41. Поезія Шеченка періоду «Трьох літ»

Період трьох літ - так називають проміжок часу між 1843-1847 роком в творчості Т Шевче́нка (відомий також як Кобзар, *9 березня 1814 — †10 березня 1861) — український поет, письменник, художник твори "трьох літ" – це звернення поета до сучасності під впливом поїздки на Україну у 1843 році, де він побачив реальний стан країни. Романтичне бачення зі спогадів дитинства та з книжок часів життя в Петербурзі змінилося реалістичним. Відбулося й певне розчарування у "першому поколінні" власних читачів з числа дворянської інтелігенції. Усе це знайшло вираження у поезії "Три літа". Головним художнім засобом зображення дійсності цього періоду стає їдка сатира, що поєднується з сарказмом та гротеском.Це був найплідніший для Ш. період тв..Написані (Єретик, Сліпий, Великий льох, Наймичка, Кавказ, І мертвим і живим, Холодний яр, Три літа, Заповіт)..Великий льох. У жовтні 1845 гостюючи в Миргороді у свого знайомого П. Шершавицького, чиновника канцелярії повітового маршалка, Шевченко закінчив містерію Великий льох. У ній роздуми поета про минуле та майбутнє свого народу, у якій поєднується реальне й вигадане. Образи містерії символічні. Поема має історіософський характер, тобто є спробою осмислення української минувшини, генетично пов’язана з поезіями "Розрита могила" і "Стоїть в селі Суботові". Символ великого льоху в Шевченка –це варіація і поглиблення символу могили (козацької могили, кургану).Могила- високе сакральне місце для роздумів про світ (Перебендя), для кобзарського співу про долю України. Але могила у Шевченка має вимір ще й глибини: у ній сховано той скарб, який згідно з народною міфологією відкривається лише посвяченому в таємницю, за кодом, якого шукають і не можуть знайти вороги, а вньому дух воскресіння України. Композиційно поему побудовано за принципом троїстості: три частини, в кожній 3 діючі особи. Троїстість пронизує словянський, у тому числі й укр. Фольклор: 3 шляхи, 3 гори, 3 царства тощо.1ша частина - 3 душі (1-перейшла дорогу гетьманові з відром води вповні, 2 не впустили в рай, бо цареві московському коня напоїла, а тим часом Батурин горів, 3 у Каневі, коли цариця Катерина пливла на кораблі Дніпром, усміхнулася і духу не стало). Три душі в поемі уособлюють трагічні ключові епізоди української історії, що призвели до поневолення України (Переяславська рада, знищення Батурина, діяльність Катерини ІІ).2га частина -3ворони, на відміну від 1, монологічної (сповідь 3х душ), 2га діалогічна. Три ворони уособлюють українського, російського та польського "демонів", злі начала, хваляться своїми злочинами проти власних народів. Останній злочин – зазіхання на історію України, її пам’ять. Три лірники – образ скаліченого народу (перероджені кобзарі).