109. Роман-епопея Вільде «Сестри Річинські» - мистецтво індивідуалізації жіночих персонажів

РОМАН-ЕПОПЕЯ — епіч. жанр, який структурує в собі ознаки роману та епопеї і містить настанову на всеохоплююче осмислення життя в його іст. розвиткові. «Сестри Річинські» — видатний роман Ірини Вільде у двох томах, вийшов друком: 1-й том у 1955-1956 (окремим виданням 1958), 2-й том — у 1964 році. «Сестри Річинські» — найбільше творче досягнення Ірини Вільде попри те, що письменниця була змушена шукати компроміс із соціалістичною дійсністю. Парадокс полягає у тому, що в умовах радянської цензури письменниці вдалося згадати в ньому і про Голодомор, і про репресії та переслідування 30-х років. У ньому виведено позитивний образ українського націоналіста Маркіяна Івашківа – мабуть, саме це і відсунуло твір з видавничих планів після того, як комуністична пропаганда оговталася. Щоб «врівноважити» політичний спектр, а точніше, щоб була можливість видати твір, письменниця ввела до сюжету позитивного комуніста Бронка Завадки. Тривалий час їх не видавали для масового читача, і з’явилися вони лише згодом невеликим накладом та зі значними скороченнями. Події відбуваються у місті на річці Прут, за назвою Наше вгадується Коломия. У центрі твору — розповідь про родину греко-католицького священика Аркадія Річинського, типового пристосуванця. Після несподіваної смерті батька, що призвела до матеріальної кризи, кожна із п’яти дочок намагається влаштувати свою долю, керуючись особистими уявленнями про моральність і щастя. Відтепер життя осиротілих дочок панотця Річинського Катерини, Зоні, Ольги, Нелі і Слави цілком залежить від обставин. Старосвітська ідилія руйнується під впливом втручання зовнішніх чинників. Польський шовінізм, комуністичне підпілля, український націонал-соціалізм, єврейська буржуазія агресивно втручаються у містечкове середовище з його провінційністю і пристосуванством. Десь існують романтизм просвітянської інтелігенції, іделізм борців за національну свободу, але вони занадто слабі. Складна суспільно-політична ситуація в Галичині часів міжвоєнної Польщі скоро приведе до небачених за своїм трагізмом наслідків. Проте які б історичні зміни не відбувалися навкруги, жінка все одно залишається жінкою і прагне кохання, родинного щастя, дітей. Роман «Сестри Річинські» не є суто романом про «людське серце» чи про долю п’ятьох молодих дівчат. Ірині Вільде вдалося згадати у творі і про Голодомор, репресії, а також зобразити позитивний образ українського націоналіста. Звісно, є у творі й данина Україні радянській, її комуністичній частині у міжвоєнному Львові. Водночас ідеологічного тексту «для звітності», як вимагала радянська влада, Ірина Вільде не створила. Акцент на жіночих образах аж ніяк не означає непрописаності чоловічих. Щобільше, кожну зі сестер, як і інші жіночі персонажі роману, пізнаємо зокрема й через їхні взаємини з чоловіками, а відповідно бачимо й різні типи чоловіків. І жінки, й чоловіки тут далекі від стандартного й класичного для соцреалізму поділу на цілковито хороших і цілковито поганих.

110. Літературно-мистецьке об*єднання мур. Концепції «Великої літератури» Самчука. «національно-органічного стилю» Шереха та дискусії навколо них

МУР - Мистецький український рух - Восени 1945 р. на західнонімецьких землях сформувався МУР, до складу якого ввійшли вчорашні «пражани» (У. Самчук, Є. Маланюк, Юрій Клен, О. Лятуринська), поети Західної України (Б. Кравців, С Гординський, Ю. Косач та ін.), наддніпрянці, котрі здебільшого перебували у таборах «насильно переміщених осіб» (скорочено ді-пі): мово- та літературознавець Ю. Шерех (Шевельов), літературознавець, прозаїк В. Петров(Домонтович), літературознавець І. Кошелівець, І. Багряний, Л. Полтава, В. Барка, Т. Осьмачка, І. Костецький та багато інших. Невдовзі з'явився однойменний альманах, який переріс у збірники літературно-мистецького спрямування, друкувалася серія «Мала бібліотека МУРу», газети, журнали, календарі тощо. Втім, не тільки бурхлива видавнича діяльність була притаманна представникам МУРу. Талановита українська інтелігенція, зокрема письменники в еміграції, мали проблему, яку вони намагалися розв'язати: вважалося, що українська література, всупереч несприятливим історичним умовам, хоч би де вона писалася, має спільне ідеологічне коріння. Отож, розвиток її індивідуальних та групових відгалужень можливий за спільної співпраці. Тому, здавалося, можна було об'єднати розрізнені струмені української літератури. Одначе така спроба виявилася невідповідною конкретно-історичній ситуації. Де з'ясувалося вже на першому з'їзді МУРу, де У. Самчук порушив питання про «велику літературу», зосереджену на служінні національній ідеї. Відтак спалахнула дискусія. З одного боку опинилися прихильники народницької традиції в літературі — «неопросвітяни» (І. Багряний, Ю. Косач та ін.), а з іншого — «європеїсти» (Юрій Клен, В. Державин, М. Орест, В. Шаян та ін.), які, враховуючи досвід М. Хвильового, М. Зерова та ін., орієнтували українське письменство на європейське, звинувачували керівництво МУРу в застарілому «плужанстві», тобто ідейній самообмеженості літературних угруповань 20-х pp., а невдовзі створили незалежне літературне об'єднання «Світання». Водночас вони протестували і проти деяких проявів «донцовізму», зокрема нетерпимості до відмінної думки, бо «шлях до майбутнього лежить через уміння мислити й розуміти, а не через сліпу віру і завжди обмежений фанатизм». Частина українського письменства, засвоївши уроки минулого, пропонувала вихід літератури на широкий простір творчості, але, на жаль, не знайшла належної підтримки. Це призвело до розколу МУРу, що проіснував чотири роки. Одначе за такий короткий відтинок часу все ж таки здійснилися спроби, хай не зовсім вдалі, об'єднати розпорошені сили українського письменства, усунути хибні, гальмівні концепції «нео-просвітництва», які обмежували літературний процес, відмовитися від ілюзорних теорій «національного реалізму».

Концепція "великої літератури" У.Самчука - В своїй основі національна література повинна була орієнтуватися на класиків-взірців: Гете, Шекспір, Ібсена, які були яскравими представниками своїх народів. "Велика література", на думку У.Самчука, є виключно класичною спадщиною, яка в Україні представлена Т.Шевченком, І.Франком та Лесею Українкою. Самчук також вважає, що література повинна носити дещо канонізований характер. В опозицію У.Самчуку стає І.Багряний, який проголошує орієнтацію на Гете, Шекспіра, тобто Європу, нездоровим явищем. Своє ігнорування європейської традиції він пояснює тим, що це поширювач "хворої культури", оскільки за основу бере народницьку ідеологію. Своєрідну опозицію до У.Самчука зайняли Ю.Шерех, В.Барка, розвинувши теорією "Національно-органічного стилю", яка базується на ігноруванні Європи та відстоюванні народницько-просвітницьких принципів.