94. Співець степової Еллади. Маланюк

Для поета, який народився і виріс серед безмежжя херсонських степів, образ рідної Вітчизни постає як символ степової Еллади. Змальовуючи його, Є. Маланюк висловлює широку гаму почуттів: від захвату й болю за втраченим раєм рідної домівки, рідної землі («О моя степова Елладо, ти й тепер антично-ясна... А мені ти — фата-моргана на пісках емігрантських Сахар...») до обурення («Куди ж поділа, степова Елладо, варязьку сталь і візантійську мідь?») і навіть гіркої зневіри («...Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу, проклятий край, Елладо степова?!»). У цих рядках — синівські почуття справжнього патріота, який вболіває за Вітчизну, за шлях її розвитку, за народ. На думку поета, ставлення до Батьківщини кожного має виражатися в найприродніших стосунках:...не треба заплутано метикувати В залежності від нагод і годин,Тільки знати:Вона— Мати, Ти — син. Є. Маланюк віддає перевагу слову «Еллада», а не «Україна». Це пояснюється його поглядами на процеси розбудови держави, її роль і місце в цивілізованому світі. Поет вважає, що Україна географічно й політично знаходиться на перехресті доріг із «варяг у греки», а її історія сягає скіфських часів. І коли він називає Україну Елладою, то має на увазі «соняшну» Елладу, в якій торжествують сили цвітіння, тобто панують гармонія, краса, порядок, добро. Проте лагідному, умиротвореному образу Вітчизни протистоїть інший — образ державницького Риму. І, як слушно зазначає Д. Павличко, «поетове серце тягнулось до України-Еллади, але його розум був на боці України-Риму», тобто сильної і міцної держави: «І виросте залізним дубом Рим з міцного лона скитської Еллади». Є. Маланюк вірить у свій народ, його творчі сили, здатність збудувати омріяну віками незалежну державу Водночас він бачить його негативні риси: байдужість, пасивність, вічні нарікання на нещасливу долю, риси малороса, «тюхтія-хохла», виплекані роками довгої неволі. Так почуття любові змінюється почуттям ненависті, віра в державницьку ідею («Та вдарить день і загуде Дніпро й хрестом своїм ми ідола розколем») — передчуттям апокаліпсису («Літаки закрутяться, мов листя, башти захитаються й падуть. Десь зі сходу, з-поза передмістя білим сонцем стане Страшний Суд»). На протиставленнях поет створює й образ України: вона — кохана й розпусниця, свята й відьма. За допомогою таких різних характеристик яскравіше окреслюється образ, він набуває великої експресивної сили. Недаремно Д. Донцов називав Є. Маланюка «трагічним оптимістом». Справді, поет і вболіває за рідну землю, за зневажений неволею народ, і вірить у його силу, міцність духу, розум, так необхідні для побудови незалежної держави:...вороги не згинуть, як роса, Раби не можуть взріти сонця волі, Хай зникне ж скитсько-еллінська краса На припонтійськім тучнім суходолі. Щоб власний Рим кордоном вперізав І поруч Лаври — станув Капітолій. Вся творчість Маланюка спрямована на батьківщину. Був безпосереднім учасником трагічних спроб реставрування національної держави. Саме тоді він усвідомив комплекси укр..нації як проблеми, на вирішення яких спрямував свою творчість.

Маланюк – перша скрипка тогочасної літератури. Його стиль – гостра сатира. Має войовничий характер. Його перший період творчості наближений до апокаліптичних візій, які мають очистити Україну. Припадає на період міжвоєння. Другий період – після 2 світової війни. Він вибудував певну ієрархію, на чолі якої Бог, а поет – ланка між Богом і землею. Для Маланюка слово – функціональне в найвищому розумінні, бо зв»язане з формотворчим духом нації. Його думака: Україні бракує українців, натомість є багато хохлів і малоросів.

Центральна тема – втрата державності України після поразки УНР. Причини він вбачає у переродженні психології нації, втраті тих рис, які вона виявила в Київ. Русі та в період козацтва. З часом поезія Маланюка стає лагіднішою, звучить то як сповідь, то як молитва, то як роздум. Поет вірить у свій народ, любить його, але не закриває очей і на негативні риси: байдужість, пасивність, нарікання, комплекси малороса. Мета поезії – дати сили сліпим.

Збірки: «Стилет і стилос», «Земля й залізо», «Перстень полікрата», «Земна мадонна».