107. Перекладацька діяльність Миколи Лукаша і Григорія Кочура.

Народився Микола Лукаш на Сумщині. Загалом знав 20 мов, з яких вільно перекладав. «У Радянському Союзі твори світових класиків, які дозволялося перекладати, перекладали мовами національних меншин не з оригіналу, а тільки з російської мови, — згадує мовознавець Олександр Пономарів. — Але Лукаш перекладав лише з першотвору… Окремої уваги заслуговує переклад „Декамерона“, зроблений Лукашем архаїчною українською мовою XVII–XIX століть. До всіх приказок і афоризмів Боккаччо він знайшов точні українські відповідники». Крім того Лукаш мав феноменальне лінгвістичне обдарування і дивовижну ерудицію в галузі зарубіжної літератури. Коли трапилося перекладати поезії Ф.-Г.Лорки, написані на галісійському діалекті, М. Л. успішно здійснив досі небачений експеримент — використав гуцульський діалект, етнічно споріднений за духом і характером. Це був перекладач-новатор. Він свідомо вводив у перекладений текст маловідомі і маловживані укр. слова, створював неологізми. Миколі Лукашу першому в Україні вдалося перекласти «Фауста». За його переклад українською мовою бралися Іван Франко, Михайло Старицький, Дмитро Загул, але подужати всю поему Гете ніхто не зміг — далі першої частини жоден із них не просунувся. Микола Лукаш працював над ним 18 років. Крім того, М. Лукаш переклав українською мовою твори таких відомих письменників: Ґете, «Мадам Боварі» Флобера, лірику Шіллера, «Декамерон» Бокаччо та багато іншого. Перекладацька концепція М. Лукаша невід’ємно пов’язана із соціокультурним контекстом, у якому відбувався переклад. Вона мала на меті забезпечити цілісність літ. полісистеми та повноцінне функціонування укр. мови, що знайшло своє відображення, передусім, у відборі творів для перекладу та конкретних перекладацьких рішеннях. М. Л. надавав перевагу творам тих жанрів, стилів, літературних напрямів, які були відсутні чи недостатньо розвинені в українській літературі. Зокрема, перекладач обирав теми, суголосні з тодішньою дійсністю, із виразними, актуальними політичними мотивами, висловлюючи таким чином свою громадянську позицію. З іншого боку, М. Л. приваблювали твори, багаті мовно-стилістично, переклад яких, відповідно, дозволяв би максимальне залучення лексико-стилістичних ресурсів української мови. Кінцевою метою Лукашевих перекладів було довести самодостатність української мови для перекладу творів різних жанрів і стилів та зберегти і збагатити рідну мову засобами перекладу. Мовне новаторство М. Л. виявилося в тому, що, мобілізуючи найширші пласти укр. лексики та фразеології, він продемонстрував потенційні можливості укр. мови, її високу дериваційну спроможність, органічну здатність до слово- та фразотворення, багатої синонімії. Активно реалізуючи дериваційні можливості української мови та опираючись на продуктивні моделі словотвору, М. Л. увів до обігу чимало утворень узуального й оказіонального характеру. Серед них є як авторські новотвори, так і активізовані давно забуті форми. Яскраво новаторським явищем у перекладах М. Л. стала синонімія як вузького, так і широкого контекстів. Перекладач поширив явище синонімії на різні рівні: фоностилістичний, словотворчий, лексичний, фразеологічний, рівень тексту.

Григорій Кочур народився на Чернігівщині. Кочур був неформальним лідером українського перекладацького цеху, належав до ключових фіґур національно-культурного відродження в Україні в 60-і. Його оселя в Ірпені була центром, де збиралася опозиційно налаштована творча інтелігенція. Усі ці роки Кочур багато і плідно працює, виховуючи нове покоління перекладачів. Його переклади охоплюють 26 століть, починаючи від Архілоха (давньогрецька поезія) і закінчуючи сучасними поетами, три континенти (Європа, Америка й Азія), близько 30-ти літератур. Він автор статей з теорії перекладів, кваліфікованих передмов до видань зарубіжних авторів, численних рецензій і спогадів. У 70-х Кочур став усе частіше потрапляти до списків тих, кого «розбирали» на різних зборах, попав до «чорних списків», зокрема, за те, що зустрічався з українськими літераторами з-за кордону. За другої хвилі репресій серед української інтелігенції в 1973 Кочур був виключений зі Спілки письмеників України (СПУ): попри тиск, не дав потрібних КДБ показів проти Є.Сверстюка. Був практично позбавлений можливости публікуватися.Тільки 1988 Кочур відновлений в СПУ. 1991 р. виданий том вибраних перекладів «Друге відлуння».Як твердить критик і теоретик перекладів М. Новикова, збірка перекладів Кочура — це «одночасно факт української культури, документ нашого часу і „багатоголосий монолог“ самого Кочура». Шанувальникам літератури ім’я Григорія Кочура відоме насамперед завдяки книзі «Третє відлуння» (видавництво «Рада», 2000 р.). У ній вміщено більш ніж 600 перекладів творів 175 поетів, представників понад 30 літератур світу. Часовий простір цієї своєрідної антології світової поезії — від античних часів і до сучасності. Колись Григорій Кочур написав: «Я маю зухвалість вважати себе не тільки перекладачем, а ще почасти й істориком та теоретиком перекладу». Це була не зухвалість, а свята істина. А слово «почасти» — то тільки прояв скромності вченого. Адже він досліджував історію перекладу світової літератури українською мовою, перекладу української літератури іншими мовами, вивчав відмінності між античним і нашим віршуванням, був досконалим знавцем поезії різних часів і народів.