138. Силабо-тоніка як система віршування

Силабо-тонічне віршування (грецьк. syllаbe — склад і tonos — наголос) — система віршування, в основу якої покладено принцип вирівнювання наголошених та ненаголошених складів, їх чергування, кількість та місце розташування ритмічних акцентів у віршовому рядку. В українській поезії С.-т.в. з'явилося у XIX ст., прийшовши з російської поезії, витіснивши силабічну систему та співіснуючи з національним коломийковим розміром, широко використовуваним Т.Шевченком. Рядки силабо-тонічних віршів мають внутрішню міру або розмір, який прийнято визначати за допомогою запозиченого в античному віршуванні поняття стопи. Стопа – це сполучення наголошених з певною кількістю ненаголошених складів, яке повторюється у рядку. С.-Т. віршування складається з двоскладової (хорей — з наголосом на першому складі; ямб — на другому складі) та трискладової стоп (дактиль — з наголосом на першому складі, амфібрахій — на другому, анапест — на третьому складі); відповідно так називаються і віршові розміри. Характерна риса силабо-тонічного вірша — ритмоінтонаційна інерція завдяки схемі розподілу наголошених та ненаголошених складів, що дає можливість відповідно систематизувати ритмічний рух поетичного мовлення. За аналогією в античному віршуванні також є пирріхій, спондей, бакхій, антибакхій і т.д.. Визначаючи розмір вірша необхідно вказати не тільки на стопу, а й на те, скільки стоп у рядку (п’ятистопний ямб, хорей, дактиль та ін..) Силабо-тонічні вірші здебільшого мають однакову кількість стоп у рядках, але трапляються вірші, написані різностопним ямбом. Визначаючи розмір вірша потрібно розглядати не один рядок, а кілька.

140. Тонічна система віршування. Тонічна система віршування (грецьк. tonos — наголос) — система віршування, яка ґрунтується на сумірності наголосів у віршорядках (ізотонізмі), а також на їх варіативній рівномірності — впорядкованій і невпорядкованій. Кількість наголосів визначає розмір віршорядка: він може бути 2-, 3- і т.д.-наголошеним. Найчастіше спостерігається 3- та 4-наголошені рядки. Ненаголошені та напівнаголошені слова виконують лише допоміжну й варіативну роль у витворенні тонічного розміру. А в пісенній, фольклорній тонші додаються ще й суто музичні наголоси. Незважаючи на закоріненість української літературної тоніки у власний питомий грунт, теоретичне її осмислення ще недостатнє. Російський учений М.Гаспаров називає 4 щаблі переходу від силабо-тонічного до суто тонічного віршування: 1) силабо-тонічний віршорядок — обсяг міжіктових інтервалів постійний (у ямбі та хореї — 1 склад, у трискладових розмірах — 2 склади); 2) дольник (див.: Паузник) — обсяг міжіктових інтервалів коливається в діапазоні двох варіантів (1-2 склади); 3) тактовик — обсяг міжіктових інтервалів коливається в межах трьох варіантів (1-2-3 склади); 4) акцентовик — обсяг міжіктових інтервалів коливається необмежено і на слух не сприймається. Суто тонічне віршування починається "за порогом тактовика" і вимірюється вже "не кількістю стоп (і, відповідно, кількістю сильних місць, іктів), а кількістю слів (і, відповідно, наголосів…»)Цей досить зручний для арифметичних обрахунків підхід водночас ігнорує індивідуальні особливості творів, надто ж тих, що їх "надиктувала" авторам певна мелодія, а також тих, де, залежно від манери декламування, емфатичні наголоси, подібно до мелодійних акцентів у пісенній тоніці, переважують словесні. Прихильники музичної, та декламаційної концепцій тонічного віршування шукали інших критеріїв його ідентифікації — графічних (В.Маяковський), тактометричних (А.Квятковський), пісенних. Дослідники ритміки фольклорної пісні найдрібнішою одиницею тонічного віршування називають "півстих" (О.Потебня, Ц.Нейман, П.Бажанський), або "музикальну стопу" (І.Франко, О.Востоков). Перший термін більш акцентує на словесному компоненті пісні, другий — на мелодійному. Є ще термін з виразною танцювальною семантикою — "коліно". Теоретик і практик тактовика І.Сельвінський стверджував, що є сенс говорити про тактову систему віршування, де текст не скандується, а диригується, як у музиці: на 4/4, 3/4, 6/4 і т.д. Тактовик вільно вбирає в себе і класичні розміри силабо-тоніки, і паузники, й акцентовики. У зіставленні різних поглядів на природу Т.с.в. виявляється спільне, що розкриває її питомі змістові характеристики, — інтонаційна розкутість; відсутність регламентованого закріплення наголосів на певних місцях, підпорядкованість мовній, фразовій, словесній ритмомелодиці при одночасному вокальному протягуванні або стисненні слів за рахунок їх наголошеності, ненаголошеності; напівнаголошування та двонаголошування; принципи ізотонізму й ізохронізму (вони не дотримуються у речитативному та говірному уснопоетичному віршуванні). У наближенні до цих фольклорних взірців чи їх імітації з'являється в сучасній українській поезії абсолютна тоніка, а здебільшого вона поєднується з тактовиком і його різновидом — павзником. Понад чотирискладовий поріг ненаголошеності має в нашій просодії меншу частотність, ніж у російській, тому питому рису української тоніки слід шукати в розмовних, говірних, речитативних інтонаціях та зворотах, поєднаних із аритмічною мелодикою фрази.

