна справжня Украïна, з Днiпром, з Сiччю, з козаками, з соняшниками... Та зась! Чомусь вимрiяний схiд у Самчукового Володька постiйно стикається iз в'язницями (адже так було i у життi самого автора). Сучасний його свiт, навпаки, потворний: терор, Соловки, голод...

Але минулого не повернеш, майбутнє ж пов'язане тiльки iз заходом, конкретнiше - з Європою. Автор на власнi очi бачив разючий контраст мiж Заходом i Украïною, яка внаслiдок своєï недоформованостi все ще лишалась на узбiччi свiтовій iсторiï i "всi, кому лиш заманеться, зобижають ïï". Тому Володько i вступає у боротьбу, бореться по-своєму, по-довбенкiвськи, як iстинний "продовжувач батькiвськоï справи, носiй його сутностi в нових iсторичних умовах" Володько не може змиритися з байдужiстю народу до своєï власноï долi, з вiдсутнiстю у народу почуття самоповаги. Як i сам автор, Володько вважає фатальною помилкою цiлого народу те, що украïнцi - це тiльки селянська нацiя. Нi! Заперечує автор. А тому Володько у романi з'являється ще i як людина, збагачена мудрiстю народiв усього свiту. I уже людей, своïх односельцiв, вiн сприймає не лише як темних знедолених мужикiв, а як нащадкiв того народу, перед вiйськом якого свого часу вiдчинялися брами європейських столиць, який давав європейським державам королiвськi династiï, який давав таких полiтикiв, про яких писали найкращi письменники свiту, будував такi замки i храми, красi й величi яких ще довго дивуватимуться люди.

1933 роки. Страшний час для нашоï держави. В Украïнi лютує штуч­но влаштований голод, який забрав мiльйони життiв невинних жертв сваволi та безчинства. Цi страшнi подiï, трагедiю украïнського народу правдиво i сильно показав Улас Самчук у романi "Марiя", присвятивши твiр "матерям, якi загину­ли голодною смертю на Украïнi в роки 1932-1933".

Описуючи життя головноï героïнi роману, письменник наголошує на вели­чезному потенцiалi ïï духовноï сили, на прагненнi жити i любити цiєï простоï жiнки-селянки. I якщо доля не посилала щастя, Марiя не боялася кинути ïй ви­клик. Марiя в давньоєврейськiй мовi означає "противитися" або "гiрка". Цим автор пiдкреслив типовiсть образу Марiï, що виступає уособленням i материн­ства, i самоï Украïни. Твiр закiнчується трагiчно: Марiя помирає вiд голоду, втративши родину, "...покинута, одинока". 1 ця смерть весняноï пори сприйма­ється як попередження i засторога для украïнцiв: щоб не втратити свою батькiв­щину, слiд зробити все можливе, аби не допустити повторення такого лиха.

Розповiдає Улас Самчук у романi про тотальне винищення селянства в 30-х роках,витравлення з нього почуття власника, господаря, годувальника. Автор правдиво показав насильницьку колективiзацiю, за якоï влада забирала у селян все: землю, знаряддя працi, зерно. Автор характеризує людей, якi були при вла­дi, показує, як керували у краïнi такi, як Максим. На родючих землях "...буяли катлатi бур'яни, гнило пiд дощем зiбране зерно, а люди голодували i втрачали вiру у можливiсть справедливого, людяного життя".

Улас Самчук написав правду про життя в умовах тоталiтарноï системи, i його розповiдь пройнята щирим спiвчуттям до людей, життя яких було понiвечено.

Трагiчний кiнець роману

- це наслiдок глибокого болю письменника за май­бутнє Украïни, бо вiн був певнений, що життя без майбутнього не має сенсу/

Авторовi вдалося торкнутися в романi таких проблем, як духовнiсть i вiрi в Бога, геноцид i репресiï, влада i штучний голодомор; показати трагiчнi сторiнки iсторiï Украïни, розповiсти про нещасливi долi украïнцiв.