(один сліпий, 2кривий, 3 горбатий). Москалі нічого не знаходять у "малому льосі", окрім кістяків (ще одна "шпилька" романтичній концепції історії), Великого не знаходять узагалі. До великого льоху примикає вірш *Стоїть в селі Суботові* що є закінченням містерії. Це розвиток тієї самої теми але тут поет сам бере голос і прямим текстом дає свій присуд Б. Хмельницькому, ще раз говорячи про наслідки його нерозважливості, але й застерігає тих, хто сміється з україни: це ще не останній акт історичної драми, ще буде правда на землі. "Кавказ" - відгук на кавказькі війни Російської імперії і конкретно на загибель свого друга Якова де Бальмена. Шевченко засуджує всяке насильство імперії над націями і в жорстко-сатиричному стилі викриває імперський міф про "християнських просвітителів", що несуть на Кавказ диким народам освіту, мир, багатство, свободу. Об’єктом сатири є і влада, її лицемірство, і церква, що освячувала ці походи, ламаючи християнські заповіді. Поет піднімає питання відповідності церкви, релігії і віри. "Єретик" – двочленна поема. Вступ, присвячений П.Шафарикові, містить художнє бачення історії західних слов’ян, поневолених німцями, геополітичні роздуми Шевченка з приводу об’єднання слов’ян в "одно море" (слов’янське, спільне, а не російське). Власне поема присвячена Яну Гусу і його боротьбі проти лицемірства, насильства та безвір’я Ватикану і ченців. Поет звеличує борця за правду Гуса і його послідовників, зокрема Яна Жижку, знижено описує його противників. У радянські часи літературознавці, базуючись на антиклерикальності поеми, твердили про її антирелігійність. Насправді Ян Гус бореться за відновлення Божої справедливості на землі, проти лицемірного насильства під покровом віри.*І мертвим і живим* В посланії сконцентровано всі головні рахунки до соціальної й національної совісті земляків, які він кидав і ще кидатиме їм в обличчя.Воно фактично адресоване уявленій українській нації. З великим розпачем згадано у посланні гетьманів українських до початку ХVII — XVIII століть: І. Брюховецького, П. Тетерю, Ю. Хмельниченка. Ці недалекоглядні й слабкі політики звели нанівець силу й незалежність України, сварячись між собою, козацька старшина продала батьківщину туркам, польським панам, російським царям. Так і повелося серед нащадків отаких от гетьманів, вони гірше за іноземних загарбників катують свій народ, «розпинають» свою Україну.*Сон*Уже авторський підзаголовок поеми — комедія — визначає її жанрову особливість і підкреслює сатиричну спрямованість. Шевченко показує, що само існування царського самодержавства є комедією, і воно існує лише завдяки пасивності та "сну" народу. У пролозі Шевченко змальовує загальні принципи існування російського самодержавства. Він саркастично таврує найголовніші вади кріпосницького ладу. У поет засуджує загарбницьку політику імператора Миколи І та його попередників. Не знайшовши "раю" в Україні, Тарас Шевченко переносить нас аж у Сибір — далеку, кригою та снігом закуту землю, в якій "людей не чуть, не знать і сліду людської страшної ноги".в третій частині своєї поеми. Разом з оповідачем ми опиняємося в столиці російської держави Петербурзі. Тут зосереджувалася вся бюрократична машина царського самодержавства, що гнобила народи. Особливої уваги Тарас Григорович надав сатиричному змалюванню царя, цариці і придворного панства. На вершині піраміди грабіжництва і злочинів проти народу знаходиться всевладний цар. Його солдафонська тупість і самодурство виразно виявляються у сцені мордобою. Особливо люто катували Україну Петро І і Катерина II. Із гнівним сарказмом змальовує їх Шева)).

42. ТВОРЧІСТЬ Т.ШЕВЧЕНКА ЧАСІВ КАЗЕМАТУ І ЗАСЛАННЯ.

