4. Класифікація рухів.

При класифікації рухів необхідно враховувати конкретні цільові функції, які повинна виконувати рухова система:

• підтримка певної пози;

• орієнтація на джерело зовнішнього сигналу для його найкращого сприйняття;

• переміщення тіла у просторі;

• маніпулювання зовнішніми речами та іншими об'єктами.

Автоматизовані та довільні рухи. Підкорковий рівень пов'язаний з набором вроджених або автоматизованих програм. Проблема розподілу автоматизованих та довільних рухів складна. В багатьох випадках грань між автоматизованим та довільним рухом дуже рухлива.

Англійський невропатолог Х. Джексон на початку ХХ ст. запропонував ієрархічну класифікацію всіх рухових актів (тобто рухів та їх комплесів) від «повністю автоматичних» до «зовсім довільних». Більш автоматичні рухи пов'язані з вродженими центральними поведінковими програмами, тоді як «менш автоматичні» або «зовсім довільні» рухи з'являються в процесі накопичення життєвого досвіду. Так, наприклад, дихання являє собою в значній мірі автоматичний комплекс рухів грудної клітки та м'язів плечового поясу, що зберігається навіть під час найглибшого сну і у стані наркозу, коли всі останні рухи повністю подавлені. У випадку, якщо за допомогою тих же самих м'язів здійснюється кашльовий рефлекс або рухи тулуба, то подібний руховий акт «менш автоматичний», а під час співу або мови ці м'язи беруть участь вже «в повністю неавтоматичному» русі.

Орієнтаційні рухи. Система рухів такого типу пов'язана з орієнтацією тіла у просторі та постановокю органів чуття в таке положення, що забезпечує найкраще сприйняття зовнішнього стимулу. Прикладом першого може слугувати функція підтримки рівноваги, другого – рухи фіксації погляду. Координація рухів очей та голови регулюється спеціальною системою рефлексів.

Управління позою. Поза тіла визначається сукупністю значень кутів, що утворюються суглобами тіла людини в результаті орієнтації в полі тяжіння Землі. Механізм пози склаладається з 2 складових: фіксації певних положень тіла та кінцівок та орієнтація частин тіла відносно зовнішніх координат (підтримка рівноваги). До нижчих механізмів керування позою відносяться спинальні, шийні установчі та деякі інші рефлекси, до вищих – механізми формування «схеми тіла». Терміном «схема тіла» позначають систему узагальненої чутливості власного тіла у спокої та під час руху, просторових координат та взаємовідношень окремих частин тіла.

Вестибулярна система сприймає переміщення всього тіла вперед-назад, вправо-вліво, вгору-вниз, а відповідна інформація надходить в тім'яні зони кори, де відбувається її об'єднання з інформацією від скелетно-м'язового апарату та шкіри. Туди ж надходить імпульсація від внутрішніх органів, яка також бере участь в створенні на несвідомому рівні особливого психофізіологічного утворення – статичного образу тіла.

Для того, щоб змінити позу, необхідно порівняти закодований в пам'яті статичний образ тіла з його конкретною варіацією – динамічним образом тіла.

Керування локомоцією. Термін «локомоція» позначає переміщення тіла в просторі з одного положення в інше, для чого необхідна певна затрата енергії (ходіння, біг). Під час локомоції організму необхідно постійно підтримувати рівновагу. Локомоція відрізняється стереотипними рухами кінцівок, в яких можна виділити фазу опори та фазу переносу.

У СМ знайдено ланцюг нейронів, що виконує функцію генератора крокування. Він відповідальний за чергування періодів збудження та гальмування різних мотонейронів та може працювати в автономному режимі.

Дуже важливу роль в організації локомоторних актів відіграє мозочок, який забезпечує корекцію та точність постановки кінцівок на основі порівняння інформації про роботу спинального генератора та реальних параметрів рухів. Мозочок програмує кожний наступний крок на основі інформації про попередній. Інший дуже важливий рівень мозку, куди спрямовується інформація про характер виконання руху, це великі півкулі з їх таламічними ядрами, стріопаллідарною системою та відповідними зонами кори ГМ.

Маніпуляторні рухи – яскравий приклад довільних рухів, які обумовлені мотивацією. Ці рухи локальні та вирішують такі задачі:

• вибір ведучої м'язової ланки;

• компенсація зовнішнього навантаження;

• налаштування пози;

• співвіднесення (порівняння) координат мети та положення власного тіла.

Відмінною рисою маніпуляторних рухів є їх залежність від центральної програми, тому ведучу роль в їх здійсненні грають фронтальна кора, базальні ганглії та мозочок. Ведуча роль в програмуванні швидких маніпуляторних рухів належить мозочковій системі, а в програмуванні – базальним гангліям.