1.8. Норми права та структура норми права

Норма права – офіційне формально визначене, загальнообов’язкове правило поведінки, яке санкціонується державою, охороняється нею від порушень, спрямоване на регулювання найважливіших суспільних відносин і охорону соціальних цінностей шляхом встановлення юридичних прав і обов’язків суб’єктів права.

Норма права є складовою частиною права в цілому, а тому на неї поширюються загальні ознаки і властивості права.

У кожній державі функціонує досить значна кількість правових норм. Для ефективнішого їх застосування та дослідження норми права на основі різних критеріїв диференціюють на видові групи.

Так, за функціональною спрямованістю норми права поділяють да:

а) регулятивні (правоустановчі) – встановлюють права й обов’язки учасників суспільних відносин;

б) охоронні – регламентують питання, пов’язані з юридичною відповідальністю за порушення прав і обов’язків, встановлених регулятивними нормами.

За предметом і методом правового регулювання (за галузями права) – на норми конституційного, цивільного, сімейного, кримінального права та інших галузей.

За своїм змістом норми права поділяють на:

а) матеріальні – встановлюють бажане правило поведінки у формі конкретних прав і обов’язків суб’єктів;

б) процесуальні – встановлюють порядок, форми і методи реалізації прав і обов’язків суб’єктів, встановлених у матеріальних нормах права.

За характером приписів, які містяться у нормах права, вони поділяють на:

а) зобов’язальні – встановлюють у своїх приписах обов’язки суб’єктів, наприклад, обов’язок додержуватись Конституції та законів;

б) заборончі – містять заборону здійснення тих чи інших діянь, наприклад, заборона пропаганди: війни;

в) уповноважувальні – надають суб’єктам певних повноважень, наприклад, право на освіту.

За формою закріплення бажаної поведінки відповідних суб’єктів норми права поділяють на:

а) імперативні (категоричні) – закріплюють однозначно визначені правила поведінки і які забороняють жодні відхилення від цих приписів;

б) диспозитивні – встановлюють права й обов’язки учасників суспільних відносин, але, за погодженням між ними, допускаються певні доповнення до цих прав і обов’язків;

в) рекомендаційні – встановлюють бажану, але не обов’язкову поведінку суб’єктів;

г) заохочувальні – встановлюють певні пільги або відзнаки за здійснення бажаних для держави діянь.

Структура норми права. Для того щоб норма права реально й ефективно врегульовувала конкретні суспільні відносини, вона повинна: перше, закріплювати певні правила поведінки шляхом закріплення прав і обов’язків їх суб’єктів; друге, визначати умови, за якими суб’єкти можуть реалізовувати ці права і свободи; третє, забезпечувати виконання вказаних прав та обов’язків і додержання умов їх реалізації. Згідно з цим, кожна норма права складається з трьох частин: диспозиції, гіпотези і санкції.

Диспозиція – це частина норми права, в якій визначається певне правило поведінки, тобто те, що суб’єкт повинен (або може) робити чи не робити. Ця частина норми права відповідає на запитання: що робити? що не робити? що відбувається? Саме в диспозиції міститься державно-владне розпорядження про необхідну або можливу поведінку її адресатів (за наявності умов, зазначених у гіпотезі цієї норми). Диспозиція визначає модель поведінки, яку правотворчий орган бажає впровадити в суспільну практику, що досягається шляхом формулювання конкретних прав і обов’язків, якими повинні або можуть володіти ті чи інші суб’єкти за певних обставин.

За складом диспозиції бувають: прості, які вказують на необхідність чи можливість скоєння однієї дії; складні, що вказують на необхідність чи можливість скоєння певної сукупності дій; альтернативні, які закріплюють декілька варіантів поведінки, кожний з яких може бути використаний самостійно. На основі інших критеріїв виокремлюються інші види диспозицій.

Гіпотеза – частина норми права, в якій встановлюються умови, за наявності яких діє правило, що встановлене в її диспозиції. Гіпотеза відповідає на запитання: коли? в яких випадках? за яких умов? Визначаючи умови дії певного правила поведінки, гіпотеза вказує на межі дії диспозиції, тобто встановлює обставини, за яких правотворчий орган бажає впровадити у суспільну практику певну модель поведінки. За їх складом гіпотези бувають: прості, які визначають одну обставину, що є умовою дії правила поведінки; складні, що передбачають декілька обставин, які у своїй сукупності стають умовою дії норми права; альтернативні, які визначають декілька обставин, і будь-яка з них може бути достатньою умовою дії правової норми. На основі інших критеріїв розрізняють й інші види гіпотез.

Санкція – це частина правової норми, яка містить вказівки на ті негативні наслідки, що настають для суб’єкта у разі невиконання ним правил, визначених у диспозиції, або умов, встановлених у гіпотезі норми права. Санкція відповідає на запитання: що буде? що станеться? які будуть наслідки?

Слід мати на увазі ге, що будь-яка конкретна правова норма не може існувати без диспозиції, адже саме в ній формулюється правило, заради якого і створюється ця норма. Щодо гіпотези і санкції, то вони фіксуються не у кожній нормі права. В одних випадках норми містять вказівку на те, що порушення правил диспозиції тягне за собою санкцію, яку слід самому розшукати в законодавстві, в інших – такі посилання відсутні і лише розуміються. У багатьох нормах права не формулюється і гіпотеза, що означає дію такої норми за будь-яких умов.