1847 рік. Шевченка заарештовано за участь у Кирило-мефодіївському братстві, а головним чином «за розповсюдження революційноїх поезії», яка спричиняла «волнения умов» . Наступного дня після арешту його відправили під конвоєм до Петербурга, де його було ув’язнено в казематі. Чекаючи близько двох місяців до вироку Шевченко продовжує писати, згодом об’єднавши поезії цього періоду у цикл «В казематі». Цим циклом починається третій період у творчості Шевченка. Цей цикл Шевченка відзначається тематичною розмаїтістю, жанровими і мовнопоетичним багатством: балади, елегії, особиста і громадянська лірика. В них поет втілив незламність своїх переконань, протест проти гноблення, велику любов до знедоленого народу, турботу за його майбутнє. Сум передає за допомогою пісенно-поетичних жанрів, їх мотивів і образності. У вірші «Ой одна, я одна» звучить мотив розлуки, який чітко передає настрої поета. «Чого ти ходиш на могилу…», «Ой три шляхи широкії», « «Не кидай матері» - казали» - відбивають водночас смуток, страждання уярмленого народу і настрої ув’язненого поета, борця за його волю, пристрасного шукача правди.Свою безмежну любов до України, турботу про її майбутнє Шевченко висловив у вірші «Мені однаково, чи буду…» Ця поезія позначена глибиною самоаналізу і широтою поглядів. Головний мотив її – самозречення в ім’я щастя і свободи батьківщини, відмова від особистого щастя на рідній землі. Рідкісною перлиною лірики є «Садок вишневий коло хати». Уява поета відтворює красу весняного надвечір’я на Україні, сповненого гармонії почуттів, спокійної радості буття людей, праці, їх родинного щастя. Такою постає Україна у мріях поета за мурами каземату. Реальність, справжнє життя українців, поет змальовує у наступному вірші «Рано-вранці новобранці». Дівчина від розлуки з милим, якого віддали в солдати, помирає; минуло багато років, повернувся калікою з солдатчини наречений, та застав лише пустку, біля якої «на милиці шкандибає». Ці промовисті пейзажні образи українського села часів кріпаччини були свідченням горя і страждань знедоленого народу.«Косар» - смерть втілене в цьому вірші в образі косаря, від коси якого стогне земля. Всевладний косар «кладе горами покоси, не мине і царя».«Не спалося, а ніч як море…» - розмова двох вартових, росіянина і українця, з однаковою долею.Весь цикл поезій «В казематі» - новий етап у творчості, яка пролилася ще більшою силою у поезії в засланні. Його відправляють в заслання в Ороській фортеці під найсуворіший нагляд з забороною писати й малювати.. Та не зважаючи на жахливі умови «існування» Шевченко терпить і не кориться. В короткі години, вільні від муштри, він покидав казарму, пильно приглядався до життя казахів і киргизів, знйомився з їх побутом і народною творчістю. Всупереч суворій забороні, Шевченко продовжував крадькома малювати і писати вірші, переховуючи їх у захалявній книжечці, які вдалося зберегти (їх було 4 :1847, 1848, 1849, 1850)Особливо активізує свою малярську і поетичну творчість в Аральській експедиції (1848-49)1850 року його знову арештовують, причиною арешту був донос одного з офіцерів про порушення царської заборониписати й малювати. Його відправляють до Новопетровського укріплення на безлюдний півострів Мангишлакю Наступних 7 років були найважчими в його житті. Поетичним вступом до «невільницької музи» Шевченка є вірш «Думи мої, думи мої…», яким відкривається перша захалявна книжечка поета. На засланні поет відточує свою полум’яну поезію.«А нумо знову віршувать» - ним відкривається друга захалявна книжечка. Хоч яка «лукавая доля» спіткала поета, та він не дорікає їй.«Неначе степом чумаки» - починає третю книжечку : «Та вже ж нехай хоч розіпнуть, а я без вірші не улежу. Уже два годи промережав, і третій в добрий час почну.»Цю ж думку поет повторює в поезії «Лічу в неволі дні і ночі», яки мрозкривається четверта захалявна книжечка : «Хоч доведеться розп’ястись, а я таки мережить буду Тихенько білії листи». Чимало поезій – хвилюючий поетичний щоденник тяжких переживнь. Значне місце в невольничій поезії посідають зразки автобіографічної лірики. Поет прагне потішити себе спогадами хоч про оремі промінчики свого, і без того не надто щасливого, дитинства.