142. Сюжет і фабула.

Сюжет (франц. sujet – тема, предмет) – подія чи система подій, покладена в основу епічних, драматичних, інколи ліричних творів; спосіб естетичного освоєння й осмислення, організації подій; рух характерів в художньому часі і просторі. Сюжет – це динамічний аспект твору, ланцюг зображуваних подій (в т. ч. переживань, думок). Сюжет відображає суперечності змальованого життя, виражає естетичну концепцію дійсності митця, тісно пов'язаний з ідеєю художнього твору і є засобом її розкриття, естетичного вияву.

Водночас у сюжеті проявляється фабула, яка зцементовує і пов’язує різноманітні його елементи. Сюжет та фабула становлять нерозривний конструктивний компонент твору.

Термін «сюжет» застосували у 17 ст. класицисти Корнель і Буало, відштовхуючись від Арістотеля, який називав сюжетом пригоди міфічних героїв; він відрізняв фабулу (міфос) і її живе «словесне вираження», розвинули представники культурно-історичної школи та формальної школи.

Виділяють такі елементи сюжету: експозицію, зав’язку, розвиток дії, кульмінацію, розв’язку. Сюжети деяких творів можуть включати у себе і додаткові елементи: передісторію, подальшу історію, пролог, епілог, вставні епізоди.

Сучасне літературознавство оперує поняттями «зовнішній сюжет» (формування, розкриття характеру безпосередньо через його участь і самовиявлення в дії) і «внутрішній сюжет» (розвиток і виявлення характерів опосередковано, через зміни в психіці героя). Сюжет з перевагою зовнішньої дії будуються на перипетіях, інтригах, внутрішній сюжет – на колізіях.

Фабула (лат. fabula – байка, розповідь, переказ, казка, історія) – чинник сюжету, його ядро, що визначає межі руху сюжету в часі та просторі; розповідь про події, змальовані в епічних, драматичних, ліро-епічних творах, на відміну від самих подій – сюжету твору. Фабула виникає в конкретному сюжеті як продукт творчості митця. Її основу складають події, історії, почерпнуті письменником із реального життя, історії людства тощо. Подія – це одиниця фабули.

Термін «фабула» вжив Арістотель, який тлумачив його як «поєднання фактів», «сукупність пригод», що є основою і душею художнього твору; це поняття мало такі значення: 1) байка; 2) розповідна основа трагедії, пізніше – випадок, взятий з переказу.

Фабула дається для переказування, тобто вона виступає як структурна категорія тільки в переповіді. Фабула – це не сама переповідь, а те, що переповідається. Фабулу можна виявити всередині художнього, сюжетного часу і простору. Міра конкретизованості, розгорнутості фабули залежить передусім від родової належності твору. Ліричні твори переважно характеризуються нечіткістю, фрагмен­тарністю вияву фабули, тобто слабкою або незв'язаною подієвістю (таку фабулу іноді називають «крапковою»), або відсутністю подієвості взагалі (зокрема, медитативна, лірика «чистих» роздумів та переживань, яку характери­зують як безфабульну). Більшою повнотою та розгорнутіс-тю вирізняються фабули епічних та драматичних творів, а в цій групі — фабули «середніх» і особливо «великих» жанрів прози, таких як повість і роман, фабульна побудова яких може бути досить складною і розгалуженою, що май­же неможливо у драмі, обмеженій вимогами сценічності. Особливість фабульної побудови епічних творів полягає в тому, що в них не так вже й рідко може бути не одна, а декілька фабульних ліній (повновагих історій або фраг­ментів життя дійових осіб), які розгортаються більш-менш автономно одна від одної і можуть врешті-решт або зли­ватися в єдину подієву лінію.

Фабула відрізняється від сюжету такими ознаками: 1) послідовністю викладу подій, які в тексті змальовуються не так, як вони відбувалися в житті, з пропусками важливих ланок, з перестановками, з інверсією, з наступним впізнаванням, обернено («Перехресні стежки» І. Франка, «Диво» П. Загребельного); 2) мотивування розповіді – як спогад («Зачарована Десна» О. Довженка), видіння, сон («Сон» Т. Шевченка), лист, щоденник, оповідання в оповіданні; 3) суб’єктом розповіді – від першої чи другої особи («Сестра» Марка Вовчка), від автора, що не виявляє своєї присутності («Повія» Панаса Мирного), від автора, що виявляє свою емоційну настроєність («Україна в огні» О. Довженка), від імені біографічного автора («Третя рота» В. Сосюри), оповідача-маски, оповідача-персонажа.

В окремих творах відстань між сюжетом і фабулою мінімальна, зменшується («Новина» В. Стефаника).