« І досі сниться…» - «Мені не весело було й на нашій славній Україні», - визнає поет, проте згадує рідкісні радісні моменти – «Мені тринадцятий минало». – відтворюючи окремі події з свого дитинства чи будь яких одій, Шевченко надавав їм яскравого антикріпосницького характеру – «Якби ви знали, паничі…» - подаючи жахливі картини пекла, неволі, роботи тяжкої. Шевченко створив тут гротескний «олюднений» образ «панського бога», який сміється на небесі з народу і радиться з панами, як править миром.« І виріс я на чужині…» - поет згадує, як йому довелося побувати в рідному селі, і яку біду він там побачив, яке жахливе рабство. Поету боляче, що «німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть». В уяві постає Україна «без сліду панського».У вірші «І золотої й дорогої» поет змальовує долю сироти в кріпосничому суспільстві, яка узагальнена в образі «малого хлопчика в селі2, що мов «одірвалось од гіллі, одно однісіньке під тином, сидить собі в одній ряднині», ніколи «воно не бачитиме волі», «даремне пролетять його найкращії літа». На засланні Шевченко створив і декілька ліро-епічних поем, як «Княжна», «Варнак», сатира «Царі» - розвінчує «святих царів» - можновладних тиранів різних часів, показує їх ницість, деспотизм, свавілля, розбещеність. Сатира спрямована і проти релігії, яка намагалась переконати, що влада арям дана від бога. Тому висновок, який випливає з сатиричної розповіді про «святих царів», стає закликом до знищення будь-якої монархічної влади: «Бодай кати їх постинали, отих царів, катів людських».Лише 2 серпня 1857 року Шевченка було звільнено, після смерті Миколи І ( після клоптаня Ф.П.Толстого, віце-президента академії мистецтв).

43. Розвиток байки в українській літературі 1 пол. 19 ст

Започаткувавши традицію літературного байкарства в українській літературі, Сковорода відкрив шлях до вдосконалення і розроблення цього жанру.. Байка спонукала письменника проявляти хист до утворення оригінальних етичних тлумачень стабільних фабул, вона була своєрідним джерелом для словесного експериментаторства автора і в цьому плані наближалася до сміхових каламбурів, в яких з незбагненною для раціоналізму логікою стикалися різнопорядкові явища і поняття, разом з тим ілюструючи один одного.Українських письменників, у творчості яких найбільш яскраво виявилося бурлескне світобачення, ця властивість байки задовольняла і приваблювала. Є. Гребінка, П. Гулак-Артемовський, П. Білецький-Носенко, О.Бодянський, С. Писаревський, О. Рудиковський, П.Кореницький визнають байку перспективним жанром і створюють зразки художньо досконалих творів. Є припущення, що Котляревський також писав байки, які, на жаль, не збереглися[i]. . Байки Боровиковського, за задумом самого автора, покликані пробуджувати свідомість читача, дидактика як така в них не існує. Мораль лише збуджує наступні узагальнення. Сміховий світ виявляється гротескним камерним прийомом. У цьому, як нам видається, сутність зрушень жанру байки, до яких вдається Боровиковський. Жоден з українських байкарів того часу не зумів досягти того рівня камерності гротеску, який спостерігаємо у Боровиковського. До цієї ж групи належать: «Злодій»

Онисько нехотя й не в пору Забравсь у Йванову комору Та пазуху пшінця й набрав. Іван його піймав. Та, щоб чуже пшенце назад повисипав, Ониська прив'язав, звиніть, ногами вгору..., «Хома», «Бик», «Любов», «Лад», «Два лембики й горшки», «Даремна журба», «Козакова журба», «Скупий» («Скупий не спав - робив...») та ін. На сторінках українських альманахів та журналів у цей час багато друкувалося байок західноєвропейських та російських письменників: Езопа, Лафонтена, Дмитрієва, Сумарокова та ін. Серед тих байкарів, які були представлені на сторінках української періодики, Сумароков виявився виразником ідеї гротескної байки. Популярність його творів в Україні зумовлена активним розвитком саме цього типу байки в українській літературі, хоча не всі байкарі пішли шляхом обмеження бурлеску у байці до камерного, але кожен з них по-своєму використовував матеріал народної сміхової культури, жоден не обійшовся без нього; письменники-просвітники дивилися на байку інакше, завдяки їм байка в українській літературі набула активного розвитку. «Розквіт байки пояснюється відповідністю її художньої структури принципові просвітницького реалізму - розділення логічної ідеї і логічної форми, дидактично-моралізаторська настанова, орієнтація на масового читача, живописність побутових деталей. Під пером просвітників байка ставала своєрідною мініатюрною комедією звичаїв, твором етологічним. Характерно, що й сам процес творення її в українській літературі часто йшов шляхом розгортання прислів?я чи приказки (як самостійної художньої форми існування повчання, «сили») в нову художню структуру. Саме так було створене оповідання-байка «Салдацький патрет» Квітки-Основ?яненка»У байці Білецького-Носенка «Громада мишей» також відбувається трансформація бурлескного світобачення завдяки існуванню двох планів зображення. З одного боку, світ мишей з його турботами й тривогами, з проблемою знешкодження Кота, з другого боку - світ людей, а саме - пасивність громади у вирішенні вагомих проблем життя. У першому випадку зображення комічно сприймаються через бурлескне наділення мишей людськими характеристиками, у другому випадку дія переноситься у сферу людських проблем, і смішить безтурботність і безвідповідальність людського колективу. Таким шляхом комічне переживає переродження в дидактичному плані. Разом з тим пригнічується первинне враження од комічної картинки, з?являється гумористичне сприйняття людського колективу, осміяння стверджується цілеспрямовано й логічно. Над усією цією складною будовою тяжіє пропаганда здорового глузду й раціоналізму. Українська байка початку ХІХ ст. увібрала всі ті літературні теми, які турбували письменників і побутували у той час: тема літературної праці («Тюхтій та Чванько» Гулака-Артемовського, «Моя байка», «Байка», «Нащо писать байки» Боровиковського), тема українського дворянства («Пшениця», «Школяр Денис» Гребінки, «Байка» Рудиковського, «Пан та собака» Гулака-Артемовського, «Поминки», «Рись да Кріт», «Гуси», «Два коти», «Чебрець да береза», «Лисиця да Машкара» Білецького-Носенка), тема крутійства («Ведмежий суд», «Рибалка» Гребінки, «Суд», «Голова» Боровиковського) та ін. Названі літературні теми були в той час традиційними. Звернення до актуальних тем забезпечувало байці життєву силу, адже вона повинна відображати сьогодення, сучасність, створювати рецепти самозбереження слабкого у світі, де панують сильні. Її рекомендації-повчання пов?язані з відповідним конкретним моментом дійсності, і тому байка підпорядкувала архаїчну сміхову поетику завданням реального часу, який переживався, що також визначало характер залученого сміхового матеріалу. У байці «Рибалка» письменник розгортає порушену ним тему у розглянутому раніше творі «Ведмежий суд». Байка спрямована проти царсько-поміщицької адміні­страції, викриває продажність і кругову поруку місце­вих органів влади.Маленька річка Оржиця, розбурхавшись у весняну повідь, зірвала рибалчин ятір і понесла з собою. Рибалка пішов із скаргою до старшої річки — Сули. Дивиться Рибалка на річку і очам своїм не вірить, бо по СуліПливуть хлівці, стіжки, діжки, усякий крам,І бідного його ниряє ятір!Рибалка зрозумів, що даремно він прийшов скаржи­тись на Сулу, бо малі річки поділилися награбованим з великою річкою.У дружньому іронічному запитанні «А що, земляче, пожививсь?» письменник висловив співчуття скривдже­ному Рибалці. Разом з тим тут висловлено безнадій­ність і безпорадність маленької людини перед таким неминучим злом кріпосницького ладу, як сваволя і ха­барництвоВ умовах поміщицького самодержавного ладу (зараз лад інший, а що змінилося?) без­правна людина не може знайти собі захисту від зло­вживань великих і малих чиновників. Чим більший пан і вища влада, тим більше вони несправедливі і зажер­ливі,— до такого висновку неминуче приходить читач.Ідею байки сам Гребінка висловив у прикінцевій ча­стині твору — у висновку:Еге, Охріменко дурний:Пішов прохать у повітовий,Що обідрав його наш писар волосний...